«А меным веськодь» — це фраза, яку активіст Олексій Іванов каже сиктивкарській судді Ірині Юшковій. Мова, якою він розмовляє — офіційна мова Республіки Комі, де відбувається розмова. Російський закон дає Олексію право використовувати мову комі у спілкуванні з державою,  але російська дійсність вимагає від нього: «говорите по-русски!»

Говорити мовою, якою з кожним днем володіє й користується дедалі менше живих людей, і яку за півстоліття знатимуть лише дослідники мертвих мов, — останнє, що може зробити Олексій на підтримку комі. Ані офіційний статус, ані декларовані можливості використання ніяк не допомогли цій мові вижити. У комі ще є свої народні пісні та національні пиріжки, але Алла Пугачова і Моргенштерн у них спільні із росіянами, як і освіта, наука, політика — все за межами етнографічного ґетто. Ще кілька поколінь, і слово «комі» нічого не значитиме — діти людей, які колись себе так називали, нічим не відрізнятимуться від росіян.

Це знайомий нам процес, чи не так? Це те, що стається там, де російська починає домінувати над мовою місцевого населення. Те саме відбувалось із українською мовою та українцями — власне, вже відбулось на колишніх українських етнічних територіях, які залишилися в Росії. Це ж стрімко відбувається на територіях, які Росія кілька років тому окупувала. Це, зрештою, відбулося б на більшій частині території України, аж до кордону колишньої Австро-Угорщини, а може, й далі, якби Радянський Союз протягнув ще кілька десятиліть. І цей процес далі тривав у незалежній Україні — не тільки на Сході й Півдні, а в галушковій Полтаві, княжому Чернігові, стольному Києві та цукровій Вінниці. Всюди, де російська встигла стати мовою багатих, модних і впливових, а українська — мовою селюків і продавців на базарі. Єдине, що його сповільнювало — поступова українізація кількох сфер (освіти, державного управління, а потім медіа), яку дивом вдалося видряпати у пострадянської української влади.

Чи знають про це Арсен Аваков і Юлія Мендель? Так, але, напевно, їм все одно. Або ж вони, вкотре вже пропонуючи оголосити російську мову в Україні «українською російською» та зміцнювати локальну «українську російську» ідентичність, просто не думають далі, ніж на найближчі кілька років своєї каденції у владі. Тому користаються нагодою зробити реверанс на адресу численних громадян України, які говорять російською і, напевно, вимовляють якісь слова не так, як у Вологді. (Хоча колега Ярослав Зубченко слухав російську Юлії Мендель і каже, що вона говорить із московським акцентом.)

Справді, напевно, багатьом співгромадянам, які говорять і думають російською мовою, важливо почути від влади, що з ними все гаразд, ніхто не зазіхає на їхнє право користуватись тією мовою, якою вони хочуть, і бути українцем і говорити при цьому російською — нормально. Але політики — державники! — які мислять хоч на кілька десятиліть уперед, мали б розуміти, що саме поступова ненасильницька реукраїнізація України, а не фіксування двомовного статус кво — запорука виживання України як окремої держави хоч у якихось межах.

Бо Росію цілком влаштовує, що в її протекторатах, колоніях чи федеральних округах вимовляють фрикативний [г] замість стандартного російського проривного, називають вешалку тремпелем, а прощелыгу раклом. «Демонополізація російської мови», яку пропонує Мендель, не завдасть Росії жодної шкоди. «Українська російська» прекрасно вписується у кремлівську концепцію «українці — це теж росіяни». І коли Росія знову прийде — а вона прийде, вона завжди приходить, — щоб спробувати взяти Україну під контроль, єдиний наш шанс — достатньо велика кількість громадян, які на слова «мы с вами один народ» відреагують словами «що, перепрошую?»

Намагання провести паралелі між російськомовною/«двомовною» Україною майбутнього та англомовною Ірландією (гірше — Австралією, Америкою тощо, це вже геть далекі пампаси в плані логіки), кількамовними Бельгією чи Швейцарією — живучий різновид словоблуддя, який уже багато разів був спростований у публіцистичній площині. Мало того, що уявлення про «гармонійну двомовність» або «англомовну окремішність» цих країн є плодом незнання реалій, що легко руйнується, якщо поґуґлити тематичні публікації. Люди, які плекають подібні ілюзії, забувають, що розвинені європейські держави припинили використовувати лінгвоцид для приборкання нацменшин і залежних народів у позаминулому, максимум — у середині минулого століття. Росія — не припиняла ніколи, не вірите — спитайте комі. І робить це не тільки на територіях, які контролює безпосередньо. Не вірите — спитайте білорусів.

Немає сумнівів, що Росія буде робити спроби повернути Україну або її частину у статус свого протекторату, користаючись політичними кризами чи провокуючи їх, обробляючи людей пропагандою або, якщо знадобиться, закидаючи своїх «ополченцев» без розпізнавальних знаків, купуючи власність і засновуючи нові осередки впливу замість знищених. Але «захист росіян» залишається універсальним, найзручнішим приводом.  Під цим приводом можна відчикрижити і Херсон Юлії Мендель, і Харків Арсена Авакова, і Дніпро Бориса Філатова, і Київ, і далі аж до Житомира і Хмельницького, де містяни говорять російською. Українців не потрібно буде ні знищувати, ні репресувати (як не знищують зараз комі) — вони просто будуть оголошені росіянами (як оголосили росіянами всіх кримчан). А тих, кого не вдасться асимілювати, вони, так уже й бути, «подарують Польщі», як не раз обіцяв Кисельов.

Чи влаштує такий розвиток подій постарілих зумерів-тіктокерів, чиї зірки їдуть до Росії, бо «все взяли в плані медіа» в Україні, і не знають про війну на Донбасі, бо не дивляться новини по телевізору? Чи влаштує це їхніх дітей, які взагалі житимуть у віртуальній хмарі? А яка їм різниця? Якою мала би бути їхня відповідь на запитання «чим українці відрізняються від росіян?», якщо єдина намацальна відмінність — мова — буде виведена за дужки?

Росії зовсім не обов’язково, щоб її «гуманітарні конвої» зустрічали з квітами. Головне, щоб більшість українців не була мотивована чинити опір. Ідеї на зразок «нас посварили політики», «нам нема чого ділити» і тому подібне, що просуваються зокрема політиками з «Опозиційної платформи — За життя» та іншими їм подібними, вже сприймаються на ура багатьма людьми. І якщо зараз зійти зі шляху поступової реукраїнізації та почати бавитися в плекання «української російської» ідентичності, коли приїдуть танки, можна буде хіба що сказати російською: «А мне всё равно».

Або українською російською: «А мне всё равно».

Або мовою комі: «А меным веськодь».