Перший канал Українського радіо, 15 липня, програма «Плюс-мінус». Ведучий Олександр Піддубний. Тема — подорожчання тарифів у київському міському транспорті. Експерт — економіст і політолог Андрій Новак. Ведучий: «В Естонії, наприклад, міський транспорт — автобусний — його вже зробили безплатним по всій країні, подібний експеримент вже запроваджують в Польщі. Звісно, ми не можемо порівнювати Україну з Естонією, Україну з Польщею, тому що там зовсім інші економічні реалії, але, тим не менше, ми не можемо так само Україну порівнювати з європейськими країнами, коли в Україні проїзд міським транспортом дорожчий, ніж у деяких країнах Євросоюзу». Експерт, продовжуючи тему, казав щось про те, що в такий спосіб Естонія хоче привабити іноземних туристів. Але в Естонії, по-перше, безплатним є не лише автобусний, а й тролейбусний і трамвайний транспорт; по-друге, діє це давно; по-третє, безплатний проїзд існує не для туристів, а для жителів відповідних міст: якраз для туристів проїзд є платним.

Зрозуміло: економіст і політолог цілком міг не знати ситуації з тарифами в міському транспорті Естонії, ніякого сорому в тому немає. Тут ми бачимо дві типові помилки. По-перше, експерт побоявся сказати: «Я того не знаю». Хоча незнання ситуації з тарифами в Естонії аж ніяк не похитнуло би думку слухачів про його компетентність як економіста та політолога. По-друге, він побоявся просто змовчати, не підтримати репліку ведучого — або ж вигукнути щось на кшталт: «Он воно як, от як цікаво!»; це й не затягнуло б паузу, й експерт не змушений був би навіть не домислювати, а вгадувати. Хоча ведучий не просив його слова — просто зробив паузу.

Для наступного прикладу не стану наводити посилань на конкретну програму, бо почути подібне можна досить часто і скрізь. Розповідаючи про щось, експерт додає: «В мене є готова модель, як це зробити, й вона описана в моїй книзі». Не рідкістю стало, коли експерти рекламують свої книжки, монографії тощо. Але відсилати глядачів і слухачів до не доступного тут і зараз джерела — це, взагалі-то, дуже поганий тон. Тим паче коли таким відсиланням експерт підмінює конкретну оцінку, про яку його просили. От саме за таких ситуацій і виникає припущення: експерт плаває в темі й робить розумний вигляд.

Це ілюстрації до практичного боку питання. А тепер трохи зануримося в аналіз. Для чого взагалі на телебаченні та в інших ЗМІ запрошують експертів, яку роль вони відіграють? Легко побачити, що йдеться про три різні ролі.

Перша роль — коментування. Тобто оприлюднення фактів — політичних, юридичних, географічних, фізичних тощо. Оприлюднення об’єктивних знань, які не є загальновідомими. Й тут усе гаразд: експерт може або казати правду, або помилятися (й тоді його на цьому можна легко викрити). Коли йдеться про виголошування експертами об’єктивних фактів, цілком достатньо одного експерта — головне, щоб його знання не викликали сумнівів.

Друга роль — оцінювання, й із нею вже складніше. От вам приклад: Стівен Кінг назвав фільм «Хрещений батько — 2» «найкращим фільмом в історії кіно». Чи є Кінг експертом у галузі кіномистецтва? Поза всяким сумнівом, є. То що ж, тепер ми маємо закарбувати в пам’яті непохитний факт: найкращий фільм в усій історії кіно — це «Хрещений батько — 2»? Звісно ж, ні: оцінка — річ, до значної міри суб’єктивна. Будь-яка оцінка будь-якого експерта з будь-якого предмету містить досить потужну суб’єктивну складову. Експерти, хай хоч якими незаангажованими вони будуть, мають свої погляди, поділяють або не поділяють ті або інші позиції, підтримують або не підтримують ті або інші теорії та концепції. Отут і постає запитання: коли йдеться про оцінювання хоч би чого — чи достатньою є присутність у матеріалі одного експерта? Але ж саме так часто-густо й буває — слова одного-єдиного експерта нам пропонують сприймати як абсолют.

Повернімося до теми громадського транспорту. У ролі експерта тут найчастіше виступає Олександр Кава, ніби більше й немає нікого. Але, по-перше, він обіймав і обіймає офіційні посади, тож навряд чи його можна назвати безстороннім і незацікавленим, а по-друге, він має свої вподобання й свої переконання, відповідно до яких і дає оцінки.

І третя роль експертів у ЗМІ — це прогнозування. Тут можна лише пригадати, як після парламентських виборів 2012 року в усіх ЗМІ, зокрема й на всіх телеканалах, експерти наввипередки прогнозували, хто тепер очолить уряд, бо це вже точно не буде Микола Азаров. А прем’єр-міністром знову став Азаров. Тут експертів було використано для відвернення уваги аудиторії від суті на форму — адже яка, власне, різниця, хто саме з Партії регіонів очолив би уряд, тим паче що останнє слово однаково було за Януковичем? Результат: усі експерти дружно тицьнули пальцем у небо, й у такий спосіб їх було дискредитовано. Людям старшого покоління можна навести ще один промовистий приклад: блискучий аналітик Карл Маркс виявився нікудишнім прогнозистом.

Тож тут побажання до журналістів полягає в єдиному: не зловживати експертними прогнозами й дуже обережно ставитися до експертів, які дають категоричні прогнози, а не кілька версій та сценаріїв.

Інший бік справи. На наших телеекранах у ролі експертів надто вже часто виступають відставні політики й високі чиновники. Для них це стає піаром і майданчиком для гіпотетичного повернення до активної політичної гри. Їх стосується те саме: коли йдеться про об’єктивні факти — все гаразд, коли ж вони починають давати оцінки та прогнози — будьте обережні. І поправку на їхню можливу ангажованість теж варто робити.

І ще один бік справи, який, здавалося б, суперечить усьому викладеному вище, але насправді ніякої суперечності тут немає: загальний брак або відсутність експертів аж ніяк не заважає використовувати їх, коли вони вже є, не там, де потрібно. Часто експерти в нас правлять за таку собі ширму, за якою журналістові легко сховати своє незнання того, що він мусив би знати. За ідеєю, журналіст і сам мав би бути експертом у тому, про що він розповідає або пише. І річ не лише у спеціалізації, яка в багатьох ЗМІ не практикується. Річ у загальній ерудиції, в загальному рівні знань. Скажімо, журналіст без жодного експерта мав би знати, що «штату Онтаріо» не може бути, бо в Канаді — провінції, а не штати. Журналіст мав би зупинитися, перш ніж копіпейстити новину, що буцімто Нобелівську премію з хімії дали за винайдення ароматизаторів, які обіцяють шалені прибутки парфумерним фірмам: він мав би знати, що ароматичні вуглеводні — то зовсім не те, що ароматизатори, а клас органічних сполук, так само як знати, що Нобелівську премію не дають за прикладні дослідження, а лише за фундаментальні. Журналіст мав би знати, що діяч комуністичної Чехословаччини дуже навряд чи міг мати прізвище Неджедлі (добре хоч, не Аль-Неджедлі), бо й чехи, і словаки є слов’янами, й прізвище Nejedly — то, все ж, Неєдлий. Журналіст мав би знати, що в магазинах Польщі не може бути цінників у євро, бо там ходять злоті.

У питанні експертів постає та сама проблема, що й узагалі — проблема здорового глузду, тільки й усього. «Нате вам експертів, аби лише були» — такий підхід аж ніяк не поліпшить якості матеріалів.