Медіатренер, медіаконсультант, кризовий медіаменеджер
10:02
Вівторок, 18 Травня 2010

35 способів спротиву цензурі

Кожному з вас щодня доводиться мати справу з цензурою, найчастіше замаскованою під «редакційну політику». Постає питання: як протидіяти конкретним цензурним утискам на рівні редакції?
35 способів спротиву цензурі

За «лікнепівським» планом тут мала би бути стаття про стандарт повноти подачі інформації (чи то пак її повноцінності, вичерпності). На жаль, нова влада настільки швидко краде в нас із вами право на професію, що звичайний «лікнеп» стає не на часі. На порядку денному знову, як у першій половині 2000-х, - виживання журналістики як такої. Тому те, чого ми з вами не встигли, надолужувати доведеться в умовах, дорівняних до бойових.

 

Передмова

 

Кожному з вас щодня доводиться мати справу з цензурою, найчастіше замаскованою під «редакційну політику». Безпосередніми цензорами, вільно чи невільно, стають ваші ж керівники - редактори, менеджери. Постає питання: як протидіяти конкретним цензурним утискам на рівні редакції?

 

Свого часу, ще в добу кучмівських темників нам із Сашком Макаренком удалося зібрати - і з власного досвіду, і з досвіду багатьох українських журналістів, і навіть журналістів із різних країн СНД - чималенький список різноманітних способів спротиву цензурі на редакційному рівні. Ми презентували цей список на сотнях тренінгів і в своїй книжці. Не всі там були, і не всі читали, й окрема подяка Отару Довженку, який нагадав навіть мені, що такий список колись був. Ця передмова лише для того, щоби пояснити вам, що ці «35 способів спротиву цензурі» - не теоретичні вигадки, а узагальнений і реальний досвід багатьох журналістів, які роками мали справу з системною цензурою і щодня шукали кожен свої рецепти боротьби з цим злочином проти суспільства.

 

Будь-який із цих способів, звісно, не є «універсальною пігулкою». Кожен із них слід застосовувати творчо, інтелектуально, дозовано і свідомо. Як слід оцінюючи можливі ризики. Тому що, попри обмежений список тупих і невишуканих способів цензурування роботи журналіста, останній щоразу потрапляє в унікальну ситуацію, де є забагато «невідомих». Зважте на це: будь-якій владі, опозиції, бізнесу чи криміналітету набагато простіше боротися з журналістом, аніж журналісту побороти навіть «найближчого до себе» цензора. У «них» набагато більше можливостей, ніж у нас. І, як це не неприємно, зрештою, найчастіше вища і середня ланка менеджменту мас-медіа виявляються на «їхньому» боці, по той бік барикади. Справжній журналіст завжди по цей бік. І ніхто йому не допоможе. Хіба що колеги, якщо перестануть сваритися між собою.

 

Про те, до чого вам слід обов'язково бути готовими, коли ви наважуєтеся на спротив, вчасно нагадала Оля Червакова. Коли ви говоритимете про цінності нашої професії, «красномовний» менеджер казатиме вам: «А ти сам, друже, не безгрішний». Дуже погано, що ми, журналісти, починаємо боротися за дотримання стандартів власної професії лише тоді, коли нас уже притисли до стінки. А менеджери - тому й менеджери, що нічого не забувають. Я не закликаю нікого «посипати голову попелом», просто нагадую вам, що одна справа була, коли, наприклад, якийсь Куляс на «Телекритиці» писав, що ви порушили такий і сякий стандарт професії, а зовсім інша справа, коли вам про це нагадує ваш роботодавець. Та ще й у момент, коли вам стало несила терпіти утиск вашої професійної свободи. Тож будьте готові до звинувачень у непрофесіоналізмі, але сміливо перекладайте такі звинувачення менеджера на його ж широкі менеджерські плечі! Зрештою, якби ви вже були таким «непрофесіоналом», то не зрозуміло, навіщо той менеджер так довго терпів такого вас. В умовах, коли під загрозою великі речі (і не лише наше з вами право на професію, але й без малого сама незалежність нашої держави!), не час гратися у ґречність із людьми, що за посадою свідомо й умисно маніпулюють вашими особистими помилками (хто з нас не помилявся?!) на користь монстра влади!

 

Майте на увазі, що ніякі ваші попередні професійні помилки, навіть жорстко розкритиковані колись Детектор медіами, не є і не можуть бути підставою для розв'язання конкретної сьогоденної ситуації. Наприклад, сьогодні вам кажуть, що «оцей синхрон і оці факти не підуть у випуск». На ваше «велике здивування» менеджер нагадує вам про ваш особистий «непрофесіоналізм». Запитайте в нього, чи має ваш особистий «непрофесіоналізм» бодай якесь відношення до оцього конкретного синхрону оцього конкретного політика, чиновника, експерта? І чи має він відношення до оцього конкретного факту, плану, кадру. Хай пояснить це вам. Раджу вам кожного такого разу докладати всіх зусиль, щоби з'ясування цих подробиць відбувалося не в кабінеті у менеджера, а в ньюзрумі або принаймні в коридорі редакції. Щоб були «зайві вуха». І чим більше буде цих «вух», тим краще для справи. Бо ті вуха - не зайві.

 

На будь-які цензурні закиди «згори» висловлюйте щире здивування. Правда на вашому боці точно! Цензори (редактори, менеджери, власники, політики, чиновники) ТОЧНО БРЕШУТЬ ВАМ, коли кажуть, що ви «очманіли, що подаєте/подали в ефір цей факт, цей синхрон»! Вони самі при цьому дуже добре розуміють, чого наспраді вони від вас домагаються, або ж чого і кого вони самі при цьому бояться.

 

І ось тепер - найгірше. Будь-який із 35 способів спротиву редакційній цензурі сам по собі є цілком свідомим порушенням того чи іншого професійного стандарту! Якщо менеджер упіймає вас на цьому, він «битиме вас по голові», але таке порушення є цілковито виправданим, якщо ви робите його свідомо, бо це єдиний спосіб донести до ваших глядачів якусь частину правди. При цьому таке ваше свідоме порушення якогось зі стандартів - ніщо, порівняно з тими порушеннями, ЯКИХ ВІД ВАС ВИМАГАЄ ВАШ ЦЕНЗОР.

 

35 способів спротиву цензурі

 

1. Приспати увагу цензора, тобто в ситуації, де нема «надзвичайного контролю», просто давати «нелояльну» новину нижче по тексту, по верстці, оскільки найбільш ретельно цензор дивиться зазвичай початок сюжету чи випуску. Мені особисто цей нехитрий прийом вдавався не лише як випусковому на Новому каналі в часи «кучмівської свободи слова», а навіть ще наприкінці 80-х на «Українському телебаченні», де цензура мала високу кваліфікацію, багаторічний досвід і цілком офіційний державний статус.

