Мужики, пацани, чуваки. Або куди подівся український чоловік?

Мужики, пацани, чуваки. Або куди подівся український чоловік?

8 Січня 2024
3846
8 Січня 2024
12:00

Мужики, пацани, чуваки. Або куди подівся український чоловік?

Юрій Шевчук
викладач і дослідник Інституту Гаррімана при Університеті Колумбія, США
3846
Не знаходячи власного національного ідеалу маскулінности, українське юнацтво захоплюється чужим, називаючи один одного російськими «мужиками» й «пацанами».
Мужики, пацани, чуваки. Або куди подівся український чоловік?
Мужики, пацани, чуваки. Або куди подівся український чоловік?

Дослідники колоніялізму знають, що одним зі способів нейтралізувати здатність завойованого народу до опору є зображення його чоловічої частини такою, що позбавлена чоловічих рис: сили, хоробрости, відваги, зухвалости та инших, що у своїй сукупности складають поняття маскулінности. У патріярхальних суспільствах чоловік — завжди центр влади, політики, прийняття рішень, голова сім’ї. Ожіночення українців зайшло так далеко, що вони самі, здається, відмовилися від власних слів на означення маскулінности — образу сильного, вольового, незламного, невідпорно привабливого чоловіка, і натомість беруть ці слова в росіян.

Просто кажучи, українські медіа, кіно та художня література неспроможні знайти й упровадити в масовий вжиток питомі слова замість позичених у росіян «мужик», «пацан», «чувак» та инших, що власне означають різні відтінки мачизму в його прямому значенні «велика або агресивна чоловіча гордість». Зараз, коли українці й українки як ніколи відчувають потребу гордитися своїми вояками, відсутність власне українських означень чоловічої гордости не дозволяє суспільству не лише трансформувати свою відвагу, силу і непереможність у патріотизм, але й фактично підсилює ворожі та глибоко чужі українцям наративи про чоловічу силу.

Про що це я? Я вкотре про нездатність українського суспільства творити власні смисли, а не запозичувати російські, означені російськими ж словами з їхніми цінностями та світоглядом. Першим цікавим прикладом такої нездатности є слово «кіборги». Якщо вірити апокрифам воєнного фольклору, ця характеризація українських оборонців донецького летовища була почута в перехоплених українською розвідкою розмовах російських військових. Слово «кіборги» у значенні «захисники Донецького аеропорту» вперше вжив у вересні 2014 року невідомий російський окупант, намагаючися пояснити, чому озброєні до зубів росіяни місяцями не можуть взяти Донецьке летовище, яке обороняє кілька десятків українців зі стрілецькою зброєю. Це хай хоч комплементарне, але ж запозичене в росіян означення мужности вмить стало вірусним серед українців до тієї міри, що його у 2014 році оголосили «українським словом року».

Инше російське слово на означення суто російського мачизму з його чеснотами є «мужик», не в первинному значенні «селянин», а в поширеному тепер переносному «чоловік як втілення найкращих чоловічих якостей». Доречно зацитувати тут дослідження сучасного вжитку цього слова серед росіян (тут і далі переклад мій): «Мужик — це найвища еволюційна стадія чоловіка, нижче якої стоїть базікало, слабодух і ганчірка. Кожен… мріє стати справжнім мужиком, адже вони делікатні й безкомпромісні, суворі, люті, жорстокі й нещадні». Цікаво, що з позитивними конотаціями «мужик» вживають у стосунку до инших чоловіків частіше теж чоловіки. В категорії «мужик» сполучаються стереотипні характеристики сучасної російської маскулінности саме з точки зору чоловіків. «Мужик, — ідеться далі в цьому ж дослідженні, –  є універсальним кодом для входу до чоловічого колективу, ключем до спілкування серед чоловіків. В усіх екстремальних ситуаціях чоловічого життя це звертання є універсальним культурним кодом. … Мужик у чоловічих форумах позначений як чоловік, що сексуально відбувся. Це справжній голова родини, добувач, господар життя. Перед мужиком відкриті всі шляхи, для нього немає нічого забороненого чи складного. Він утілює силу». У цьому значенні російський мужик типово поєднується з прикметниками справжній, нормальний, розумний, гарний, багатий, упевнений у собі, чемний, з головою, чесний, сміливий, сильний, кріпкий. Усе це — семантичне наповнення слова мужик у невтральному контексті.

