11:58
Понеділок, 3 Лютого 2020

Парадокс Путіна

Парадокс Путіна

Останнім часом російський президент розбалакався, зробивши чимало екстравагантних заяв. Точніше, для російської аудиторії всі ці заяви не стали якимось розривом шаблону, бо російська пропаганда давно вже втовкмачує їхні тези в мізки тамтешнього населення. Але сам Путін досі ніколи не висловлювався так відверто.

Він заявив про буцімто “прагнення нинішніх лідерів європейських держав приховати правду про позицію своїх країн перед початком і під час Другої світової війни” та про “фактичну змову з Гітлером їхніх країн”.

Російська пропаганда вже багато років навіює, що Друга світова війна – то була буцімто колективна агресія об'єднаного Заходу проти Росії аkа СРСР, а то й війна всього світу проти Росії. Але ніколи ще так відверто не заявляв про це сам російський президент. Навіть традиційна радянська концепція “Великої Вітчизняної війни” залишала місце, хай і на полях, як для західних союзників, так і для інших, окрім СРСР, жертв гітлерівської агресії; путінська пропаганда змальовує всю Європу як ворожий до СРСР моноліт. 

Виступаючи в Ізраїлі під час Всесвітнього форуму пам'яті жертв Голокосту, Путін припустився кількох дивних у цьому контексті висловлювань. Повів мову про те, що буцімто хтось прагне “переглянути підсумки Другої світової війни, відбілити вбивць та злочинців”. Повів мову про ленінградських блокадників, які “поважають своїх героїв”; у тому контексті це пролунало як заява на кшталт “у вас був Голокост, а в нас – блокада”, як спроба применшити значення пам'яті про Голокост для Росії. Нарешті, він заявив: “Тут, як і в Росії, розуміють значимість уроків Другої світової війни, не дозволяють світу забути, до чого призводить національний егоїзм, розбрат, сприяння будь-яким формам шовінізму, антисемітизму та русофобії”.

Дещо раніше російський президент заявив щодо пакту Молотова – Ріббентропа: “А що робили європейські країни до цього? Рівно те саме! Усе зробили те саме! Починаючи з 1938 року, коли Гітлер заявив свої претензії на частину Чехословаччини, Велика Британія, Франція здали свого союзника. <...> Але що зробили інші держави. Та сама Польща? Вона фактично вступила в змову з Гітлером!” Отже, це Польща розпочала Другу світову війну. Принагідно кажучи, дуже схоже на ідеї, що часто лунають і в російських “соціальних” ток-шоу, й на українському “Інтері”: мовляв, у зґвалтуваннях винні самі жертви, бо чого це вони самі, без чоловіків, вулицями ходили й чому без хустин і в макіяжі були? Тож, можливо, це є щирим переконанням російського президента – що жертва завжди сама винна.

І – квінтесенція: на пресконференції російський президент заявив, що буцімто “під час створення Радянського Союзу споконвічно російські території, які до України взагалі ніколи не мали жодного стосунку, – все Причорномор’я, західні землі російські – були передані Україні”.

Отут виникає проблема, яку можна назвати парадоксом Путіна. Хоча стосується вона не лише його. Ми з вами можемо скільки завгодно вважати, що Путін морозить маячню, з якої можна лише посміятися або покрутити пальцем біля скроні. Ми з вами можемо вважати, що українці вищі за путінські інсинуації, а ЗМІ вищі за те, щоби коментувати їх. Маячня – вона й є маячня. Подумаєш – черговий проФФесор знайшовся.

Але чимала частина аудиторії – української аудиторії, – прочитавши або послухавши це, вигукне: “Але це ж так і є, правду сказав Путін!” І гадатиме, що почула або прочитала справжні одкровення. Й, судячи з різних соціологічних досліджень та з результатів нещодавніх виборів, це буде зовсім не мала частина українців. Особливо ж саме в тих регіонах, які й мав на увазі Путін.

Тобто виходить от що: повідомляючи про те, що російський президент учергове щось зморозив, ми разом із тим ретранслюємо й саму цю дурню, своїми руками доносячи її до цільової аудиторії, на яку розраховує Путін. 

То що робити? Замовчувати – неможливо, тим паче що притомна частина суспільства має право знати про путінські інсинуації. Виходити з позиції “sapienti sat”, тобто “для розумного достатньо”?

Але під час інформаційної війни не існує понять “самоочевидно” та “само собою зрозуміло”. Мусить не існувати. Будь-який пропагандистський меседж мусить знаходити гідну відсіч – причому таку, яка дійде до найбільш вразливої до російської пропаганди аудиторії.