 

2. Геть емоції! Ми можемо подати ключову новину спеціально надмірно сухо і беземоційно, прибрати емоційні синхрони, залишивши змістовні. Прибрати промовисті факти, замінивши їх на відповідні, але менш яскраві, такі, що не впадають в око. Тоді вищим є шанс, що цензор не помітить «підцензурну блоху». Майте на увазі: що емоційніший спосіб подачі думки, то більшу конфронтацію цензора він викликає.

 

3. Море інформації. «Втопіть» вашого цензора в другорядній і малозмістовній інформації, щоб він заплутався в цьому «морі» й не помітив основного. Хай ваш цензор «червоним олівцем», наче сапкою, «проріджує» ваш текст. Дивіться, й проросте якась корисна зернина правди.

 

4. «Правильна» лексика. У випадку з касетним скандалом у листопаді 2000 року між журналістами й менеджерами кількох найбільших телевізійних редакцій дуже швидко було знайдено певний компроміс, коли «нелояльна» новина майже вільно могла йти в ефір із застосуванням слів «нібито», «начебто» («записи, нібито зроблені майором Мельниченком у президентському кабінеті, з голосами начебто президента і його оточення»). Голоси на записах, оприлюднених соціалістом Морозом, безумовно, могли належати, а могли й не належати Кучмі, Кравченку, Литвину тощо. Ми тоді були повністю переконані, що ці аудіозаписи - не банальна фальшивка. В професійному плані ми, безумовно, припускалися помилки (бо святе правило журналіста - не йняти віри нічому, а все перевіряти). Але вся ситуація того часу - безпардонність і нахабність влади, зникнення Ґонґадзе, постійний серйозний тиск на кожну редакцію з боку високих державних чиновників - сама ця ситуація підштовхнула нас до того, щоб відкинути такі необхідні для журналіста сумніви. Ньюзрум «Репортера» щодня дружно вимагав від менеджменту повністю подавати в ефір КОЖНУ новину, пов'язану з «касетним скандалом». І менеджмент здавався, коли ми йшли на той-таки компроміс, що полягав саме в цих невигадливих словах «нібито», «начебто». Мені відомо, що схоже відбувалося і в редакціях колег-конкурентів.

 

(Хоча, за великим рахунком, ці слова були правильними з точки зору стандартів, адже й до сьогодні немає стовідсоткових доказів, що саме Кучма говорив про «подонка висшей мєри», або що саме Литвин говорив, що Ґонґадзе треба «чеченцям віддати».)

 

Шукайте «правильну» лексику. Яка б не зачіпала за живе «героїв» (радше «антигероїв») ваших матеріалів. Або «пом'якшувала б» їхнє сприйняття «нелояльної» інфи. Але при цьому ваш глядач отримував би реальну інформацію про справи цих «героїв».

 

5. «Правильна» стилістика. Знаходьте стильові замінники, які дадуть вам змогу донести до аудиторії суть новини, при цьому не роздратувавши вашого цензора. Наприклад, оскільки нам на «Репортері» у 2000 - 2001 роках було добре відомо, що Леонід Данилович (дай Боже йому здоров'я!) надзвичайно хворобливо сприймає будь-яку критику на свою персональну адресу, «непрохідну» новину про нього вдавалося випустити в ефір, просто замінюючи слова «Кучма» і «президент» на слово «влада». Маю припущення, що Федорович реагуватиме приблизно так само.

 

6. «Газотранспортний консорціум». Це навмисне ускладнення тексту, тобто свідоме порушення стандарту простоти (доступності) для того, щоб цензор заплутався і пропустив «нелояльну» новину. Особливо добре цей прийом вдається, звісно, в тій тематиці, у якій до ладу не розбирається ніхто, - ні цензор, ні навіть прем'єр-міністр чи президент, - як-от уже згаданий газотранспортний консорціум. Прекрасною нагодою користуватися таким способом була ключова подія по здачі суверенітету України за більш дешевий газ для бізнесів «своїх людей». Журналісти цілком могли вплітати справжню інформацію, переповнюючи свої сюжети неперетравними макроекономічними подробицями.

 

7. Спростування. Хоч як це дивно, але інколи єдиним способом подати інформацію про щось важливе є лише її ж спростування. Коли владі вдалося на якомусь етапі затиснути певну неприємну для неї інформацію, можновладець може проговоритися про цю ж інформацію наступного дня, спростовуючи її: «Такий-то спростував обвинувачення його у тому-то й тому-то». Сьогодні влада не втомлюється спростовувати численні закиди на свою адресу. І вже є випадки, коли вони спростовують на «великій» прес-конференції ті звинувачення, які насправді були озвучені з «найменшої трибуни». Тут великим каналам і карти в руки! Вчора ваш цензор заборонив дати в ефір якесь звинувачення високого чиновника. Завтра цей високий чиновник (або ж його речник) спростував це звинувачення на пресусі. Навіть не вагайтеся, тягніть це спростування в ефір.

 

8. «Сам собі синхрон». Схожа позиція, але тут ідеться вже не про спростування, а про будь-яку думку. Дуже часто чиновники й політики говорять «правильні» для себе речі так, що власне з синхрону видно, що ця людина бреше. А телеекран - як збільшувальне скло. Трапляються й суто «фрейдівські» обмовки. Ось яскравий приклад: на «прямій лінії» 26 жовтня 2006 року президент РФ Володимир Путін заявив, зокрема: «Грузія добровільно увійшла до складу... Російської Федерації» (замість «царської Росії»!) Надзвичайно яскравими генераторами «сам-собі-синхронів» наприкінці 90-х - на початку 2000-х були президент Кучма, генпрокурор Потебенько, посол РФ в Україні Черномирдін. Сьогодні в найвищому владному політикумі «говорясчих» персонажів, здається, навіть побільшало. Ловіть їх за язика! Демонструйте їхній справжній IQ. І демонструйте їхні справжні приховані наміри, про які вони «по-фрейдівськи» обмовляються раз-по-раз! Мені особисто шкода, що таку прекрасну обмовку пана Азарова згадав лише канал СТБ. Ця цитата заслуговувала «найширшого екрану»: «Речь идет даже не об иностранной базе, а о базе государства, с которым мы столетиями жили вместе, с которым мы планируем и будем строить общее будущее». Комусь щось незрозуміло?

 

9. «Залізобетонні» джерела. Це такі джерела, до авторитету яких ми можемо апелювати, переконуючи цензора: «Це ж Інтерфакс дав» або «Так це ж сам президент сказав, як ми можемо не дати його слова!». При цьому можна не шкодувати пафосу. Тут на нашому боці і наша правда, і... їхня неправда. Принагідно, цілком дієвим додатковим аргументом може стати те, що «це ж точно дадуть усі конкуренти, як ми виглядатимемо, якщо не дамо!». Цей аргумент часто спрацьовував у нас на «Репортері». І, за розповідями колег, на ТСНі, на «Вікнах», на «Подробностях»...