Російська агресія інструменталізує і мілітаризує цей означник російської маскулінности, переміщаючи в його центр сенси «солдат-патріот», «борець з українським нацизмом», «оборонець Росії». «Всі, хто сюди (на війну з Україною) приїхав, — каже, наприклад, один російський солдат, — він — мужчина, він — справжній мужик». Російські ЗМІ просто кишать саме такими мілітаризованими означеннями справжнього мужика. В цьому ж ключі московська преса називає «справжнім мужиком» бійця змішаного стилю Володимира Мінаєва, за те, що він пожертвував усім: успішною кар’єрою, престижем, грішми, пішовши воювати проти України. Чи не найвідомішим кінематографічним втіленням «настоящего мужика» є герой фільмів «Брат» і «Брат-2» Данило Багров, який мочить у сортирі українського націоналіста зі словами «Это вам за Севастополь!». Цілком очевидно, що російськe «мужик» має виразне ідеологічне, виразно імперське забарвлення.

Це, однак, не перешкоджає українцям масово вживати його як означник української маскулінности. Так, на уроди́ни головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, який є для багатьох уособленням української маскулінности, мою новинну стрічку у фейсбуці заповнили привітання ювілярові. Частим епітетом, яким нагороджували «залізного генерала» дописувачі, було російське «мужик» (справжній мужик). Чому обов’язково російське? — можуть резонно запитати. Відповідь містить академічний «Словник української мови», який описує чотири його значення: 1) селянин (дореволюційне розмовне); 2) невихована, груба людина, селюк (переносне, застаріле, зневажливе, лайливе); 3) чоловік, мужчина (застаріле, розмовне); 4) чоловік (у шлюбі) (діялектне). Український вжиток іменника в тих значеннях, що надавалися б для означення маскулінности, є обмежений або ж до окремих діялектів, як у його 4-му значенні, або ж до минулого, бо застаріле, як у його 3-му значенні.

Попри це, українці масово запозичують іменник «мужик» із його російським семантичним, а з ним й ідеологічним наповненням, хочуть вони того чи ні, і застосовують його до українських чоловіків як позитивну характеризацію. Наче відображаючи цю тенденцію, найновіше видання «Словника української мови у 20 томах» фіксує третє значення іменника «мужик», з позначкою розмовне, але вже без позначки застаріле і подає дві ілюстрації його вжитку без датування і посилання на конкретні тексти: один від Романа Андріяшика (1933–2000) «Виберу собi... молодицю, аби вмiла шанувати, — там тепер мужика зi свiчкою не знайдеш» і Юрія Винничука (1952) «Мужики на хронті, а він — по бабах». Наче щоб задокументувати те, як глибоко проникла в український менталітет ця російська ідеологема, укладачі нового СУМу взяли ці приклади в авторів-галичан.

Російська агресія не змусила українців переосмислити себе і покласти край власній ментальній залежності від росіян. Ця залежність лишається незмінною і належним чином не усвідомленою всупереч написанню вибраних російських власних назв із малої літери, заміні слова «росіянин» на москаля, московита, кацапа, песиголовця чи инші в істоті своїй лише косметичні способи розриву з «русским миром». Про цю залежність свідчить дальше поширення слова «мужик» як означника саме української чоловічої гордости.

Воєнна драма «Кіборги. Герої не вмирають» (2017), режисер Ахтем Секвет Оґлу Сейт-Абла, сценаристка Наталя Ворожбит, що стала чи не найбільш рекламованим зразком патріотичного кінематографа, робить це програмово, непомітно для більшости й дуже успішно. Вже на четвертій хвилині фільму глядач чує ось таке: «Жоден нормальний мужи́к (sic!) не може сидіти вдома, коли… ворог (росіяни) нахабно атакує нашу землю». Ніби все й правильно, адже захист рідної землі є найвищим обов’язком кожного громадянина. Проте почуте залишає враження ціннісно-ідентифікаційної шизофренії, розламаности між українським і російським світом, бо український вояк із «Кіборгів», із вуст якого ми чуємо це, вочевидь закликає глядача стати з одного боку оборонцем свого дому, а з иншого — «нормальним мужиком», тобто ототожнити себе з росіянами, хто цей дім грабує і нищить.

Цей фільм не виняток, а вияв загальної тенденції в Україні. Так асортимент товарів із пропозицією стати членом клубу «мужиків», призначених для українських чоловіків, прогнозовано широкий. Варто забити в пошуковий двигун ключову словосполуку «справжній мужик» — і ви дістанете ланки до вебсторінок, що торгують ледве не всім для «справжніх мужиків» чи про них же: чашками, футболками, наліпками, молодіжною прозою, навіть насінням огірків, вочевидь із натяком на розмір кінцевого продукту. Я вже не кажу про ще більшу кількість товарів, що їх продають на українському ринку, маркованих тепер уже без недомовок російським «настоящий мужик». Мем «справжній мужик» особливо поширений у середовищі українських військових і спортовців. Часто нею користуються, навіть коли віддають останню шану загиблим у війні з Росією українським героям.