Отут ми стикаємося ще з однією проблемою: брехуни та маніпулятори завжди мають перевагу, бо можуть собі дозволити бути голослівними, тоді як спростування їхньої маячні потребує аргументації. Результат: ретранслювання путінської маячні буде в новинах, тоді як для спростування потрібні аналітичні матеріали й ретельні коментарі. Що робити?

Медіаспільнота має знайти такий спосіб спростування, який теж містився б саме в новинах. Бо аналітична стаття короткій новині не конкурент, її набагато менше читатимуть. Згадаймо, що чимало людей узагалі читають лише заголовки, не відкриваючи текстів новин. Це, до речі, не є рисою саме інтернетівських ЗМІ: читаючи газети, люди здавна звикли так само проглядати заголовки, а вже тоді вирішувати – читати їм весь матеріал, а чи їх він не цікавить, а чи в заголовку міститься досить інформації, щоби ним задовольнитися й не копирсатися в деталях.

Поки що спадають на думку три способи протистояти “пропаганді через новини”.

Перший з них стосується влади, офіційних осіб та офіційних установ. Саме вони мусять давати найпершу відсіч путінським інсинуаціям, причому не в стилі “все це маячня”, а аргументовано, й стисло аргументовано. Так, щоб інформація про офіційну реакцію також з'являлася в новинах. І так, щоби ця офіційна реакція була розрахована й на українську аудиторію. Донедавна в нас задля цього був цілий Мінстець, але не пригадати подібної його реакції жодного разу.

Тепер ситуація стала ще гіршою. От як, судячи з НВ, відреагувала на путінську брехню про себе Польща. Президент Анджей Дуда відмовився коментувати слова Путіна, про що повідомив його прессекретар. Тобто не просто змовчав: це був не нуль реакції, а гидлива, презирлива реакція.

Польський Сейм офіційно засудив Путіна за його слова, зазначивши, що “велич нації і відносини між державами не можна побудувати на брехні й фальсифікації історії”, та виступив проти “маніпулювання фактами і спотворення історії”.

Прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що “Путін неодноразово намагався оббрехати Польщу. Він завжди робив це свідомо”. Його заява була дуже далекою від звичної дипломатичної ввічливості. “Немає майбутнього без історичної правди, і від того, хто переможе це змагання за пам’ять, залежить, чи нас називатимуть спільниками злочинців... чи гордо триматимемо голову високо як спадкоємці знаменитих героїв часів найстрашнішої Другої світової війни”, – заявив Моравецький.

“Сьогодні ми не дозволяємо фальсифікувати нашу історію, не даємо нищити добре ім'я Речі Посполитої, ми її захищатимемо… Сьогодні Росія вустами своїх найвищих представників намагається фальсифікувати історію Польщі”, – це також сказав польський прем'єр-міністр.

Російського посла в Польщі викликали до МЗС країни – це усталений у міжнародних відносинах тип демаршу. Також МЗС виступило із заявою, назвавши слова Путіна “нікчемними”. МЗС Польщі також виступило з офіційною заявою, у якій стверджувало, що “висловлювання представників влади Російської Федерації, зокрема президента Володимира Путіна, що стосуються генези і перебігу Другої світової війни... представляють фальшивий образ подій”.

Авторитетний польський політик Дональд Туск закликав польських політиків “об'єднуватися проти нахабної брехні Путіна”. Лідери єврейської громади Польщі Клара Колодзейська-Полтин та головний Рабин Міхал Шудрих засудили звинувачення Путіним передвоєнної Польщі в тому, що вона мало не допомагала Гітлерові у винищенні євреїв, та навели конкретні факти, які спростовують слова Путіна.

Зрештою, заступник голови Єврокомісії Вера Юрова висловила солідарність із Польщею через заяви Путіна, а отже Польща не лише винесла проблему на міжнародний рівень, а й у такий спосіб створила додатковий інформаційний привід.

Отже, в НВ було одинадцять новин, які спростовували слова Путіна про Польщу. Усі вони стосувалися інформаційних приводів, створених польськими офіційними особами та інстанціями, а також громадськістю.

Ситуація зі словами Путіна про Україну мала дві відмінності від ситуації з його словами про Польщу. По-перше, якщо Польщу Путін звинуватив в історичному плані, то Україну він звинуватив у тому, що вона неправомірно володіє своїми територіями, й висловив російські буцімто “ісконні” права на українські землі. По-друге, якщо в Польщі цільова аудиторія Путіна є мінімальною, то в Україні надто багато людей, потенційно вразливих до його пропаганди.