 

10. Жертва ексклюзивом. Коли 2000 року українські військові поцілили ракетою в житловий будинок у Броварах, влада з самого початку взяла курс на замовчування «точного» пострілу. Доступ журналістів до будинку було відразу ж перекрито, але оператор Нового каналу Володя Карпенко примудрився замаскуватися під еменесівця і з камерою зайшов до будинку. Він встиг відзняти лише п'ять неякісних планів («на бігу», без штатива, в «зваженому» розчині вибухового пилу), далі його «викрили» і вивели з будівлі. Але серед цих п'яти планів була безцінна панорама, на якій було добре видно, що всередині будинку через квартири утворилася вертикальна шахта. Це наочно підтверджувало «ракетну» версію. Коли виникла небезпека, що Новому каналу можуть закрити рота, я про всяк випадок віддав ці (ексклюзивні!) плани колегам-конкурентам із ТСН. Щоправда, тоді минулося, і саме Новий першим в ефірі озвучив «ракетну версію». Але якби нам тоді «закрили рота», ці плани показав би «1+1». І далі замовчувати історію стало б неможливо. Отже, якщо ви бачите, що ваш ексклюзивний матеріал є «мертво непрохідним» на вашому «рідному» каналі, не вагаючись віддавайте його конкурентам, у яких є шанс показати цей матеріал в ефірі. Майте на увазі: якщо про щось не розповіло телебачення, - вважайте, що «цього не було». В громадській свідомості. Будь-яка «історія», яку цензурі вдалося поховати, перестає бути «історією». Будь-який прорив греблі цензури зрештою зносить цю греблю.

 

11. Заклик до кращих почуттів. Найближчий до нас цензор, як правило, наш же колега. Який, зазвичай, сам є журналістом. Я сам колись вимушено був таким «цензором», коли був випусковим і шеф-редактором. Отже, ми цілком можемо казати нашому найближчому цензору чимало емоційних аргументів: «Ти ж теж журналіст! Та як ти можеш! І хто тебе після цього поважатиме!» тощо. Можна й набагато жорсткіше. В ситуації, у якій опинилася журналістика та й уся країна сьогодні, краще втратити друга, аніж професійну гідність. Поставте цензора перед принциповим вибором. Робіть цей вибір максимально безкомпромісним. І намагайтеся вести таку розмову при всій редакції. На його боці - більша сила, на вашому - набагато більша правда. До речі, саме цей спосіб і був найдієвішим для репортерів Нового каналу на початку 2000-х, коли їм доводилося боротися з «цензором» Кулясом.

 

12. «Взаємозалік». Це надзвичайно ефективний спосіб подолання цензури, свого часу творчо опрацьований мною і моїми журналістами. Коли ви кажете цензору: «Ну добре, раз ти так наполягаєш, я цього не дам, натомість я дам оце». «Взаємозалік» може бути довгостроковим, коли ви згадуєте, що заборонив цензор давати вчора, а що - три тижні тому. І завдяки цьому в ефір іде все нова й нова «підцензурна» інформація.

 

13. Натяк. Картинка і звук - надзвичайна зброя. Натякати можна й жестами, й мімікою, й інтонацією. Цим прийомом, до речі, дуже вдало користувалися в часи «чорної» кучмівської цензури ведучі ТСН Алла Мазур і Людмила Добровольська.

 

14. «А шо такоє?» Просто «грайте дурника». Робіть своє, а в разі закидів цензора, щиро дивуйтеся: «А що таке? Тут же все чисто!». Що ретельнішого цензора маєте, то більш виправданим є цей прийом. Створіть ситуацію, коли ви перестанете взагалі нести будь-яку відповідальність за «лояльність» власних матеріалів. Зрештою, не ви, а ваш цензор отримує гроші за «лояльність» до влади. І сумління совісті нехай будуть його. Спрацьовує дуже добре. Я знаю це, оскільки бував і в шкірі такого «дурника», і в шкірі «цензора», до якого приходили зі своїми матеріалами такі «дурники». Майте на увазі, що у цензора є набагато більша за вашу свобода дій. І в нього є свій «внутрішній цензор», також набагато більший за вашого. Перекладайте будь-яку відповідальність на його плечі. Хай «ріже» ваш матеріал він, а не ви самі!

 

15. Контекст (або бекґраунд). Він подеколи надзвичайно чітко показує «замовність» новини. Так, у випадках, коли в «Репортері» ми бували змушені таки дати «замовну» новину про владу, наступним матеріалом зазвичай ставили які-небудь яскраві й схожі за контекстом «новинки» або бекґраунди від одіозних режимів «бацьки» Лукашенка, «батька всіх туркмен» Ніязова або й узагалі якихось колоритних африканських «царьків». Контекст або бекґраунд може містити досить чіткі висновки. Пам'ятаю коментар американського журналіста, де він у стендапі тримає в руці кілька аркушиків паперу і каже: «Оці кілька сторінок тексту - це програма федерального уряду з подолання бідності, питання, якого Америка не може розв'язати століттями». Стає зрозуміло, що таке питання кількома аркушиками паперу точно не розв'яжеш!. У нас тут буквально днями була гарна нагода застосувати цей же спосіб: це коли наші «коаліціянти» дружно проголосували за бюджет країни без обговорення, а згодом - за бюджет парламенту, якого взагалі не бачили (тут, щоправда, Сергій Лещенко виступив на «Укрправді», як завше, влучно і своєчасно).

 

16. «Фора сильному». Дуже ефективний прийом для «заспокоєння» заповзятого цензора. Ми відразу ж ставимо, наприклад, чотири синхрони представників влади, і лише один, але ключовий синхрон, представника опозиції. Це персональна розробка Андрія Шевченка ще з часів його роботи чи не на «Післямові».

 

17. Суперечності - докупи. Ви собі навіть не уявляєте, наскільки суперечливі ці люди - політики й чиновники! Питання лише в нашій із вами спостережливості й «злопам'ятності». Оскільки політикам-чиновникам доводиться чимало публічно брехати, вони поступово самі заплутуються у своїй брехні, а часто обставини («політична доцільність») змушують їх власні ж учорашні слова спростовувати іншими словами. Це дає журналістам можливість прискіпливо добирати суперечливі висловлювання. Тоді ми даємо сьогоднішню заяву і додаємо до неї ту з попередніх, у якій ішлося про протилежне. Крім того, дуже часто ми можемо давати «правильний» синхрон політика чи чиновника і закривати його картинкою, яка суперечить його ж заяві.

