In English

Поки з російського ринку виходять McDonald's, Victoria's Secret та PlayStation, у соціальних мережах (принаймні, тих, які в Росії поки що не заборонили) росіяни все частіше питають: а до чого ж тут простий народ? За що їх позбавили IKEA та чому українці раптом такі злі на них?

Та частина населення Росії, яка не фанатіє від Путіна, прагне максимально дистанціюватися від бомб, які падають на українські пологові будинки. Й переконати себе та заодно весь світ, що звичайні росіяни хороші, тільки цар, мовляв, поганий. «Детектор медіа» зібрав найпопулярніші виправдання та пояснив, чому це неправда.

Путін не дорівнює Росія. Поки Путін керує державою, а громадяни визнають його легітимним президентом і підкоряються його наказам, Путін представляє Росію.

Треба звинувачувати Путіна, не росіян. Не Путін приїхав на танку до українських кордонів і не 190 тисяч його клонів, а 190 тисяч росіян. Росіяни поцілили в житловий будинок у Києві, росіяни запустили ракети в центр Харкова, росіяни обстрілюють людей під час евакуації із Сум, Чернігова, Бучі та Ірпеня.

Десятки тисяч омонівців та працівників поліції, які затримують людей на мирних мітингах, депутати Держдуми та величезний чиновницький апарат — це все теж росіяни, які підтримують рішення Путіна або просто виконують очевидно злочинні накази.

Росіяни розробляють та будують для Росії озброєння. Росіяни працюють на пропагандистську машину: телеведучі, «журналісти», блогери та лідери думок, у яких нещодавно легко купили рекламу поправок до конституції. За гроші чи на власному ентузіазмі росіяни поширюють кремлівські наративи, та під кожним постом пишуть про «восемь лет вы бомбили Донбасс».

Росіяни підтримують та легітимізують окупацію Криму: за російською статистикою, на півострові лише у 2020 році побувало 6,3 мільйона туристів, а на кримських курортах виступало чимало російських виконавців.

Це все особисті амбіції старого маразматика. Коли ми зводимо російську агресію до особистих амбіцій Путіна, то забуваємо про цілі сторіччя української історії. Росія за різних політичних режимів прагнула захопити українські землі, знищити нашу культуру, заперечити існування українців як окремої нації. Ця історія не почалася з Путіна і не закінчиться з його смертю.

Антипутінський та антивоєнний — іще не означає позбавлений імперських поглядів та історичних міфів про єдиний народ, старших братів, подаровані землі й тому подібне. Ці наративи росіяни продовжують повторювати як у Росії, так і за кордоном. За опитуванням CNN, у Росії 64% опитаних вважають українців та росіян одним народом. В Україні цей показник значно менший — 28%.

Народ проти війни. У Росії вкрай важко отримати незалежну соціологію, яка би показала реальну підтримку військової агресії проти України. Так само небезпечно складати це враження з окремих дописів чи коментарів у соцмережах. Однак є, наприклад, опитування СNN: воно показує, що 50% росіян вважають правильним застосування військової сили, щоб утримати Україну від вступу в НАТО.

43% опитаних вважають, що було б неправильно використовувати військову силу для об’єднання Росії та України. Але 36% цю ідею підтримують. Не тільки Путін і невелика маргінальна група його прихильників — третина опитаних.

«Мы за мир, нет войне». Ці гасла не означають автоматичного засудження російської агресії. Вони можуть нести дуже різні значення в різних людей: від «Росія має піти» до «Україна має здатися», «винуваті обоє», «це все розпочав Захід», «нам не залишили вибору» тощо. Яскравий приклад — допис Ксенії Собчак, у якому вона пише, що боїться ядерної війни. «Не могут быть глобальные геополитические интересы важнее простой мирной жизни миллионов людей!! Владимир и Владимир! Уступите друг другу сегодня!!!» — пише та, кого часто зараховують до «хороших» ліберальних росіян. На дев'ять мільйонів людей своєї аудиторії вона транслює думку, що Україна, на територію якої напали, повинна поступитися. Вам яку область, Ксеніє?

