Точно в той день, 21.11.2013, ми з друзями збиралися щось святкувати. Після поста Мустафи потягнула всіх на Майдан — хоча б на мить подивитися, що там відбувається. Ми прийшли дуже рано. Там було ще близько десяти людей, мряка неприємна, холодно, а вони такі красиві — хотілося залишитися з ними, подивитися, що далі. Але друзі тягнули в бар. І я не відчула історичності моменту.

Кількома місяцями пізніше навпаки — здавалося, що саме я роблю щось важливе. Я працювала тоді на каналі «Україна» Ріната Ахметова. Один з найкрутіших каналів країни, мільйони глядачів, дорого-багато і оце все.

В нас тоді були російські редактори (10 років тому це було модно): Ігор Золотаревський і Вадим Мкртичєв.

Майдан вони не сприйняли. На ранок після розгону студентів, Мкртичєв повісив на свій стул в редакції футболку чи куртку з написом «Я люблю Беркут». А випуск того дня хотіли починати не з розгону студентів, а з якихось пустих слів влади, здається, Азарова. І почалося довге протистояння в редакції.

Ми (якась частина ньюзруму) чесно боролися за кожну новину, кожне формулювання, кожний синхрон.

Якось мене відправили на Майдан вмикатися в прямий ефір. Я була ще не дуже досвідченою і хвилювалася перед кожним включенням, боялася запнутися, втратити думку. Сценарій був такий: я розповідаю, що відбувалося в той вечір на Майдані (а тоді всі чекали наступу, інформацію, що він відбудеться, опозиціонерам злили), потім підводжуся до двох синхронів. Синхрон - це фрагмент записаного інтервʼю. В мене мали бути синхрони Кличка і здається чи то Порошенка, чи то Тягнибока. Вони в тих синхронах говорили, що влада йде по бєспрєдєлу. Потім відводжуся і розповідаю, що на це відповідають політики від влади — потім їхній синхрон.

Але перед включенням чи то режисер, чи то редактор каже: «Синхронів опозиції не буде, Мкртичев зняв».

Я виходжу в прямий. І йду за своїм планом. Спочатку розповідаю, що відбувалося, потім підводжуся до синхронів опозиціонерів: «і давайте послухаємо, що сказали Віталій Кличко і Петро Порошенко (чи Тягнибока)…». Замовкаю. Чекаю кілька секунд, а потім кажу: «В нас якісь технічні проблеми, тому я вам просто процитую, що вони сказали», і зі свого блокноту читаю дослівно їхні висловлювання. Кажуть, що Мкртичєв тоді був дуже злий.

Це був мій останній матеріал на каналі «Україна». Я звільнилася, бо зрозуміла що не зможу перемогти в цій боротьбі. Так я пішла з інформаційної журналістики, тоді здавалося, що назавжди.

Двох хлопців-журналістів, колег з тих часів, з того нашого модного ньюзруму опенспейс, росіяни вбили 9 років потому, вже на цій війні. Два Сашка. Sasha Bondarenko і Oleksandr Makhov.

Це було так давно. І наче вчора. Події, які змінили історію кожного з нас, країни, континенту.

Ірина Ромалійська, журналістка, ведуча телеканалу «Настоящее Время»

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням.

Фото: Getty Images