Трикутник Карпмана: чому публічні конфлікти культурологічної спрямованості між українцями та росіянами є корисними для обох сторін

Трикутник Карпмана: чому публічні конфлікти культурологічної спрямованості між українцями та росіянами є корисними для обох сторін

20 Травня 2023
4242
20 Травня 2023
10:00

Трикутник Карпмана: чому публічні конфлікти культурологічної спрямованості між українцями та росіянами є корисними для обох сторін

Дмитро Золотухін
Медіаексперт, виконавчий директор громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства»
4242
Стосунки між Україною, Росією та Заходом нагадують ролі в трикутнику Карпмана — жертви, переслідувача та рятівника.
Трикутник Карпмана: чому публічні конфлікти культурологічної спрямованості між українцями та росіянами є корисними для обох сторін
Трикутник Карпмана: чому публічні конфлікти культурологічної спрямованості між українцями та росіянами є корисними для обох сторін

Після публічних екзерсисів російських «зірок» інформаційно-культурного простору Лінор Горалік і Маші Гессен написано вже сотні текстів і пояснень про те, хто правий чи неправий і хто несе відповідальність за скандали, які раз по раз повторюються в публічному просторі. Але я впевнений, що цього процесу не здатен уникнути ніхто, а тому ми всі повинні зрозуміти, як отримати від нього корисний результат.

У суперечці народжується «і стіна»...

Метою цього тексту не є розбір самих ситуацій конфліктів на публічних західних майданчиках. Я не вбачаю сенсу зважати на аргументацію сторін, оскільки зазвичай метою такого обміну позиціями є певний консенсус. Або, в крайньому разі, домовленість обох сторін про те, що жодного консенсусу існувати не може. Тобто погодилися не погоджуватися.

Ще однією частиною згаданих конфліктів є апеляція до арбітра, яким у цьому випадку виступає західне суспільство. Представники України апелюють до західних організаторів заходів та їхніх аудиторій, маючи надію бути почутими. Тоді як представники російського суспільства так само звертаються до того самого західного суспільства, намагаючись захиститися від українців і їхньої публічної позиції.

На жаль, мене не влаштовує жодна з цих трьох опцій, оскільки моє завдання є дуже специфічним. Особисто я цілковито розумію, що світ планети Земля є надзвичайно тісним для того, щоб максимально відмежуватися від усього російського, особливо коли російська мова та література є частиною тебе, хоч ти ніколи про це й не просив. Так історично склалося. Принаймні, особисто для мене.

З іншого боку, виживання моє, моїх співвітчизників і наших дітей напряму залежить від того, чи вдасться мені домогтися трансформації Російської Федерації в певний інший суб’єкт. Ця трансформація, очевидно, вимагатиме важкого й болісного двостороннього процесу, який буде містити проходження представників російської ідентичності через спокуту та прийняття відповідальності за геноцид українців — незалежно від того, чи були вони лояльні до Путіна або протидіяли йому всіма можливими способами. А також прийняття українцями того факту, що росіяни нікуди не зникнуть і з ними доведеться жити на одній планеті. А тому прості відповіді та рецепти, які у своїй чудовій статті описав Валерій Пекар, є цілковито неспроможними. Над складними ж завданнями українці працювати поки не готові. Я ж як автор цього тексту буду спонукати їх до цього.

Жертва — переслідувач — рятівник

Моя дружина, комунікаційниця та коуч Ольга Ларіна, пояснила мені, як працює драматичний трикутник Карпмана (Жертва — Рятівник — Переслідувач) у міжособистісних токсичних відносинах, невіддільною частиною яких є постійне застосування насильства (аб’юз) до жертви з боку аб’юзера. Вперше ця модель відносин описана американським психотерапевтом Стівеном Карпманом (Stephen Karpman) 1968 року у статті Fairy Tales and Script Drama Analysis. Цю модель використовують у психології та психотерапії для розв'язання конфліктних ситуацій.

На мою думку, відносини між Росією та Україною абсолютно точно можуть бути описані цією моделлю, де всі росіяни за фактом своєї ідентичності є представниками аб’юзера, а українці — представниками жертви.

Відображення цієї моделі може бути підтверджено величезним набором фактів та аргументів. Однак ключовими з них є такі.

По-перше, позиція російської ідентичності як переслідувача стосується не тільки повномасштабної агресії Російської Федерації проти України. Токсичні «аб’юзивні відносини» між двома суб’єктами заглиблені у прадавню історію ще від навали князя Андрія Боголюбського на Київ.

За моєю гіпотезою, причиною ультимативного насильства, яке Боголюбський застосував до Києва, спаливши місто та зґвалтувавши його жінок, є особиста психологічна травма сина Юрія Довгорукого та дочки половецького хана Аєпи Осенєва, який міг відчувати образу на свою сім’ю. Тобто його насильство щодо Києва та його жителів стало наслідком його особистої травми.

З моменту підписання токсичного аб’юзивного «шлюбу» з Московією після Переяславської ради 1654 року відносини тільки погіршувалися. Сама українська ідентичність стиралася з когнітивного інформаційного простору шляхом нескінченних принижень і газлайтингу, піком для яких стала стаття Володимира Путіна, в якій він стверджує, що українців не існує.

