За рік, який минув від оболонського побоїща 2015 року, змінилося чимало. Громадянське суспільство стало сильнішим, набралася досвіду нова українська поліція, але й націоналісти через участь у конфлікті на Сході України стали більш організованими і радикалізованішими. Тому напруга перед оголошеним «Маршем рівності – 2016» була ще більш емоційно накрученою. За неформальний старт гарячим дискусіям у соцмережах вважають пост одного з речників «Правого сектора» Артема Скоропадського, котрий перепостив погрози лідера батальйону ОУН Миколи Коханівського зірвати проведення маршу. Від себе Артем пообіцяв «криваву кашу», але вийшло на те, що ПС лише піарно скористався з медійного шуму: по ефірах ходив він сам, також його напарник Дмитро Савченко, а громити марш пішов ОУН. Скоропадський у день маршу написав, що ПС не піде, щоби бійні не було. Отакі пироги.

Що до висвітлення теми у ЗМІ, то її можна поділити на два блоки: 1) висвітлення маршу та його наслідків і 2) супутні матеріали лайтово-просвітницького характеру. Почну з других, про них легше і зрозуміліше говорити, і вони не намагаються віднайти рацію другої сторони, тобто консерваторів, радикалів чи релігійних фанатиків. Ці матеріали розкривають нам «людське обличчя» теми: через історії студентів-ЛГБТ, через батьків осіб ЛГБТ, через правозахисників, які займаються методично і щодня такими справами, зрештою, з допомогою авторських поглядів інтелектуалів та відомих журналістів, що йти проти прайду – це йти проти руху прогресу (за прикладом боротьби за права жінок чи чорношкірих). Зауважу лишень, що київські журналісти, визнавши домінацію «Точки опори» над іншими ЛГБТ-організаціями (в кількох матеріалах зустрів епітет «найбільша»), захопилися цитуванням коментарів та подачею історій представників саме цієї структури та близьких до неї осіб. Тобто маємо такий собі медіасерпантин керівника «Точки опори» Богдана Глоби, Тимура Левчука та його відкритого партнера Зоряна Кіся у ЗМІ:

• Надежный тыл. Как это – быть мамой гея (про маму Богдана Глоби);
• «КиївПрайд» і війна. Українські інтелектуали про те, чи варто йти на марш;
• Марш равенства. За наши и ваши права (колонка, Катерина Сергацкова);
• Стереотипи про ЛГБТ. П'ять історій захисників прав секс-меншин (автор Катерина Сергацкова, згадується Зорян Кісь);
• Три історії українських студентів нетрадиційної орієнтації (автор Олександра Даруга, згадується Тимур Левчук);
• Чому немає сенсу боротися з «Маршем рівності» (колонка, Павло Казарін).

Натомість якщо йдеться про саму подію «Маршу рівності», яка викликала чимало емоцій на кшталт «хай роблять у ліжку, що хочуть, а не виходять на вулицю», то ЗМІ підійшли до цієї теми, на перший погляд, виважено, проте якщо придивитися, можна помітити різницю. Друковані видання, попри позірність збалансованої подачі, все ж спекулювали на більшій неприхильності суспільства до ЛГБТ. Для прикладу, газета «Сегодня» винесла в заголовок: «Марш равенства: 6000 с дубинами и погоня по Киеву», після прочитання якого людина відразу налаштовується на негатив. Андрій Жигайло з «Газети по-українськи» також акцентує на великій кількості поліції при охороні акції. Його заголовок: «Марш рівності охороняли понад шість тисяч поліцейських». У додатку до статті інформація про двох побитих, а у виносі, що кидається у вічі, цитата противника маршу: «Понаїхало тут і знищують православну Україну!» Завершується стаття думкою футбольних фанатів, які теж проти.

Газета «Вести» (автори Володимир Ніколаєв та Ольга Байвидович) зробила цілком непоганий репортаж, за винятком двох моментів, які є тією конкретною ложкою дьогтю. Беручи коментар в учасниці маршу Мальвіни Корж, журналісти її словами акцентують на сказаному вище стереотипі, мовляв, не висовуйтесь, і буде вам добре: «…отношение к секс-меньшинствам стало болем неприязненным: “Раньше менше акцентировали на различиях. Геев просто “не было”, а потому не было проблемы. А сейчас это острые споры на тему, правильно ли говорить о себе правду, есть ли в таком выборе неизбежность биологии или это “извращение” и так далее”». Причому, зверніть увагу, що коли береться у лапки «не было», то «не было проблемы» не береться, тобто не висовуючись, геї не творили для себе проблему. Останній абзац – «Парад прошел, тарифы остались». З якого дива, спитаєте ви. Я теж здивувався, а тим більше появі в коментаторах… Вадима Карасьова, який пояснив, що цей весь парад потрібен владі для безвізового режиму. Ну, і на мозоль тарифів дотиснути. Сходили, називається, на марш рівності.

