Сьогодні, 8 квітня, виповнилося 7 років з моменту загибелі в Іраку українського журналіста Тараса Процюка. Того дня американський танк вистрілив у готель «Палестина», що в Багдаді. Загинули Тарас і його іспанський колега. «Детектор медіа» звернулася до друга Тараса - відомого телеведучого Миколи Вересня, який милостиво погодився поділитися своїми спогадами із читачами ТК.

У розмові з Миколою ми не могли оминути й іншого відомого українського журналіста Олександра Кривенка, який загинув повертаючись із поминок за Тарасом. Нагадаємо, що трагедія сталася о 2.20 в ніч із 8-го на 9-те квітня на трасі Київ-Чернігів. Автомобіль «Фольксваген Гольф», у якому перебував Кривенко, з'їхав з дороги і врізався в дерево, у результаті чого водій і пасажир загинули. За кермом автомобіля перебував координатор проектів ОБСЄ в Україні Гізо Грдзелідзе.

 Микола Вересень. Фото Яни Новосьолової

- Пане Миколо, ви були другом Тараса Процюка. Розкажіть, як так сталося, що він потрапив на роботу до світової медіаагенції?

- Я думаю, почасти тому, що в Україні, яка тільки ставала незалежною в кінці 80-х - на початку 90-х, не було того, що називається вільною пресою. Але були люди, які реально хотіли працювати в медіа й існували західні медіа, які шукали таких людей. Ці зустрічні течії знайшли одна одну. Це питання волі: ті, хто хотів насамперед вчитися, знати, до чого дійшла цивілізована журналістика, хотів і готовий був ризикувати, безперечно, були на поверхні. І західні агенції, медіа бачили їх в першу чергу. Крім того, дуже мало людей на той час (до першої третини 90-х) готові були ризикувати, бо ніхто не знав, чим закінчиться горбачовська відлига. Якби вона закінчилася реанімацією СРСР, то всі, хто працював на західні ЗМІ, автоматично потрапляли би в кращому разі до Сибіру.

Тому в західні медіа приходили  тільки ті журналісти, які бажали ризикувати для досягнення поставленої перед собою мети навчитися журналістиці  певних цивілізаційних стандартів. Тоді Віталій Портніков працював на радіо «Свобода», Юлія Мостова -  на «Франс-прес», Микола Вересень -  на Бі-бі-сі, Тарас Процюк -  на Reuters. Може мені здається, але вони  й зараз залишаються важливими людьми в медіа, за винятком Тараса, який загинув. Багато з них перейшли потім в різноманітні українські видання, а Тарас залишився в Reuters, тільки перейшов з Київського до Східноєвропейського бюро.

На моє глибоке переконання і я сподіваюсь, що Тарас би мене підтримав, зараз всеосяжна журналістська криза. Тому що нехтуються західні професійні стандарти, вони не стали правилом для українських журналістів. А для першопрохідців вони завжди були правилом.

- Чи надходили Тарасові пропозиції від вітчизняних ЗМІ?

- Тарас, безперечно, мав тут купу пропозицій, і ми про це з ним сто разів говорили.  Та його турбувало, що тут його змушуватимуть когось хвалити, а когось критикувати. Або дадуть журналіста, який знає менше, ніж він, оператор. А Тарас був один з небагатьох операторів в світі, який ще й  сам писав. Крім того, у нього ще й був контракт з Reuters. У результаті реорганізації агенції Тарасу запропонували перейти працювати до Східноєвропейського бюро. Я би не сказав, що він був у захваті, але, як сміливій людині, йому було цікаво. І він поїхав у Варшаву.

Ще один момент вплинув на вибір Тараса. У світовій журналістиці існують певні правила, я би сказав, що вони абсолютні, вони не коригуються, як і у футболі. В Україні таких правил немає. І будь-який кваліфікований журналіст при наявності вибору між місцем роботи, де існують правила і місцем роботи, де їх немає, вибере перше. Українська пострадянська журналістика дуже суб'єктивізована, вона ніколи, кажучи пафосно, не шукає істини, а західна журналістика намагається її знайти.

