Цьогоріч організатори 21-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA провели в межах програми «Rights Now!» свій традиційний просвітницький проєкт «Жива бібліотека» у незвичному форматі — менш камерному, але більш доступному для відвідувачів. Протягом днів, поки тривав фестиваль, у «Живій бібліотеці» говорили про ідентичність в контексті літератури, музики, історії, а також кіно.

Про дискусію в рамках фестивалю, присвячену мові ненависті, читайте тут, про штучний інтелект і дезінформацію — тут, а про сам фестиваль — тут.

«Книжками» — учасницями розмови про те, як взаємопов’язані ідентичність і кінематограф, стали переможиця конкурсу на посаду гендиректора Національного центру Олександра Довженка, керівниця «Музею кіно» «Довженко-Центру» Олена Гончарук і кінокураторка, культурна менеджерка, авторка видання «Твоя книга про кіно» Ольга Бірзул. Модератором дискусії бувв журналіст Євген Павлюковський.

Розмова розпочалася з того, що обидві учасниці поділилися своїм баченням того, в якому стані перебувало українське кіно та загалом кіноіндустрія напередодні повномасштабного вторгнення Росії. Обидві спікерки сказали, що відправною точкою нового етапу в розвитку українського кіно стала Революція гідності 2013-2014 років.

«Раніше в Україні бракувало можливостей для професійної самореалізації, і багато хто мусив працювати за кордоном, зокрема й у Росії, тому що там більше знімали, більше платили. Після подій Революції гідності чимало українських кінематографістів вирішили повернутися в Україну, і поступово режисери й продюсери продакшнів, які раніше знімали рекламу та фільми для масового глядача, почали знімати ігрове кіно. У 2020-2021 роках були ознаки того, що система нарешті налагодилася. Те, що відбулося в українському кіно після 24 лютого 2022 року, — це так, наче ми пустили якусь нову гілку, це вихід на інший рівень. Але, звісно, випускання цієї гілки не було послідовним комфортним процесом», — сказала Олена Гончарук.

 Переможиця конкурсу на посаду гендиректора Національного центру Олександра Довженка, керівниця «Музею кіно» «Довженко-Центру» Олена Гончарук

Ольга Бірзул також говорила, що відлік історії сучасного українського кіно треба вести з Майдану, учасниками якого стали зокрема й ті, хто робив кіно. Саме під час спільної участі у подіях Революції гідності вони побачили своїх і відчули солідарність.

 Кінокураторка, культурна менеджерка, авторка видання «Твоя книга про кіно» Ольга Бірзул

«Далі стався ковід, який вніс свої неприємні корективи. І загалом ми не можемо розповідати оптимістичну красиву історію про українське кіно, тому що у нас система кіноіндустрії паралізована безвідповідальним, доволі хижацьким керуванням нинішньої команди Держкіно. Я нікуди не прив’язана і можу говорити це чесно. Думаю, що зараз ми перебуваємо у дуже непростій ситуації. Є люди, які готові знімати класні фільми, але вони не мають доступу до державної підтримки. Спрямовані з державного бюджету кошти на кіновиробництво зусиллями Держкіно намагаються розподілити в непрозорий спосіб. Ми наближаємося до кризового моменту, і нам треба голосніше говорити публічно, що українське кіно може опинитися у плачевному становищі», — сказала Ольга Бірзул.

Читайте також:

• Остаточно нелегітимна. Держкіно таки мусить переобрати Раду з державної підтримки кінематографії 
• Хто крайній по гроші? Пітчинг Держкіно. Ігрові режисерські дебюти та анімаційні повні метри

Учасниці розмови нагадали аудиторії, що понад 700 українських кінематографістів підписали адресований президенту Зеленському лист, у якому просять забрати у Держкіно фінансування в обсязі 589,6 млн гривень бюджетних коштів і спрямувати його на потреби ЗСУ.

У колективному листі кінематографістів ішлося про те, що бюджетні кошти, розподілені Держкіно, слід передати ЗСУ, поки немає прозорого механізму спрямування цих грошей, сказала Гончарук. На її думку, ці гроші мали би залишитися не просто в кіноіндустрії, а в кінематографії.

«Слід усвідомлювати, що кінематографія не складається лише з кіноіндустрії, вона складається з дуже різних речей, серед яких є кінокритика, фестивальна активність тощо. Для того, щоб ми могли осмислювати, що відбувається з нами, з нашим кіно, нам потрібна відстань, час і простір, щоб подумати над цим, люди, які будуть залучені до цієї роботи, до цього думання над енігмою, — сказала керівниця "Музею кіно" "Довженко-Центру". — Виділені Держкіно кошти були би потрібні системі для того, щоб вижити. У нас стоять задачі: виграти війну, втримати фронт, зберегти наших дітей і в якийсь дивовижний спосіб підтримувати демографічний рівень. Ці кошти потрібні для того, щоб зберегти кінопрофесіоналів, щоб знання передавалися… Розумієте, нам потрібна довгострокова стратегія, якої ми наразі не маємо».

Її співрозмовниця Ольга Бірзул висловила думку, що підтримка кінопрофесіоналів, збереження того, що ми маємо, а також зосередженість на освіті дітей — це і є цілком робоча стратегія на поточний період, поки країна виборює своє право на існування.

«Нам треба зберегти професійні кадри, не дати всім роз’їхатися, дати їм можливість щось робити тут, в Україні. Зараз, коли ми не знаємо, що робити, хороший момент для того, щоб присвятити час освіті, приділити увагу нашим дітям. І нам потрібна внутрішня культурна дипломатія, нам треба просувати свою культуру своїм людям. Нам також треба дбати про збереження пам’яті, зокрема наших кіноархівів, адже руйнуються не лише будівлі, але й кіноплівки. Кіноархіви — це те, що допоможе нам пояснити наступним поколінням, у чому ми жили і як ми сталися, — сказала Бірзул. — Знаєте, ми хочемо в Європу, але у нас досі немає курсу з кіно у старшій школі, і мені прикро, що такі програми не розробляються, в університетах не готують учителів, які могли би викладати такий курс на якісному сучасному рівні. Невдовзі буде хвиля фільмів про війну — як їх дивитися?».

Крім цього, Ольга Бірзул сказала, що є противницею ігрового кіно про війну, в якій зараз перебуває Україна.

«Мені здається, зараз ми всі маємо документувати війну. Створення ігрового кіно про ці події потребує рефлексії, а вона своєю чергою — часу. Нагадаю, дослівне значення слова “рефлексія” — “повернення назад”. Американські війська вийшли з В’єтнаму у 1973 році, а фільм “Апокаліпсис сьогодні”, який розповідав про реалії тієї війни, з’явився лише 1979 році. Думаю, що пояснювати необхідність створення зараз ігрових стрічок про війну реалізацією задач культурної дипломатії, — це чухня. Насправді ми маємо документувати історичний момент, свідками якого ми є, і потім, коли ми переможемо Росію, можна буде думати над тим, щоб якісь із цих сюжетів перетворити на ігрові фільми», — пояснила Бірзул.

Чи потрібно бронювати від мобілізації культурних митців, зокрема кінематографістів? На це питання спробували дати відповідь обидві учасниці, чиї чоловіки взяли зброю та стали на захист України. Чоловік Ольги Бірзул, режисер монтажу Віктор Онисько у грудні 2022 року загинув на фронті.

«Щодо бронювання культурних діячів у мене немає однозначної відповіді. І Олін чоловік, і мій — творчі люди, далекі від військової справи, але вони пішли на війну. Я розумію, що коли в небезпеці, під загрозою фізичного знищення опиняються люди, які вміють генерувати смисли, люди зі світлими головами, їх хочеться захистити», — сказала Олена Гончарук.

Натомість Ольга Бірзул висловилася проти ідеї бронювання культурних діячів.

«Коли мій чоловік ішов на війну, він сказав, що всі професії зараз рівні. У нас страшна війна, ми просто її не бачимо в Києві, і це велика проблема. Якщо переді мною митець, для мене дуже важливо, що він робить для перемоги України у війні. Я, наприклад, не буду читати книжку автора, який каже, що не створений для війни. Для мене це людська ницість. Якщо український митець у часи війни виїхав на резиденцію і продовжує творити, думаю, що в його роботах має бути чесно зазначено, що під час війни він не перебував в Україні. Я не підтримую ідею бронювання, тому що в результаті забронюються не ті, хто має на це право, а ті, кому потрібно», — пояснила Бірзул.

Виклики повномасштабної війни змусили українців переглянути багато стереотипів та усталених концептів, тож наприкінці дискусії авторка видання «Твоя книга про кіно» Ольга Бірзул закликала розвивати чутливість один до одного, яку знищує війна. Також вона пропонує «зняти корону з кіно», щоб мати можливість більш вільно його оцінювати, а відтак — впливати на його розвиток.

«Ми звикли вважати, що кіно — це мистецтво, але я так не вважаю і пишу про це у своїй книзі. Я думаю, що наразі ми маємо домовитись, що кіно — це такий вид людської діяльності, який існує на перетині творчості, технологій, політики й комерції. Коли ми знімаємо з кіно цю красиву корону, тоді до нього трошки легше висувати якісь претензії. У своїй книзі я хочу вивести кіно з полону розваг і показати, що це звичайна індустрія, яка багато нагрішила», — сказала Бірзул.

«А я все ж таки в кіно волію бачити мистецтво, і це нормально», — парирувала Олена Гончарук.

Довідково

Просвітницький проєкт «Жива бібліотека» — це інтерактивний захід, який надає людський вимір ідеї розмаїття. Перша «Жива бібліотека» (Human Library) з’явилась у 2000 році в Данії на музичному фестивалі Roskilde. Її концепцію розробила данська неурядова молодіжна організація «Зупини насильство» (Stop the Violence).

«Жива бібліотека» пропонує можливість особисто поспілкуватися з «книжками», щоб отримати власний досвід діалогу й усвідомлення, як сильно життя реальної людини, що презентує ту чи ту вразливу групу в суспільстві, відрізняється від наших про неї уявлень.

Фото надала команда фестивалю Docudays UA