 

До речі, картинка - це наша потужна зброя, серед іншого - в битві з цензурою, адже, як правило, цензори більше уваги приділяють тексту, забуваючи або не маючи часу на перегляд картинки. Були випадки, коли журналісти не могли подати в сюжет певні факти у своєму тексті, тоді вони говорили «відцензурований» текст, а «перекривали» його промовистою картинкою з інтершумом. До речі, на «післяефірні» претензії цензора тут цілком можна відповідати, що «так сталося» «з технічних причин»! Бо ж «техніка не витримує навантаження»...

 

18. «А хто це сказав?». Якщо цензор намагається всунути у ваш матеріал якусь неправдиву інформацію або ж суб'єктивну думку, - сміливо вимагайте від нього, хай дає посилання на джерело! До речі, єдине, що має репортер, - це його добре ім'я, тому, переконуючи цензора, не забувайте постійно тицяти його носом у ту обставину, що внаслідок його цензури постраждаєте саме ви, автор матеріалу, бо глядач перестане вам довіряти! І ще тицяйте вашого цензора носом у дуже просту й очевидну обставину: якщо раптом оббреханий із його подачі чиновник, політик чи проста людина подадуть на вас, як на автора матеріалу, до суду, то відповідати за цензорську брехню будете ви, а не цензор. А відповідати можна не лише грошима й майном, але й особистою свободою, тому що ніхто не відміняв законодавчих норм відповідальності за наклеп!

 

19. Без підпису. Цей спосіб на початку кучмівського цензурного «бєспрєдєла» винайшли, здається, журналісти ТСН. Якщо вас примушують у матеріалі подавати недостовірні речі або нав'язують у нього суб'єктивні судження й у вас нема можливості від цього відмовитися (наприклад, під загрозою звільнення з роботи), ви можете сміливо, аргументуючи це вже згаданою втратою авторитету або можливими судовими позовами, ставити перед цензором умову, що матеріал у такому вигляді піде лише без вашого стендапу і без вашого підпису. До таких матеріалів чимало глядачів поставляться з меншою довірою, аніж до персоніфікованих і з зазначеним авторством. Мала, але перемога над цензурою. Цей метод сьогодні вже взяли на озброєння й менеджери, але про це - трохи згодом.

 

20. «Юлія Задовбана». Це - трохи інший спосіб, коли ви підписуєтеся під «замовним» матеріалом псевдонімом із серії «промовисте прізвище». Свого часу спосіб підказала Іванка Коберник, користувалися ним на початку 2000-х чимало журналістів, затиснутих темниками каналів.

 

21. Ну і нарешті: Цензора - в автори! Це найвищий рівень благородного шантажу, коли ви пропонуєте цензору самому підписатися під спотвореним ним матеріалом! Щось схоже відбувалося, здається, нещодавно на ТСН. І от дивіться, Сашко Ткаченко змушений був принаймні всередині ньюзруму визнати існування так званих редакційних матеріалів (погодьтеся, «красивий» евфемізм!) і навіть зголосився начитувати їх своїм голосом.

 

Було б здорово, коли б журналісти один за одним відмовлялися від авторства у кожному відцензурованому матеріалі, і плюс до того відмовлялися б іще й начитувати такий матеріал. От уже б додалося роботи цензорам! І новини тоді виглядали б дуже цікаво: уявіть собі випуск, де декілька сюжетів про те, який хороший Янукович, який хороший Азаров, який хороший Литвин, яка в нас дружба з Росією, як у нас нема цензури, як здорово взагалі в нас, а влада столиці спить і дбає про озеленення, і ще віце-прем'єр сприяє розвитку талановитої молоді. Плюс уже наводиться повний порядок із підготовкою до «Євро-2012». І всі ці сюжети - без авторів, начитані одним голосом. Оце б уже стало остаточним доказом того, що влада жодним чином не намагається тиснути на пресу!

 

22. «Вибирай сам!». Журналіст подає цензору два різних варіанти матеріалу, в кожному з яких закладено по «бомбі» (інколи й по декілька «бомб»), цензору пропонується обрати один із двох (такою простою психологією активно користуються продавці: людині психологічно легше на щось наважитися, коли їй пропонують обрати з двох приблизно однакових варіантів). Гра майже безпрограшна - є великий шанс, що хоч один із двох ваших варіантів пройде. Тим більше, що до випуску ставити щось таки треба!

 

23. «Арбітр». Інколи єдиним способом подати позицію однієї зі сторін конфлікту є викласти її через коментар «третейського судді», тобто експерта. Це надзвичайно вдалий спосіб для тих редакцій, де цензорами введено заборону в принципі на появу в новинах конкретних політиків чи чиновників. До речі, така практика була дуже поширеною в 2004 році, коли на сході країни в багатьох телекомпаніях часто-густо було заборонено згадування самого лише прізвища Ющенка, а на заході - так само часто-густо заборонялося згадувати прізвище Януковича. Схоже на маячню, але це факт. Так, наприклад, мені відома історія, коли за саму лише згадку про те, що до Маріуполя приїхав із агітаційною поїздкою кандидат у президенти Ющенко, було відразу ж після ефіру новин звільнено все керівництво місцевої телекомпанії.

 

24. Без посилань. Це також спосіб для ситуацій із забороненими до згадування персоналіями. Знехтувавши стандартом достовірності, можна подати важливу думку чи інформацію, не роблячи посилання на «забороненого» цензурою політика чи на заборонене цензурою «неблагонадійне» джерело.

 

25. Заява про звільнення. Може бути надзвичайно ефективним способом. Особисто я вдавався до цього способу п'ять разів. Із них чотири - успішно :). Тут відразу ж хочу вас застерегти. Справа в тому, що такий спосіб, по-перше, може бути лише крайнім кроком. Коли вже несила. І коли іншого способу ви вже не бачите. По-друге, вдаватися до нього можна лише тоді, коли ви цілковито переконані в своїй високій цінності для компанії і для керівника-цензора. Слід при цьому бути готовим до того, що вашу заяву буде підписано і ви зрештою станете безробітним. Що це таке, я добре знаю. Достойно, але дуже несолодко...

 

А може бути інше (я з таким не стикався, але знайомі журналісти мені такі історії розповідали): вас можуть не звільнити, але заяву збережуть, і потім, коли мине кризовий період, будуть вас нею шантажувати (адже керівники бувають дуже різні у своїй «винахідливості»).

