До початку війни в українському інформаційному середовищі була купа державних стратегій. Їх було настільки багато, що часом це робило кожну з них не дуже помітною: була урядова стратегія розвитку України, були стратегії розвитку окремих міст, була стратегія розвитку банківського сектору, стратегія цифрового розвитку. Це лише деякі. Зараз же, коли нам понад усе потрібна бодай якась стратегія на майбутнє — про цей жанр раптом забули всі урядові структури.

Нинішній рік закінчується зростанням кількості запитань про майбутнє — горизонт виглядає вкрай захмареним. Через це ми починаємо жити одним днем, очікуючи лише найближчих тактичних перемог — отримання фінансової допомоги від США та Євросоюзу, подальше просування на 5–10 км лівобережжям Дніпра на півдні, блокування російських спроб наступу біля Авдіївки, Бахмута, Лимана та Куп’янська.

За цим набором очікувань людина просто не може побудувати власний прогноз про те, що ж чекає конкретно на неї. Тоді  попит цієї людини на прогнози задовольняють експерти, спікери з YouTube, колумністи, але роблять це в межах медійних уявлень про те, що радикалізм прогнозованого сценарію автоматично зробить його популярним. Державна комунікація на цю тему скидається чомусь на мовчанку.

Навряд чи слід чекати публічного звітування про плани від головнокомандувача Валерія Залужного — цілком логічно, що він діє у межах воєнної секретності та має мільйон причин радше промовчати, ніж щось пояснювати про 2024 рік. Натомість ширшу комунікацію про майбутнє могла би перебрати на себе центральна влада. Так, це означає відповідальність, але хтось має виконати цю роль. Стратегія перемоги у війні — як її не називай, але саме вона потрібна зараз українському суспільству. Це має бути політичний документ із поясненнями того, як уряд і влада бачать майбутнє країни — у 2024 році та надалі. До початку повномасштабної російської інвазії бодай якісь засадничі дані про те, що нам чекати, були в передвиборчій програмі президента Володимира Зеленського. Уряди Олексія Гончарука та Дениса Шмигаля пропонували свої стратегії. Але всі вони втратили вагу, бо ми тепер живемо в суттєво інакшій країні.

Влада мала би впевненою рукою розігнати хмари на горизонті нашого планування та показати, що вона робитиме за різних сценаріїв розгортання ситуації. Це ж так логічно: Україна зараз шукає ресурси для продовження війни, але кожна компанія-позичальниця знає — позикодавець, інвестор завжди ставить одне й те саме питання: «Де ви бачите свою компанію через рік, через п’ять років, через десять років?». Ми ж зараз живемо в умовах, коли відповідь на це запитання стає популярним медійним товаром, але не стає реальністю політики.

Дефіцит пояснень від влади й уряду може призвести до політичної кризи — вона може бути створена штучно, через привнесення партійної поляризації у формування порядку денного війни, але може виникнути й у результаті поступової чи навіть різкої зміни суспільних настроїв. Поява в авторитетній газеті Financial Times статті про внутрішні чвари українського політичного життя вже розплющила багатьом на Заході очі на те, що в нас і всередині почалися проблеми, а не лише на фронтах. У цій статті йдеться, зокрема, про політичну боротьбу між Володимиром Зеленським, Віталієм Кличком та Петром Порошенком, а також про конфлікт Зеленського із Залужним. Пекло якесь. Люди на Заході почитають і просто собі подумають: «Ну, Україна як завжди — вона завжди такою була». Багато хто не зрозумів і відмови президента Зеленського від виступу на онлайн-брифінгу в Сенаті США.

Якщо ми вже отримали затяжну війну, то влада мала би зробити все, щоб полегшити цей тягар для всієї країни — і для тих, хто проходить службу в ЗСУ, і для тих, хто працює в державному, муніципальному та приватному секторах. На нещодавньому саміті НАТО в Брюсселі держсекретар США Ентоні Блінкен і наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба провели короткий брифінг. Цікава деталь: Кулеба, привізши на саміт список наших безпекових і збройних потреб, отримав зауваження від Блінкена про те, що в Україні є ще економіка та внутрішнє життя. Чи все там у порядку? Невже американці мають ще й нагадувати українцям, коли й про що попросити допомогу?

Першим кроком якраз і могла би стати чітка комунікація державних стратегічних планів. І для представлення плану дій не потрібні вибори — потрібна демократія, в силу якої ми реально віримо, бо в нашій ситуації це історично найсуттєвіший аргумент проти тієї «альтернативи», яку просуває Росія.

Для наочності проговорю варіанти та сценарії. Наприклад, влада готується до п’яти років нестабільності з високим рівнем воєнних загроз. Окей, тоді вона виступає і говорить: ми робимо ставку на кількісно велику та професійну армію протягом найближчих п’яти років, тому ось така нам потрібна економіка, ось такий нам потрібен бюджет, ось скільки нових військових баз ми плануємо побудувати, ось які контракти для військової служби ми хочемо пропонувати, а наше оборонне законодавство приводиться в повну відповідність вимогам НАТО.

Якщо ж влада готується до сценарію, коли реальність війни буде локалізована лише у фронтових зонах, а всі інші регіони займатимуться економічним розвитком — то і для цього можна знайти відповідні слова: ось наші безпекові потреби, ось наші резерви, ось простір для приватної діяльності, ось урядові гарантії для економічного розвитку та зростання, ось які показники з працевлаштування ми можемо забезпечити, щоб компанії не боялися втрачати працівників через мобілізацію.

Або, наприклад, влада відштовхується від прогнозу, що найближчий квартал буде важким для країни, а на весну 2024 року заплановані рішення та заходи, що призведуть до покращення ситуації — більші виплати для військових, пришвидшена робота оборонного комплексу, підтримка економіки, нові підходи до соціального забезпечення. Тоді робиться заява про тимчасовість наших складнощів — і суспільство якось будує свої плани відповідно до цього. Варіантів може бути багато, але точно зрозуміло, що суспільству потрібен орієнтир від держави. Та й формат можна для цього вибрати відповідний — велике президентське звернення, стратегічна урядова програма або щось у дусі «декларації національної єдності» з великою кількістю підписантів.

На початковій стадії війни дійсно вистачало коротких гасел і коротких відео, адже емоції тоді важили найбільше. Тепер же в кожного та кожної з нас — досвід двох років рефлексій на тему війни, а тому наші запитання тепер складніші й потреба отримати державне бачення є набагато суттєвішою. Війна вже перестала бути лінійною. Приблизно півтора року вона такою була, наша армія просувалася — і говорити про віру в перемогу було популярно, було круто. Зараз у відповідь на таку розмову ти отримуєш відповідь: «Чувак, ти що, надивився телемарафону та не знаєш, як все у нас погано?». Ось цей тон набирає небезпечних обертів. І це — вже проблема радше навіть не реальності фронтів, а затяжної війни як такої. Затяжна війна іншою, напевне, і не буває. Починають з’являтися і неприємні розмови, і неприємні припущення з прогнозами.

Відповідати на це мовчанкою не варто. Так, нам слід знов і знов учитися говорити про війну та перемогу, виходячи з того, що ми маємо зараз. Оскільки суспільство після двох років війни потребує вже не гасел, а раціональних аргументів — тому б і було доречно запропонувати не швидке відео з патріотичними фразами, а більш прагматичне бачення того, що нас чекає в 2024 році та куди ми рухаємося як країна.

В кожного політика, що проходив через електоральну кампанію, мабуть, присутній острах давати обіцянки. Щось на кшталт: «Ми виграємо цю війну в червні 2024 року». Але йдеться про інше. Обіцянки — це товар, на який прискіпливе суспільство може в принципі не мати попиту, бо ми вже за 32 роки Незалежності багато що пережили. Йдеться про картину майбутнього. Про те, що на нас чекає з огляду на урядове, державне планування.

Можливо, когось це втримає від еміграції за кордон. Можливо, хтось із 20% безробітних знайде роботу. Можливо, хтось обере військову службу, вбачаючи там великі кар’єрні перспективи. Але доки вся країна живе на прогнозах, складених на кухнях під балаканину з YouTube, конкретних дій від громадян і громадянок можна не очікувати. Люди сидітимуть і фаталістично чекатимуть завтрашнього дня. Плани мають бути підкріплені державною комунікацією про стратегію на майбутнє.

Іван Верстюк, журналіст та аналітик

Ілюстрація: Getty Images