5 червня ввечері, напередодні підриву дамби Каховської ГЕС, я редагував опитування медійників до дня журналіста. Журналісти  «Детектора медіа» ставили колегам одне питання: що головного відбулося з українською журналістикою за час війни? Одна з думок була — це скидання західних ЗМІ з їхнього п'єдесталу, на який українські медійники й читачі їх звели, маючи за взірець «якісної журналістики». Однак війна показала, що це не зовсім так.

Уранці 6 червня одним із перших текстів про катастрофу, який я прочитав, була стаття на сайті CNN. І там поряд із коментарями української сторони про підрив дамби росіянами були коментарі від, як вони висловилися, Russia-installed official. Взяті з якогось телеграм-каналу. Тобто таким чином вони ніби дотрималися балансу, подали дві «точки зору».

Саме завдяки цим коментарям CNN, Reuters, New York Times й інших західних медіа пішла гуляти версія про підрив дамби українцями й про те, що «не все так однозначно». Тобто саме ті ключові повідомлення, які чітко вкладаються в інформаційну стратегію ворога виставити жертву винуватцем і змусити західні аудиторії усунутися від незрозумілого й «неоднозначного» «конфлікту». Про це детально і дуже чітко написав редактор NV Віталій Сич.

Всі ці тези підхопили деякі «лідери думок», для яких потреба у власній унікальності вища за правду. І таким чином замість чіткого та зрозумілого пояснення, що ж сталося в Україні, читачі цих західних медіа ще більше заплуталися й упевнилися, що в цій війні наче й нема агресора і жертви, там «it was not clear».

У згаданому вище опитуванні медійників до Дня журналіста траплялися думки, мовляв, війна «скасувала» стандарти, й вони більше не потрібні. Що ми ж не будемо щоразу бігати до росіян по «іншу точку зору» в темах про війну. Звісно, ні. Але цього і не вимагається. Війна, як і будь-яка екстраординарна подія, вимагає не спрощеного підходу, а більш вдумливого, глибшого. І стандарти під час війни не скасовуються, вони стають іншими, адаптованішими й трохи складнішими. Особливо для тих українських ЗМІ, хто і в мирний час їх не надто дотримувався — але це інша історія. І особливо — для західних, які довго були нам за еталон «правильної» журналістики.

От згадані іноземні ЗМІ спробували дотриматися стандарту балансу думок — і зробили це за правилами мирного часу. Є одна сторона і є нібито інша — і їм обом дали можливість висловитися. Однак складніша ситуація вимагає складніших підходів — і в журналістиці це так само аксіома, як і в житті. Стандарти не зникли — вони ускладнилися. Детально про це написав Олексій Мустафін.

Стандарт балансу думок теж потребує адаптації до воєнного часу, стає трохи складнішим. Тож журналіст має оцінити, чи справді «та сторона» є стороною конфлікту. Інакше кажучи, чи місцева окупаційна адміністрація (оті Russian-installed official) є стороною «конфлікту» в ситуації підриву дамби? Для кожного жителя України очевидно, що маріонетки не є самостійними фігурами й не є сторонами, а є лише виконавцями. Ми всі прекрасно знаємо, що вони скажуть. Для «балансу» вони не потрібні, вони ніякого балансу не створюють, точніше, створюють лише його видимість.

Це явище має свою назву в журналістській науці — фальшивий баланс. Це коли «задля рівного представлення сторін» позицію науковця «збалансовують» «точкою зору» прихильника пласкої Землі. Або ж слова лікаря про вакцинацію «збалансовують» «думкою» противника вакцинації. Це — фальшивий баланс. Тобто коли обґрунтована й компетентна точка зору ставиться поруч із фантазіями та домислами просто через бездумне слідування стандарту балансу думок. Через це замість чіткої, точної та повної інформації глядач або слухач отримує враження «розмаїття» позицій і починає вважати, що і справді «не все так однозначно» у випадку форми Землі, користі вакцинації, війні в Україні тощо. Таким чином медіа починають передавати не інформацію, а какофонію «думок», де компетентні перемішані з відвертими домислами та свідомою брехнею, але завдяки фальшивому балансу прирівняні до них. Або відверту пропаганду, як у випадку з підривом дамби.