Більш прихильними до маршу були інтернет-ЗМІ. Дуже схожі заголовки вийшли в «Новом времени» («Бастуй, кохай, права не віддавай!»: КиївПрайд зібрав у центрі столиці понад тисячі учасників) і в «Фокусі» («Бунтуй, кохай, права не віддавай! Слава Україні!» Как в Киеве прошел «марш равенства»). Ілля Лукаш з НВ дуже побіжно передав точку зору противників, буквально цитуючи перемовини щодо них по раціях поліцейських. Мілан Леліч з «Фокуса» вирішив зіграти на порівняннях з гей-парадами («действо очень отличалось от аналогичных мероприятий в других странах – никаких перьев, кожаных костюмов и подобной атрибутики»), натомість позитивом його статті був бекграунд попередніх акцій та входження в аналіз симпатій та антипатій до ЛГБТ у політиків. Леліч також точніше передав суть найбільш скандального конфлікту на марші, коли Хатія Деканоїдзе нібито за образливі слова до Сергія Лещенка показала на його противника жестом «закатати в автозак». Хлопець Тарас, як згодом стало відомо в соцмережах (саме він цитувався вище щодо «понаїхали»), вирвав у одного з учасників синьо-жовтий, зшитий з червоно-чорним прапор і почав втікати, саме за це його й «прийняли», і в «Фокусі» цей момент подано саме так. Журналіст Ярослав Гребенюк на Фейсбуку з дивом описує, що цього хлопця спершу затримували на проході, але відпустили… всередину парку Шевченка.

Українська журналістка Юліана Скибицька написала репортаж для російської «Медузи» («Марш равенства» в Киеве. Как прошло крупнейшее в истории Украины ЛГБТ-шествие), і в ньому видно недолік перебування «всередині» маршу, тобто за сітками, турнікетами та кордонами поліції, для неї антимітинг був неагресивним, лише потім виявилося, що бажаючих рознести цей маршу було набагато більше. Також Скибіцька показала своє розуміння географії Києва: від червоного корпусу університету до площі Льва Толстого, за підрахунками Юлії, усього 100 м.

ЛГБТ-портал (автор Олексій Сімончук) називає марш наймасовішим: «Як пройшов наймасовіший Марш Рівності в історії України»; на фото є й противник маршу з підписом «Украинский выбор: многодетная семья – единственная надежда для будущего Украины», але Олексій не акцентує на тому, що людина може бути з руху Медведчука, для нього це звичайний противник ЛГБТ.

Журнал «Кореспондент» (авторка Євгенія Супричева) зробив експрес-репортаж із маршу, додавши історію волонтера Миколи Будерацького, відкритого гея, котрий після заяв Коханівського призупинив допомогу батальйону ОУН («..меня не покидает ощущение того, что я натачиваю топор, жертвой которого являюсь сам»). Супричева шукає відповідь на запитання, чому активні громадяни стали на захист маршу, і знаходить на неї кілька відповідей, як досить безпосередніх, так і глибших.

Найбільш адекватними на тлі перерахованих виглядають репортажі «Громадського ТБ» та «Української правди». «Громадське ТБ» завдяки залученості кількох журналістів зробило цілком різнобічний і динамічний репортаж; у ньому з’являються представники батальйону ОУН, якого в інших ЗМІ оминали. Також там є коментарі міжнародних відвідувачів події – Ребеки Хармс, журналіста The Economist Ноа Шнайдера. Закінчення – на ноті «проти»: «“Марш рівності”, а рівні не ми – міліція, геї, бі, інші – але не ми».

Олена Максименко з УП називає матеріал так: «Київ-прайд-2016. Презумпція не-ненависті». Її висновки, останнім з яких можна, вочевидь, підбити підсумки як події, так і її висвітлення, цікаві та місткі: «Активісти з обох боків підходять до сітки, дивляться і знімкують одне одного. Попри розуміння необхідності цих пересторог, з’являється легке відчуття зоопарку»;  «"Кривава каша" мимоволі зіграла роль піару Прайду – адже чимало учасників вийшли лише через них»; «Проте ілюзій немає – досвід попередніх років надто красномовно говорить про те, що було б, якби зняти металеві сітки та поліцейський периметр. Формула "три поліцейських на одного активіста", на жаль, не є формулою здорового, цивілізованого суспільства…»

Фото - epizod.ua