Англійський поет та культуролог вікторіанської доби Метью Арнолд казав: «Журналістика - це література на бігу». За кілька століть, що минули з тих пір, темп життя помітно пришвидшився, а світова спільнота отримала десятки прекрасних літературних творів, написаних журналістами. Астрід Ліндгрен пілся школи взяли працювати молодшим репортером у місцеву газету Wimmerby Tidningen, де їй доводилося писати про не надто захоплюючі події в сільській місцевості. З провінційної перуанської газети La Industria починав і Маріо Варгас Льоса, який пізніше встиг попрацювати також на радіо та телебаченні у Франції. Після того як Семюель Клеменс зазнав невдачі у видобутку срібла, він влаштувався в газету Territorial Enterprise й саме там уперше вжив псевдонім «Марк Твен». Першу гучну славу йому принесли журналістські матеріали у жанрі подорожніх нотаток. Воєнні репортажі Ернеста Хемінгуея, вочевидь, не потребують представлення. Тривалий журналістський досвід мали ірландський поет та письменник Джеймс Джойс, колумбієць Габріель Гарсія Маркес, росіянин Сергій Довлатов...

Мабуть, переважна більшість сучасних українських літераторів співпрацювали зі ЗМІ. Хтось і зараз постійно веде колонки в друкованих та інтерет-виданнях, і це цілком природне заняття для майстра слова, якими є Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець та багато інших. Проте ми вирішили поспілкуватися насамперед з тими поетами та прозаїками, кому довелося побігати в якості репортера, навчитися брати інтерв'ю (які тепер вони й самі роздають) або попрацювати редактором.

Ми запитали, що було і є для них первинним - журналістика чи літературна творчість та наскільки пов'язаними вони вважають ці дві професії чи то пак стилі життя.

Ірена Карпа

Авторка десяти прозових книг. Солістка музичного гурту Qarpa (раніше - «Фактично самі»). Почала друкуватися в підліткових журналах «Молоко» та «Екстрим», працювала ведучою на телеканалах ICTV, «Інтер», MTV Ukraine, «Новому каналі». Пробувала себе в акторстві та кінорежисурі.

Мені все життя казали, що професії письменника немає - є журналіст. То я почала мріяти в дитинстві стати письменником, вивчившись на журналіста. Але вже безпосередньо перед подачею документів у виш тато сказав, що пишу я так собі і мене не візьмуть. Пішла з горя в ін'яз і вже за рік працювала в підліткових журналах «Молоко» та «Екстрим», пишучи статті й заробляючи перші гроші. Читачі цих журналів досі пам'ятають Сою Лось - псевдо, поцуплене в Всеволода Нестайка, мого улюбленого дитячого письменника.

Відтоді стало ясно, що навчити писати когось неможливо - воно або є, або його нема. Все інше - це досвід, ерудиція і швидкість роботи мозку.

За всі ці роки писала для купи видань - від англомовного Eastern Economist до всіляких жіночих журналів, де мене перекладали російською. З улюблених ресурсів, де я колумніст, - «Українська правда» і «Радіо Свобода». З великою радістю пишу для україномовного глянцю у Львів.

Написання колонок хоч-не-хоч тренує письменницькі м'язи: любов до деталей, спостереження, підслуховування, кінець кінцем. Колонки завжди можна використати як скетч, а деколи вони стають повноцінним художнім твором.

Володимир Арєнєв

Автор понад 20 книг для дітей та дорослих, переважно у жанрі фантастики. Друкувався у багатьох виданнях, як сам каже - від журналу «Однокласник» до «Плейбоя». Десять років вів авторську колонку в журналі «Мир фантастики», кілька років співпрацював із журналом «Личности».

Якісь історії я почав записувати з 8 класу, але літературою це все називати, ясна річ, не можна. А перші статті написав, здається, у 1995 році, коли на рік завис між школою і вишем. Я тоді працював двірником у Київському зоопарку, писав перші книжки (так само не надто вправні, чого вже там) і паралельно трохи підробляв статтями.

