Загальнонаціональна хвилина мовчання — новий ритуал в українській культурі. Щоранку о 9:00 вшановують військових і цивільних, убитих унаслідок російсько-української війни. Але ця практика не має єдиного сценарію: у різних громадах, інституціях і приватних просторах вона відбувається по-різному.

Ми простежили історію хвилини мовчання: від її радянського медійного використання до появи щоденного загальнонаціонального вшанування після початку повномасштабного вторгнення. Окремо подивилися, що змінилося у 2026 році після ухвалення закону, який закріпив цю практику на державному рівні.

Щоб не зупинятися лише на відчуттях, ми проаналізували понад три тисячі дописів в українських, російських і проросійських телеграм-каналах. Нас цікавило, як про хвилину мовчання говорять українці, як її пояснюють державні інституції та як новий український ритуал намагається використати російська пропаганда.

Цю платформу ми обрали тому, що за інформацією репрезентативного дослідження 2025 року групи «Рейтинг» і Мінмолодьспорту (2500 респондентів від 14 років, усі регіони, особисте формалізоване інтерв’ю, 2—14 вересня 2025 року, вибірка за віком, статтю й типом поселення, похибка не більш як 2,0%), 72% респондентів читають новини саме там. Аналіз ми робили на матеріалах із бази проєкту «Архів війни».

Хвилина мовчання як елемент радянського міфу перемоги

Як публічному ритуалу пам’яті, хвилині або двом хвилинам мовчання трохи більше століття. Витоки традиції пов’язують із Кейптауном, де 1918 року після сигналу полуденної гармати місто щодня зупинялося на дві хвилини в пам’ять про загиблих у Першій світовій війні. У 1919 році ця практика стала загальноімперською британською формою вшанування.

Ритуал мав доволі інклюзивну форму: мовчання в пам’ять про своїх дозволяло об’єднати людей різних релігій, мов і традицій. Також на початку дві хвилини мовчання були також жестом підтримки метрополії під час війни.

На території УРСР цей ритуал увійшов у публічний простір як частина загальносоюзної радянської практики. До двадцятиріччя перемоги над «фашистськими загарбниками» — радянською формулою, яка узагальнювала нацистську Німеччину та її союзників — у ефірі радянського радіо та телебачення 9 травня 1965 року о 19:00 (за московським часом) вийшла спеціальна програма «Хвилина мовчання» на вшанування загиблих у радянсько-німецькій війні.

Образи «Великої перемоги» та «народу-переможця» стали тими елементами, навколо яких радянські ідеологи почали вибудовувати нову історичну спільність — «радянський народ». А всесоюзна «Хвилина мовчання» була одним з обʼєднавчих елементів для великого переможного наративу, який досі використовується російською пропагандою.

У радянському ефірі на тлі Кремлівської стіни диктори зачитували текст, звучала траурна музика й лунав метроном. Редакторка, яка працювала над програмою «Хвилина мовчання», згадувала, що її завданням було створити першу радянську молитву, а всі тексти погоджував представник відділу пропаганди ЦК партії.

Формально українські практики вшанування часто успадковували знайому радянську структуру: коротку паузу, метроном, офіційні слова, державну символіку. Але поступово змінювався зміст ритуалу: від абстрактного героїчного наративу до пам’яті про конкретних людей, убитих державним насильством, репресіями, геноцидами або війною.

Ще одна зміна сталася під час Революції гідності: після прощань із загиблими на Майдані в січні—лютому 2014 року музика з пісні «Пливе кача» стала неофіційним реквіємом — спершу за Героями Небесної Сотні, а згодом і за загиблими у російсько-українській війні.

Загалом хвилина мовчання не є нейтральною формою пам’яті. У різних політичних контекстах вона може працювати по-різному: як імперський жест солідарності з метрополією, як радянський інструмент творення «народу-переможця» або як українська практика персонального вшанування людей, убитих російською агресією. Саме тому сучасна українська хвилина мовчання важлива не лише як продовження ритуалу, а як його переозначення.

Згадувати своїх: трансформація загальнонаціональної хвилини мовчання

Загальнонаціональна хвилина мовчання була запроваджена 16 березня 2022 року — у день авіаудару по Маріупольському драмтеатру. Згідно з офіційними повідомленнями й розслідуваннями журналістів, у приміщенні театру загинуло від 300 до 600 цивільних, зокрема дітей. Формально указ Президента про хвилину мовчання стосувався всіх загиблих унаслідок російської агресії, але в публічному сприйнятті він наклався на шок від трагедії Маріуполя.

У своєму зверненні Володимир Зеленський пояснив цей указ як потребу щодня о 9:00 згадувати всіх українців, яких убила Росія: військових і цивільних, дорослих і дітей, усіх, «хто міг би ще жити, якби Росія не почала цю війну». Тому впровадження загальнонаціональної хвилини мовчання було не лише адміністративним рішенням, а й відповіддю на суспільний запит на спільну дію пам’яті в ситуації, де кожна новина про загиблих породжувала відчуття безсилля.

Джерело: фейсбук-сторінка ГО «Вшануй»

Далі до переосмислення ритуалу долучилися представники громадянського суспільства. Зокрема ГО «Вшануй» і парамедикиня й журналістка Ірина «Чека» Цибух. Вона запропонувала концепцію «Хвилини честі», яка мала змінити сприйняття ритуалу: від мовчазної жалоби до вдячності, гідності та пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. Після загибелі Цибух ГО «Вшануй» просуває ідею персоналізованої пам’яті: згадувати не абстрактних «загиблих», а своїх людей — жителів громад, працівників підприємств, випускників шкіл, друзів і рідних.

У 2026 році цю практику закріпили на рівні закону: Закон №4783-IX від 11 лютого 2026 року встановив щоденне проведення загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00. Так ритуал, який у радянському контексті був частиною централізованого міфу Перемоги, в українському контексті поступово перетворюється на практику персональної, громадянської й антиімперської пам’яті.

Між добровільною пам’яттю й державною нормою: про що пишуть у телеграмі

У 2026 році хвилина мовчання отримала не початок, а новий статус. Те, що вже існувало як щоденна практика після початку повномасштабного вторгнення як низова ініціатива громад, родин, освітніх закладів, бізнесів і окремих активістів, було закріплено на рівні державної норми. Саме цей перехід — від добровільного жесту до обов’язкового ритуалу — став точкою напруги.

У період із 1 січня до початку березня 2026 року про хвилину мовчання писали канали, пов’язані з меморіалізацією, а також окремі державні органи. Емоційними були персоніфіковані дописи: не про «загиблих» як абстрактну категорію, а про конкретних людей — військових, правоохоронців, цивільних колег, жителів громад, чиє життя обірвала російсько-українська війна. Саме в таких текстах хвилина мовчання працювала як момент, у якому суспільство згадує не просто символ, а конкретну людину.

Після законодавчого закріплення практики кількість державних структур (офіси прокуратури, обласні військові адміністрації, муніципалітети), які поширювали повідомлення про хвилину мовчання, зросла. Частина таких публікацій була «технічною»: стандартна картинка, стандартний підпис, стандартний заклик зупинитися о 9:00. Інші тексти залишалися персональними — з іменем, біографією, фотографією, деталями життя. Медіа також реагували нерівномірно: постійно і системно про хвилину мовчання писали радше окремі редакції, тоді як телебачення й радіо здебільшого підходили до цього формально — о 9 ранку зупиняли ефір і давали інформаційне повідомлення про хвилину мовчання.

Саме в цьому контрасті між персоніфікованими й технічними дописами видно ризик ритуалу: пам’ять може або повертати загиблим імена, або перетворюватися на щоденний адміністративний шаблон.

Джерело: телеграм-канал «Баштанський партизан»

У телеграмі можна побачити кілька типів повідомлень про хвилину мовчання.

Перший — персоніфіковані історії, які повертають загиблим імена.

Другий — технічні дописи державних органів або установ.

Третій — рідкісні дописи про особистий досвід хвилини мовчання: як людина зупинилася на вулиці, у транспорті, на роботі, що відчула в цю хвилину.

Четвертий тип — повідомлення про нововведення органів місцевого самоврядування: червоне світло на окремих вулицях, тимчасове вимкнення світлофорів, ініціативи поліції або штрафи за агресивну неповагу до ритуалу.

П’ятий — дописи про те, як хвилина мовчання відбувається в освітніх закладах.

Саме тут видно, як ритуал починає жити не лише в державних документах, а й у просторі повсякдення. Він входить у школи, міський рух, робочі місця, транспорт, локальні спільноти. Але разом із цим змінюється і його сприйняття. Якщо до законодавчого закріплення хвилина мовчання була радше добровільним даром живих померлим, то після появи державної норми в ній з’явилася вимога взаємності: суспільство ніби питає кожного, чи готовий ти зупинитися разом із нами.

