Ідею, що статус журналіста повинен бути документально підтвердженим, торпедували аргументом, що, мовляв, у добу соцмереж кожен може бути журналістом. Замість того, щоб ділити журналістів на справжніх і несправжніх, треба дати всім, хто вміє тримати в руках смартфон і публікувати щось в інтернеті, права і привілеї журналістів. Про обов’язки і відповідальність при цьому не йшлося.

Тим часом документи, які формально підтверджують статус журналіста, стали товаром.

Чимало питань було до Національної спілки журналістів України. Наприклад, членством у спілці хвалився народний депутат Давид Арахамія, а до нього — депутат Одеської міськради від «Опозиційної платформи — За життя» Володимир Корнієнко. Скільки ще людей «стали журналістами» в такий спосіб?

На початку 2021 року Комісія з журналістської етики била на сполох, привертаючи увагу медійної спільноти та правоохоронців до торгівлі або масової роздачі журналістських посвідчень. Кожен охочий міг заплатити від 1600 до 4500 гривень і стати «журналістом» видавничого дому «Бізнес-Компаньйон», та ще й отримати незаконну «спецперепустку на автомобіль». Ресурс «Лига Информ» прямо пропонував усім охочим купити посвідчення журналіста, щоб спростити отримання дозволу на зброю. Продавало посвідчення так зване інформагентство «Журналісти проти корупції». Власне, всі ці медіа «так звані», бо займались не журналістикою, а торгівлею журналістським статусом.

Одним із найнахабніших торговців був херсонський проросійський активіст Кирило Стремоусов. Його так звана інформагенція «Таврія-Ньюс» роздавала посвідчення всім охочим вступити в неформальне об’єднання, більше схоже на агентурну мережу.

Власне, у серпні 2020 року Служба безпеки України викрила мережу російських агентів, до якої входив Стремоусов, але чомусь він не тільки залишився на волі, а навпаки — активізувався, ставши одним із неформальних лідерів руху антивакцинаторів. Восени 2020 року він закликав усіх своїх прибічників долучатись до «народного руху журналістів Стремоусова», отримувати журналістські посвідчення і з їх допомогою розповідати людям «правду». Йшлося про провокації: псевдожурналісти за допомогою цих посвідчень проникали у лікарні, щоб «довести», що коронавірусної хвороби не існує. Або влаштовували скандали, доводячи право не носити маски чи ходити де завгодно без сертифікату про вакцинацію. Або ж учиняли дебош у місцевих радах.

Стремоусов переконував своїх послідовників, що посвідчення дає «право безперешкодно відвідувати органи влади, вести фото- і відеозйомку, а також користуватися захистом за статтею 171 кримінального кодексу та іншими статтями, які передбачають покарання за злочини проти журналістів». Формальна причетність до медіа захищала й самого Стремоусова, адже в очах міжнародних правозахисних організацій цей провокатор був незалежним журналістом, який зазнає репресій з боку влади.

Коли у листопаді 2020 року Комісія з журналістської етики висловила Стремоусову публічний осуд за роздачу посвідчень, він уже наштампував їх понад дві сотні. І далі робив це протягом щонайменше року. Тож ніхто не знає, скільки в Україні «журналістів Стремоусова», як вони використовували свої посвідчення — формально цілком законні й нічим не гірші, ніж посвідчення кореспондентів поважних видань, — і чим ці люди займаються під час війни.

Натомість відомо, чим зараз займається Кирило Стремоусов: допомагає російським загарбникам розбудовувати окупаційну владу в Херсоні. Здає проукраїнських херсонців, бере участь в імітаціях «народної підтримки» окупантів, піднімає червоний прапор, від імені мешканців регіону заявляє, що вони хочуть «возз’єднання  з Росією». Торгівля журналістськими посвідченнями виявилась прелюдією до торгівлі Батьківщиною.

Тепер ми бачимо, до чого довело нехтування цією проблемою, її відкладання у довгу шухляду. Це тривало надто довго й зайшло надто далеко. Вже неможливо з’ясувати, скільки в Україні фальшивих журналістів із легальними документами, як і передбачити, коли і як ці люди можуть зловжити своїм формальним статусом.

Вихід лише один: запровадження єдиної національної прескарти, яку видаватимуть за прозорими критеріями і яка підтверджуватиме статус журналіста. Її отримання означає не тільки права та привілеї, а й відповідальність: власник прескарти зобов’язаний дотримуватись професійної етики, а якщо грубо порушує її, має шанс позбутися права на професію.  У демократичних європейських країнах такі прескарти видають організації саморегуляції, які користуються підтримкою й довірою журналістського цеху.

Структури громадянського суспільства України, які працюють у сфері медіа, давно готові до цього. Держава, сподіваюсь, буде щонайменше відкрита до діалогу, адже журналістська саморегуляція має бути прописана в майбутньому законі «Про медіа». Справа за самими медійниками: їм слід зрозуміти, що в їхніх інтересах — мати підтверджений статус, який відрізняє їх від фальшивих «журналістів Стремоусова».

Тетяна Лебедєва, членкиня Комісії з журналістської етики

Цей матеріал вийшов у рамках проєкту Комісії з журналістської етики за підтримки International Media Support (IMS).