Отже, перше, що мали зробити автори тих текстів у згаданих західних ЗМІ — це перевірити, чи не застосували вони до своїх текстів фальшивого балансу. Чи не прирівняли компетентні точки зору до недоведених домислів. Чи їхні спікери або джерела справді є рівноцінними сторонами. Погодьтеся, хороші українські медіа вже це розуміють інтуїтивно — війна навчила. І не бігають раз по раз за коментарями до «тієї сторони», бо «та сторона» — це й не сторона зовсім. Приблизно про це саме написав не журналіст, але впливовий читач західних медіа — історик Тімоті Снайдер.

Понад те, а підрив дамби — це взагалі конфлікт у сенсі зіткнення думок, дискусії, різних поглядів? Чи це черговий акт агресії у бік жертви від нападника, який контролював цей об'єкт? В такому випадку баланс теж не потрібен, бо нічого балансувати, немає зіткнення думок. Є агресор — і є жертва.

А ще у воєнний час набагато більшого значення набуває інший стандарт — повноти інформації. В мирний час він часто поступається за пріоритетністю цьому самому балансу, бо, як правило, всі читачі або глядачі перебувають у контексті обговорюваних важливих подій. А у воєнний час від повноти інформації залежить майже все сприйняття подій на фронті третьою стороною. І перед дотриманням балансу думок слід подбати спершу про повноту інформаційного повідомлення, про висвітлення контексту подій, який часто є визначальним для читачів і глядачів на іншому континенті, бо вони не перебувають у контексті постійно, вони «не в темі».

А це означає, що насамперед авторам тих повідомлень слід було зазначити, що дамбу замінували росіяни ще під час окупації правого берега Херсонщини, що контроль за дамбою зберігали військові «тієї сторони», що про небезпеку підриву українці попереджали принаймні раз у жовтні, що в російських медіа неодноразово лунали заклики до підриву дамби, що це відбулося на тлі розмов про український контрнаступ (а армія, яка наступає, не потребує ускладнення собі перешкод) і після відступу росіян на лівий берег, що саме створення Каховського водосховища на Дніпрі у 50-х серед іншого було продиктоване можливістю підірвати дамбу й не допустити переправи потенційного ворога, що таке вже було з іншою дамбою — ДніпроГЕСу в Другу світову.

Ось тоді це була б повна інформація, навіть хай і з «балансом», який справді при умові дотримання повноти виявився б очевидно непотрібним. Але прості бездумні слідування застарілим неадаптованим алгоритмам призводять до того, що навіть респектабельні західні ЗМІ стають провідниками пропаганди. Так, справді, українська сторона виявилася неготовою до таких подій (а як підготуєшся до настільки страшних подій, які й уявити складно?) й в інформаційному плані не змогла першою донести свою позицію до західного світу. Я не буду про це детально писати, бо краще, ніж у цьому тексті, й не скажеш. Однак — той, хто хоче помилитися, неодмінно знайде для цього спосіб. Цього разу — і вкотре в цій війні — це були згадані західні ЗМІ. Стандарти під час війни стали складнішими, а вони цього не зрозуміли.

І вже потім, пізно ввечері, я згадав про текст до дня журналіста, в якому про це скидання з п'єдесталу західних ЗМІ говорили деякі спікери. Мені схотілося знайти український відповідник штампу «скидання з п'єдесталу». І в одному старому словнику я знайшов таке слово. Знетронення. Ось що відбувається зі ставленням до західних ЗМІ у професійному середовищі (я думаю, не тільки українському). Знетронення кумирів, яких ми самі собі свого часу намалювали.

Фото: Getty Images