На шляху цих токсичних відносин були заборона мови, Емський указ і Валуєвський циркуляр, придушення прагнень українців здобути свій ідентичнісний простір у 1917–1919 роках, який закінчився Голодомором-геноцидом у 1932-1933-му та «тюрмою народів» аж до 1991-го. Однак із формальним розірванням «токсичного шлюбу» у 1991 році аб’юзивні відносини не закінчилися. А подекуди навіть набули ще більш збочених форм.

Економічна інфільтрація в суспільну та державну інфраструктуру. Створення агентурних мереж. Підсаджування на корупційні газові контракти. І постійне нівелювання мови, культури, ідентичності — будь-чого, що становить сутність української суб’єктності.

При цьому класичний аб’юзер, як по книжці, постійно стверджує, що все, що він робить із жертвою, — для її ж блага. Щоб жертві не задурили голову прокляті націоналісти, «соросята», американські капіталісти, європейські геї та інші.

«Візьмемося за руки, друзі»...

На мій суб’єктивний погляд, те, що відбулося в Естонії та США зі скандалами, пов’язаними із заявленням українцями своєї позиції, відображає той самий трикутник Карпмана, в якому українці є «жертвами»… Не тому що вони поводяться як жертва і не тому що йде війна. А тому що вони українці. Вони є носіями тієї ідентичності, яка знищувалася аб’юзером сотні років.

Росіяни є «переслідувачами». Не тому що вони за Путіна, чи проти Путіна, чи говорять про російську мову або просувають її. Не тому що вимагають «не канселити російську культуру». Лінор Горалік і Маша Гессен досягли міжнародної популярності та свого публічного статусу саме завдяки тому, що вони є нащадками тієї ідентичності, яка становила одну з ключових частин аб’юзу.

Російська мова є однією з офіційних мов ООН, ОБСЄ і навіть у Єврокомісії стажерам і досі пропонують вивчати російську мову як одну з ключових для професійного розвитку. І проблема тут зовсім не в російській мові чи культурі. Проблема у сторіччях аб’юзу стосовно української.

Ліберально-демократичні суспільства придумали позитивну дискримінацію для розвитку гендерних ідентичностей (згадаймо нові правила «Оскара»). А також ставати на коліна перед чорношкірими на знак солідарності з Black lives matters, визнаючи відповідальність за рабовласництво та сегрегацію. То в чому тоді проблема визнати той факт, що українська ідентичність сторіччями зазнавала тортур, геноциду, фізичного та культурного знищення?

З якої ж причини ми повинні читати в американських популярних виданнях «The Atlantic» і «The New York Times» про те, що Машу Гессен образила поведінка організаторів заходу, і особливо наголошувати, що вона розуміє поведінку українців, тому що приймає (і цим самим підкреслює) їхню роль жертви?

Відповідь на це питання так само криється в особливостях моделі Стівена Карпмана, за якою західне суспільство та організації, що його представляють, перебувають у ролі «рятівника», намагаючись створити умови для того, щоби представники «аб’юзера» та «жертви» могли прийти до певного порозуміння. Однак будь-який професійний психотерапевт вам пояснить, чому це є принципово неможливим.

При цьому, згідно з теорією трикутника Карпмана, вказані три суб’єкти (жертва, переслідувач і рятівник) можуть постійно переходити з однією ролі в іншу. І саме цим і нічим іншим пояснюється поведінка Маші Гессен, яка, як уявляється автору, спочатку хотіла провести захід, щоби підкреслити свій статус жертви путінського режиму. А після цього створила образ жертви українських учасників події американського ПЕНу.

Дозволю собі обмовитися, що зображення українського письменника, солдата української армії Артема Чапая в ролі «переслідувача» мене невимовно смішить. Оскільки Артем Чапай є носієм ліберальних ідей, феміністом, прихильником боротьби за права ЛГБТ, неймовірно люблячим батьком.

При цьому американські медіа, залишаючись «рятівником», уже намагаються «врятувати» жертву Машу Гессен від «переслідувача» Артема Чапая. Коли ти це розумієш, ситуація породжує неочікуване відчуття комічності.

Як вийти із замкненого кола

Суб’єкти трикутника Карпмана зазвичай безпорадно бігають у його межах, змінюючи свої ролі. Найстрашніше те, що суб’єкт, який перебуває в ролі жертви, зазвичай рано чи пізно повертається до свого аб’юзера. Якщо вчасно не усвідомить, що без психотерапії та зовнішньої допомоги, яка надійде не від «рятівника», а від того, хто пояснить, що насправді відбувається.

Єдиний шанс покинути цей замкнутий трикутник Карпмана — прийняти те, що будь-яку комунікацію з аб’юзером (і навіть його родичами, які з глибоким співчуттям пояснюють: «Ну, так… Це дуже погано, що вони тебе вбивають і ґвалтують, але ж це — наші мальчікі, яким потрібні теплі носочки») — необхідно припинити й розірвати.

