Якби я був кінокритиком, то, пишучи про «20 днів у Маріуполі», насамперед оповів би про персоналістську подачу матеріалу. Його автор Мстислав Чернов, коментуючи зняте ним і командою відео, від якого розривається серце, говорить підкреслено спокійно. Мабуть, саме контраст між моторошними, кривавими кадрами та його спокійним голосом створює особливу атмосферу.

Але, правду кажучи, мені хочеться говорити зовсім не про це. Це той випадок, коли манера подачі матеріалу має другорядне значення. Вона могла б бути пафоснішою, або можна було б представити відео взагалі без коментарів, або винайти ще якийсь спосіб подачі. Це не так важливо.

Головне, що автор і його колеги мали мужність залишитися в місті, що помирає, і, ризикуючи власними життями, розповісти його історію. Він і група агентства Associated Press були єдиними із закордонних медіа, хто залишився в Маріуполі, який поступово оточували та вбивали росіяни. Ненавиджу пафос, але це більше, ніж просто кіно. Це без перебільшення подвиг.

І для мене цей фільм має особливе значення. Я не байдужий саме до Маріуполя. Я в ньому бував неодноразово, починаючи з 2014 року. І, мабуть, сама доля привела мене до нього восени 2021-го. Певне, хотіла, щоб я попрощався з містом, якого вже не буде.

У мене є улюблена приказка англійською. Без усякого логічного обґрунтування. Просто викликає у мене усмішку — і все. Bob is your uncle. Буквально: «Боб — твій дядько». Це ідіома, яка значить «простіше простого».

Гуляючи 2021 року залитими осіннім сонцем вулицями мирного Маріуполя, я натрапив на кав’ярню з такою назвою. Це була та дрібничка, яка страшенно мене потішила і підняла настрій. Я не міг цей заклад оминути. Бариста уявлення не мала, чому власник назвав кав’ярню саме так. Однак це не завадило нам із моїми приятелями випити там кави. Я написав про це жартівливий допис у фейсбуці.

Хто б міг подумати, що через пів року один із моїх кавових співрозмовників, Дмитро, чоловік поетеси Оксани Стоміної, піде захищати рідне місто й потрапить у полон! Він перебуває там і досі.

Тоді у місті проходив театральний фестиваль і я мав зустріч у театрі. Тому самому, де після 24 лютого ховалися люди та який зруйнувала бомба з російського літака. Прочитати таке в новинах — само собою моторошно. А прочитати, що це сталося там, де ти був кілька місяців тому — жахливіше в рази.

Це було місто парадоксів або контрастів — як хочете, так і оцінюйте. Ось вам пару історій.

Сталося так, що 2015 року я опинився один на дорозі між Волновахою і Маріуполем. Я зловив попутку — старого і такого роздовбаного «Запорожця», що дивно було, як він міг ще пересуватися.

Водій перекидався словечками зі своїм приятелем, який теж їхав у машині. Він говорив про «денеерівський» блокпост і називав його «нашим». Почувши це, я трохи напружився. Мало куди вони мене можуть завезти. На щастя, терористів уже не було у місті. І вони завезли за призначенням — до готелю «Спартак», у якому я завжди зупинявся. Думаю, переконання водія не були випадковістю. На виборах до парламенту Маріуполь дав величезну кількість голосів за проросійську «ОПЗЖ».

А маріупольці 2014 року виходили на багатотисячну антиросійську демонстрацію, вимагаючи, щоб Путін зупинив свої танки, які були готові атакувати місто. Містяни гуртом вийшли копати окопи та ставити протитанкові перешкоди. До речі, не просто ставили, а з любов’ю. Я зустрічав там жінок, які на бетонних кількатонних слябах малювали українські візерунки. У місті до всього утворився потужний волонтерський рух, котрий допомагав українській армії та підтримував дух опору під час тимчасового панування проросійських терористів. Я можу лише гадати, як такі суперечливі речі поєднувалися в одному місті.

А ще маріупольці під час домінування там росіян, сміючись, боролися проти зазіхань місцевих путінських посіпак, хоча гумор цей був досить ризикований.

