Доки 2024-й добігає кінця, і, здавалося б, уже можна обережно починати підбивати його підсумки, зокрема й у культурі, часом відбуваються події, що не можуть не поглиблювати відчуття втоми та зневіри.

Так, понад два тижні тому стало відомо про рішення Касаційного господарського суду, що заборонив Довженко-Центру оскаржувати рішення про реорганізацію інституції. Це рішення касаційної інстанції, що підтвердило попереднє рішення апеляційного суду, поставило остаточно крапку у юридичній площині боротьби за збереження інституційної цілісності Довженко-Центру.

Одразу після судового засідання команда Довженко-Центру прокоментувала це наступним чином: «Нас остаточно позбавили права на правосуддя. Виходить, що в жодному суді та жодній інстанції Довженко-Центр не має права захищатися від знищення — так постановив Північний апеляційний господарський суд і, здається, Касаційний господарський суд теж із цим погоджується, — йдеться на офіційних сторінках Довженко-Центру у соцмережах. Це має стати тривожним дзвінком для інших державних закладів, яким не пощастило бути у підпорядкуванні держави, — по суті, інституції позбавляються субʼєктності й конституційного права на оскарження рішень органів управління».

На цьому можна було б поставити крапку, з сумом констатувавши чергову перемогу старих правил гри: з ручним керуванням, практиками помсти й упокорення інституцій, що намагаються за будь-яких обставин зберігати суб’єктність, і рештою підходів, з якими стільки років бореться культурна спільнота. Але нині, коли пил осів, а емоції трохи вщухли, спробуймо подивитися на це становище трохи з іншої перспективи, й заразом і на історію інституційної боротьби ДЦ в цілому.

Спершу коротко згадаймо останні 100 серій цього заплутаного серіалу. Отже, щойно влітку 2022 року Довженко-Центр був перепідпорядкований в управління Держкіно, з’явився наказ №100 про реорганізацію Центру, вміст якого і команда ДЦ, і культурна спільнота трактують як намір про фактичний демонтаж інституції шляхом розпорошення. І спільнота, і культурні інституції активно виступали проти «реорганізації» Довженко-Центру.

У жовтні 2022 року команда центру подала до суду з вимогою визнати наказ №100 незаконним. Улітку 2023 року перша судова інстанція в особі Господарського суду міста Києва визнав реорганізацію Довженко-Центру незаконною.

На цьому історія могла б закінчитись, але, вочевидь, державна машина (або її окремі представники) не мали намірів відпускати Довженко-Центр, не демонтувавши інституцію. Тому магічним чином друга, а тепер і третя судові інстанції скасували рішення першої, наклавши заборону на оскарження наказу №100.

Що означає на практиці судове рішення про неможливість оскаржувати рішення про реорганізацію Довженко-Центру? Це фактично заборона інституції боротися за збереження власної цілісності та власне існування, видана державою у формі юридичного документа.

Але не лише. Це, на жаль, ще й дуже небезпечний прецедент і сигнал від держави культурній спільноті, що рішення керівних інституцій не оскаржуються і не обговорюються.

Кілька років відкритого спротиву Довженко-Центру державній машині в особі Держкіно красномовно продемонстрували: опоненти ДЦ не хочуть не лише домовлятись, але й грати по-чесному.

Та неоковирне рішення третьої судової інстанції актуалізує ще один важливий вимір — це питання довіри системі правосуддя. Тим, хто працює у сфері державного управління, не зайве пам’ятати, що часом правосуддя — це останнє, на чому тримається негласний договір між державою і громадянином. І лише за наявності робочої системи правосуддя монополія влади на силу є логічною та можливою. Про можливі загрози, які за нинішніх темних часів створюють державні управлінці, що тотально зневажають державні інституції, не хочеться навіть говорити вголос.

Але ця небезпека реальніше, ніж може видатися.

