Голова фракції «Слуги народу» у Верховній Раді Давид Арахамія зустрівся в Давосі з російськими пропагандистами й намагався їм щось пояснити. Президент Володимир Зеленський запросив російські ЗМІ приїздити в Україну й побачити все на власні очі. Скористалися цим запрошенням найодіозніші з телебрехунів. Російські актори, донедавна внесені до чорного списку, вряди-годи почали відвідувати Україну.

Нова влада виступає за діалог із Росією: мовляв, росіяни самі побачать і все зрозуміють. І це була б непогана ідея, якби...

Недаремно ті самі росіяни кажуть: «Дорога ложка к обеду». Є речі, які, якщо їх проґавити, потім неможливо переграти назад, неможливо відіграти й надолужити.

Майже шість років тому почалася російська агресія. Підкреслю: гібридна агресія. Тобто така агресія, де пропаганду неможливо відокремити від бойових дій. Неможливо, бо вони йдуть не поруч, не паралельно — бойові дії є прямим наслідком тієї пропаганди. Між пропагандою та кров'ю — прямий причинно-наслідковий зв'язок. Російська пропаганда в гібридній війні править не за інформаційний супровід (точніше, й за нього теж, але не головним чином), а є агенцією з рекрутування бойовиків. Абсолютно прямо й неприховано. Так-так, усі ці кисельови, соловйови, скабєєви, симоньянші та іже з ними — вони були й є топменеджерами агенцій із рекрутування російських бойовиків.

Метою «розіп'ятих хлопчиків», «убивають за російську мову», «двох рабів» та подібних мерзот було не принизити Україну. Прямою й очевидною метою було змусити російського Івана — того, що останню сорочку віддасть — кидати все, брати до рук автомат і їхати рятувати людей у Донбасі від страшної, смертельної, пекельної загрози. Звідки ж тому Іванові було дізнатися, що ця загроза від початку й до кінця була вигаданою у Кремлі?

Так, серед російських бойовиків було чимало всяких моторол — садистів, авантюристів, прилєпіних та інших «абибоялися» й «можемповторить». Але чимало було й таких от Іванів — щирих нормальних людей, з яких кисельови-соловйови робили вбивць. Про це свідчать і відомі зі ЗМІ розповіді полонених. Російська пропаганда маніпулювала не лише фактами й передусім не фактами — вона маніпулювала людьми, їхніми долями, їхніми життям та смертю. І вся її підлість у тому й полягає, що вона нормальні, гідні поваги людські почуття, найдобріші порухи людських душ перетворювала на зло, на злочини.

Рівно те саме стосувалося й відомих російських діячів культури. Уявімо собі чесного й високоморального актора, співака, художника, який наслухався, що буцімто просто на Хрещатику тим, хто розмовляє російською мовою, розривали роти? Та він не те, що лист до Путіна — він лист до чорта лисого підписав би. Ну, от не зобов'язаний він був моніторити світові ЗМІ, не було в нього такої звички. То звідки він міг дізнатися, що підписався не за святу справу, а за нелюдський злочин? Він свято вірив, що вчинив по-людяному, по совісті. І вірить у це дотепер.

А в Україні був Мінстець. Створений спеціально задля того, щоб оперативно, винахідливо й небюрократично, не задля галочки відповідати на російські пропагандистські виклики. В Україні була влада — був президент, була Верховна Рада. В Україні були ЗМІ, до яких влада тоді хоч як, але дослухалася. Але всі вони, мов ті хрестоматійні полководці, прагнули виграти минулу війну. Діяли за принципом «і завдання зводиться до попереднього» — тобто розглядали російську агресію як звичайну, суто збройну, не роблячи жодних поправок на отой гібридний характер. Не розуміючи, що першопричина, головна ударна сила — то саме російська пропаганда, й саме її треба здолати, щоби припинити агресію, бо саме в ній — та голка Кощея, яку треба зламати. Тодішня влада не вміла й не прагнула спробувати побачити ситуацію очима того російського Івана, обдовбаного пропагандою.

Що мала робити українська влада тоді, 2014 — 2015 років? Запрошувати до України авторитетних російських діячів науки, культури, телебачення. Не кисельових-скабєєвих, ні. Не гуртом і не гамузом. Надсилати персональні запрошення, домовлятися, вмовляти. Чи то Мінстець, чи то СБУ мали б ретельно добирати, кому ті запрошення надсилати — ретельно вивчаючи біографії, послужні списки, висловлювання, моральні якості кандидатів. Незалежно від того, хто що підписав і хто що висловив на той момент.

