Попри загальну цікавість та чутливість теми, я вже кілька років відкладаю написання текстів, що стосуються міжгендерних відносин та їх експлуатації в комунікаціях і у сфері інформаційних операцій. Бувало й таке, що написавши великий фейсбук-пост, за кілька хвилин видаляв його. Бо, говорячи про сексуалізацію інформаційного поля та патерни поведінки українців щодо оцінки сексуально забарвленого контенту, можна легко влучити «не туди» і стати мішенню для незадоволеної аудиторії. Точно як у старезному совковому анекдоті про подібності між КДБ та піхвою.

Однак через спостереження за комунікаціями під час війни та низку недавніх кейсів в українському інформаційному просторі закривати очі на цю тему означало б залишати ворогу вразливості у нашій інформаційно-психологічній обороні.

Тема сексу й інфопростір України

Днями українські соціальні мережі струснуло від чергового скандально-популярного кейсу, який стосувався фотографій Іванни Плантовської, пресофіцерки Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, буцімто зроблених в Парижі на новий рік.

Масоване розповсюдження полунички в українських медіа дуже швидко стало нагадувати двохходову комбінацію інформаційного впливу, оскільки відразу за фотографіями розкішно вбраної жінки з’явилася інформація про впливового чоловіка — її керівника, який раніше фігурував у медіа як корупціонер. Однак звинувачення у корупції виявилися не настільки болючими для кар’єри можновладця, як непідтверджені звинувачення вивезення молодої привабливої до Парижа під час війни.

Метою цього матеріалу в жодному разі не є дослідження ані фотографій панянки, ані реальності зв’язку між молодою дівчиною та її начальником. Ключовий інтерес викликає гіпотеза про використання «полуничного контенту» для привернення уваги до конкретної людини або суспільного явища. Якщо така гіпотеза має право на життя, то вона потребує дослідження як елемент інформаційного протиборства. Максимально спрощено: якщо тему сексу в інформаційному просторі можна використовувати як зброю, то треба вивчити ці практики і скласти настанови для інформаційних бійців щодо використання цієї зброї та протидії їй.

Дипломатична сексологиня Олеся Ілащук в одній із розкопаних журналістами відеолекцій говорить про дві основи інтерпретації людської поведінки, що були розроблені та впроваджені Зиґмундом Фройдом і його послідовниками: «лібідо і мортидо». Їх ще пов’язують з категоріями еросу і танатосу.

Якщо спрощено передати сутність цих двох концепцій, то, за Фройдом, поведінкою людини в першу чергу керують сексуальний потяг, бажання контакту з іншою людиною для задоволення своєї пристрасті та чуттєвості, прагнення до створення нового і розвитку життя — ерос; а також потяг до смерті, руйнування, в тому числі й самого себе — танатос. Причому, за окремими гіпотезами, які доповнювали та розвивали роботи послідовників Зигмунда Фройда, ці дві складові є в кожному з нас, набуваючи пріоритету в різні періоди нашого життя, та навіть співіснуючи в одних і тих самих переживаннях

Цікаво, як ці рушії людської поведінки знаходять своє відображення в інформаційному просторі в контексті нашої інформаційної війни з Росією та окремих нюансів комунікації державних органів.

Зокрема відображенням цього феномену можна назвати медійні сплески, які час від часу заповнюють собою значний обсяг українського інформпростору через сексуалізацію людей, що мають стосунок до державного апарату. Подекуди цей механізм використовують задля просування певних наративів у суспільно-політичний порядок денний.

Здебільшого, оскільки сексуалізація жінок є набагато простішою й очевиднішою, ніж чоловіків, це ще й пов’язано з об’єктивацією жіночого тіла та з нівелюванням ролі жінок в державному будівництві та політиці. Через розголос і хайп в інформаційному просторі цементується образ красивої жінки на державній службі, як обов’язково чиєїсь утриманки або коханки. До всього це ще й суперечить нашій спільній стратегії збільшення кількості жінок у політиці та у сфері прийняття рішень в Україні.