 

До цього способу є ще одне серйозне «сезонне» застереження: річ у тім, що медіаменеджери останнім часом перестали дорожити «людьми з новин». Якість новин перестала їх цікавити, важливішим уже давно стали «політкоректність» або ж заробляння «джинсових» грошей. Більше того, чимало менеджерів, навпаки, чекають - не дочекаються від «незручних» підлеглих, щоби ті самі звільнилися (менеджерам тоді набагато менше мороки за Кодексом законів про працю). Тож спосіб із заявами про звільнення сьогодні став, здається, набагато більш ризикованим, аніж був у першій половині 2000-х.

 

З огляду на це є ще «полегшений» варіант, коли ви жбурляєте на стіл заяву, але без підпису. Це просто різновид психічної атаки. Слабкий аргумент, але в певній ситуації може й спрацювати.

 

26. «Камікадзе». Це просто: «або пан, або пропав», «зроблю - а там хай що». Спосіб у всі часи з надзвичайно високим ризиком звільнення або й більших особистих неприємностей. Застосовувати його також може дозволити собі лише журналіст, якого керівництво компанії високо цінує як працівника. Схоже, саме до цього способу вдався нещодавно Мирослав Откович із ТСН. Честь і хвала Мирославу за сміливий вчинок! Але цей спосіб - на крайній межі ризику.

 

27. «Амнезія». Тут ризик трохи нижчий: «Ти казав, але я просто забув! Бий, звільняй, але ж воно вже пішло в ефір» (тобто однаково вже нічого не вдієш). Для посилення драматичного ефекту можна доповнити цей текст навіть ще й зустрічним запитанням до цензора: «Ну що ж ти мені не нагадав?!». Знову-таки перекладайте будь-яку відповідальність на його плечі.

 

28. «А поговорити?!». Поки цензор читає ваш текст, відволікайте його анекдотами, розповідями про те, що цікавого було на зйомці, чим завгодно, щоб послабити його увагу до тексту.

 

29. «Біла болонка з бантиком». Спосіб, можливо, не новий, мені особисто його відкрила Іванка Коберник (і таку назву способу я запозичив у неї). Полягає в тому, що ви навмисно, на найвиднішому місці в матеріалі (наприклад, на початку підводки і в першому ж закадровому тексті чи в першому ж синхроні) розміщуєте абсолютно очевидну і відверту «бомбу» (безумовно «непрохідної» інформації), а далі - приховуєте іншу «нелояльну» інформацію. Коли цензор бачить «болонку», в нього очі вилазять на лоба, він каже вам: «Ти що, з глузду з'їхав?» і затято починає викреслювати «болонку» з матеріалу. На контрасті він може не звернути уваги на ту інформацію, яку ви хочете протягти в ефір.

 

30. «Робили все можливе!» («Але не вдалося!»). Завдання: переконати цензора в тому, що ви доклали всіх можливих зусиль, але оскільки «не вдалося», - то й питань до вас буде менше. Це скоріше спосіб не для того, щоб щось «таке» дати в ефір, а для того, щоб щось «не таке» не дати. І справді, геть не обов'язково людям знати кожний рух кожного з наших «князьків».

 

31. «5 хвилин до ефіру!». Надзвичайно ефективний спосіб. Треба якомога більше затягти підготовку «підцензурного» тексту, щоб у цензора фізично не залишилося часу на роботу з ним. В умовах цейтноту цензор може фізично не встигнути виловити всі «цензурні косяки», і щось точно піде до ефіру! Це стосується таких новин, без яких випуск навряд чи може вийти, тому що у випадку з менш важливими цензор просто викине невідцензурований сюжет із верстки випуску.

 

32. «Бі-і-іп!» (маю на увазі той самий звук, яким в ефірі зазвичай перекривають матюки). Цю історію розповів колишній випусковий редактор ТСН Ігор Скляревський (до речі, один із семи ТСН-івських журналістів, які звільнилися восени 2004 року на знак протесту проти цензури). На «Студії 1+1» свого часу було забороненим до вживання в ефірі слово «олігарх» (це був якийсь гіперболізований комплекс одного з власників каналу). В сюжеті Скляревського про побиття народного депутата Головатого постраждалий казав: «Поїду з України! Не хочу з цими олігархами жити!». Коли Ігорю запропонували прибрати цей синхрон і він відмовився, йому наказали зробити «все, що завгодно, але прибрати слово "олігарх"». Скляревський просто заклеїв це слово «біпом». В результаті вийшло навіть набагато пікантніше, ось таке: «Поїду з України! Не хочу з цими - бі-і-іп! - жити!».

 

33. «Істерика». Цей спосіб краще вдається дівчатам, адже вони емоційніші, хоча і хлопцям не слід скидати його з рахунків, адже істерика - це не обов'язково сльози. Особисто я мав чимало випадків, коли успішне застосування саме цього способу відкривало «непідцензурній» інформації шлях до ефіру.

 

34. «Усунути цензора». В жодному разі не йдеться про кримінал! Спосіб, який потребує окремого сценарію й допомоги колег, коли ви спільно створюєте таку ситуацію, завдяки якій цензор фізично не може вичитати текст, оскільки йому доводиться вирішувати якісь інші термінові питання. Спрацьовує, щоправда, одноразово. Тож тримайте цей спосіб лише на крайній випадок, коли «підцензурна» новина має надзвичайну суспільну вагу. І, знову-таки, об'єднуйтеся! Без допомоги колег цей спосіб не спрацює.

 

35. «Нам щойно повідомили». Це дуже ефективний спосіб, коли ви до самого ефіру приховуєте «нелояльну» усну інформацію, а потім даєте її ведучому в студію під час ефіру як екстрене повідомлення.

 

...36. Вигадуйте нові способи! Хай це прозвучить цинічно, але для того, щоби зберегти здоровою власну психіку, намагайтеся абстрагуватися від негативних емоцій. Спробуйте ставитися до кожної ситуації як до шахової партії, де можна прораховувати наперед ходи і таки переграти цензора, хоч на його боці й колосальна перевага.

 

ДУЖЕ ВАЖЛИВА післямова до всіх цих 35 способів

 

Будь-який спосіб розв'язання кожної конкретної цензурної ситуації насправді є лише потенційною можливістю. Є вашою зброєю. Зовсім не обов'язково з цієї зброї стріляти чергами. Майте на увазі всі ці можливості. Вибирайте найдоцільнішу з них тоді, коли бачите, що ваше мовчання стане причиною великої непоінформованості суспільства про важливі для нього речі. Користуйтеся цією зброєю творчо. Ситуації ж надзвичайно різні. Редакції різні. Менеджери різні. Ваша цінність для редакції теж різна.

 

Наважуючись на той чи інший спосіб спротиву редакційній цензурі, НЕ ЛЯГАЙТЕ ГРУДЬМИ НА АМБРАЗУРУ! Мертвий журналіст - це поганий журналіст, безробітний журналіст - це поганий журналіст. Не тому, що він здійснив подвиг - помер або його було звільнено. А тому що ваша цінність полягає у вашій роботі - і сьогодні, і завтра, і післязавтра нести справжню інформацію людям. Вам у цьому заважають? Так було, є і буде. Завжди політики, чиновники, бізнес і бандити заважатимуть журналістам працювати. Але ніхто, крім журналістів, не поінформує суспільство про справжні справи політиків, чиновників, бізнесу і бандитів.

 

Ще одне застереження. Як би там не було, ваш менеджер - теж людина. Він майже завжди є ще більшим заручником ситуації. Якщо це ваш колега або, ще більше, друг, - ваш вибір буде непростий. І доведеться, певно, зважувати, чи справді його особисті ризики переважають його ж особистого «внутрішнього цензора». Будьте готові втратити друга і колегу, бо він не пробачить вам чергового застосування «способів спротиву цензурі». Така вже в нас професія. Але, звісно, не варто бороти цензуру менеджера, якщо ви реально бачите пістолет біля його скроні. Я кажу образно, але ми з вами дорослі люди. Не давайте вашим мізкам заіржавіти, думайте!

 

Тими ж, хто «вище» за менеджера, можете сміливо не перейматися. У них інші проблеми і, вибачайте, інші можливості. Хай би краще вони подбали про вас! А заодно і про простих людей, що їх обирали, купившись на замовні сюжети, бігборди, листівки і роздану гречку. Ніколи не поспішайте перейматися тими міфологемами, якими вас будуть «годувати» будь-які менеджери, чиновники чи політики. Вони завжди лише граються словами! А ви несете повну відповідальність перед вашою аудиторією.

 

В жодному разі не купуйтеся на схоластику типу: «А чи готовий ти взяти на себе відповідальність за наслідки твого сюжету?». Як би це не подавалося вам політиками, чиновниками, менеджерами, - це точно брехня! ЖУРНАЛІСТ НЕ ВІДПОВІДАЄ ЗА НАСЛІДКИ ПУБЛІКАЦІЇ! Він відповідає лише за дотримання стандартів у цій своїй публікації. І за те, що знайдену ним інформацію почують люди. Якщо ви повідомили інформацію за стандартами - оперативно, точно, повноцінно, збалансовано, достовірно, доступно і відокремивши факти від коментарів, - на цьому ваша відповідальність закінчилася. За наслідки відповідають насправді ваші «герої» й «антигерої», ті, хто, власне, робить те, про що ви розповідаєте. За політичну брехню відповідає політик-брехун, за невиконану роботу - чиновник-нероба, за крадійство - крадій. Журналіст лише розповідає про їхні слова і вчинки.

 

На цьому ставимо крапку в тактиці. Себто в питанні, як діяти в межах власної компетенції, редакції. Набагато важливіші - стратегічні питання.

 

Доповнення до обговорюваного списку стратегічних кроків

 

Нова влада «підкуповує» своєю заповзятістю. Зокрема, занадто якось ретельно взялися за заміну журналістики пропагандистською міфологією (певно, мають гарних учителів-консультантів).

 

Я знімаю капелюха перед журналістами, які не побоялися виступити проти цієї навали на свободу слова. Бо добре знаю, як на це важко наважитися. Насамперед, мій респект Мирославу, який не побоявся - один! - заявити про порушення його права на професію. Молодці журналісти «Вікон» і ТСН, які не побоялися підписатися під відкритими листами з викладом конкретних фактів цензури в їхніх редакціях. Молодці Сергій Кудімов і Юля Банкова.

 

Дуже своєчасно розповіла про власну професійну історію Іванка Коберник. Дуже гіркі й неприємні для всіх нас речі, але дуже важливі для розуміння того, де ми всі зараз перебуваємо в системі координат, висловила Оля Червакова. Отар Довженко і Наталія Лигачова, по суті, сформулювали готові програмові документи, кожен із яких охопив великі «сектори обстрілу». Я спробую додати аргументів до вже сказаного ними всіма.

 

Перше і головне - професійне згуртування. Ми ніколи не зможемо подолати новітню цензуру, якщо знову (як уже багато разів бувало раніше) загрузнемо у з'ясуванні стосунків між собою. Подивіться, нова влада сьогодні не має згуртованої опозиції на політичному рівні! Опозицію не об'єднав навіть швидкий і відвертий розпродаж національного суверенітету. Що візьмеш із політиків? Не беріть із них прикладу! Я руками й ногами підтримую основну тезу Лигачової. Якщо журналісти будуть об'єднуватися й підтримувати одне одного - є шанс зберегти право на професію. Будемо сваритися - програємо... Матимемо ерзац «інформаційної журналістики Росії». Але я не згоден, що задля перемоги треба створювати якісь нові об'єднання. Формальних об'єднань уже вистачає. Є медіапрофспілки. Цього досить. Об'єднуватися слід саме на ґрунті підтримки одне одного в повсякденній роботі. Зараз уже не час пригадувати одне одному старі образи, чи «мірятися», хто є кращим журналістом. Не час писати гидоту про колег в анонімних коментах. Цим уже і без нас, журналістів, займаються «спеціально проплачені люди».

 

А от коли нема підтримки від колег - це біда. Я добре це знаю. Коли восени 2002 року я пішов «у нікуди» з Нового каналу, велика купа колег звинуватила мене в тому, що я «заважаю їм спокійно працювати», і ще в «самопіарі». Дорогий, скажу вам, це був «самопіар», мало не рік я не знав, чим годувати сім'ю, а друзі, далекі від журналістики, казали мені, що я божевільний - кинув високооплачувану і престижну роботу «через власну дурну принциповість». Підтримуйте колег, особливо ж коли вони наважуються на вчинок, що має для них особисті втрати й особистий ризик.

 

Фіксація фактів цензури. Згоден із Черваковою, що «самі винні» - довели до такого власним неспротивом і «необов'язковими» порушеннями стандартів протягом останніх років. Не згоден із Олею, що нема сенсу в публічних протестах. Будь-який публічний протест є цінним. Тому що справді: чого від вас найбільше добиваються влада і менеджери - щоб ви «не виносили сміття з хати». Не давайте їм досягти цієї мети. Але бережіть при цьому себе! І МЕНШЕ ЕМОЦІЙ! Вони ж нас дуже вдало ловлять на емоціях. От пані Ганна Герман філігранно відіграла протест ТСН-івців на користь влади! (До речі, чи не найбільшою помилкою ТСН-івців була згода зустрічатися з Герман «без преси».)

 

Тому сьогодні не маю сумніву в цінності останніх сміливих публічних виступів журналістів. Але поділяю думку, що «в кожного свій шлях». Тому нема сенсу сваритися між собою на тему, хто і на що наважився.