Так, повернувшись до Росії, хтось би збрехав. Хтось би побоявся розповісти правду й просто переживав би все в собі. Але хтось із авторитетних, поважних росіян мовчати не став би, а забив би на сполох: «Росіяни, співвітчизники, наше телебачення нас дурить! Я був у Києві, був у Львові, бачив усе на власні очі й свідчу: те, що вам кажуть — брехня». І частина росіян їм би повірила. І чимало Іванів не взяли б до рук зброю й не поїхали б до Донбасу вбивати.

І це треба було робити по гарячих слідах, поки російська пропаганда про «звірства фашистів» не зменшила оберти, поки до війни не звикли як до статус-кво, й вона ще не почала тривати за законами самовідтворення.

Натомість тих авторитетних російських діячів усіх гамузом занесли до чорних списків, ото й усе — швидко, легко, безклопітно й популістично.

От іще одна з багатьох упущених можливостей. 2014 року російська пропаганда навіювала, ніби в постмайданній Україні — голод, нема чого їсти, нема опалення, нема води. Вона розгортала кампанії зі збирання коштів на допомогу «українським братам, постраждалим від хунти», телевізійні політгіпнотизери прямим текстом закликали росіян збирати ті кошти, відривати їх від себе. В усій велетенській Росії десятки, а то й сотні тисяч людей у щирому пориві, від душі відгукнулися на ці заклики, бо були впевнені, що Україна справді зазнала страшної гуманітарної катастрофи.

То знову про Мінстець. Тут, здавалося б, не потрібно було жодної екстравинахідливості, щоби просто на повний голос ставити й ставити запитання: то куди поділися зібрані кошти? На який смітник Росія викинула виявлену багатьма росіянами чуйність, що йшла від душі? Якби це запитання лунало — хто знає, може, чимало росіян ще добряче подумали б, перш ніж їхати до України зі зброєю в руках.

Надолужити це сьогодні вже неможливо. Минули майже шість років, в Україні змінилася влада. Тепер уже ніяк не переконати більш-менш притомну російську аудиторію, що тоді, 2014 року, їхня пропаганда їм підло брехала про Україну, а отже, що російська агресія від самого початку була саме агресією, а не актом захисту та порятунку. Повторю: вже ніяк. Поїзд пішов.

Тепер треба прагнути переломити ситуацію станом на зараз і на майбутнє. Але чи сприятимуть цьому запрошення російських пропагандистів до України, зустрічі з ними Арахамії? Тим паче, коли він уникав називати агресією агресією?

Звісно ж, ні, жодним чином — це або наївність, або блеф. Пропагандистам не можна нічого пояснити. Пропагандистів не можна просвітити. З однієї причини: вони й самі чудово знають, що брешуть. Без жодних роз'яснень Арахамії. Вже не перше століття народна мудрість наполегливо радить не сідати грати з шулерами. Пояснити можна тому, хто помиляється, російські пропагандисти ж свідомо брешуть. І хоч би що вони побачили на власні очі — а однаково розповідатимуть те, що скажуть у Кремлі. А слова Арахамії витлумачать для своєї аудиторії так, що ніби він погоджується з Путіним, а то й підтримує його. А чи, в найкращому разі, просто замовчуватимуть факт розмови з українським головою парламенту.

Розмовляти з російською аудиторією треба. Так, треба. Тільки підшукувати таких співрозмовників, від переконування яких ккд буде не нульовим. Можна розмовляти з тими самими авторитетними діячами науки, культури, шоубізнесу.. Ретельно добирати їх, запрошувати, показувати. Не те, що «мизамир», а передусім те, що Росія наробила в Україні. І що, відповідно, ключ від миру тримає у своїх руках Путін. Бо в іншому разі просто лунатиме зустрічне запитання: мовляв, якщо ви хочете миру — чому ж вибори на Донбасі не проводите? Й далі — неуникна велика пауза, кінець діалогу.

Підшукувати, добирати, переконувати російську аудиторію — це велика копітка робота. Бо це має бути притомна аудиторія. Ті, кого пропаганда обдурила, а не самі пропагандисти.