Прикладів такого деструктивного впливу безліч. Відео екс-заступниці міністра інфраструктури Олександри Клітіної та взагалі історія її роботи на державній службі. Поширення інтимних фотографій 24-річної заступниці міністра внутрішніх справ Анастасії Дєєвої. Швидкий як пожежа скандал із сукнею Христини Тишкун, помічниці заступника міністра освіти Ігоря Гарбарука під час його візиту до мера Львова Андрія Садового, який призвів до швидкої відставки чиновника. Необережні слова про «корабельную сосну» одного з лідерів президентської партії (а зараз — першого заступника голови Верховної Ради) Олександра Корнієнка про свою колегу Ірину Аллахвердієву. І нарешті нещодавнє призначення спеціалістки з притягнення сексуальної енергії Олесі Ілащук амбасадоркою і, власне, фотографії Іванни Плантовської, які вона виставляла, будучи на посаді в ДПСУ не один рік, але скандал через них зчинився лише тепер.

Психоаналіз і війна

У поетичній збірці Дмитра Корчинського є вірш «Війна у Придністров’ї» з такими словами:

«Смерть присутня і тихо дихає в лице.

Коли тебе з позицій змінять

Й до міста повезуть помитись до пуття,

Підеш по вулицях, іще не взятих ворогами,

І зрозумієш, що є три підстави у буття:

Смерть, зброя і жінки з засмаглими ногами» .

Один із феноменів, який ми майже пропустили через гарячу фазу перших трьох місяців великої війни — потужна і природна сексуалізація всього інформаційно-медійного контексту, в якому ми жили під щоденними бомбардуваннями. Я не є спеціалістом, щоб оцінювати ці події в категоріях сексуальної революції. Однак ціла культура свідомого надсилання нюдсів захисникам України  ще потребуватиме свого вивчення. Хоча її вже аналізувала, наприклад, Ярослава Кравченко.

Власниці акаунтів OnlyFans, твітер і інстаграм-акаунтів еротичної спрямованості жваво збирали пожертви на армію в обмін на свої фотографії інтимного змісту.

В інформаційному просторі України поширився термін «краш» (від англійського crush — сильне, хоча й тимчасове відчуття прихильності до когось). «Крашами» українок називали практично всіх медійних персонажів чоловічої статі, від Олексія Арестовича та Валерія Залужного до речника СБУ Артема Дехтяренка. Я особисто знаю людину, яку кілька разів просили поділитися телефончиком речника Генерального штабу Олександра Штупуна.

І це все не враховуючи особистого спілкування в месенджерах десятків тисяч чоловіків, які пішли на фронт, та жінок, із якими вони були близько і не близько знайомі. Багато взаємин за цей рік зав’язалися саме через такі переписки інтимного характеру, невід’ємною частиною яких були, серед іншого, жіночі нюдси. По суті, покладаючи руку на серце, можна сказати, що «голі» дівочі фотографії — це одна зі складових того, що врятувало нас від ворожої навали.

Ярослав Зубченко ще другого березня 2022 року написав для «Детектора медіа» матеріал про те, яким чином образ Володимира Зеленського знайшов відгук у світовому інформаційному просторі. Ціле цунамі мемів, серед іншого, мало й сексуалізовану складову. Попри десятки мільйонів доларів, витрачених західними донорськими фондами на тематику гендерної рівності та емансипації, виявилося, що жіночій аудиторії західного світу був потрібен маскулінний образ чоловіка-захисника, в який артистично вписався Володимир Зеленський, причарувавши, серед іншого, і низку топ-політикинь, які з ним зустрічалися.

Вивільнення сексуальної енергії в моменти страшної небезпеки, тобто під час війни, є вивченим і досить зрозумілим для науковців. Однак у цифрову еру є важлива відмінність, про яку можна ненароком забути. Людський мозок майже не розрізняє ситуацій, коли людина реально під загрозою смерті, і коли вона лише споживає інформацію про перебіг таких подій. Те, що ти бачиш на власні очі, і те, що ти споживаєш із месенджера, свідомість може сприймати однаково.