Особисто я ні в кого не стріляю. Кожен, хто живе, працює чи веде бізнес у Росії, спонсорує цю війну. Путін не власним коштом купує «Гради» і платить вагнерівцям — на це йдуть гроші з бюджету. У 2022-му на «національну оборону» Росії планували виділити 3,5 трильйона рублів, або 15% від усіх витрат бюджету. Не кожен росіянин натискає на курок, але кожен купує патрони.

Ми не вибирали. Ми не знаємо реального рівня підтримки Путіна та його дій: вибори в Росії не можна назвати чесними й демократичними. Але проблема авторитаризму в Росії виникла не 24 лютого: Путін при владі вже 22 роки. Й ті, хто його не обирав, увесь цей час робили інший вибір — бути аполітичними. Не мати громадської позиції, не торкатися гострих тем у своїх роботах, дописах у соцмережах, сімейних розмовах. Мовчки толерувати злочини — це теж вибір. Це злочинна бездіяльність.

Вони не знали, куди йдуть. Ми вже знайшли докази, що подібне заперечення — це лише тактика ворога: окупанти готувалися до вторгнення. Наприклад, ось плани захоплення України за 15 днів. А ось свідчення полоненого, як окупанти хотіли за три дні взяти Харків.

Повномасштабна війна триває вже два тижні. Російські солдати досі не знають, куди йдуть? Не знають, у кого стріляють, не знають, куди відправляють крилаті ракети? Схоже, що це знання для них просто нічого не змінює.

Ми не можемо нічого змінити. Зараз у Росії страшно й небезпечно протестувати. Однак українців цим не розчулити — ми на власному досвіді знаємо, як важко дається свобода.

Було багато речей, крім влади, які можна було би змінити за ці роки. Наприклад, почати виходити із загальнонаціонального коматозного стану «вне политики». Або ж навчатися медіаграмотності. Донедавна в Росії був інтернет із доступом до міжнародних ЗМІ та соцмереж. Був доступ до українських сайтів, чимало з яких мають російськомовні версії. Було вісім років для того, щоб розібратися, як загарбали Крим і хто стріляв на Донбасі.

Був час відписатися від усіх рупорів Кремля, проплачених блогерів та політичних експертів. Був час запровадити в країні інститут репутації, за якого не можуть бути більше популярними й затребуваними ті, хто публічно підтримує авторитарного лідера та його політику. Наприклад, Микола Басков.

Був час нарешті навчитися писати «в Україні». Чи за це вже теж саджають в автозак?

Чим спортсмени / митці / коти завинили? Чому їх треба знімати з міжнародних подій? На міжнародній арені вони представляють Росію — державу, яка вторглася в незалежну Україну та вбиває тут людей. І махають тим прапором, який окупанти мріють встановити над українськими містами. І навіть малюють на своїй формі знак «z», що став символом військ окупанта.

Євгеній Плющенко та Яна Рудковська публікують дописи з хештегом #ZaМир.

Мені не соромно. Якщо достатньо довго сидіти в соціальних мережах, в очах може почати двоїтися. З одного боку буде світ, де запускають хештеги #мненестыдно, #СвоихНеБросаем #stoprussianhate (передаємо привіт Євгену Плющенку та спорту «вне политики»). У ньому росіяни пишаються своїм походженням, країною, культурою, сильною армією та президентом. З іншого боку буде світ, де під кожною фотографією понівечених українських міст, під кожним зверненням до росіян є такий коментар: «Ми простий народ, який нічого не вибирав і змінити нічого не може». Але реальність одна: не можна бути і великими, і безправними. Не можна взяти собі балет і Достоєвського, а корупцію, ОМОН та бомбардування Харкова залишити комусь іншому. Це все їхня Росія.

Звісно, не всі росіяни погані, і навіть не всі винні в цій війні. Але всі, хто ідентифікує себе з Росією, несуть за неї відповідальність. На цьому етапі слів #нетвойне вже недостатньо, щоб від неї втекти.