Найяскравіший журналістський досвід - це, мабуть, можливість брати інтерв'ю у письменників, яких читав іще в школі: Джорджа Мартіна, Анджея Сапковського. А у квітні цього року довелося поспілкуватися, скажімо, із Джо Холдеманом, Джаспером Ффорде і Тедом Чаном.

Зараз я вважаю себе письменником, який час від часу заробляє журналістикою. Одними книжками зараз в Україні не проживеш. Пишу переважно про літературу, також інколи статті про відомих людей. Але взагалі-то за останній рік рідко дописував до ЗМІ, займався більше лекторською, редакторською та сценарною роботою.

Обидві професії пов'язані зі словом і з умінням працювати з інформацією: обробляти її та правильно подати. Скажімо, в статтях для «Личностей» я багато в чому спирався на свій письменницький досвід: як виокремити з біографії героя цікаві, значущі факти й захоплююче донести їх до читача. З іншого боку, журналістський та викладацький досвід допомагають у роботі з великими масивами інформації, які мені треба обробляти, щоб зібрати фактаж для тієї чи іншої вигаданої історії. Ну а стиль життя залежить від конкретної людини, її характеру, темпераменту, зовнішніх обставин.

Катерина Бабкіна

Авторка трьох збірок поезії та трьох прозових книг, сценаристка. Працювала на радіо, вела колонку в Le Monde, була редактором «Esquire Украина», друкувалася у виданнях Platfor.ma, Harpers Bazaar, The Canyon Review, «Бізнес», «Українська правда».

В медіа та літературу я прийшла одночасно, однак ніколи не була журналістом в повному сенсі цього слова. Я - людина, що пише, розповідає історію. Іноді це художня література, іноді - публіцистика, іноді - розлогі репортажі. Історії часто самі диктують, як їх розповідати. Зараз зі ЗМІ я співпрацюю ситуативно - пишу про те, про що маю сказати, що бачила чи бачу. Я назвала би це літературою в ЗМІ-форматі. Принаймні, я підходжу до цього як до одного і того ж процесу.

Найяскравіший журналістській досвід з останнього - коли минулого літа я провела два тижні з командою «Шахтар», щоб написати репортаж про те, як їм живеться в Києві. Сюди їх перевезли через обстріли в Донецьку. Це було складно: з пресою не можна говорити ні про що, крім футболу й перемог, причому не тільки футболістам, а й масажистам, івент-менеджерам і навіть няням. Доводилося з дня в день обережно виймати з них особисті історії і думки про події в Донецьку і втечу звідти.

І от одного прозорого вечора ми сиділи на тренуванні на маленькій базі по Житомирській трасі. Мірча ходить злий - він хотів піти з клубу, а його не відпустили, лікар жартує: оцей, каже, не стрибає сьогодні - тільки бігає по колу, в нього день народження був, він три дні не тренувався, пострибає і вмре, а він знаєте скільки коштує? Даріо розказав мені, що м'яч всюди круглий і трава зелена, переїхали - і слава Богу. Тобто ми, звісно, за мирне небо, але наша справа - грати в футбол. Футболісти стрибають, комарі їдять тих, хто спостерігає тренування. І тут дівчина івент-менеджер отримує смс-повідомлення і голосно каже: «В Донбас-арену попали. Два рази». А Донбас-арена для них всіх, цього сплоченого і грамотно створеного клубу- візуалізація їхньої мрії і успіху, їхньої міці і значущості, вони на нього молилися, починаючи з будівельного котловану. Вона це каже - і все завмирає. Лікар, Мірча, дядечко зі служби безпеки, комарі і м'ячі тихо опускаються на принишклу траву. Дуже промовиста секунда була. Журналістам іноді однієї такої досить, щоби багато чого зрозуміти. Керівництво клубу потім хотіло судитися з «Esquire Украина» за цей репортаж, але якось обійшлося.

Професії, звісно, пов'язані. Журналіст не може не мати відчуття мови, не вміти викладати, аргументувати, навіть переконувати. Не може не вміти описати, підібрати влучне і правильне слово. Не може не мати своєї думки і не оперувати фактами, не може не відчувати структури оповіді, повідомлення, аналізу. Звісно, у нас є журналісти, які цим не володіють - вони жахливі, я не розумію, навіщо вони. Письменник теж мусить усе це могти. І ті й інші мусять бути відкриті, сміливі, допитливі, безстрашні і розумні. Це легко може бути одна і та ж людина, яка зосередилася на різних аспектах дійсності і своєї присутності в ній, от і все. А щодо стилю життя, я все-таки за те, що і письменник, і журналіст - це не стиль життя, а фах, тобто робота, діяльність, що має конкретну мету і результат. Люди, які думають що це стиль життя - не письменники і не журналісти, а позери.

Леся Воронина

Автор 17 дитячих книг та однієї дорослої - у жанрі тревелоґу. Протягом 14 років очолювала дитяче видання «Соняшник», писала до журналів «Україна», «Український тиждень», газети «Україна молода» тощо. Зараз веде програму «Україна-Світ» на радіо «Культура»

Я дуже рано почала вигадувати свої історії - ще в дитячому садку під час обіднього сну. Коли наша вихователька йшла, я пошепки розповідала різні побрехеньки, лякачки й «трилери» своїм сусідам. Дехто не вірив, що я все це вигадую сама. Тоді я почала складати історії «під замовлення», в яких діяла наша садюга-вихователька Ольга Іванівна і, звісно, у тих історіях ми їй помстилися за те, що вона страшенно боляче, «з вивертом» щипалася й годинами тримала нас в кутку. Успіх був шалений, але серед моїх фанів трапилася одна ябеда, яка про все донесла виховательці. Розплата за ранню славу була страшною. Так я зрозуміла, що власні фантазії можуть бути небезпечними.

Якщо ж серйозно, то перше моє інтерв'ю з Іваном Драчем з'явилося в журналі «Україна» 1980 року майже випадково. Журналістка, якій його замовили, в той час переживала бурхливий роман і мала їхати на курорт зі своїм обранцем. Я ж щойно захистила дипломну роботу, присвячену поезії Драча, з яким саме тоді відбувалися дуже складні трансформації - з відчайдушного авангардиста-шістдесятника він перетворювався в співця «будівничих комунізму» та величі Чорнобильської АЕС. І мені, затятій нонконформістці, було сумно й соромно спостерігати за цими метаморфозами і хотілося показати трагедію поета, якого змушують, як у тій його баладі-пророцтві, самому собі обрубувати крила. Була впевнена, що інтерв'ю не надрукують, але воно з'явилося. І я, ошаліла від щастя, бігала від кіоска до кіоска і купувала «Україну», щоб подарувати друзям.

Найбільш цікавим досвідом, напевно, була тригодинна розмова зі Станіславом Лемом на його віллі на околиці Кракова. Зловити пана Станіслава було майже неможливо. Після протестів Солідарності 1980 року і оголошення воєнного стану він виїхав до Австрії, а потім час від часу наїжджав додому. Навіть телефон його добути було страшенно важко. Але тоді, влітку 1987-го, через рік пісня Чорнобильської катастрофи, мені здавалося, що він може й справді «зазирнути в майбутнє». І коли я нарешті дивом додзвонилася, він сказав, що має лише 40 хвилин на розмову. Ми проговорити три години, і ті його передбачення багато в чому підтвердилися. Ну хоча б те, що ми не розуміємо, як зміниться саме ставлення до літератури й до письменників, коли «соціалістичний табір» розвалиться, Союз перестане існувати і ми врешті потрапимо в омріяний «капіталістичний світ». Ніколи письменники, котрі заробляють на життя своїми книжками, вже не матимуть змоги писати такі твори, як його «Сума технологій», яку прочитають лише кількасот чи кілька тисяч високочолих інтелектуалів, а решта просто не візьме такої книжки до рук. Інша річ, що за щедрі гонорари, які їм платила держава, письменники у соцкраїнах мали віддячувати державі лояльністю. Пан Станіслав казав і про те, що література, кіно, журналістика, мистецтво цілковито комерціалізується, світ, розвиваючи й удосконалюючи новітні технології, при цьому ставатиме дедалі примітивнішим і цинічнішим.

