24 лютого 2022 року

Вранці

Позіхаючи, плентаюсь на кухню, відкриваю комп’ютер. У месенджері кілька повідомлень від закордонних друзів: «Як ти?» Тю, що таке? Ще одне від київської знайомої: «Ти чув? На Оболоні шумить».

 Ранок 24 лютого з вікна квартири одного з співробітників ГО «Детектор медіа»

Та що за трясця?

Відкриваю новини.

Починають труситися руки.

Може, я ще не прокинувся?

Так, треба зробити щось рутинне. Вчора я запланував запекти курку з мандаринами. Ну так уперед.

Ставлю курку в духовку, зідзвонююся з мамою, вона в Дніпрі. Мама звучить розсудливо й спокійно, від ковіду вже отямилася. Пропонує приїхати, але куди зараз.

Ванда, колежанка зі Швеції, теж пропонує їхати до неї, дасть кімнату на скільки завгодно, про гроші не турбуйся. Спасибі, прекрасна подруго. Дивлюся у вікно: жінка перетинає двір із двома важезними пакетами. Звісно.

Беру торбу, виходжу. «Добрий день», — кажу сусіду перед під’їздом. «Добрий. Якщо він добрий», — хмуро відповідає він. У дворі — пташиний ґвалт, горобці проводять симпозіум на найближчому кущі, ворони теж торочать своє. Весна скоро, так?

У «Сільпі» черга. Займаю за подружжям — українка й араб, він, до речі, наш громадянин. Поки стою в черзі, слухаю розмови.

— Чому туалетний папір? Тому що людям, вибач, попу не буде чим витирати. В нашому випадку молоко й печиво.

…

— (дівчинка років 8–9) Мамо, вони нас усіх уб’ють.

— Ні, зайка, вони нас не вб’ють.

— Чого хочеться? Желейки? Желейки так желейки. Якщо тебе це заспокоїть, желейки я тобі куплю.

…

— Ну, вона нервова людина. Знаєш, як воно тут віддалік і не психувати.

…

— А куди мені поїхати? Як мені поїхати? Ніяк уже. Ти ж у приватному? Тобі є де ховатись? Є запас продуктів? Я взагалі нічого не підготувала. В мене немає заначок. Голубців є 2 кіла (сміється).

Гречки-перловки-пшонки, звісно, немає. М’ясних консервів, окрім закордонного снобізму по 200 гривень за 100 грам, теж. Але чому обов’язково гречка? Візьму вівсянки — чим гірша? Сіль є, ще от цукру прихоплю, макаронів, яєць, хліба, консервованих бобів (сподіваюся, до них черга не дійде, ніколи!), два великих бутлі води. Всього потроху, не в панічних дозах.

О «Сільпо»! Ти — твердиня в буремному морі! Все чітко організовано, все як годинник. Всі основні продукти є, вантажники підвозять ще, касирки змокли, але працюють швидко. І це заспокоює. В телефоні новини про те, як наші насипають російській сволоті. Вітаю продавчинь і касирок «Слава Україні!». Всміхаються, відповідають.

Повертаюся додому, куштую курку. Чудова вийшла, соковита. Хто молодець? Я молодець.

Близько 12:00 щось далеко бабахає.

Заклеїти вікна. Але перед тим — от лихо, ледь не забув:

Дістати синьо-жовтий прапор з полиці.

Піти на балкон.

Відкрити шибку.

Вивісити прапор, притиснути шибкою, закрити.

Хрін ти нас візьмеш.

Удень

Розумію, що краще цього не робити. Але мені гранично треба побачити місто. Поки можливо.

Зрізаю через дитячий майданчик. На лавочці сидить молода білява жінка зі звичними пухлими пакетами, ридає в телефон:

— Я нікого не чую! Я нікого не чую, окрім тебе!

Чоловічий голос із трубки відповідає:

— Так, покупаєш білет, б***ь…

У метро проїзд безплатний. На сходах під стінками чомусь сидять люди, інколи з дітьми. Що таке?

Київський метрополітен, 24 лютого 2022 року (фото Getty Images)

Доїжджаю до Майдану, пересівши на «червону» гілку, чую оголошення: «Рух поїздів від “Берестейської” до “Академмістечка” закритий».

Ой-йой.