Це означає, що хвиля змін у сприйнятті та поведінці людей, яка має сексуальний відтінок, поширюється ще набагато швидше і потужніше. Далеко за межі України. Звичайно, у західному світі не проводили відповідних досліджень і замірів. Але я маю гіпотезу, що війна в Україні змінить не тільки весь геополітичний контекст світу, але й те, як розвивається філософія ставлення до міжгендерних відносин та гендерних ролей.

А що в той же час відбувається в Росії?

Пропагандист Володимир Соловйов переконує свою аудиторію, що «життя переоцінене» і померти за царя є природним, якщо є можливість вкрасти ще пару унітазів або хоча б організувати батькам ладу-каліну.

Не минає ні днини, щоб російський псевдофілософ Олександр Дугін не написав у своєму телеграм-каналі, як важливо для російської людини померти за царя. Ось яку ідилію для росіян він малює «Чтобы решить демографическую проблему России одним ударом, надо просто разом перейти от Модерна к Традиции. И всё. Города будут немедленно расселены, на земле сложатся крепкие православные семьи со множеством ребетят. Разводы — не то что аборты! — будут запрещены. Их не будет. Нельзя и всё. Женился — будь добр так и живи до смерти. Раньше надо было думать.

За блуд — костер. За кражу — повешенье. За хулу на Царя — вечная каторга.

И только тонкий гул знаменных распевов над Святой Русью. Без конца и края. “Всемирную Славу…” Черные стрелы монашеских шествий. Тихое напряженное сопение пахаря и храп статного сытого коня. Пронзительный запах парного молока в тумане. Вода и хлеб. Осел и бык. И хороводные фигуры русского солнца. Дружины и семьи, полки и веси. И Царь! Чтобы всем было радостно и покойно. Смело и весело. Для этого Царь».

Для російської філософської думки невід'ємними є дві категорії: цар і щоб можна було вбивати людей. Більше для щастя росіянину нічого не потрібно.

Патріарх Кирило також переконує свою паству, що смерть в Україні може змити всі гріхи. Тому треба їхати і вмирати. По суті, вся ця «філософія» є відгомоном слів Володимира Путіна, що «росіяни потраплять до раю, а всі інші здохнуть».

Проаналізувавши все це, можна висунути гіпотезу: тоді як, попри неймовірну самопожертву українського народу, основним мотиваційним рушієм для нас є творча і конструктивна категорія еросу, в інформаційно-психологічному просторі росіян панує саморуйнівна енергія танатосу. Інтенція страждання і смерті є для росіян ключовою у баченні себе як доброчесних слуг Господа, які мають страждати і вмирати, щоб бути прийнятими і прощеними.

І в цього є глибока причина. Оскільки звичайна людина не може народитися вже готовою помирати, вона має стати такою. Справа в тому, що російське суспільство побудоване таким чином, що більшість росіян ніхто ніколи не любив. Оскільки Росія є імперією, то постать царя і управлінської моделі весь час реплікує саму себе, прагнучи перетворити на свою подобу все навколо. Іншими словами, Володимир Путін робить Росію такою, яким є він сам. А щодо нього більшість дослідників, психологів і просто людей, які з ним були знайомі, повторюють одне й те саме: Путін — це людина, позбавлена емпатії.

Зрозуміло, що почуття Путіна до його дружини зникли давно, що й стало причиною їх розлучення. Його ймовірні стосунки з Аліною Кабаєвою, яку з ним познайомила дружина Алішера Усманова Ірина Вінер, що побудувала бізнес на прилаштуванні гімнасток-чемпіонок до багатих і впливових чоловіків, є не більше ніж угодою. Навряд чи можна назвати коханням те, що було спроєктоване Іриною Вінер як сексуальна іграшка для впливового чоловіка. Не кажучи вже про Світлану Кривоногих, яку російські журналісти-розслідувачі ідентифікували як акціонерку банку «Россия» та буцімто матір іще однієї потенційної доньки Володимира Путіна.

