Є така популярна думка, що в українському суспільстві срачі перетворилися на національну забавку. Навіть існує жарт, що треба негайно писати в ЮНЕСКО, аби срачі внесли до списку нематеріальної культурної спадщини вслід за борщем. А ще популярніша позиція, що любов до гризні в соцмережах до добра нас не приведе, бо то все роз’єднує й демотивує.

Насправді, як мені здається, саме останнє твердження дещо перебільшене. Усе частіше в Україні говорять про інститут репутації, який незле було би сформувати і якого, очевидно, в нас не те щоб не існує зовсім, але явно він у якомусь зародковому стані. Настільки, що величезна кількість людей уже звичну для цивілізованих країн практику відповідати за свої слова чи дії сприймає як казна-що. Тому, власне, срач і виникає.

Ось як усе відбувається. Людина необачно бовкнула якусь бздуру. Або зробила щось неадекватне, образливе для якоїсь групи, ба навіть трохи протизаконне. Зчиняється кіпіш, бо ця сама група обурюється і починає писати коментарі — як цілком коректні, так і доволі емоційні. Людина, яка щось бовкнула чи зробила, офігіває від реакції та починає злитися: як це ви посміли на мене, такого (такої) гарнюні, докопатися? За таку дрібницю, за те, що заведено говорити і казати десятиліттями. Цю позицію підхоплюють шанувальники героя чи героїні, всі причетні та однодумці. І тут майже завжди ми приходимо до фантасмагоричної ситуації.

Панство починає описувати всі претензії в настільки яскравих фарбах, що починає сіпатися око. Згадують 37-й рік, доноси, сталінські репресії, чорні «волги» та лінчування афроамериканців. Людина, яка публічно припустилася помилки, перетворюється на жертву, на яку всі напали і знущаються. «Це цькування!», — кричать адвокати. «Це булінг!». А ще обов’язково — хейт і хайп. «Хайпуєте, прокляті, на весь фейсбук! Робити вам більше нічого!».

І ще одна поширена фішечка — порівнювати громадське обурення з комсомольськими партійними зборами. Згадувати Стуса, Пастернака та інших дисидентів. Чистки, воронок, трійки, доведення до самогубства. Каральну психіатрію поки що не згадують, а дарма, бо це теж аргумент.

Прикладів можна навести безліч. Та от хоча б недавня ситуація із блогом Ольги Полякової та Марії Єфросиніної. Ціла драма і трагедія у кількох актах. Нагадаю, телеведучу в коментарях в інстаграмі почали просити перейти на українську. З доволі різними інтонаціями, але масового і страшного наїзду не було. Але Марія, замість елегантно це врегулювати, враховуючи свою публічність і вплив, усе перетворила на справжнє шоу.

Ясна річ, ніхто не має диктувати іншим, як вести особисті сторінки, зокрема і змушувати переходити на українську. Це все ж має бути вибором. Але ледь не плакати в ефірах, жаліючись, що її «вбивають у коментарях», — явно перебір. Історія тривала, коли вже дві згадані знаменитості почали пояснювати, чому не записуватимуть свої відео українською. Один з аргументів — погане володіння мовою. Вочевидь, метою було все загладити, але багаття розгорілося ще більше. Бо коли телеведуча з багаторічним досвідом та співачка і, до речі, акторка твердять, що погано володіють професійним інструментом, це не сприймуть адекватно.

Зрештою, закінчилася ця кількамісячна епопея тим, чим і мала закінчитися. Блог на ютубі оголосили україномовним. І навіть, о боже, перейменували із «Взрослых девочек» на «Дорослих дівчаток», що на початку комусь видавалося неймовірним безглуздям, бо ж не звучить. А все тому, що капіталізм надворі, хай йому грець. Клієнт диктує правила, а виробник залежить від клієнта. Потрібні перегляди, лайки і дзвіночок — підлаштовуйся під потреби аудиторії. І це насправді дуже демократична штука, влада народу, так би мовити. Суспільство наше змінюється, розвивається. Часто публічні люди того не помічають, перебувають у минулому, не беруть участі у, скажімо, правозахисних дискусіях, живуть у паралельних світах. А тому виявляються на кілька щаблів нижчими, ніж активна частина громадян.

Теперішній кейс із сексистською заявою генерального директора онлайн-книгарні Yakaboo Іваном Богданом є показовим. Нагадаю, пан Іван під час дискусії, описуючи основну аудиторію онлайн-книгарні, сказав: «У цілому більше купують жінки. Як завжди, витрачають кошти, які заробляли чоловіки». Після чого сталося те, що й мало статися у країні, яка йде у Європу. Хвиля обурення, вибачення головного героя, заява мережі також із вибаченнями та повідомленням, що директор іде з посади. Усе відбулося дуже швидко і грамотно. Антикризова комунікація — рівня «ходи обійму».

І все це знову завдяки капіталізму. Книгарня продає книжки, основними клієнтками є жінки, клієнток знецінили і вони з легкістю підуть купувати товар до конкурентів. Комусь потрібні ці проблеми? Коли є ризик рахувати фінансові втрати, розумним людям навряд чи спаде на думку вдавати жертв і кричати про цькування. Ну, а надалі іншим буде урок: говорити дурниці про цільову аудиторію — вкрай нерозумно.

Чого не скажеш про українців та українок, які в коментарях завели знайомої пісні про срач та репресії. І найприкріше, що захисницями пана Івана стали здебільшого жінки. Вони пишуть, що нічого такого він не сказав, що це ніякий не сексизм, що то просто жарт і не треба аж таких покарань. Часто апелюють до низької самооцінки інших жінок, мовляв якщо, вас усе ображає, йдіть до психолога. Це тому, що у вас мужика нормального, либонь, немає, який би давав грошей на книжки. От і розводите скандал на порожньому місці. Коментарів про критичні дні поки не бачила, отже ростемо.

А ще писали, що гендиректор книгарні не хотів нікого образити. На що слушно відповідали: сексисти і справді не мають такого наміру, вони просто ображають, знецінюють, бо для них це норма. І ось саме це поняття норми потрібно змінювати. Є ж яскрава ілюстрація про людей, які щиро кажуть: «Я не расист, але н***рів не люблю». Бо в їхньому розумінні расизм — це одягати білі накидки й ковпаки, а все решта — то таке.

І цей процес змін навряд потрібно називати тупими срачами, бо це не срачі, а формування інституту репутації, потрібного нам. Люди різних професій повинні зрозуміти, що мусять бути відповідальними. Чи ми хочемо і далі терпіти, наприклад, хамство лікарів у державних поліклініках? Я сама із таким стикалася — це дуже неприємно, коли і так зле, а тут тобі ще прилітає щось штибу «а шо ж ви хотіли, вам вже не шістнадцять». А коли намагаєшся якось із цим трешем розібратися, то виявляється, що для багатьох він є нормою.

Багато моїх знайомих, які застали вже свідоме життя в СРСР, розповідають схожі історії. Часто тих, хто намагався захистити свою честь, гідність і права, вважали скандалістами та навіть злегка прибабаханими. Можливо, тому, що тоді така поведінка була незвичною — не заведено ж. Сиди тихо і терпи, однаково нічого не досягнеш. Тому ця психологія терпили з нами лишається. І для багатьох вона настільки природна, що її навіть не зауважують.

Але нам час із нею прощатися, зважаючи на те, що ми, українці, стверджуємо, що ми не такі, як росіяни. Це вони дозволяють із собою поводитися, як із худобою, і нічого їх не змінить. А ми — інші. Ми — європейці. Ну, тоді треба відповідати цьому статусу. І бажано — у пришвидшеному темпі.  

Скриншот відео: Кудрявка / фейсбук