Саме ця вимога і стала точкою конфлікту. Для одних хвилина мовчання — це мінімальна дія поваги, яка не потребує пояснення. Для інших — втручання держави в індивідуальний простір, примус до певної поведінки, особливо коли йдеться про зупинку світлофорів, штрафи або адміністративні рішення на місцях. Часом протест виникає не проти самої пам’яті, а проти локальних практик ушанування.

Джерело: телеграм-канал «Х Кременчук»

Якщо читати цю ситуацію через антропологічну оптику французького науковця Клода Леві-Строса, хвилина мовчання проявляє систему протиставлень: «свої — чужі», «добровільне — примусове», «пам’ять — адміністративна норма». «Своїми» стають не лише ті, хто долучається до ритуалу, а й ті, хто принаймні не заважає. «Чужими» стають ті, хто агресивно відкидає саму потребу вшанування. Між цими полюсами існують люди, які підтримують пам’ять, але критично ставляться до її примусового регулювання.

Як працює російська пропаганда щодо хвилини мовчання

Російська пропаганда намагається використати цю напругу. За перші місяці 2026 року можна простежити кілька хвиль вкидів про хвилину мовчання. Їхній пік припадав на голосування за закон, який стосувався зокрема акцій «Хвилина мовчання» і «Запали свічку» та період довкола підписання закону президентом.

Джерело: телеграм-канал «Укропский фреш»

Схема була доволі стандартною: береться реальний факт — хвилину мовчання впроваджують на всеукраїнському рівні — і до нього додається фейкова або маніпулятивна деталь. Наприклад, «діти мають стояти на колінах у школі», «Зеленський зобов’язав зупинити всі автомобілі», «українці як раби, тепер їх змусять замовкнути».

Джерело: телеграм-канал «Украина.ру»

Такі дописи поширювали сітки телеграм-каналів майже дослівно: один і той самий текст копіювався з каналу в канал, з’являвся в проросійських майданчиках на тимчасово окупованих територіях, потім через проросійські українські канали потрапляв в українське інформаційне поле. Після цього його вже можна було побачити в коментарях реальних користувачів — іноді дослівно, іноді як переказ. Саме так пропаганда не створює конфлікт із нуля, а підсилює вже наявну напругу: між пам’яттю як добровільним жестом і пам’яттю як нормою.

Джерело: телеграм-канал «ГорИнформБюро»

Водночас українська реакція теж не є однорідною. Частина користувачів підтримує покарання тих, хто демонстративно і агресивно порушує хвилину мовчання. У таких дописах і коментарях видно суспільне бажання захистити ритуал від приниження.

Інша частина негативних реакцій спрямована не проти пам’яті, а проти конкретних дій місцевої влади: зупинки світлофорів, штрафів, надмірного адміністрування. Це важливо розділяти, бо не вся критика хвилини мовчання є проросійською. Але російська пропаганда намагається зробити саме так: перетворити будь-яке невдоволення на доказ того, що українці нібито не приймають власний ритуал пам’яті.

Джерело: телеграм-канал «Запорожский фронт»

Отже, хвилина мовчання проявляє одразу кілька речей: вона є мовою національної пам’яті, дозволяє говорити про своїх загиблих через спільну практику. Вона є соціальним маркером і полем боротьби, бо російська пропаганда намагається привласнити або зруйнувати її сенс. І водночас вона є крихким ритуалом, сила якого тримається не лише на законі, а на внутрішній згоді людей.

Аналіз телеграм-каналів показав, що тональність українських повідомлень про хвилину мовчання є позитивною або нейтральною. Конфліктні ситуації здебільшого виникають не довкола самої ідеї вшанування, а навколо способів її впровадження — зокрема адміністративних рішень і елементів примусу.

Частка відверто проросійських вкидів є відносно невеликою, однак вони системно поширюються і мають непропорційно великий вплив на формування дискусій.

Саме тому головний виклик для української хвилини мовчання — не просто зробити її обов’язковою. Головний виклик — не втратити те, що зробило її важливою: добровільність, персональність і відчуття, що ми зупиняємося не тому, що нас змусили, а тому, що маємо кого згадати.

Автори: Софія Челяк, Діана Ракус, Маргарита Щавлинська, Остап Лялюк