13 березня цього року український фотожурналіст і документаліст Макс Левін зник. Він висвітлював російсько-українську війну з 2014-го, а того дня знімав бойові дії в Київській області. Фотографа шукали декілька тижнів. Другого квітня Офіс генпрокурора повідомив, що Макса знайшли мертвим у Вишгородському районі на Київщині. Слідство каже, що росіяни вбили його двома пострілами. 

Макс Левін — мій друг. Був, є і буде. 

Цей матеріал про те, яким його пам’ятаю я та наші колеги і друзі. 

Максе, цей текст для тебе. Ми багато не встигли обговорити.

***

Надворі — початок березня 2019 року. Я приїжджаю в центр Києва дуже старим таксі. Салон авто вщент забитий речами, які приїхали до нової квартири. У дверях під’їзду стоїть Максим — здається, в блакитній футболці. На вулиці дрібний сніг, трохи морозно й сіро. Макс усміхається і бере мої сумки. Їх багато, мені незручно і я намагаюся взяти якомога більше пакетів, а Максим запевняє, що сам усе занесе. Щось буркоче. У цьому весь Левін: похмурий, спокійний, саркастичний, але завжди поруч, коли потрібна допомога.

Нас із Максимом познайомила його дружина, журналістка Інна Варениця. Ми сиділи у них на кухні на Арсенальній, Максим готував сирники. Робив їх у різні способи: міг обсмажити на пательні, міг запекти в духовці. Сирники виходили дуже маленькими — трохи більші за черешні. До них завжди було какао. І щоразу, коли Максим готував сніданки, — це були сирники. І синів він теж ними годував.

Любов Максима до дітей завжди викликала у мене подив і захват. Раніше я не бачила, щоб чоловіки аж так любили своїх дітей. Сини називали його дуже лагідно, по-дитячому, трохи змінюючи ім’я. Думаю, якби всіх у дитинстві вчили так виховувати та любити своїх дітей, наш світ був би набагато кращим. Максим жив ними та разом із ними. І всі чотири його хлопця дуже схожі на нього.

З 2020 року ми з Максом почали працювати разом на hromadske. Це було складно: він ще на початку бачив те, що хоче отримати зрештою, а я люблю досліджувати та вивчати. Наш останній спільний матеріал з Максимом — про володіння вогнепальною зброєю. Підготовка репортажу тоді перетворилася на суцільний хаос. Максим, як кажуть у журналістських колах, «поливав» усе — тобто багато знімав, а потім відбирав те, що йому було треба. Ми бігали Києвом, написали купу історій. Відзняли чимало не дуже потрібних інтерв’ю, які врешті-решт так і не увійшли до репортажу. Коли треба було дібрати заголовок до матеріалу, я сиділа в ньюзрумі й на думку нічого не спадало. Максим сказав тоді: «Давай назвемо так: “Чому не можна носити з собою волину? (сленгова назва вогнепального пістолета — ред)». Ми дуже сміялися.

У мій останній день на hromadske ми мали зустрітися. Я затримувалася. Він чекав, нервував, але таки мовчки діждався. Ми пройшлися вулицею Петлюри, говорили про професію, цінності, про те, що хочемо робити в житті. Він казав, що теми, які я беру — про кримінал, правоохоронні органи, — складні. Я пам’ятаю бруківку під ногами і погоду на вулиці того дня. А ще те, що сам Макс Левін сказав, що я добре працюю.

Максиме, якби я зараз мала можливість із тобою поговорити — я б не сказала нічого, що ти не чув. Я б щось підказала по роботі, вислухала би про особисте. Але ще я би точно сказала, що ти більше, ніж твоя професія, ти — людина, яку я пам’ятатиму завжди. У тобі багато сонця. Якщо ти маєш змогу прочитати ці рядки — знай, ми нікому не дамо тебе забути, а тих, хто тебе вбив — покараємо. Дивись на нас зверху і світи. А ми, сподіваюсь, не підведемо.

Антон Скиба, фотожурналіст та медіапродюсер

З Максом я спілкувався дуже мало. Це зазвичай були «привіт-бувай», коли ми перетиналися на зйомках, але його авторитет і внесок у світ української репортажної фотографії важко переоцінити. Він згуртовував усе фотографічне ком’юніті, і якщо Макс щось писав щодо фотожурналістики з притаманними йому цинічними ремарками — це завжди було влучно, актуально й дуже рефлексивно. Мало фотожурналістів у країні так віддано працюють над історіями з пекла, так цілеспрямовано йдуть у місця, від яких все здригається, як це робив Макс, який був і залишиться прикладом щирості та професійності в українській фотожурналістиці.

