Українські журналісти отримали колективну нагороду від Пулітцеріського комітету з формулюванням «за мужність, витривалість та відвагу». Мається на увазі висвітлення російсько-української війни в екстремальних умовах.  Колеги в ефірах, публікація та соцмережах дякують і по-доброму жартують: тепер ми всі пулітцерівські лауреати, як колись усі були президентами. Натяк на відомий вислів Володимира Зеленського, який дав назву книжці його колишньої речниці Юлії Мендель. 

Між іншим, тепер формально і колишня журналістка та телеведуча пані Мендель — пулітцерівська лауретка. Як і Наталя Влащенко та інші її колеги, котрі від 2014 року до 24 лютого 2022 року в той чи інший спосіб займалися проросійською пропагандою на однойменну аудиторію. Їх влучно назвали російською спадщиною. Проте медійних майданчиків вчорашні проросійські рупори не позбавлені. Навпаки – отримали не маргіналізовані, а потужні, доступні кожному українцеві. І, як зазначалося, винними себе не вважають. 

Це створює передумови для повернення в інформаційний — і не лише! — простір України проросійського контексту й наративу. Хоча ще в березні, коли війська Росії обстрілювали Київ, проросійське мали би поховати російські бомби й ракети. А після звільнення окупованих частин Київщини, Сумщини й Чернігівщини на пошуки «хороших русских» треба запрошувати в Бучу, Ірпінь, Бородянку – будь-куди, де побували «визволителі» України від шкарпеток, уживаних трусів, унітазів та собачих буд. А трагедія Маріуполя мусить бити по губах усякого, хто відкриває рота, аби сказати: «Це все Путін, не росіяни». 

Є старий радянський анекдот про роззброєння і конверсію. У ньому на танковому заводі намагалися зібрати трактор, але постійно виходив танк. І пропозиція «доработать напильником» не годилася. З учорашніми бійцями проросійського інформаційно-аналітичного фронту те саме. Як неможливо з комплектуючих до танку зібрати мирний трактор, так неможливо уявити провідника «русского мира» щирим творцем питомо українського контенту й контексту. 

Тому що ближчою буде перемога України, то активніше проросійські наратори вводитимуть в український контекст усе, що мало бути послане за російським військовим кораблем. Вони просто не вміють робити трактори з деталей для танків. Та й не дуже хочуть, адже російське значно зрозуміліше й комфортніше. 

Непрямо таким персонажам підігрує Захід. Зокрема, колективного Пулітцера українські журналісти, на думку поважного комітету, дістали за висвітлення подій під час вторгнення Путіна в Україну. Але це щонайменше щире нерозуміння того, що Путін — це Росія, а Росія — це Путін. Тож це не Путін особисто вбиває та ґвалтує українців. Це робить армія Росії за підтримки більшості росіян. 

Проте персоніфікація винуватця, зведення всього трагічного до особи конкретного Путіна і його ближнього кола дає проросійському напрямку лазівку для повноцінного відродження навіть в Україні, що воює.  

Звісно ж, мова про «хороших русских», який щодалі частіше залучають до ефірів як експертів не лише колишні медведчуківські ведучі, а й цілком собі патріотичні медійники й лідери думок. Письменниця Оксана Забужко — і та написала, що знайома з «хорошими русскими»… 

Натомість чимало відомих співгромадян відчувають небезпеку такого пошуку й надання будь-якому російському право голосу в Україні. Серед них – політолог Михайло Басараб, який пише: «Якщо ми хочемо остаточно перемогти і побудувати свою успішну державу, маємо усвідомити свій безальтернативний категоричний імператив: тотальна відмова від будь-чого російського завжди і будь-де. Такою повинна бути базова установка кожного українця». І застерігає: «Умовні ліберали налагоджують містки з нами на майбутнє. Їм допомагає те, що всі українці розуміють російську мову. Тому вони активно присутні в інформаційному просторі України. Так, вони можуть критикувати Путіна і нібито підтримувати українців. Але головне їхнє завдання — не втратити нас, залишитися тут і бути почутими нами. Усе це для того, щоб зберегти Україну в російській орбіті». 