У ЗМІ найдовше я працювала в дитячому журналі «Соняшник». Спершу літредактором, а через рік мене (таємним голосуванням!) обрали головним редактором. Тоді це видавалося чимось страшенно новим і демократичним - щоб редактора не призначали вищі інстанції, а обирали самі співробітники. Ми хотіли робити сучасний, незаідеологізований український часопис, де не буде дидактики й готових приписів на всі випадки життя, часопис, який даватиме дитині поживу для фантазії й заохочуватиме її до власної творчості.

До нас прийшли чудові художники, письменники й журналісти, журнал перетворився на своєрідну творчу лабораторію. Саме завдяки «Соняшнику» я познайомилася з такими талановитими художниками, як Катерина Штанко, Олег Петренко-Заневський, Кость Лавро, Володимир Харченко, з чудовими поетами Іваном Андрусяком, Юрієм Бедриком. Олеся Мамчич надрукувала у нас свій перший вірш, коли їй було 11, я страшенно раділа кожному новому віршу Романа Скиби. А ще у нас друкувалися Зірка Мензатюк і Галина Малик, Марина і Сергій Дяченки, Ірен Роздобудько, Михайло Москаленко, Сашко Дерманський і ще багато прекрасних людей. У «Соняшнику» я одночасно мала існувати в багатьох іпостасях, маскуючись під різними псевдонімами.

Сьогодні я вважаю себе насамперед письменницею. Оце як почала років у п'ять вигадувати різні історії, так досі й не можу спинитися. Знаєте, в дитинстві я вважала, що в усіх людей, так само, як у мене, в голові весь час крутяться ось такі живі картинки. Що вони, як і я, можуть уявити, що буде далі з кожним, хто трапиться мені по дорозі до садка. Чи коли я побачу якусь дивну ситуацію, раптом починає крутитись в голові моє власне «кіно» і складається зовсім цілісна, в подробицях, весела чи сумна, часом небезпечна і навіть страшна історія.

І мені дуже цікаво жити на світі, щоб встигнути подивитися якнайбільше таких історій і, звичайно, переповісти їх моїм читачам.

Що ж до того, як пов'язані професії журналіста й письменника, то тут жодних приписів немає. Згадаймо хоча б Ірен Роздобудько, Галину Вдовиченко, Івана Андрусяка - вони блискуче поєднують ці дві професії. Але я зустрічала людей, які можуть писати гострі, розумні критичні статті, робити класні репортажі й інтерв'ю, і при цьому стають зовсім безпорадними, коли намагаються писати власні книжки.

Олег Коцарев

Автор восьми збірок поезії та однієї - оповідань. Друкувався у виданнях «Україна Молода», «Український тиждень», «Тексти.org.ua», «ЛітАкцент», «Детектор медіа». Зараз співпрацює з газетою «День» та видавництвом «Смолоскип»

У мене все почалося більш-менш одночасно. В останньому класі школи усвідомив, що мене тягне і до літератури, і до журналістики. Потім навчався на журналістському відділеннні Харківського університету імені Каразіна, тоді ж вийшла моя перша поетична книжка. Ці два заняття весь час ішли і йдуть паралельно. Працювати журналістом я почав уже на старших курсах.

Мій журналістський досвід - це все-таки переважно фріланс, написання статей на культурну тематику. Але є в ньому й такі родзинки, як співпраця з журналом, прсвяченим поліграфічному обладнанню. Це цілий окремий світ, до якого цікаво було просто доторкнутися. Менше, але все-таки побачив я й дещо кафкіанський простір галузевої залізничної журналістики. А тепер я, наприиклад, займаюся бюлетенем видавництва «Смолоскип» - цікавий і небуденний досвід специфічної медіапромоції абсолютно некомерційних, але дуже важливих пластів української літератури та культури загалом.

Я насамперед письменник. А заняття ці, само собою, дуже пов'язані та доповнюють одне одного - дозволяють дивитися на світ то зблизька і в деталях, то відсторонено. Корисна зміна оптики. Не кажучи вже про текстову дисципліну, що значно поліпшується, коли ти пишеш настільки різні речі. І журналіст, і письменник мають усе життя розвиватися як читачі та як автори. Обидва повинні бути уважними і не втрачати пильність. Обидва мають спокуси примітивного цинізму та тусовки, котра в якийсь момент намагається заступити життя. А от стиль життя і неминуча субкультура - що ж, тут кожен обирає своє, особисто мені в цьому сенсі ближчий літературний світ.

Андрій Кокотюха

Автор понад 30 художніх книг, переважно у жанрах детективу та трилера. Сценарист. Працював на ТБ, дописував до багатьої видань, серед яких «Вечерние вести», «ПіК» та «Детектор медіа» (наступного місяця виповниться десять років нашій співпраці)

Я хотів бути бібліотекарем, а потім вирішив працювати в сфері, де можна писати. Альтернативи журналістиці просто не було. І слава Богу, бо я лишився журналістом. Не певен, що прийшов у літературу. Журналістика - не лише мій фах згідно диплому. Я мислю як журналіст: не образами, а фактами, не рефлексую, а насамперед аналізую та моделюю ситуації. Тому журналіст часто переважає, бо не можу вигадати історію, аналог якої не можна знайти в стрічках новин. Мої художні твори максимально схожі на реальність, і це відзначають читачі.

Працювати почав як позаштатний автор ніжинської районної газети «Під прапором Леніна». Найяскравіший журналістський досвід - коли хотіли подати до суду за публікацію про проблеми страхування на залізниці. Хоча я лише описав власний сумний досвід. Мене викликали на розбірки. Я нервував і для хоробрості випив. Коли ті, хто мав претензію, побачили мене такого, обматюкали, послали геть, пригрозили наступного разу «віджати» квартиру, але претензії зняли миттєво. Зрозуміли: не заказуха, а крик душі. Пізніше часто стикався зі схожими проблемами, вже коли працював на «1+1» та інших каналах. Спершу герої сюжетів намагалися дізнатися, хто їх «злив» та «замовив», а потім - вербували працювати на себе, бажаючи «злити» та «замовити» ворогів.

За час, що я в журналістиці, не працював лише на радіо і з жодним ЗМІ, спеціалізованим на спортивній тематиці. Зараз зайнятий, тому вже давно не репортер чи кореспондент. Роблю огляди, колонки, аналітику, тексти на культурну тематику чи іншу, де можу висловити свою думку. Не пишу про сільське господарство та молекулярну фізику.

Все, що побачу, відразу подумки «качаю» на предмет написання про це статті чи сюжету для телебачення, а ще краще - сценарію, документального чи художнього. Іноді це заважає, та позитив від цього - я ніколи не сидів без роботи. Сьогодні визначив себе як автора, котрий завжди писав для кіно і телебачення. І лише тривала відсутність в Україні власної розвиненої конкурентної індустрії є причиною того, що мої сценарії називаються романами й виходять окремими книгами. Книга - це як копірайт, застовпив за собою сюжет і тему. Я розповідаю історії, ділюся інформацією, і навпаки: коли читаю сам, передусім книжки, відкидаю все зайве, окрім перебігу подій. Якщо книга не збагатила мене інформацією, натомість автор показує, як вправно володіє мовою та мислить символами, така книга мені нічого не дає, не має практичної користі.

Другу частину опитування з відповідями Михайла Бриниха, Лариси Денисенко, Олега Криштопи, Ірен Роздобудько, Артема Чапая, Юрія Винничука, Отара Довженка та Олега Полякова читайте тут.

Фото надані героями матеріалу