Чоловік, повністю позбавлений емпатії, керує державою, яку він сам також позбавив емпатії і навернув до прагнення смерті.

За даними медіа, від заступника секретаря Радбезу Росії Дмитра Медведєва в цьому році також пішла дружина, тому відсутність любові він топить в алкоголі, закликах до вбивства і погрозах ядерним голокостом.

Гасло, що Україна – це антиросія, можна трактувати як те, що українським суспільством керує енергія творення нового та енергія любові. Тоді як російське суспільство штовхає вперед страх та бажання саморуйнації і прагнення до смерті.

Ми воюємо з десятками тисяч людей, яких ніхто ніколи не любив. І саме тому вони так відчайдушно, безнадійливо, вперто і тупо намагаються змусити себе любити шляхом ракетних обстрілів, вбивств, зґвалтувань, тортур. Отаке лібідо й мортидо.

Прибрати вразливості — посилити спроможності

Десь у 2016 році автор книг про війну на Донбасі Мартін Брест, який зараз працює в системі «Укроборонпрому», придумав хештег #ЗСУцесекс, під яким разом зі своїми побратимами писав креативні пости про службу в армії та її різні аспекти.

Коли ми з ним познайомились, я працював заступником міністра інформаційної політики. В медіа почали з’являтися жінки-блогерки, які писали багато про волонтерство і війну. Ставали популярними їхні фейсбук- та інстаграм-сторінки. Я запропонував Мартіну використати його креативний копірайт, щоб випустити календар на рік під назвою #ЗСУцесекс. Причому в цій ідеї повністю виключалася оголена чи напівоголена натура. Ми планували зробити красиві фотографії зброї. Можливо, також жінок-військовослужбовиць в одностроях, але цілком етичні фото. Ідея мала популяризувати армію та службу загалом, експлуатуючи маркетинговий прийом — сексуалізацію всього і вся. Я розумію, що він не надто правильний, але історія реклами показує, що він ефективний. До того ж, ми поставили за мету будь-що уникнути об’єктивації будь-кого. Ідею переповіли армійському керівництву. Відповідь була жорсткою: «ви що собі дозволяєте? Хочете перетворити армію на бордель?».

Саме в цьому я вбачаю одну з ключових комунікаційних вразливостей українського інформаційного поля і особливо розбудови урядових комунікацій. Більшість української консервативної публіки, яка виросла в спартанських умовах 90-х років, розглядають українське чиновництво як щось позастатеве, застебнуте на всі ґудзики і накрите зверху паранджею.

Україна — це те місце, де переписка з надавачкою сексуальних послуг в залі парламенту може зламати кар’єру народного депутата. А от коли інший депутат хизується отриманням податків із сервісу еротичних послуг OnlyFans, а Національна поліція України звітує про кримінальні справи проти користувачок цього ж OnlyFans, це не викликає в жодної душі дисонансу.

Найстрашніше, що навіть після найтяжчих місяців російської навали, коли для збору пожертв та підтримки армії в хід ішло все,  в тому числі нюдси, за які люди скидали гроші на картку, ніхто з депутатів навіть пальцем не поворухнув, щоб декриміналізувати статтю 301 Кримінального кодексу (виготовлення відеопродукції порнографічного характеру з метою збуту та її збут).

Чи ви не вбачаєте в цьому тупого парадоксу? Якщо ти знімаєш своє тіло на смартфон, щоб зібрати хлопцям на бронежилети і мавік, а хлопи за ті зйомки скидають тобі на карту гроші, то ти героїня. Якщо все те саме, але про це дізналися співробітники Національної поліції, ти злочинниця.

У чиновниць чи військовослужбовиць не може бути гарної дупи, виставленої в інстаграм, бо вони ж тими дупами сидять у поважних кріслах високих кабінетів. А якщо вона тією дупою ще й хизується, і про це починають говорити в соцмережах, то треба негайно ту відьму спалити на вогнищі народного обурення.

Звинувачення на адресу Плантовської у фейсбуку здебільшого обмежувалися підкресленням поганого смаку жінки у виборі суконь та ракурсів фотозйомки, а також припущення, що фотографії в соцмережах свідчать про її невідповідність посаді. Причому мої питання стосовно стандартів смаку державного службовця, а також методик визначення відповідності посаді за фотографіями дупи коментатори залишали без відповіді.

Цікава відмінність між кейсами Олесі Ілащук та Іванни Плантовської полягає в тому, що в ситуації з призначенням амбасадорки України до Болгарії ключові звинувачення звучали на адресу керівництва Міністерства закордонних справ та безпосередньо Володимира Зеленського, який і затвердив призначення. В той час як інформація про особисті фотографії Плантовської та подальша інформація про буцімто корупційні дії її начальника Сергія Мула були поширені окремо. Однак у той же час наратив, який вшивався в цю цілеспрямовану комунікацію, бездоказово натякав, що Плантовська і Мул могли бути в Парижі одночасно.

Іншими словами, якщо журналісти знайшли повну біографію Олесі Ілащук та не знайшли в ній жодної згадки про дипломатичну чи державну службу, то колишній курсантці Національної академії державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, яка після випуску пішла працювати за фахом, і то не на найвищій посаді, прилетіло просто за коротеньке чорне платтячко на фоні Ейфелевої вежі. Про що це може свідчити? Що люди, які формують подібні наративи для досягнення завчасно спланованих результатів в інформаційному просторі, добре розуміють, що вкинута емоція з приводу елементів життя чиновниці, які не збігаються з очікуваннями аудиторії щодо того, як має виглядати життя чиновниці, призводять до обурення в соціальних мережах. Аналіз, до речі, показує, що здебільшого негативні коментарі про відсутність смаку чи невідповідність посаді пишуть жінки. Теж цікавий феномен.

Поза всяким сумнівом, суспільство може й повинно диктувати певні межі етичності-неетичності поведінки, тим більше у кризові періоди. Однак значення має й контекст, а не лише самі події. На мій погляд, слід повторювати й поширювати тезу, що сам факт демонстрації дупи в соціальних мережах не може слугувати тригером для суспільного осуду. Навіть якщо ця дупа належить чиновниці або чиновнику. В той же час завжди існуватимуть питання, чи для одягання і накачування силіконом цієї дупи для доставлення її в пафосні міста Європи та на коштовні курорти не використовуються гроші, вкрадені з бюджету.

Хайп останніх місяців щодо терміну «інформаційно-психологічні операції» (ІПСО), про що я вже писав раніше, очікувано не призвів до того, що люди починають більш глибоко розуміти контекст і матеріальну частину протистояння в медіапросторі. Замість цього журналісти та речники почали називати «ІПСО» будь-яку інформацію, яка не подобається військово-політичному керівництву. Як, наприклад, петиція про можливість ротації у військових підрозділах добровольців, яку створив та пояснював мій друг і одногрупник, український письменник Артем Чапай.

Насправді ж для вивчення наших вразливостей у психологічній та медійній площині необхідно спостерігати за подіями, працювати над їх аналізом, ставити неочевидні питання про причини реакцій людей у соцмережах, що часто цих людей дратує.

Очевидно, що тема сексуалізації порядку денного може впливати на успішність чи неуспішність маніпуляцій, що застосовуються до аудиторії. Щоб нівелювати цю нашу вразливість, слід замислитися над питанням, чому «полуничний контент» викликає настільки серйозні медійні вибухи? В чому причина такого різкого ставлення прогресивного українського суспільства до голої сраки? Чого ми ще не знаємо про себе?

Що більше ці та інші питання будуть обговорюватися, то сильніші ми стаємо за росіян, захоплених енергетикою танатоса.