Поїзд зупиняється вже на Шулявці. Підіймаюся нагору: вся сторона проспекту на виїзд із міста щільно забита транспортом. Багато автобусів нерегулярних перевезень. Усе стоїть. Повертаюся в центр. Вагон переповнений. На «Вокзальній» виходить маса людей. Підіймаюся на Хрещатику близько 15:00. Поодинокі перехожі. Продуктова крамниця поруч зі станцією ще працює, решта торгівлі закрита. Проходжу кілька метрів, чую перші в моєму житті звуки сирени — серію коротких завивань. Кидаюся бігти, дивуючись, що того самого не роблять решта присутніх, пробігаю знімальну групу — як ні в чому не бувало продовжують знімати репортаж. До своєї станції доїжджаю без проблем. Люди продовжують сидіти на сходах. Підходжу до молодої пари з котом у переносці, питаю, чому вони тут.

— Тому що так треба. Ось ви звідки?

— Звідси, з Оболоні.

— А от ми з Донецька, ми вже знаємо, що це таке.

Невже все так погано?

Київський метрополітен, лютий 2022 року (фото Галини Петренко, «Детектор медіа»)

25 лютого

Спав дуже мало. Зранку взяв ноут, документи, перекус, довгу теплу куртку і пішов ховатися на «Героїв Дніпра». Станція виявилася переповненою. Сів у поїзд, аби доїхати до «Контрактової», але у водія поїзда стався напад паніки й усі вийшли на «Тараса Шевченка».

Нервовий пудель зворушливо скімлить на пероні. Поїзди не ходять, тож до Оболоні пішов по землі. Погода — подарунок, весняне сонце. На містку над залізницею неподалік від «Почайної» вбивча порожнеча: ані душі, пара вагонів самі по собі котяться рейками, з кіоску біля метра лунає бадьоро-ідіотична реклама про енергійних продавців і СТО без черги. На березі Йорданського озера бачу компанію районної гопуватої молоді, яка цілком традиційно цмулить пиво під деревом, хоча до останнього сподіваюся, що це група народних месників, що замішує бандера-смузі.

Ввечері ховаюся таки на «Героїв Дніпра». Вперше в житті бачу, як зачиняються величезні залізні двері: цей гуркіт і скрегіт не переплутаєш ні з чим. Зомбі-апокаліпсис як є. Хто б міг подумати, що ця радянська інфраструктурна параноя, коли кожна технічна споруда будувалася як оборонний об’єкт, стане в пригоді?

Народ умощується як може. Порожні вагони з вимкненим світлом замість спалень. Людмила з Горлівки, втратила там дві квартири. Попросила мене почитати їй новини. Молодший син у Маріуполі, так ото він питає, чи все в неї гаразд, уявляєте?

Познайомився з Галиною-командиром, черговою по станції. Галина має тактико-технічні характеристики повноцінного взводу. Як мінімум. Здатна перекричати поїзд. Її слухаються всі.

Вранці при дверях жінка середніх років кидається з риданням і кулаками на сина-підлітка, який загубив паспорт і тепер розгублено щось белькотить.

26 лютого

Вийшов удень пофотографувати на Оболонському проспекті сліди руйнувань, завданих напередодні заблукалим БТРом (тепер уже ясно, що нашим). Тут же пильний молодий громадянин, на голову вищий за мене, накинувся: «А що ви тут робите?!». Я не надто сильний у конфліктах. Показав йому, що він вимагав. Журналістське посвідчення його не переконало, а ось фото бомбосховища в моєму дворі на мобільному (ідіот же ти, Дмитре) дуже зацікавило. Наслідком став крик на весь квартал: «Диверсанта спіймали!!!». Пощастило, що халепа скоїлася поблизу «Героїв Дніпра», де є поліційна дільниця. Був доправлений туди за допомогою ще одного громадянина. Звісно, по дорозі мені наказували сказати «паляниця» (знову не переконав, навіть додавши суницю й «Укрзалізницю»), а також присікалися, що українська в мене дивна, бо відмінюю іменники середнього роду.

На додачу до решти халеп поліція виявила в моєму телефоні ще листування з давньою знайомою, московською кінокритикинею, котра перелякано питала, як я, й інформувала, що Балаян у Львові. Аби мало не здалося, підійшли люди зі станції, котрі поінформували, що бачили вчора «цього покидька», теж ходив тут усе фотографував. Сказати б — «погугліть мене, подивіться у фейсбуці, Вікіпедії». Але мій рептильний мозок у випадку небезпеки вмикає єдину опцію: завмри. Ладно, завмер.

Копи сфотографували мене в анфас і профіль. Записали пояснення. Спочатку намагалися передати мене по інстанціях, дзвонили в міське управління — ніхто не приїхав. СБУ — той самий результат. Мої оповіді про трагічну зайнятість у кіноіндустрії не справили враження, решта фото в телефоні та в камері теж здалися підозрілими. Сам телефон, як на зло, мовчав. Потім я дізнався, що мене у фоє станції побачила сусідка по під’їзду і всім повідомила, тож дзвонили й друзі, й із роботи, але в мобільного чомусь був вимкнений сигнал.

Думаю, насправді вони доволі швидко зрозуміли, що з мене такий диверсант, як із БТРа — велосипед, але таки протримали до закриття станції. Зауважили між іншим, що це мій другий день народження і добре, що вони були неподалік — інакше для мене все могло би скінчитися значно гірше.

Безумовний плюс: на власні очі пересвідчився, що реформа патрульної поліції таки вдалася. Пальцем не зачепили. Жодного грубого слова. Виводили в туалет щоразу як просився. Добра половина хлопців — веселі й харизматичні, такі типажі — хоч зараз у кіно.

Зрештою, сидіння закінчилося насупленим «Вільний». І так я другу ніч поспіль опинився на тій же самій станції — тільки цього разу без води, їжі та ковдри.

Але ж я в Україні. Випросив яблуко в того донеччанина, з яким балакав 24-го. Інший побратим видав пляшку води й пакет горішків. Бойовита сусідка-юристка, що впізнала мене, тепер регулювала довгу чергу в туалет. На дверях туалету висіла ціла інструкція, як користуватися. Поруч з унітазом стояла ще якась іржава виварка, у яку теж можна мочитися, а зміст періодично виливати в унітаз.

У телефонній розмові з приятелькою з Дніпра вирішили, що нове ім’я вищої сили — ЗСУ. Тобто замість «Боже-Боже-Боже» треба говорити «ЗСУ-ЗСУ-ЗСУ», «Бог його знає» — «ЗСУ його знає», ну й далі за списком.

Нарешті влігся у вагоні на лавку в позі креветки підошвами до підошов діда, що, засинаючи, видавав таке бурмотіння й зітхання, наче великий старий пес.

Зранку, коли вже можна додому, здригаєшся від гуркоту — а то лише відчиняються пекельні двері.

Солодке відчуття при виході зі станції: сонце світить, пташки співають, окупанти мруть.

 Неподалік станції метро «Позняки», 6 березня 2022 року (фото Марини Баранівської, «Детектор медіа»)

27 лютого

Сонячний день, передчасна весна — і жодної людини у дворі. Уздовж сусіднього будинку неквапом чимчикує чорно-білий кіт. Нічого його не турбує — навіть вибухи, які цього дня лунають усе частіше.

Ввечері настає глуха чорнота. Двір, зазвичай підсвічений благенькими жовтими ліхтарями, пунктирами квадратів із шибок під’їздів, перетворюється на масивне чорне ніщо, з дуже рідкими блідими плямами старанно зашторених вікон. І над усім — зірки в трохи світлішому небі. І нагадує це чомусь ніч на морі. Тільки замість хвиль — неозора сира тиша.

Зайшов подивитися запити в друзі на фейсбуці, ошелешений: просяться десятки людей з усього світу. Австралія, Італія, Німеччина, Індія, Марокко. Спочатку подумав був, що це якась хитра атака російських ботів, але ні: у багатьох на аватарках прапорці України. Ось воно як — ставати суб’єктом міжнародної політики.

8 березня

Купив яблук! Яблук купив! Йюхххуууу!

По перехрестях насипають купи піску і ставлять бетонні блоки. Район перетворюється на фортецю.

Майже весь день було тихо, ввечері знову почалося. Коли вже вони зрозуміють, що в них нічого не вийде?

11 березня

Все рідше сюди пишу.

Сьогодні без вибухів. Тільки один раз, здається.

Вдень бачив на Оболонському проспекті машину, в якій гучно грала музика.

Музика.

Ми прийдемо станцювати на ваших могилах.

Головне фото: Getty Images