Але якою була офіційна реакція України? А от якою. Міністр закордонних справ Вадим Пристайко засудив слова Путіна й підкреслив, що “історія – не дуже надійний радник у політичних справах. До історичних аргументів зазвичай звертаються тоді, коли немає чого більше сказати. Але історія може давати уроки; один з таких уроків надто відомий, щоб його ігнорувати: ті, хто зазирає на чужу землю, хто бачить за кордоном якісь “споконвічні території”, завжди приходить до поганого фіналу”. Його заступник Василь Боднар під час години запитань до уряду у ВР заявив, що “давайте звернемося в історію – хто кому належав? Колись, свого часу, Москва була підпорядкована Києву”. Нарешті, мер Херсона Володимир Ніколаєнко заявив, що “споконвічно російські території – це болота під Москвою”.

Судячи з НВ, ото й усе. Проти одинадцяти новин про реакцію Польщі лише три – про реакцію України. Немає висловлювань ані Президента, ані Голови Верховної Ради, ані Прем'єр-міністра. Немає висловлювань громадськості – а чи НВ не вважало їх за гідні оприлюднення? Офіційна Україна проковтнула слова Путіна. Утерлася. Приватним обуренням у соцмережах усе й завершилося – от тільки прихильники Путіна тих сторінок у соцмережах ніколи не прочитають. Навіть три наведені офіційні відповіді – вони анітрохи не спростовують слова Путіна за змістом, анітрохи не можуть переконати потенційну путінську цільову аудиторію в Україні.

Якщо попередня влада нерідко ніби навмисне дражнила Путіна в ситуаціях, коли від того краще було б утриматися, й робила це в розрахунку саме на внутрішньоукраїнську аудиторію, то нинішня, вочевидь, прагне будь-що не дратувати й не ображати Путіна – залишається тільки крок до прямого улещування. А внутрішньоукраїнську аудиторію – той самий електорат ОПЗЖ та Шарія – зовсім не бере до уваги. А Путін, цілком можливо, саме й намацує, наскільки він може просунутися у своїй пропаганді, не отримуючи опору.

Але гаразд, влада не дає інформаційних приводів для новин, які спростовували б путінські тези, або дає їх недостатньо. То ініціативу б мали перехопити самі ЗМІ. Й от вам другий спосіб спростування: редакції звертаються до авторитетних експертів і просять їх коротко, тезово – так, щоби зробити з цього новинні повідомлення – викласти, в чому Путін маніпулює та бреше. Що більша кількість експертів, то краще.

Й третій спосіб. Узагалі-то, в солідних виданнях журналісти й самі мають бути експертами в тому, про що пишуть. Так, вони можуть не знати, чим відрізняється албанське законодавство від бангладеського, але основоположні речі знати вони мусять.

Й – увага – в самих новинних повідомленнях про те, що вчергове зморозив Путін, вони мають коротко, тезово за допомогою фактів викладати, в чому саме він збрехав і що перекрутив.

Тут набуває чинності новий стандарт: переказуючи, ретранслюючи чиїсь висловлювання, які містять фальсифіковані або брехливі факти, журналісти мусять маркувати зміст висловлювання як фальсифікований і неправдивий. Бо в іншому разі вони свідомо поширюють неправдиву інформацію. Грубо кажучи, журналісти мають повідомляти не про те, що Путін щось сказав (та чи мало хто що може сказати), а про те, що Путін сказав брехню. От саме в цьому й тільки в цьому буде інформація – правдива й повна, тільки в цьому є факт. І в заголовок варто виносити не “Путін сказав”, а “Путін збрехав” або “Путін перекрутив факти”, – звісно ж, з переліком того, які факти і як саме він перекрутив.

І у форматі новин це цілком можливо! Спробую показати, як можна коротко, не вдаючись до деталей, маркувати як брехливі наведені вище висловлювання російського президента.

Отже, про путінський знак рівності між антисемітизмом та русофобією.

  1. Виступаючи на Форумі пам'яті жертв Голокосту, заводити мову про русофобію було підміною теми й наругою над пам'яттю жертв Голокосту.
  2. Термін “русофобія” Росія використовує в тому самому розумінні, що СРСР використовував термін “антисовєтизм” – тобто йдеться про політико-ідеологічний, а не етнічний зміст. Той самий Путін називав русофобією і санкції проти РФ, і санкції проти російських спортсменів, і саме допінгове розслідування. А от під словом “антисемітизм” мається на увазі зовсім інше, ніж критика конкретних дій уряду Ізраїлю.
  3. Немає даних про те, що будь-де у світі існує загроза життю, здоров'ю, основним правам та свободам етнічних росіян саме через їхнє етнічне походження. Також немає даних про те, що будь-де у світі існує практика дискримінації етнічних росіян через їхнє етнічне походження. Дані про утиски росіян у пострадянських країнах Середньої Азії 1990-х років надходили переважно з російських джерел.
  4. Відмова етнічним росіянам у претензіях на домінантне становище в інших, ніж Росія, країнах не є порушенням прав і дискримінацією.
  5. У самій Росії, зокрема навіть у солідних ЗМІ, деякі народи Росії – наприклад, чукчі – змальовуються як еталони дурості чи інших негативних якостей. Ці народи є корінними етносами Росії, а їхні представники – громадянами Росії. То це й є русофобія в самій Росії?

Щодо Польщі, яка буцімто розв'язала Другу світову війну.

  1. Цей дискурс прямо походить від сталіністів доби Горбачова, коли вони твердили: мовляв, а от у США корінне населення знищували, а от у Європі єретиків спалювали – тож сталінський СРСР був нічим не гірший за Європу та Америку. Так, за середньовічну Європу – можливо.
  2. Так, Мюнхенські угоди були – але жодному британському, французькому, німецькому політику не спаде на думку ними пишатися або виправдовувати їх. Мюнхенські угоди давно засуджено самими країнами – їхніми учасниками.
  3. Якби не підтримка гітлерівської Німеччини Радянським Союзом, цілком могло б бути, що напад Німеччини на Польщу як розпочався б у Гданську, так там би й завершився. Не було б війни, яка забрала майже 100 мільйонів людських життів. Хоча тоді не було б і перемоги, якою так пишається Путін.
  4. Путін “забув” про спільний радянсько-німецький “парад переможців” у Бресті, а також про те, що радянська пропаганда 1939 – 1940 років вихваляла й підтримувала Гітлера. А цей факт геть руйнує путінські логічні побудови.

Щодо “ісконно російських” українських територій.

  1. Цей дискурс походить від твору Солженіцина “Як нам облаштувати Росію”: саме там автор писав: мовляв, у степах Північного Казахстану лише раз на рік з'являлися казахські чабани з отарами, а отже ця територія російська, а не казахська. Той факт, що російські чабани там узагалі не з'являлися ніколи, просто виноситься за дужки. Тобто, якщо навіть у Путіна виникають сумніви в належності Причорномор'я до України, це ще не є й не може бути доказом його належності до Росії.
  2. “Ісконні російські території” – це дуже давній аргумент ще радянської пропаганди, саме в такий спосіб вона доводила буцімто споконвічні права Росії на землі, відібрані 1940 року у Фінляндії. У нашому разі про яку “ісконність” узагалі може йтися, коли росіяни з'явилися на тих землях усього 300 років тому?
  3. Коли Російська імперія завоювала Причорномор'я, більша частина України й сама була частиною тієї імперії. Стверджувати, що за таких умов територія “ісконно” належала безпосередньо центру, а не провінції імперії, одній її частині, а не іншій, коли офіційних кордонів і меж між цими частинами не було, є навіть не безпідставним, а безглуздим.
  4. У міжнародному праві є чіткий принцип: історична належність територій не має жодного значення щодо сучасних кордонів. Мало не всі території континентальної Європи впродовж історії переходили до різних держав. Євреї та араби вже 70 років з'ясовують, чиєю “ісконною” територією є Палестина. Фактом є єдине: приєднуючись до ОБСЄ, пострадянські країни отримали гарантії й самі гарантували іншим недоторканність тих кордонів, у яких вони вийшли зі складу СРСР.

Кожен з цих або подібних наборів тез цілком міг би міститися в новинному повідомленні. Більш розгорнута, більш детальна аргументація, дрібніші факти – це вже для коментарів та аналітичних статей, але цей перелік основних фактів цілком лягає у формат новин.

І бажано, щоб ці спростування надходили й від офіційних джерел, і від самих ЗМІ.

У Росії – малозрозумілі й малопередбачувані зміни. Путін готується до урочистостей із приводу 75-річчя перемоги. Судячи з усього, він затіяв якусь нову гру. Пропагандистські атаки, зокрема й у його особистому виконанні, посилюватимуться. Зазначений парадокс Путіна стає дуже небезпечним.

І стосується він не лише Путіна. Українські політики також звикли, що хай хоч яку дурню й яку брехню вони скажуть, а ЗМІ старанно розтиражують її, мов істину в останній інстанції, без жодного маркування дурні та брехні. А це – дуже помітне гальмо для державного й суспільного розвитку.

Дослідження проведено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
295
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду