Звістка про запровадження Міністерства інформаційної політики збурила українське суспільство, зокрема українське медіасередовище. Шквал нищівної критики не вщухає й по сьогодні. Критики найчастіше слушної, але здебільшого ґрунтованої на емоціях, а не на аналізі фактів.

Отже, «Міністерство цензури», «Міністерство правди». Може бути, що з нового міністерства саме це й вийде, що саме таким є початкове його призначення? Може. Може бути, що ми помиляємося? Теж може. Зрештою, під час Другої світової війни щось подібне існувало у Великій Британії. У Грузії та Південній Кореї є міністерства реінтеграції цих країн, із пропагандистською складовою в їхній діяльності - формально вони мають дещо відмінні назви, але сутність їхня є саме такою. Так, чимало громадян цих країн вважають ці міністерства за синекури для чиновників - але вони діють.

Що, як на мій погляд, мало би стати головним приводом для критики в даному разі? Передусім те, що суспільство просто поставили перед фактом. Що суперечливе й незрозуміле нововведення проштовхнули всупереч громадській думці, навіть не спробувавши роз'яснити його необхідність, якщо така справді існує. До суспільства поставилися цілком за радянською традицією: мовляв, проковтнуть і утруться, нікуди не подінуться. Як казав Аркадій Райкін, «не графья», не блакитної крові. Що ж до нинішнього обговорення, то воно відбувається, по-перше, постфактум і, по-друге, вимушено для влади, унаслідок тиску з боку передусім медіаспільноти.

Що ще вразило, то це те, що з розмаїття повідомлень по гарячих слідах випливало: Юрій Стець, дуже схоже, сам до пуття не розумів, міністром чого саме він став, які обов'язки та які функції покладено на нього й на очолювану ним структуру. Надто вже суперечливі тези лунали. Перший проект положень про нове міністерство було витримано в до того загально-обтічних висловах, що підверстати під них можна було що завгодно. Оновлений проект, попри деякі виправлення, відзначається тим самим: це текст типового положення про типове міністерство - якщо замість Міністерства інформаційної політики в ньому підставити назву будь-якого іншого, абсолютно більша частина тексту не вимагатиме від того ніяких змін.

І процедура створення міністерства, й до краю розпливчастий текст положень про нього, взагалі-то, навіть самі по собі змушують підозрювати щось не надто шляхетне.

Нарешті, навіть якщо припустити, що мета створення нового міністерства була цілком шляхетною, виходило, що влада наступає на улюблені граблі Віктора Ющенка: не можуть єдиними гарантіями демократії бути особисті якості хай навіть глави держави, не можуть і не мусять; наступники можуть мати зовсім інші уявлення про сенс і методи функціонування державних інституцій. Тож самі по собі державні інституції не мають нести в собі антидемократичної загрози.

Як на моє переконання, саме ці речі мали би стати предметами критики. Натомість у нинішній суперечці акценти є зовсім не такими: нищівної критики зазнає сама ідея міністерства. При цьому надто часто автори критичних виступів без жодної іронії звуть новостворену інстанцію Міністерством інформації, тоді як насправді воно зветься Міністерством інформаційної політики. Що, погодьтеся, далеко не одне й те саме.

Переважна більшість критиків виходять із того, що це неодмінно буде директивно-бюрократичне міністерство радянського штибу. Але чи обмежує, наприклад, свободу підприємництва наявність Міністерства економіки, а свободу творчості - наявність Міністерства культури? Чи через наявність Міністерства молоді та спорту українська молодь змушена вести зарегламентоване життя? От саме так цілком може статися й із Міністерством інформаційної політики. Усе залежить від деталей, від змісту, який буде вкладено.

Але, повторю, критики накинулися на міністерство як таке, найчастіше не роблячи різниці між припущеннями, можливими сценаріями та доконаними фактами й видаючи припущення за доконані факти.

То спробуймо погодитися з існуванням Міністерства інформаційної політики. Чого хотілося б від нього чекати - от саме хотілося б? Найперше - виконання безлічі рутинно-допоміжних функцій. Як-от, наприклад, відстежування, перекладання й оприлюднення перекладених публікацій світових ЗМІ про Україну та російсько-українську війну. Бо нині матеріали ЗМІ рясніють неточними аматорськими перекладами, які подеколи спотворюють оригінальний зміст. Ба більше: зрадницьке «на Україні» свідчить, що чимало ЗМІ користуються перекладами, здійсненими й оприлюдненими в російських ЗМІ - а отже, навіть сьогодні ми незрідка дивимося не лише на світ, а й на самих себе через Москву.

Ще Міністерство інформаційної політики могло би залучати медіаекспертів для проведення моніторингів та надання рекомендацій - от саме рекомендацій. Про що мова? Зокрема про те, що й сьогодні наші ЗМІ подеколи бездумно ретранслюють звичні кліше російської пропаганди. Так, медіаексперти й самі публікують подібні моніторинги, але, нема куди правди діти, по-перше, вони не є систематизованими й зібраними докупи, а по-друге, чимало медійників сприймають їх як приватні думки експертів і не більше.

Інша дивна річ, що спостерігається останнім часом: слово «кіборги» щодо захисників Донецького аеропорту чимало ЗМІ раптом почали вживати, немов офіційний титул - без лапок і як основне визначення. Комплімент? Повторений сотні разів, він давно вже припинив таким бути. Випадково або ні, але надмірно поширилося це слово саме тоді, коли почало лунати запитання: а навіщо такою ціною той аеропорт утримувати? А це слово діє на підсвідомість аудиторії: «кіборги» - мало не механізми, аудиторію спокушають просто забувати, що це люди. Відстежування подібних моментів, що «агітують навпаки», - теж імовірна робота для нового Міністерства.  

Можливо, Міністерство мало б організувати розробляння методології протидії російській пропаганді - адже досить часто доводиться бачити й чути, як журналісти намагаються опонувати російським пропагандистським тезам наскільки щиро, настільки ж і непереконливо. Зрештою, саме Мінінформполітики могло й мусило б навести лад в актах публічної комунікації пов'язаних із АТО офіційних осіб - нині ці акти є надто вже розрізненими та взаємно суперечливими. Останній приклад: Арсеній Яценюк заявив, що «20% української економіки сконцентровані в Луганську і Донецьку. Ми втратили саме за російської військової агресії 20% доходів, 20% валютної виручки, 20% економічного потенціалу держави». То цим самим прем'єр-міністр підтвердив, що «Донбас годує всю Україну», так виходить - адже сумарне населення двох областей є істотно меншим, ніж 20% від загальної чисельності населення України?

Ймовірно, Міністерство могло б відстежувати теми (точніше, організувати роботи з відстежування тем), які не набули належного розголосу, загубилися в насиченому інформаційному потоці. Один приклад: ЗМІ широко повідомляли, що Росія зможе чотири роки більш-менш безпроблемно проіснувати за умов санкцій. Ця інформація пройшла як факт, але належної уваги не здобула. Адже що це означає? Чому держава, що має стабільне джерело чималих доходів, протягом тривалого часу вилучала велетенські суми з обігу, не вкладала їх ані в інфраструктуру, ані в соціальні програми, а складала в панчоху? Чи не є це навіть не аргументом, а доказом: Росія вже давно готувалася до життя в умовах санкцій, готувалася до війни?

Одне слово, чималеньке поле діяльності існує для Міністерства інформаційної політики - якщо воно буде саме таким, а не перетвориться на Міністерство інформації.

*****

Утім, є ще один важливий аспект: інформаційна політика не може існувати сама по собі, окремо від просто політики. Й ніяке Міністерство інформаційної політики не в змозі залагодити прорахунки й дірки в роботі інших державних структур. Ніякому Мінінформполітики не до снаги переконати, що чорне є білим, коли всі на власні очі бачать чорне. А з цим у нас багато дивного.

І глава Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль, і чимало військовиків - учасників АТО, й чимало журналістів зазначали: дуже значна, а то й переважна частина населення визволених районів Донбасу налаштована проти України. Чому так відбувається? Що є тому причиною? Адже цих людей вигадками російської пропаганди не купиш, вони бачать усе на власні очі. А чи те, що вони бачать, не переконує їх?

Лише 11 грудня було змінено межі районів у Донецькій області, що дозволило нарешті отримувати зарплати та пенсії жителям населених пунктів, чиї райцентри розташовані на окупованій території. У Луганській області це сталося вже місяці два тому. Тож от запитання: невже ще тоді не було зрозуміло, що адміністративно-територіальних змін потребує й Донецька область?

Ірина Геращенко заявила: «Жителям цих районів зараз важливо не до якого району їх приєднають, а щоб їм виплачували зарплати й пенсії». А районна лікарня та поліклініка? А районний соцзабез? А інші установи, до яких буває потреба їздити особисто - й у даному разі доїхати або можна, або ні, взагалі ні? Буває потреба їздити й до обласного центру - то як жителям Маріуполя або Волновахи доїхати до нового обласного центру, Краматорська, коли всі шляхи між ними пролягають через окупований Донецьк? Чи може взагалі Донецька область існувати як цілісна в тому вигляді, в якому нині є?

Жителі тих місць усе це чудово бачать і розуміють. Розуміють і інше: для київської влади вони - статистичні одиниці, й не більше. І жодне Міністерство інформполітики не зможе їх переконати у протилежному, допоки ставлення центру не зміниться.

Чимало разів зустрічалося: бійці «Беркуту» спокутують провину кров'ю, беручи участь в АТО. Так і не траплялося роз'яснень: чиєю кров'ю? У жодному разі не хочу звинуватити всіх, але події на Майдані переконали: чимало беркутівців хворі на садизм. Убивали й калічили вони не лише за службовими обов'язками, а й задля задоволення. То хто справить більший вплив на свідомість жителів визволених територійname="__DdeLink__181_645356724"> - Мінінформполітики, а чи отакі беркутівці, хай навіть їх, таких, там одиниці?

Давня вже інформація: батальйон «Шахтарськ» було розформовано за мародерство. Так і не довелося зустріти іншої інформації: чи було когось покарано? А чи розформування - це й стало достатнім покаранням?

Снаряд влучив на подвір'я донецької школи двох підлітків було вбито. «Бойовики», -  стверджували наші. «Українці», - стверджували бойовики й росіяни. Українська сторона оголосила про розслідування. Ну й де результати? А чи проїхали - забудьте?

Руйнування, загиблі, поранені. «Винні бойовики», - вже за лічені хвилини повідомляють ЗМІ. Й жодного разу, бодай для вигляду, ніхто офіційний не сказав: проведемо розслідування, розберемося. А донеччани ж сміються крізь сльози: вони ж то, за їхніми словами, бачать, що звідки летіло. Те саме стосується й повідомлень російської пропаганди про буцімто скоєні українськими вояками злочини: є серед них апріорі вигадані, але чи можемо ми стверджувати, що російські повідомлення є вигаданими завжди? Чи можемо стверджувати, що українські бійці не скоюють злочинів і не чинять насильство ніколи й у жодному разі - й це тоді, коли давно відомо: будь-яка війна втягує у свій вир людей зі схильністю до насильства, взагалі зі злочинними схильностями й намірами? Чи бодай одного разу ми чули те саме: «Розберемося, з'ясуємо»?

За такого підходу, боюся, Міністерство буде безсиле - адже держава фактично культивує вседозволеність. Оце й є одна з найбільших небезпек - що Міністерство може перетворитися на типову бюрократичну машину, яка працюватиме не на результат, а задля галочки.

І, до речі, чому про не надто приємні речі, пов'язані з подіями в Донбасі, повідомляють текстові ЗМІ, але практично мовчить телебачення, притому всі канали?

І ще: чи ставлення до України жителів визволених територій не змушує дещо переглянути деякі усталені переконання? Зокрема, чи не доводить воно: російська пропаганда післямайданної доби стала хіба що останньою краплею, а ненависть до всього українського в жителів Донбасу російська пропагандисти та їхні регіоналівські послідовники культивували впродовж довгого часу? Ті самі ЗМІ Партії регіонів довго готували ґрунт для нинішніх кривавих подій, а тому ПР несе таку саму відповідальність за українську трагедію, як і Росія?   

Що ж до Мінінформполітики - замість підсумку, то його сприйняття, а разом із ним світовий імідж України, залежатиме від одної-єдиної речі: чи зможе воно відійти від радянської парадигми «зобов'язати - заборонити - покарати» й перетворитися на організатора й координатора. Дуже вже прикро буде, якщо зрештою російська пропаганда, тицяючи пальцем, задоволено казатиме: «Ми ж вас попереджали».

Ілюстрація  - одна із фотожаб,  поширена у соціальних мережах, де новина про створення Міністерства інформполітики викликала шквал критики