Чому це відбувається? Невже в українській історії мало сторінок чоловічого героїзму, хоробрости, самопожертви та инших проявів маскулінности? Невже в українській мові немає питомого іменника для означення чоловіка, який є носієм цих рис, щоб ми мусили запозичувати росіянізми «мужик», «пацан», «чувак», а з ними й закладені в них неукраїнські смисли в росіян? Без сумніву, що є. Не існує причин для того, щоб уже такі відомі слова, як чоловік, чолов’яга, козак, козарлюга, козачисько, хлопа́к та инші, не змогли набути нового значення, що передавало б національну маскулінність.

Спробу надати такого нового значення вже наявному слову ми бачимо в українській літературі на прикладі іменника «хлопа́к» ось у цьому реченні з прози Олеся Гончара: «Ти, правда, хлопак справний, в боях авторитет здобув». Тут автор за походженням з Великої України (Січеслав) бере галицький діялектизм і вдихає в нього нове, не властиве йому значення «справжній чоловік». Мені доводилося чути, як із такою ж позитивною характеризацією чоловіка вживали инший, тим разом західнополіський діялектизм «чоловерно́».

Живого лексичного матеріялу, що міг би ословити українське поняття маскулінности, якраз не бракує. Бракує здатности носіїв мови вийти з-під паралізаційного впливу російщини. Бракує бажання сукупного українського мовця, який диктує моду в інформаційному просторі, в блогосфері, кінематографі повернутися обличчям до української мови, видобути з неї вже готові, але забуті для одних чи незнані для инших словесні ресурси та запустити їх у спілкування. Збірний український журналіст, у меншій, хоч і не набагато, мірі письменник, за ціннісною орієнтованістю повернений потилицею до власної мови та радше запозичуватиме з російської, а останнім часом з англійської через російську, ніж шукатиме і вживатиме власні слова, чи тим більше хотітиме творити на основі власної мови.

Справа тут у проблемі української меншовартости, зневажливого ставлення до своєї культури, в проблемі, яка ставиться в таких знакових творах нашої літератури, як, на жаль, і сьогодні гостроактуальні п’єси «За двома зайцями» Михайла Старицького чи «Мина Мазайло» Миколи Куліша.

Проблема особливо гостра в контексті формування молодого покоління українців. Адже саме юнацтво шукає моральні авторитети, ідеали для наслідування і без особливого зусилля знаходить їх, знаходить… «мужика» в російських і українських фільмах, у російськомовних коментарях українських оборонців до власних відео зі сценами знищення ворога, де українці називають себе чи побратимів «справжніми мужиками». Не слід дивуватися тому, що новий російський серіял із назвою «Слово пацана», яку без великої натяжки можна тлумачити як варіянт «Слово настоящего мужика», зажив широкої популярности серед ідентифікаційно спантеличеного українського юнацтва.

Захоплено прихильна реакція на російську пропаганду українських підлітків ввела в правдивий ступор коментаторську громаду українського інфопростору. Причини наводилися найрізноманітніші крім справжньої: українці капітулювали перед Москвою на культурному фронті, на тому, де не треба лити кров, втрачати життя, обмежувати себе, щоб забезпечити всим потрібним ЗСУ, на фронті, де треба створювати власні смисли, не мужиків, пацанів і чуваків, — хай хоч справжніх російських. Українці здають росіянам свою культурну територію.

Усі ті молодики з Києва, Одеси, Львова чи Рівного, які запоєм дивляться «Слово пацана» — це покоління, кинуте на моральну поталу Москві, це наслідок тридцяти років без послідовної культурної політики на створення нації — злочину, звинуватити в якому можна було б кожен уряд, включно й особливо сьогоднішній.

Не знаходячи ніде власного національного ідеалу маскулінности, українське юнацтво захоплюється чужим, дарма що ворожим, тим більше, що якоїсь великої ріжниці між російським та українським мачизмом воно не бачить, бо її годі побачити. Одне й инше називають «мужиком» чи «пацаном», як у фразах «настоящий мужик» чи «слово пацана».

Юрій Шевчук, викладач і дослідник Інституту Гаррімана при Університеті Колумбія, США

Ілюстративне фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3846
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду