Вчора — 5 жовтня — проходив з'їзд Національної спілки кінематографістів України. За часом він був, упевнений, рекордним із 10-ї години ранку до 22:30. І якби не загроза потрапити під комендантську годину (а вона в Україні з 24:00 до 5:00 ранку — проклята війна, проклятий безумний агресор!), він би продовжився до глибокої ночі.

Бідна Рахункова комісія з'їзду (в якій мої близькі друзі та авторитетні кінематографісти Наташа Чернишова та Ігор Барба) залишилася у київському Будинку кіно до ранку, щоби продовжити підрахунки голосувань виборів та членів секретарів Спілки та членів її правління. Моя скромна персона також внесена до списку кандидатів у правління Національної спілки кінематографістів, впевнений, що я не попаду, але саме цей момент має найменше значення для мене самого.

Набагато важливіше інше. Відомі головні підсумки з'їзду — з двох кандидатів — одного з наймайстровіших кінооператорів національного кінематографа Сергія Борденюка — впевнений, гідного продовжувача традицій славетної української кінооператорської школи Юрія Іллєнка, Вілена Калюти, Фелікса Гілевича та інших майстрів, та його суперника — порівняно молодого й успішного кінопродюсера, а також ідеолога та організатора трьох дуже авторитетних кінофестивалів: Одеського міжнародного, дитячого «Children Fest» і «Київський тиждень критики», а також того, хто набув найціннішого досвіду в комунікації із закордонними партнерами в кінематографі — Дениса Іванова.

Зізнаюся, зваживши всі «за» і «проти», я свідомо задля користі справи голосував за «молодого» — його програма дій, стань він лідером Національної спілки кінематографістів, мені бачилася більш об'ємною, більш структурованою, більш ефективною. До того ж він уже кілька місяців ретельно працював над створенням цієї програми разом із такими ж молодими, але вже успішними, кожний у своїй справі: кінорежисером Володимиром Тихим, продюсерами Юлією Сінькевич, Ольгою Бесхмельніциною (вона ще й голова правління Української кіноакадемії), продюсером та «законником» Сергієм Галетієм, мужньою очільницею Кіноцентра імені Олександра Довженка Оленою Гончарук (Олено, моя Вам шана за Вашу принциповість та стійкість), а також найдосвідченішою та найуспішнішою кінопрокатчицею Людмилою Горделадзе (чого варте лише те, що вона буквально з пекла відродила раніше запущений кінотеатр «Жовтень», перетворивши його на оазу, без перебільшення, високої культури Києва, та найдосвідченішого функціонера Союзу, а також серйозного й чесного кінокритика Сергія Тримбача.

Для мене були ще кілька вагомих аргументів, чому я — представник «старої гвардії» — віддавав перевагу не більш досвідченому, а «молодому» кінематографісту, про що я чесно, не боячись із кимось зіпсувати стосунки, виклав у своїх тезах, опублікованих напередодні з'їзду на сайті Національної спілки кінематографістів України.

Я розумів і розумію, що в силу багатьох об'єктивних (насамперед, звичайно, проклята війна!) і суб'єктивних причин перебуваємо у глибокій кризі, хоча є й перемоги наших фільмів на міжнародних кінофорумах.

Саме нашій Спілці, для чого вона, зрештою, і була створена майже 60 років тому, був даний шанс, можливо, один з останніх, якщо не останній, вирватися з такої, без перебільшення та метафор, безодні.

Головою Спілки обрано не того, на кого, чесно повторюсь, я «ставив». Сергій Борденюк переміг більш ніж із дворазовою перевагою голосів. На мою думку, вирішальну роль відіграла солідарність моїх ровесників, для яких Іванов — «чужинець».

Така реальність, і її треба сприймати. Вітаю Сергія Григоровича Борденюка, і, знаючи його як чесну та позитивну людину, впевнений, що він готовий для користі справи приймати та сприяти будь-яким ініціативам, від кого б вони не йшли. Саме для користі спільної справи.

Тут би мені треба й поставити крапку. Але я не можу не сказати ще про одне, для мене точно важливе. Дуже люблю Ліверпуль, місто вільних людей, піратів, незабутніх «Бітлз», і, ясна річ, славетного футбольного клубу «Ліверпуль». Бував у відрядженнях у цьому красивому місті — «англійській Одесі» — тричі й хочу ще...

Так ось, у тому вільному місті перед знаменитим стадіоном «червоних» — «Енфілд» стоїть пам'ятник видатному тренеру цієї команди минулих років Біллу Шенклі. Шенклі був не лише легендарним футбольним наставником, а й найрозумнішим і найтоншим співрозмовником. Його знаменні короткі та ємні фрази увійшли до історії. Наприклад, «дехто вважає, що футбол і життя — рівнозначні поняття. Вони помиляються — футбол набагато, набагато важливіший».

Але я зараз хочу привести важливішу щодо моєї теми цитати з «обойми» Шенклі: «Якщо ти перший, ти чемпіон! Якщо ти другий, ти ніхто!». Це я до того, що мій вчорашній «фаворит» — Денис Іванов виявився другим.

Так ось, велика фраза Шенклі, я певен, зовсім не той випадок. Я хотів би, щоб ці дві гідні людини об'єднали свої зусилля. Була б ефективна синергія для справи. На жаль, Денис відмовився, давши зрозуміти, що він «піде іншим шляхом». Шкода. Але це його право на вибір. Денисе, я впевнений, ми з Вами ще «замутимо» важливі проєкти.

Борденюку я бажаю лише удачі на новому посту. Сергію Григоровичу, в мене є чіткі пропозиції щодо деяких креативних питань Спілки, щодо наболілої проблеми кіноосвіти і щодо створення в Україні ще одного, дуже важливого міжнародного кінофестивалю, якого в нас досі немає, а він успішніший у 20 країнах світу. Хотілося б, щоб наша Спілка була однією з головних фундаторок такого дійства. Думаю, треба зустрічатися та обговорити — і знову заради спільної справи.

Семен Случевський, кінодраматург, педагог, член НСКУ

Текст публікується з дозволу автора, оригінал публікації за посиланням.

Головне фото: президія ІХ з’їзду НСКУ (Олена Чередниченко, «Детектор медіа»)