І ухвала останньої судової інстанції, і взагалі уся епопея з ДЦ — це дуже промовистий жест із боку держави. Такий собі спосіб сказати: дивіться, друзі, старий добрий «ручник» ми застосовуємо не лише у роботі з занадто суб’єктними закладами культури. Хочете судитися? Прошу дуже.

Це спосіб упокорення одних прикладом інших (нічого не нагадує?). Звісно, такий підхід держави до управління інституціями культури, що я в одній із попередніх колонок уже називала забороною на самозахист, мав би насторожити (і ще й як насторожує) й інші культурні інституції.

Адже завтра це може торкнутися будь-чиєї роботи, команди, інституції.

За кілька років серіалу з так званою реорганізацією Довженко-Центру я не раз писала про якусь важливу подію, як програну (на жаль, частіше) чи виграну (рідше) битву, проте не війну. І навіть цю, здавалося б, патову ситуацію волію бачити саме таким чином — як етап виснажливої боротьби, що триває і триває. Як триває попри всі перешкоди й інституційне існування Довженко-Центру.

І тут знов виринає прикрий факт: дуже важко керувати тим, чого не розумієш. Орган управління вже неодноразово оприявнював нерозуміння унікальної інституційної ролі Довженко-Центру та власне управлінське безсилля. Це підтверджує і ще один фрагмент стейтменту команди ДЦ: «Будучи виконаним наосліп, оскаржуваний наказ Держкіно призвів би до втрати єдиної у своєму роді колекції українського кіномистецтва, бази знань, відкриттів та інформації, що створена за 30 років існування центру». На жаль, саме цього — виконання наосліп і безсумнівної покори — державна машина часом хоче від підзвітних їй інституцій.

На жаль, треба визнати, що виклик інституційного збереження Довженко-Центру й досі лишається актуальним (і це привід пильнувати за цією історією, не полишаючи інституцію сам на сам з проблемою). Проте рішення суду третьої інстанції аж ніяк не можна вважати фіналом цієї довгої та складної боротьби. «Ми не вважаємо результат суду програшем — це радше висвітлення тривожних тенденцій, що розвиваються і міцніють в управлінні державою та судочинстві, — йдеться у заяві команди центру. — Ми продовжимо говорити про цінність, збереження і розвиток української культурної спадщини з тими, хто може чути, розуміти й справді в цьому зацікавлений. Боротьба за українське кіно триває — щоб колись повернутися до розвитку і творення. Нам своє робити».

Наразі складно передбачити, якими саме будуть наступні кроки керівної інституції щодо ДЦ (зокрема й через те, що самим Держкіно вже пів року керує т.в.о.). Разом із тим у культурній спільноті ширяться чутки щодо можливого «зворотного перепідпорядкування» Держкіно від Кабміну до МКСК, проте вони радше свідчать про хитку ситуацію, коли «можливо все».

Два роки тому ми як культурна спільнота задекларували готовність боротися за те, що вважаємо цінним і прагнемо зберегти. Довга боротьба за Довженко-Центр дуже схожа на нашу довгу війну: коли приходить втома і темрява, ти продовжуєш стояти за те, що захищаєш. Бо, вставши на цей шлях, уже не зійдеш на півдороги. Бо (і це те, чого не усвідомлює ані наш ворог, ані ті, хто намагається зжерти наші культурні інституції) цей довгий важкий шлях і є порятунок. Бо саме у ньому ми зміцніли, змінилися, набули нових досвідів, стійкості та волі до боротьби.

Дорогу подолає той, хто йде. Очевидно, команді Довженко-Центру найближчим часом знову може знадобитися допомога та підтримка культурної спільноти та небайдужих до збереження нашої кіноспадщини киян. І вони її, поза всяким сумнівом, матимуть.

А наразі боротьба триває. Можливо, згодом ми зрозуміємо, що ця боротьба й зробила з нас тих, хто не здається після першої ж поразки.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»