Аліна Шеремета, журналістка «Телебачення Торонто»

Я не можу сказати: Макс був, я можу тільки сказати: Макс є. Макс — це людина, з якою я подружилась на роботі. Ми їздили у відрядження печерами України. Ми знімали в Карпатах. Ми пили вино вночі в закритому офісі hromadske. Ми сиділи до ранку на моїй квартирі. Ми спілкувались по відеозв’язку, коли жили в різних містах. А ще в нас було багато планів, які обірвала війна. Макс ще до початку цієї війни був на сході України, ми планували шашлики на його хаті, планували похід на Мармароси. Я боялася за нього, писала рідко, щоб не відволікати. Якось раз він відписав: «У нас все ах**нчік, працюємо. Можу розказати, як в танку горів». Я так розізлилась! Але це — весь він. Небезпека завжди була поруч, але він робив свою роботу. Роботу, яка була і його життям.

Макс — це людина, яка любить людей. Всі його проєкти, фото — докази цьому. А те, що зараз його смерть переживають сотні, — лише приклад того, наскільки людяним він є і наскільки він цінував життя. Макс любив життя і пригоди, і дітей любив, і жінок, і природу.

Якось він мені сказав: «Давай історію знімемо?». А я йому: «Чо’ ти все хоч знімати, я ж просто тобі розказую». А він мені: «Ну бо це історія жизні, Аліно».

Я хочу, щоб про Макса було багато «історій жизні». Бо він любив і цінував життя. І я його люблю і ціную. І мені жаль, дуже жаль, як і сотням інших людей.

Діана Буцько, колишня журналістка LB.ua

З Максом я працювала у LB.ua у 2019-2020. Оскільки я писала переважно про політику, то ми часто ходили на різні з’їзди партій, засідання Ради, інтерв’ю з політиками тощо. У мене було враження, що все це обтяжувало Макса, здавалося другорядним і дрібним. Він хотів бути там, де пишеться справжня історія — а писалася вона, на його думку, на війні. Може, саме тому він і намагався їздити у відрядження на Донбас за першої ж нагоди.

На Донбасі він розквітав, почувався своїм. Ніколи нічого не боявся, йому тільки дай змогу познімати «на нулі». Мені з ним їхати не дозволяв — лишав у спокійніших місцях, а сам ночував з військовими в бліндажі. Макс був безкомпромісним, часом різким і впертим. Усе, що стосувалося війни, він бачив чорно-білим.

Якось він мені написав, що знімав єдине весілля у своєму житті — своєї двоюрідної сестри. «Світські» знімання не були улюбленою роботою Макса, але його світлини завжди були особливими. Навіть з інтерв’ю в білій кімнаті він умів робити мистецтво.

Катерина Гончарова, креативна продюсерка ICTV 

Якось Макс витягнув мене на заняття з аргентинського танго, і я тоді перетоптала йому всі ноги. Але він заспокоював, мовляв, я ще нормально танцюю. Брехав. Запропонував десь випити після заняття, але я була за кермом. Пообіцяла, що наступної п’ятниці, але, звісно, ніякої п’ятниці не було: в Макса робота, в мене робота. Так ми й листувалися час від часу. Надсилали одне одному дурні смайлики, Левін мені — свої прекрасні фотографії. Підколював мене, був веселий і щирий. І дуже талановитий.

Я не вірю, що більше він ніколи нічого мені не напише, а я вже ніколи не виконаю свою обіцянку випити в п’ятницю ввечері.

Як так, Максе?

Відпочивай, Максе. Я ніколи тебе не забуду.

Тетяна Когутич, журналістка «Укрінформу»

Ми працювали разом недовго, в одній із всеукраїнських щоденок. Друга половина двотисячних, «Киевские Ведомости». Макс уже тоді мав реноме як крутий фотограф із особливим поглядом та ракурсами, а я тільки починала.

Ми поїхали на перший репортаж у Гостомель — в тому самому ангарі, де місяць тому було пекло, Пінчук влаштував студентам зустріч із Паоло Коельйо (у 2007-му це виглядало цікаво, лише зараз ці прізвища із тим місцем поєднуються в дуже дивний асоціативний ряд).

«О, ти розмовляєш українською? — спитав Макс, поки ми їхали автобусом. — Це класно! Не переходь на російську».

Авжеж, з огляду на те, що газета була російськомовною, це було справді класно.

Ми, репортери, тоді постійно сварилися з ним через фото: він давав до репортажу ті, які сам вважав за найкращі, і годі було щось довести. Був принциповим до неймовірності. І талановитим. В усьому.

Максе, світла тобі пам’ять! Спасибі тобі за все.

Україна обов’язково переможе — і заради тебе також!

Настя Станко, журналістка

Липень 2014-го, Іловайськ ще не стався. Я вийшла з луганського підвалу, тому деякі колеги мене побоювались, як божевільну. А ми разом з Максом їхали до наших артилеристів під Попасну.

Їдемо кукурудзяним полем, дві легкові машини: Максова попереду, наша позаду. Звідусіль стріляють, мені страшно, і тут ми зупиняємось просто серед цього поля. Мені стає ще страшніше. Я питаю Макса: «Чого стоїмо?». А Макс: «Так макдрайв, черга. Макфлурі будеш?».

Тетяна Безрук, hromadske.ua