Якось до власників поховальної фірми «Скорбота» братів Сапарових завітали бандюки від «коменданта» Маріуполя Андрія Борисова. Вони зажадали на потреби «донецької армії» одноразову виплату пів мільйона гривень. І надалі щомісячну допомогу — 100 тисяч гривень. Натякали, що у випадку незгоди будуть проблеми у рідних і дітей власників.

За кілька днів легковик притягнув до офісу терористів прив’язану червоним тросом труну, пофарбовану у кольори їхнього прапора. З одного боку труни був напис «За дітей», з іншого — «Геть із міста». Труна була металева і від тертя об асфальт видавала звук, що викликав бажання морщитися, як від зубного болю. Такий собі сповнений глузливої скорботи подарунок від фірми.

Проросійські гопники влаштовували акції біля міськради міста. Там співали пісень на зразок «Наш адрес не дом и не улица, наш адрес Советский Союз» і звинувачували Україну в тому, що вона незаконно вийшла зі складу СРСР. За кілька днів там з’явився молодий, у спортивному костюмі синьо-жовтого кольору, чоловік із плакатом «Росія незаконно вийшла зі складу Монголії». Гопники, певне, мали якийсь рівень освіти та зрозуміли, що це глузування.

На хлопця кинулися з кулаками, але це був рідкісний випадок, коли міліція, яка зазвичай у той час заплющувала на таке очі, втрутилася і не допустила розправи. Дотепником виявився студент-заочник історичного факультету Маріупольського державного університету Данило Ребро. Він ще й був призером сурдочемпіонатів України з греко-римської боротьби — тобто для людей, які мають порушення слуху.

«Мене просто дістало, що у центрі мого рідного міста якісь люди пропагують сепаратистські ідеї», — сказав він мені потім.

Після 24 лютого він вивіз дружину з малими дітьми в селище Мангуш під Маріуполем. А сам повернувся і волонтерив у «Халабуді» — освітньому центрі, який став прихистком для тих, хто втратив житло та й просто хотів заховатися від небезпеки. Можливо, саме це приміщення показали у фільмі. 16 березня він виїхав із міста, забрав сім’ю та переїхав до Норвегії.

Ось таке суперечливе, діяльне, дотепне, миле місто зі своєю неповторною атмосферою існувало в нашій Донецькій області. Аж поки його не знищили «визволителі». Тепер його нема. І як воно помирало, розповів Мстислав Чернов.

У фільмі я для себе виділив один епізод. Від бомбардувань постраждали не лише будинки, але і магазини. І ось з одного з них, розбитого, люди виносять продукти. А власниця обурюється, вимагає, щоб «грабіжники» повернули все на місце. На той час постачання міста вже перервалося. Без продуктів вижити було неможливо.

Але власниця або ще не усвідомлювала цього, або боялася подивитися правді у вічі. Вона не наважувалася приймати страшну реальність. І з цим справді складно було змиритися. Живеш собі на світі, мирно, якщо і ворогуєш із кимось, то аж ніяк не смертельно. Нічого екстраординарного. І раптом на твоє мирне місто, на тебе саму, на твій бізнес починають летіти снаряди й сипатися бомби. Навколо гинуть люди. Навіть не військові. А твої сусіди, жителі сусідньої вулиці та просто ті, кого ти не знаєш. Звичне життя руйнується на очах. І продукти з твого магазину — вже не товар, який можна продати, а засіб виживання. Вони вже не принесуть прибутків. Але як можна з цим змиритися? Як можна погодитися? Як прийняти таку реальність? Хіба таке може бути?

Правда, виносили не лише продукти. Тягли й техніку. У фільмі молодий чоловік несе кілька коробок і каже, що розбомбили якийсь супермаркет, даруйте, не запам’ятав. Можливо, «Фокстрот». Автор фільму у своєму коментарі цитує когось з інтелектуалів, який каже, що війна, наче рентгеном, висвічує найгірші та найкращі людські якості. З цим складно не погодитися. Гірка іронія полягає в тому, що той жадібний до техніки хлопець, очевидно, теж не усвідомлював, що це кінець, що техніка та йому більше не знадобиться, бо в місті просто зникне спершу електрика, а потім і житлові будинки, які цю електрику споживають.

Хоч порядні, хоч не дуже, хоч добрі, хоч злі, хоч любителі Росії, хоч проукраїнські налаштовані громадяни — війна плювати хотіла на їхні характери, переконання та мрії. Вона брутально знищила їхнє місто. Вбивала їх самих.

До речі, цей епізод викликав у мене асоціацію з подіями у Слов’янську. На початку липня 2014 року, коли банда Гіркіна вже пішла, а українська армія ще не прийшла, жителі міста без найменшого сумніву виламали двері взуттєвого магазину та винесли звідти все взуття. Я застав там лише власницю, яка стояла посеред порожнього магазину й крила матом своїх земляків. Розповіла мені, що для відкриття магазину її родина взяла величезний кредит і тепер вона не знає, як буде розплачуватися.

Це якраз той випадок, коли з маси людей вилізли їхні найгірші якості. Вкрадене взуття аж ніяк не було такою потребою, яка могла б урятувати їм життя. Просто в якийсь момент у місті встановилося безвладдя й вони вирішили, що можна збагатитися чужим коштом і їм за це нічого не буде.

Наступного року я зайшов до неї в магазин. Вона мене впізнала. Сказала, що розв’язала всі свої проблеми.

У фільмі є ще один персонаж — поліцейський, який просить журналістів записати його звернення до світу. Він просить допомоги. Звісно, теж не може повірити, що нема ніякого порятунку. І думає, якщо відкрити очі всемогутньому Заходу, то він втрутиться, зупинить весь цей жах. Бо як можна допустити у цивілізованому 21 столітті, щоб ось так зненацька, без усяких причин руйнували величезне місто і вбивали його жителів? Хіба це неможливо зупинити?

Потім цей поліцейський вивезе журналістів. Провезе через вервечку російських блок-постів. Мабуть, можна сказати, що він один зі співавторів фільму — без його відваги хтозна, як би все закінчилося для групи.

А ще найкращі людські риси демонструють у фільмі лікарі — бездоганні герої. Нова реальність на них, як, мабуть, і на військових, навалюється в усій своїй жорстокості. Їм нема часу міркувати про щось. Вони мусять зашивати рани, відрізати руки, ноги та приймати пологи, які відбуваються під акомпанемент артилерії та авіаційних бомб.

Левова частина фільму знята саме в лікарні. Тут сконцентрувалися мінітрагедії, які стікалися сюди з усього міста. Коли дивишся на батька, який ридає, адже його сина не змогли врятувати, то мозок розривається.

Розбомблений пологовий будинок. Несуть на ношах вагітну жінку. Потім виявляється, що вона померла, як і її ненароджена дитина. Як можна розбомбити пологовий будинок? Це ж не військовий об’єкт.

А потім камера фіксує уже не одного вбитого. Їх стільки, що поховати їх по-людськи просто нема можливості. Словосполучення з давнього минулого «братська могила» знову стало актуальним. Камера фіксує, як у глибоку яму, яка схожа на окоп, скидають тіла — когось у пластиковому пакеті, а когось і просто так. Мабуть, пакетів на всіх не вистачило. Не знаю, чи залишалася на той час у місті фірма «Скорбота», але, якщо і так, то вона просто не впоралася б з таким обсягом роботи.

У фільмі ще чимало епізодів, які змушують знову і знову жахатися. І думаєш після перегляду: як можна, побачивши таке, не докласти всіх зусиль, щоб це зупинити? Як можна було так званому цивілізованому світу настільки боятися ескалації, щоб урешті цю саму ескалацію допустити? Бо якщо все зняте журналістами — не ескалація, то що це тоді? Як можна було допустити повторення подібного в Бахмуті, Авдіївці та інших містах? Звісно, за розміром вони менші від Маріуполя. Але їхня географічна величина аж ніяк не применшує їхньої трагедії.

Купа болючих питань, на які нема відповідей. Хочеться вірити, що фільм змусив їх порушувати для себе й глядачів в інших країнах світу. Хочеться вірити.

Титульне фото: «20 днів у Маріуполі»