На мій суб’єктивний погляд, єдина критична помилка, якої припускаються українські учасники закордонних заходів у спілкуванні з організаторами, — це намагання аргументувати, з якої саме причини вони не хочуть бути присутніми поряд із росіянами, безвідносно до їхньої позиції щодо Володимира Путіна та війни…

Відмова будь-яким чином бути присутнім в одному просторі з представниками «переслідувача» не має пояснюватися якимись аргументами. Достатньо просто сказати: «Ми не хочемо цього!». І якщо організатори спробують вийти з так само токсичної позиції «рятівника» — вони просто приймуть це як аргумент. А росіяни потім не будуть волати на весь світ, що українцям забороняють спілкуватися з росіянами на державному рівні…

Максимальне віддалення жертви від переслідувача потрібне для того, щоб усвідомити та відновити інфраструктуру своєї ідентичності. Зрозуміти, про що ми, чого ми хочемо, яким було б наше місце у світі, якби аб’юзера не існувало в принципі? Як би ми поводилися, якби ставилися до всіх росіян як, скажімо, до новозеландців, які живуть на іншому боці планети?

Крім того, в цьому контексті важливими є відносини України з Європейським Союзом, які мають вибудовуватися на підставах двосторонньої взаємоповаги та виключення будь-якого нав’язування правил чи стандартів. Принаймні до того часу, доки Україна не буде готова на належному рівні відстоювати свої інтереси у спілкуванні з іншими країнами — членкинями Євросоюзу.

Немає часу на психотерапію

Якби ж то все було так просто, як про це нам розповідають психотерапевти… Однак завдання, яке зараз стоїть переді мною — Дмитром Золотухіним — і багатьма моїми колегами, має абсолютно протилежні вектори діяльності всередині себе.

З одного боку, потрібно, щоб українське суспільство вийшло з трикутника Карпмана й усвідомило себе та відбудувало свою ідентичність, якнайбільше віддалившись від представників аб’юзера.

З іншого боку, щоб ці токсичні відносини та, не приведи Боже, насильство, ніколи не повторилися, — нашим ключовим завданням є назавжди перетворити аб’юзера на нормального цивілізованого учасника світового суспільства. А для її виконання нам необхідно домогтися тектонічних змін у середовищі російського суспільства та структурі російської політичної природи влади.

Якщо можна висловитися, нам необхідно, будучи представниками «жертви», стати для «аб’юзера» якщо не психотерапевтом, то, принаймні, коучем, котрий пояснює, який формат відносин може замістити токсичний трикутник Карпмана для всіх його колишніх учасників — України, Російської Федерації та Заходу.

Для цього нам потрібні союзники в середовищі російського суспільства, які готові не тільки бігати по трикутнику Карпмана, доводячи свою роль жертви в контексті путінізму, але й шукати прийнятний вихід для всіх суб’єктів одночасно.

На превеликий жаль, особисто в мене цього поки що не виходить. Бо наявну російську «опозицію» влаштовує ця рольова гра, коли для європейських депутатів вони грають роль жертви і для цього влаштовують конференцію, що відбудеться 5-6 червня 2023 року в Брюсселі. Водночас комунікація з українською стороною їх не дуже цікавить, бо українці зображують їх як представників аб’юзера та заважають переконати «рятівника» — Європарламент — у тому, що саме їм потрібно більше допомоги, а не Україні.

На жаль, вихід із цієї ситуації може бути тільки один: продовжувати важко працювати та змиритися з тим, що для виходу з трикутника ми маємо «спалити» своє покоління в цих конфліктах, вибудовуючи нові межі та кордони наших відносин в інтересах наших дітей і їхніх дітей.

Зазвичай, закінчення людських токсичних відносин аб’юзера та жертви може трапитися саме заради дітей у сім’ї, які не винні в тому, що зробили їх пращури. А заради українських дітей я готовий спілкуватися не те що з Машею Гессен чи Михайлом Ходорковським, але і з такими фриками, як Віталій Мілонов. Однак метою такого спілкування завжди буде одне: руйнування російської імперії для нормального, цивілізованого існування Російської Федерації.

P.S. від редакції: «Детектор медіа» продовжить дискусію з приводу взаємовідносин українців і російських «лібералів» текстами інших авторів. Охочі долучитися — пишіть нам на info@detector.media

Фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4242
Читайте також
04.06.2023 10:00
Наста Захаревич
для «Детектора медіа»
5 635
25.05.2023 21:33
Олексій Мустафін, для «Kyiv24.news»
1 296
22.05.2023 09:00
Лєна Чиченіна
«Детектор медіа»
4 458
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Користувач
355 дн. тому
Дуже якісна, ґрунтовна стаття, просто хочу сказати авторові "дякую". Як наполовину українець, наполовину росіянин за походженням, часто думаю про ці проблеми, і авторові деякі думки вийшло передати майже дослівно. Нам потрібно одночасно й усвідомити свою самостійність, і не закриватися, а вести певний діалог, щоб перевиховати росіян і зробити нейтральним, нетоксічним сусідом, а все це ой як непросто...
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду