За неповних два місяці ми розповіли про моделі само- та співрегулювання медіа у восьми країнах: Франції, Великій Британії, Канаді, Австрії, Німеччині, Нідерландах, Австралії та Швеції. Тепер підбиваємо короткі підсумки цього проекту.

Клікніть для збільшення

Катерина М’ясникова, виконавча директорка НАМ:

— Минулий рік яскраво показав, що ми не маємо відповіді на актуальне питання, яким чином правильно регулювати контент на телебаченні й радіо. У 2015–2016 роках траплялося чимало випадків, коли розглядалися питання щодо змісту та наповнення програм. За результатами багатьох із них або в регулятора, або в мовника залишалося відчуття часткової несправедливості. Однозначно: механізм потрібен, але ми не перші, хто зіткнувся з такою проблемою. Співрегулювання та саморегулювання — це моделі вирішення конфліктних ситуацій, пов’язаних із контентом, що дозволяють уникнути створення механізму цензури. Саме тому ми вирішили вивчити світовий досвід і зрозуміти, які методи й механізми співрегулювання та саморегулювання контенту можуть бути дієвими в умовах аудіовізуальної індустрії України.

Співрегулювання — це нова еволюційна форма, яка виникла на межі державного регулювання й саморегулювання. Саморегулювання — це система, в межах якої спільнота самотужки напрацьовує для себе етичні норми й декларує їхнє дотримання. У цьому випадку єдиним методом примусу до реалізації цих домовленостей є осуд, несприйняття спільнотою тих, хто не дотримується тих чи інших етичних стандартів.

Натомість державне регулювання — це класична схема, коли держава використовує методи примусу (наприклад, штрафи чи санкції), тим самим забезпечуючи дотримання законів і правил, які вона встановлює. Не виконав закону — заплатив штраф. Не виконав певних зобов’язань — отримав попередження.

Проблема першої системи в тому, що вона в багатьох випадках заслабка та не дає суспільству необхідного рішення. Якщо, наприклад, компанія відмовляється бути адекватним членом спільноти й каже, що її не цікавлять етичні стандарти й норми, погоджені індустрією, то спільнота своїм осудом не завжди може змусити її дотримуватися цих норм.

Натомість державний примус у таких питаннях, у яких немає чіткого поділу на «чорне» й «біле» й легко перейти від регулювання до примусу й цензури, не є ефективним методом. Та й навпаки, за демократичною традицією держава, щоби не перетворитися на авторитарну, не повинна активно втручатися в регулювання контенту.

Співрегулювання — поєднання цих двох систем, коли функціюють етичні й певні цехові стандарти, які розробляються спільно індустрією й державою. І представники цієї індустрії беруть на себе зобов’язання дотримуватися цих стандартів, в іншому випадку на них чекатиме осуд етичного характеру та державні форми покарання.

У моделі співрегулювання державні органи не самостійно вирішують, чи порушила компанія встановлені кодекси та правила. Це відбувається спільно з експертами з індустрії, яким довіряють усі задіяні у процесі сторони.

Як це може відбуватися на практиці? Наприклад, є кодекс із убезпечення дітей від шкідливої інформації, яка може вплинути на їхній психологічний розвиток. Медіа між собою домовляються, яких норм вони не порушуватимуть, створюючи та поширюючи інформацію про дітей. Якщо хтось із компаній порушить встановлені норми, то крім осуду колег та громадськості вони можуть отримати попередження від регулятора або ж на них можуть бути накладені якісь інші санкції.

Мені імпонує канадська модель регулювання контенту, в ній добре пропрацьовані кодекси й вона, на мою думку, максимально відповідає потребам українського ринку аудіовізуальних послуг. Вона чітко відповідає на запитання, яким чином регулювати контент. (Ознайомитися з канадською моделлю можна тут.)

Французька та британська моделі теж мають чітку, зрозумілу та ефективну структуру, проте вони зорієнтовані на вужчий контент — рекламний. Але, наприклад, у Франції кодекс створюється великою групою експертів із різних сфер, пов’язаних із медіа, а отже самі правила, прописані в кодексі, допомагають максимально швидко та професійно вирішувати конфліктні ситуації та конкретні кейси.

Упродовж року ми проведемо експертний захід, на який запросимо представників тих органів, про які писали в своїх матеріалах на «Детекторі медіа» в рамках спецпроекту «Саморегуляція і співрегуляція: світовий досвід». Ми обговоримо практичні та прикладні речі, пов’язані з регуляцією. Головне наше завдання — зрозуміти, де система працює, а де ні, чому вона не працює, що ми маємо врахувати. Цього року ми ініціюватимемо дискусії та обговорення ідей створення моделі регуляції в Україні.

Я переконана, що співрегулювання як механізм має бути закладено в Закон «Про аудіовізуальні послуги».

Якщо ми не запровадимо оптимальної моделі, то або постійно наштовхуватимемося на обурення суспільства через те, що не відбувається нормального регулювання контенту, або працюватимемо в умовах цензури. А це, я переконана, абсолютно не ті умови, в яких нам усім хотілося би працювати. Регулювання контенту має ґрунтуватися на добре продуманих, ефективних етичних нормах та стандартах за участі як галузі, так і регулятора.

Анатолій Максимчук, заступник гендиректора StarLightMedia:

— На що ми маємо орієнтуватися в пошуках оптимальної моделі регулювання контенту в медіа? Ознайомлюючись із посібниками та рекомендаціями з регулювання медіа, постійно натрапляєш на тезу: ідеальної моделі, універсальної для всіх країн, не існує. Кожна система має свою специфіку, що враховує особливості медіаринку, потреби інформаційного простору, індустрії та державної політики окремої країни. Але, звісно, можна вивчити найефективніші механізми, загальні тенденції та успішні практики, які можна було би застосувати в Україні. Такі дослідження є вкрай важливими в підготовці до широкого діалогу про нашу майбутню модель регулювання контенту. Власне, спецпроект «Саморегуляція і співрегуляція: світовий досвід», започаткований нами спільно з НАМ та «Детектором медіа», і є таким дослідженням, результатами якого ми ділимося зі всіма зацікавленими.

Коли ми говоримо про такі системи, як співрегулювання та саморегулювання, то це розмова про пошук балансу між суспільними інтересами, свободою слова та потребами індустрії.

Наразі проаналізовано досвід регулювання медіа у восьми країнах «старої демократії». І є певні висновки, які можна зробити вже тепер. Саморегулювання та співрегулювання — це можливість для мовників посилити свій голос і долучитися до формування правил, що відповідатимуть реальним потребам галузі та створюватимуть чіткі й усім зрозумілі правила гри на ринку.

Вивчаючи передовий досвід співрегулювання, можна зауважити, що ця модель за своєю природою є збалансованим механізмом спільної відповідальності та діалогу між владою та індустрією і вже довела свою ефективність на практиці. За такої моделі державний регулятор та мовники — це партнери, й така співпраця дозволяє медіа вийти на якісно новий рівень розвитку. Адже, з одного боку, вони перебувають у постійній взаємодії і враховують цілі та проблеми один одного, а з іншого — залишаються на рівновіддаленій відстані від експертного органу задля забезпечення його незалежності та компетентності. Така модель поєднує ознаки державного регулювання та саморегулювання.

Бачимо, що саморегулювання, у свою чергу, — це перевірена часом модель, що ефективно працює у країнах зі сталим розвитком та багатими традиціями свободи слова. Так, у Швеції саме вона застосовується понад сто років і не викликає питань щодо своєї дієвості.

Процедура обрання експертів потребує окремої уваги. Хоча її механізми відрізняються в різних країнах, спільною залишається довіра до обраних експертів: як у мовників, так і в державного регулятора.

Нині українське телебачення готове добровільно взяти на себе додаткові обмеження щодо контенту, але ми хочемо, щоби дискусія з цього приводу була фаховою та велася професійно. Незалежний спеціалізований експертний орган, на нашу думку, забезпечить цю глибину та компетентність. Важливо, щоби за дотриманням правил стежили фахівці високого рівня, що мають відповідну компетенцію та є незаангажованими у своїх рішеннях.

Хочу виділити австрійський досвід — наявність етичного кодексу для експертів, яким вони керуються у своїй діяльності, дозволяє запобігти конфлікту інтересів чи суб’єктивності у винесенні рішень. Це важливо для забезпечення довіри, про яку я вже згадував у цьому контексті. Зверніть увагу, ми наводили короткі відомості про керівників таких органів та експертів, що до них входять, — їхній досвід та компетенція не залишають місця для запитань і сумнівів.

Що в міжнародному досвіді ми вже знайшли корисного для себе? Звісно, ми приділяємо велику увагу колу питань, що стають темою само- або спільного регулювання. Найпоширеніше — захист неповнолітніх у медіа. Наша група вже розробила правила й тепер займається їхньою імплементацією. Правила, що дозволять убезпечити дитячу аудиторію та неповнолітніх, які стають учасниками наших програм, від можливого негативного впливу. І на канадському та німецькому прикладах ми бачимо, що співрегулювання має ключі до відповідей із цієї теми.

Моделі всіх країн, які ми вивчили, об’єднує наявність (і затребуваність) доефірної експертизи органу само- або співрегулювання. Така загальна тенденція свідчить про можливість для мовників звіритися з думкою експертів щодо відповідності контенту затвердженим кодексам до того, як контент потрапить до ефіру, тобто порушення відбудеться.

Отже, за саморегулювання галузь має змогу самостійно визначити теми регулювання та правила, дотримання яких здатне убезпечити індустрію від проблем та забезпечити баланс свободи слова й запитів громадськості. Співрегулювання, у свою чергу, — це про рівну участь та рівну відповідальність, як в обранні експертів, так і в розумінні природи телебачення та особливостей створення телевізійного контенту, й дотриманні вимог щодо моральності контенту та його впливу на суспільство.

У наступних матеріалах ми плануємо подивитися на досвід Східної Європи, країн нової демократії, що висловили бажання інтегруватися до європейського простору відносно нещодавно. Розуміємо, що є необхідність проаналізувати як моделі, що вже працюють, так і шляхи до їхнього створення, проблеми у формуванні експертних органів і кодексів та практичні переваги прийнятих країнами моделей регулювання телебачення.

Ми сподіваємося, що цей аналіз світового досвіду стане ще одним кроком до ґрунтовного діалогу між мовниками та Національною радою з питань телебачення та радіомовлення, результатом якого стане створення ефективного експертного органу само- або співрегулювання телегалузі в Україні.

Фото: www.bmjv.de