Журналістка Лєна Чиченіна, яка пережила російську окупацію в Бучі, теж попереджає про небезпечні спроби легалізувати в Україні проросійське 2.0 через замилування «хорошими русскими». Проте, попри справедливість її спостережень, є в них один негативний момент. Пані Чиченіна зосереджена на персонажах, відомих нішевій аудиторії кінознавців (російський кінокритик Антон Долін), олдскульній аудиторії, чия молодість прийшла в СССР за слуханням забороненого Бі-бі-сі (Сєва Новгородцев) та давно вже не актуальному, хай ще відомому ширшій аудиторії телекінопродюсері (киянин Олександр Роднянський). Останній хоче повернутися в Україну після перемоги і знімати кіно про війну. Після пропагандистських «9 роти», «Сталінграда» та «Білої гвардії». А де звиклий до російських бюджетів продюсер знайде на це гроші тут по війні? Мабуть, щось знає.

Проте жоден зі згаданих не є відомий питомому споживачеві «хорошего русского» так, як російські репери Oxxxymiron (Мирон Федоров) та Noize MC (Іван Алєксєєв), рокери Андрій Макаревич та Борис Гребенщиков, журналісти Леонід Парфьонов і Юрій Дудь, письменники Борис Акунін і Юлія Латиніна, майстриня на всі руки Ксенія Собчак. Допуск їх та подібних до них в український інформаційний та культурний простір аж надто спокусливий власне через ширшу, ніж в Антона Доліна, впізнаваність. Крім додаткової уваги вони — ще й свідомі або мимовільні провідники до того самого нового проросійського контексту, описаного формулою «це не ми, це все Путін».

Зразком подвійних стандартів у ставленні до проросійського контенту є проект закону, поданий депутатами від провладної партії «Слуга народу» 20 квітня. У разі ухвалення він передбачає заборону російського музичного продукту.  Наміри благі, бо Росія – агресор і терорист. Проте є обмовка: забороняти не всіх, а лише тих, хто підтримує російську агресивну політику. На «хороших русских» артистів заборона не поширюватиметься. Ба більше: Міністерство культури України спільно зі Службою безпеки України збиратиме «хороших русских» в окремий перелік і зробить список дозволених. Ми не почуємо пояснень, чому саме такі винятки нам потрібні. І який сенс давати українські майданчики громадянам Росії, а не дружніх до нас країн, де культура, в тому числі музична, значно більш розвинена.  

Міністерство культури та інформаційної політики зберігає ще одну шпарину для проросійського: українські публічні бібліотеки. Є рішення про вилучення з них російських книжок. Не російськомовних, саме виданих у Росії та написаних російськими авторами. Є вже перелік критеріїв, якими міністерство буде користуватися. Під них запросто потрапляють російські бойовики й детективи, але не російські любовні романи. Натомість саме мелодрами, які вважаються нейтральними і які називають «доброю літературою», пропагують «русский мир» непомітно, ненав`язливо й використовують для цього найбільш вразливу аудиторію — жіночу. Саме за російськими лекалами в Україні двадцять років знімали мелодраматичні «жіночі» серіали, звісно ж, російською мовою, на два ринки. Наслідків не бачить хіба сліпий. 

Реставрації проросійського в новій обгортці навряд чи сприяє власне російська мова. Перефарбовані ретранслятори ідей «русского мира» довели, що українською вони володіють прекрасно. Проросійське в перспективі може бути — й, на жаль, буде, — питомо україномовним. Це залежить від виконавців та залучених ними союзників. Тож програма-мінімум — не вестися, стежити за руками тих, хто говорить і тих, хто їх прикриває. Це теж фронт. Бо інакше загибель воїнів та мирних людей ризикує виявитися марною. А Росія переможе, навіть якщо при цьому Путін помре.