 

А от із чим ще я особисто згоден - це з тезою про вибудовування діалогу з владою, власниками і менеджерами. Так, здається, що вони нас не чують і не почують. І значною мірою це так і є. Але допоки залишається хоч найменший шанс бути почутими, чому не намагатися цей шанс зреалізувати. Це з одного боку. З другого - цей діалог має свою цінність навіть якщо протилежна сторона вас не чує! Але ви намагалися достукатися, - отже, це більше розв'язує вам руки в майбутньому. І плюс до того - такий діалог потрібен для зовнішнього світу. Щоб усі бачили, що одна зі сторін діалогу повністю ігнорує вимоги і пропозиції іншої.

 

Всі зусилля - на «проштовхування» справжньої інформації в ефір. Я нагадав вам 35 способів. Вигадуйте інші. Чим більше такої інформації в ефірі - тим менше шансів у тоталітарної (за духом і суттю) влади остаточно запровадити в Україні «російську модель демократії». І «російську ж модель свободи слова». Таргани і щури бояться світла. Витягайте їх назовні. Показуйте все з їхніх дій, слів, руху - все, що зможете показати.

 

Зрештою, - і я вважаю це основним, - шукайте будь-яку доступну «трибуну». Журналіст як такий - це завжди бойова одиниця, «сам собі редакція». Якою б потужною не була цензура в його «рідному» ЗМІ. Ще на початку 2000-х це було важко. Сьогодні є інтернет. Влада вже має відпрацьовані способи придушення свободи слова в газетах, на радіо і телебаченні. Тому що це серйозні бізнеси, які владі доволі легко контролювати. А от інтернет, цей «останній бастіон свободи слова», з кожним роком розвивається і дарує нам колосальні можливості доносити людям правду.

 

Якщо ви поїхали на зйомку, зібрали там певні факти, побачили певний перебіг подій, поспілкувалися там з людьми, повернулися до редакції, а вам у редакції кажуть: «Оце даємо, а оце не даємо», ніхто ж не може вам заборонити оте, що «не даємо», дати в інтернет! Хай не за гроші, але для збереження власної гідності. І для виконання головної професійної місії журналіста - інформування людей! Давайте це в «розкручені» інформаційні ресурси. На «Укр.правду», на «Ньюзру.юей», на «Кореспондента», на «Детектор медіа». Боїтеся репресій? Давайте під творчим псевдонімом. Яка різниця, ніхто вам не заборонить розкрутити собі ще одне - псевдонімне - журналістське ім'я. Наша професія знає мільйон прикладів, коли таке ім'я журналіста ставало зрештою його справжнім професійним іменем, під яким його знали люди.

 

Заводьте свій блог. На цих же ресурсах. На ЖЖ, Твіттері, Фейсбуці. Зробіть собі взагалі власний сайт, є сила-силенна простих і доступних «конструкторів». Тисяча, купа можливостей. Влада не зуміє тотально проконтролювати інтернет. Занадто короткі руки. Навіть у Росії, де «демократія» набагато системніша, викорінити «вільнодумство» в інтернеті не можуть, як би шалено цього не жадали.

 

Сьогодні питання стоїть руба: виживання державної незалежності України, виживання демократії в Україні, виживання найважливішої цеглини демократії - свободи слова. Ніхто за нас із вами не забезпечить останнього. Хоча влада душитиме конкретно. Виживання в принципі такої професії, як журналістика. Не дайте політикам позбавити вас права на професію. Не слухайте тих, хто вже здався. Робіть свою справу.

 

Важливий момент, про який нагадав нам усім Віталій Портников. «І влада, і опозиція будуть вимагати від журналістів стати учасниками війни». Це гірка правда. І ті, й ті - «обоє рябоє». Одні одного варті, принаймні, в тому, що стосується питань демократії і свободи слова. Ну нема в нас поки що такої політичної еліти, яка б була готова до критики «себе коханої». Плюс до того, кожна еліта бореться з кожною. Вони ділять владу. Жодних ідей під цією «боротьбою» нема. Тож не чекайте від «вождів» допомоги навіть тоді, коли, здавалося б, наші і їхні цілі співпадають. І в жодному разі не ставайте ні на чий бік - ні влади, ні опозиції. Тому що тоді ви перестаєте бути журналістами.

 

Слід розуміти: зараз такий час, коли ми ще маємо шанси відстояти бодай яку свободу слова. Завтра, якщо владі вдасться «інформаційний бліцкриг», таких шансів стане набагато менше, можливо, не буде взагалі. Тому сьогодні треба бути винахідливими і трудолюбними, ретельними і терплячими, хитрими і розважливими в широкомасштабному спротиві тотальній цензурі, в саботажі «нової інформаційної політики». Свободи слова буває рівно стільки, скільки журналісти самі собі вміють відвоювати. І слід розуміти, що цього разу результативних «швидких революцій» не буде. Занадто потужна сила протистоїть журналістському цеху. Йдеться про довгу «позиційну війну». Часом «партизанську», часом «окопну». Але «світло в кінці тунелю» є. І ще є надія, б жодна влада ніколи не буває всеохопною. Й ніколи не буває вічною.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
62196
Переглядів
Коментарі
Олексій Мазур, Дніпропетровськ.
17:37 / 19 Травня 2010
(Продовження)Так от, прийшов я в "ньюзрум", зробив інформацію. Прослухавши запис, ще раз переконався в даремності витрачати час на роботу з ним. Там Кучму і все, що з ним пов’язано – ну ду-уже немилосердно, по повній програмі! Написав невеличке повідомлення, відцензурувавши себе як міг. Відніс головному редактору вдділу новин, нині покійному, Царство йому Небесне, Віктору Яковичу Совєтову. Той прочитав і з доброю посмішкою спитав: "Ти знову за своє?..". "- Як бачите." Совєтов зітхнув і мовив: "Співчуваю. Зараз і таку не пропустять. Я бачу, ти над нею добряче попрацював. Але і таке не пройде. Їй Богу, не пройде. Хоча, щоб ти на мене не ображався, я підписую її до ефіру. От ставлю підпис при тобі. Бачиш? Але клянуся, потім її все одно викинуть (мається на увазі найвища інстанція – заст. ДОДТРК по радіо). Та ти ж і сам все чудово розумієш". "Розумію, - погодився я - дуже шкода". "Ну, а більше там нічого такого не було?" - перепитав Совєтов. "Та ні, з того, про що можна написати... Хіба що від імені голови облдержадміністрації Миколи Швеця завідуюча відділом політики ОДА вітальну телеграмму для проформи прочитала на самому початку і пішла. Від гріха подалі...". "Ну, а ти кажеш нічого не було!? - зауважив Совєтов. - Так це ж в даному випадку найголовніше! З цього і починати потрібно! Ти що, не розумієш, що в такий спосіб можна спробувати врятувати інформацію! Якщо ми скажемо, що учасників конференції привітали від імені Миколи Антоновича, то з'являється шанс на потрапляння інформації в ефір! А ну давай, перероби її!". За мить інформація була мною доповнена. "О, бачиш! - по-доброму іронізував мій головний редактор. - Зовсім інша справа! "..така-сяка привітала учасників конференції від імені голови Дніпроптеровської ОДА Миколи Швеця" . Совєтов був правий. Інформація таки пройшла в ефір. Миколу Антоновича ніхто не наважився викинути. Ось як голова ОДА «прикрив» головного антикучміста області. /кінець плівки/ точніше, першого епізоду.
Олексій Мазур, Дніпропетровськ.
17:35 / 19 Травня 2010
(Продовження)Одного разу відвідав я обласну партійну конфернецію НРУ. З огляду на те, про що там йшлося, зрозумів, що шансів видати в новини щось більше ніж "У Дніпропетровську відбулась обласна звітно-виборча конференція НРУ" - нуль. Та й про це сказати було проблематичним. Тоді на обласному радіо існували 2-3, від сили 4 партії та громадські організації (НДП, СДПУ(о), "Злагода", Демократичний Союз, може ще шось), про які розповідали завжди, кожного дня, не шкодуючи для цього ні ефіру, ні плівок, на яких - одне й теж: «Кучма – кращий!», «Хай завжди буде Кучма!», «Кучма – чемпіон!», «Слава Кучмі!», «Кучма назавжди!». Від таких текстів вже нудило.(далі буде)
Олексій Мазур, Дніпропетровськ.
17:33 / 19 Травня 2010
(Продовження)Декілька разів приносив інформації, в яких викладав відкритим текстом те, що казав Шулик, давав його синхрони з виступів на мітингах. Доля таких матеріалів була визначена наперед і вирішувалася миттєво. Вони автоматично і відразу потрапляли в розряд, м'яко кажучи - "не формату". Аби такі матеріали не пропадали, почав підходити до них, сказати б, більш творчо. Звісно, мені було їх дуже шкода не через гонорари. Тоді, якщо мені не зраджує пам'ять, інформація коштувала - 50 коп., а плівка - 2 гривні. В основному доводилося обмежуватися написанням іноформації на хвилюючу мене тему в надзвичайно обтичній формі, в двох-трьох загальних фразах, максимально пом'якшеного змісту. Але, лягаючи і в такому вигляді на стіл найголовнішій на радіо людині - затупнику гендиректора ДОДТРК по радіо, - вона все одно зазнавала додаткової корекції. Зроблені правки завжди підтверджували мої прогнози. Одначе враховуючи заборону Івана Шулика як політика, повідомлення на політичну тему, пов'язане з його ім'ям в ефірі новин обласного державного радіо вже сприймалося успіхом (далі буде)
Олексій Мазур, Дніпропетровськ.
17:31 / 19 Травня 2010
Ця пречудова стаття нагадала мені деякі епізоди з власної журналістської практики. Вони, звичайно, не такі яскраві, але теж дотичні до піднятої теми. 1999 рік, тоді я працював редактором новин обласного державного радіо. Потрапив сюди, перемігши в творчому конкурсі після закінчення університету з дипломом спеціаліста-політолога. До цього мав декілька публікацій в місцевих художньо-публіцистичних виданнях патріотичної спрямованості. Серед партій і персон, на згадку про яких в обласному державному радіоефірі накладене суворе табу - Народний Рух та один з його засновників на Дніпропетровщині, полум'яний патріот і антикучімст, легендарний Іван Шулик. Причому, коли потрібно сказати добрі слова про Україну, про її історію, традицію, культуру, спадщину - то Шулика ще пускають - він творча особистість, на той час головний художник одного з театрів, вміє цікаво і з душею розповісти про українську минувшину. Зазвичай це стосується державних свят та різних історичних дат. А от про політику, так би мовити на злобу дня, критику на адресу Леоніда Дебілича - "зась"! (далі буде)
Колега
15:37 / 18 Травня 2010
Додам ще один спосіб боротьби з цензурою. Він неоригінальний і незаконний, але дієвий. Бо "против лома нет приема - окромя другого лома..." Колись Ткаченко викреслив з мого тексту кілька абзаців і це призвело до вихолощування змісту, однак на свій розсуд я відновив пару цитат... Час довів мою правоту, оскільки не можна втрачати ексклюзивне інтерв'ю головної особи через політичну доцільність. ...Не встиг сюжет добігти кінця в ефірі, як пролунав дзвінок від Сашка, - він був дуже "засмучений", відбірна лайка на мою адресу показала, що віднині я втратив його довіру.
Х
14:46 / 18 Травня 2010
молодці
Саша
12:10 / 18 Травня 2010
Браво!
Космополит
11:28 / 18 Травня 2010
Особенно порадовали "на пресусі" и "у Фейсбуці". Співуча, рідненька, калинова мова...
glyadach
11:26 / 18 Травня 2010
Юлія Задовбана - это псевдоним Савостиной) она им заказухи экономические подписывала, когда их делать насилу заставляли
Що з ним робити?
10:58 / 18 Травня 2010
"Мені особисто цей нехитрий прийом вдавався не лише як випусковому на Новому каналі в часи «кучмівської свободи слова», тобто коли каналом рулив Ткаченко?"Цензора - в автори! Це найвищий рівень благородного шантажу, коли ви пропонуєте цензору самому підписатися під спотвореним ним матеріалом! Щось схоже відбувалося, здається, нещодавно на ТСН. І от дивіться, Сашко Ткаченко змушений був принаймні всередині ньюзруму визнати існування так званих редакційних матеріалів (погодьтеся, «красивий» евфемізм!) і навіть зголосився начитувати їх своїм голосом." Знов Ткаченко?
кокотюха
10:48 / 18 Травня 2010
довгий, але насичений змістом, тому- хороший та корисний текст
Игорь
10:40 / 18 Травня 2010
Вспомните Солженицына. "Бодался теленок с дубом". Это с одной стороны. А с другой - будьте свободны сами для начала. В полной мере. И это самое сложное.
Спасибо
10:36 / 18 Травня 2010
Одно радует,что каждый очередной виток цензуры пополняет такой список.Скоро можно книгу выпускать об особенностях борьбы с цензурой в Украине.И воспитывать новое поколение журналистов на ней,которые не помнят Кучму,но зато будут помнить Януковича.Игорь,подумайте над этим.
ец
10:36 / 18 Травня 2010
тобто боротися з цензурою ми не будемо?
Спасибо
10:32 / 18 Травня 2010
Игорь,спасибо!!!!!!!
Спасибо
10:31 / 18 Травня 2010
Игорь,спасибо!!!!!!!
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду