Одним із таких елементів став і славнозвісний (тепер уже) индик. Йому не пасувало починатися із букви «и» із тієї простої причини, що в російській мові слова не починаються з «ы» (попри те, що українська и та російська ы вимовляються зовсім по-різному). Тому й индику не варто було «вбивати клин» між братніми мовами, а слід було переробитись на індика, узяти нові документи, партбілєт і зачаїтись на вісімдесят шість років, до червня 2019 року.

Попри написання, индик в душі (тобто фонетично) так і починався з «и», уперто вбиваючи буржуазно-націоналістичний клин між російською та українською. Принципова птиця.

Така доля спіткала не тільки индика. Такими були й Атени і Лісбона. Цим назвам важче було пережити вісімдесят шість років і зберегти таку вимову, бо якщо индиків простий радянський люд іще зрідка бачив, то про жодний безвіз, аби побачити Лісбону та Атени, не йшлося.

А ще виявилось, що й префікси можуть мати шкідницький і буржуазний характер: наприклад, вже не можна було зфотографувати, а треба було сфотографувати, тому що «сфотографировать». Тоді ж канула у небуття двоїна (але як було дві відрі, так і є, відра теж принципові і доступні. Особливо алюмінієві «в нагрузку»).

Хто не цікавився радянською мовною політикою, може здивуватись: в чому був сенс полювання на индиків? Таке ж питання може виникнути й тепер: ну чим позивачам не вгодив «проєкт» аж так, аби подавати на нього до суду?

І чому суд, той самий, котрий забороняв масові зібрання на Майдані, позбавляв Уляну Супрун можливості виконувати обов’язки міністра і поновлював Насірова на посаді, узявся за новий правопис (більшість норм якого мають рекомендаційний характер)?

Відповідь у тому, що у СРСР мовна політика була невідривно переплетена із ідеологією. Інакше навіщо було б правописну комісію 1928 року, яка у Харкові укладала отой правопис, до якого ми повертаємось тепер, винищувати практично в повному складі. По суті той правопис писали двадцять п’ять смертників – із двадцяти шести членів правописної комісії не пройшов табори якимось дивом тільки один. Його звали Микола Грунський. Можливо, його врятувало завідування кафедрою російської мови. Хоча скоріше то була випадковість.

Білоруську мову, до речі, тоді теж максимально наблизили до російської. Тільки от там так і досі користуються так званою «наркомівкою», правописом тридцятих. І скандалів особливо не чути, бо білоруська вже фактично музейна мова із відповідним статусом в атласі мов під загрозою зникнення, що укладається ЮНЕСКО.

Схожий підхід вже на грані з абсурдом був навіть і до зовсім не споріднених із російською мов радянського союзу: там намагались принаймні міняти порядок слів чи утворення прикметників, аби зближувати, наприклад, казахську із російською. Такий підхід має навіть свою назву — шапірографія, за прізвищем укладника російського правопису.

Тому так, индик заважає, ідеологічно муляє і вибішує аж до суду. Але хай там як, индик здав партбілєт, а це, як відомо, дія незворотна.