Тарас Процюк

- Як ви гадаєте,  а у пошуках істини Тарас міг би переступити через правила, які існують у західній журналістиці?

- Якщо коротко, то не міг. Скажіть, зарахували би гол, якби футболіст забив його руками? Журналістський цех виробляє свої правила, вони не далекі від повсякденного життя, а мають до нього прямий стосунок. І журналіст ними користується. Не можна змішувати футбол і волейбол, а в Україні це відбувається щоденно. На Заході ти або пропагандист, або журналіст.

- Чи мав Тарас сумніви:  їхати йому до Іраку чи ні?

- Він працював військовим кореспондентом, працював під час воєнних дій дуже часто, як мінімум один-два рази на рік. Це був його вибір. Щодо паркетних зйомок, то пригадую, що йому подобалося супроводжувати Папу Римського Івана Павла II, якого він дуже поважав. Іноді він сумував без справжньої роботи, бо війну оголошували, а вона не велась. Колись Тарас зателефонував мені чи-то з Сектору Газа чи з Голанських висот, там мали розпочатися бойові дії. Я його запитав,  як він. «Сиджу на горі й смажу шашлики», - відповів він. Бувало, що його кудись не пускали, бувало, що заарештовували... Наприклад,  Мілошевич... Він дзвонив мені  тоді прямо з тюрми. Він мав бойові поранення. Але це був його вибір.

Тарас чекав три роки, щоб поїхати до Іраку. Переживав, що йому візу не давали, відкладали 150 разів. І все одно хотів поїхати.

- Як він ставився до свого життя - ризиково чи дбайливо?

- Західні стандарти, окрім іншого, мають таке правило, якого суворо дотримуються всі: «від мертвого журналіста ніякої користі». Якщо твоя робота - повідомляти суспільству, що відбувається, ти маєш не кидатися під кулі, а робити все, щоб зберегти себе і розповісти новини. Тому, окрім того, що ти сам мусиш дбати про себе, про це турбуються й компанії, в яких ти працюєш. Ти підписуєш контракт, де написано, що ти маєш себе берегти. Це професійне ставлення.

Насправді ніхто нікого на війну не посилає. Це завжди дуже обережні розмови. Коли я їхав (до Грузії, Придністров'я, Абхазії від Бі-бі-сі - Авт.), то мені навіть підкреслювали: ми тебе туди не посилаємо, але при цьому додавали, що ми тобі не можемо заборонити.

- Тарас фізично був сильною людиною?

- Колись мені Тарас запропонував одягнути комплект, тобто шолом і бронежилет. Разом з камерою і штативом все це важило чи 37 чи 50 кг. Страховка не убезпечить від смерті, а ось екіпіровка може. І якщо ти її не маєш, тоді тобі точно страховку не виплатять.

- Що допомогло Тарасові стати професіоналом?

- Тарас не був змалечку затятим журналістом. Він шукав, щоб навколишнє середовище і природа відповідали його внутрішньому стану. Він, якщо високим штилем говорити, з категорії колумбів, васко да гам, куків. Йому весь час було треба приймати якийсь виклик. В юності він вступив до Ленінградської ракетної академії, яка готувала космонавтів. Він там вчився багато років, але його звідти відрахували за український націоналізм. У нього в біографії взагалі дуже багато унікальних моментів. Потім він ще кілька разів вступав до різних вузів. Тобто у нього купа початкових вищих освіт, а закінчена, не знаю, чи була хоч одна. На Заході освіта відіграє, звичайно, певну роль, але на той період бралися на роботу люди, які хочуть працювати і які вміють навчатися. Поступово-поступово, спочатку стрінгером, фрілансером. А потім до Києва приїхав такий Джон Морісон створювати бюро Reuters. Він попросив мене когось нарадити. І  я нарадив у тому числі Сашу Ткаченка, Ростика Хотина і Тараса Процюка.

- Яким ви пам'ятаєте той день, коли загинули Тарас Процюк і фактично відразу ж за ним і Сашко Кривенко?

 - Тарас подзвонив мені десь за місяць до смерті - у березні, і ми домовилися зустрітися в Одесі на гуморині. Я йому зателефонував 1 квітня, а потім 8-го у випуску новин НТВ побачив його куртку, я її впізнав. В сюжеті сказали, що було знайдено польську акредитацію, на якій можна було прочитати ім'я «Тарас». І  це прозвучало в першому широкому оприлюдненні. Я вже зрозумів, що це Тарас Процюк.

Того ж дня, коли загинув Тарас, я не додзвонився до Reuters, і вирішив запитати у Бі-бі-сі. А мені сказали, що у них ембарго на цю інформацію, бо за міжнародними стандартами першими про загибель мають знати мама або дружина.

Тієї ж ночі загинув Сашко Кривенко, і окрім емоційного навантаження, мені довелося займатися організаційними питаннями поховань, бо багато журналістів хотіли піти попрощатися і з Тарасом, і з Сашком, якого ховали у Львові. Особисто для мене були нелегкі часи, але запам'ятався поганий присмак того, як це потім обговорювалося. На перший, другий і третій щабель поставили гроші, і це все було дуже негарно.

Олександр Кривенко. Фото Валерія Мілосердова

Якість українських медіа віддзеркалилася через тиждень, коли канали почали обговорювати і робити шоу з приводу грошової компенсації. Що цікаво, що у ньому майже безперервно говорили ті, хто ніколи не був на війні і не знає жодного правила. Я думаю, що Тарас реготав там нагорі, спілкуючись з апостолами, бо він був би першим, хто поставив би під сумнів критику на адресу того сержанта, який сидів у тому танку. Словосполучення  «на війні як на війні» ніхто не відміняв. У того військового були підстави думати, що там у готелі сидить ворог. І коли 20-річний хлопець, який сидів у танку, зрозумів, що в нього зараз стрельнуть, він вистрілив перший. На всі ці шоу не були запрошені люди, які реально знали Тараса, або бодай якось розумілися на військових традиціях. Якби в мене запитали, з ким говорити стосовно питання «журналіст на війні», я б сказав: без сумніву, Єфрем Лукацький. А часто у нього беруть інтерв'ю? Або Сергія Каразія? Або в Онно Зонневельда?

На шоу кричали: «Віддайте гроші!». Бодай би вони почали кричати після того, як Ліда (дружина Тараса Процюка - Авт.) почала кричати. А так дружина мовчить, а всі кричать. Це було просто огидно.

- Чим ще, крім роботи і родини, захоплювався Тарас?

- Для професіоналів робота - це хобі. А хобі - це цікавість до якогось об'єкту не за гроші і без примусу. Ніхто не примушує колекціонувати марки, але людина чомусь сама починає їх колекціонувати. Якщо твоя робота, професія для тебе - це хобі, то ти нею займаєшся постійно. У нього робота займала майже весь час, як і в кожної нормальної людини. Робота і родина, ну, і друзі за столом з пивом і горілкою.

- Ви згадували, що його вигнали з вузу за український націоналізм, це для нього було дуже важливо?

- Він був українцем, думав і говорив українською мовою, завжди переживав, що відбувається в Україні, страшенно радів чомусь доброму в країні. Пригадую, коли ми бачились востаннє в січні 2003-го, тоді якраз вийшов новий  концерт «Океану Ельзи», і він страшенно радів, що це європейська музика. Тому я б його назвав освіченим націоналістом. Він, безперечно, був європейцем, жив у Європі, працював для світу.

Якраз коли в Києві була акція «Україна без Кучми», Тарас приїхав у відпустку і через день  почав знімати на камеру ці події. Тоді заарештовували студентів, почалися зіткнення біля Адміністрації Президента, в парку Тараса Шевченка. Деякі міліціонери, які ловили студентів на вокзалі, бачачи Тарасову картку акредитації Reuters, чогось лякалися і відпускали учасників акції. Зараз дуже багато кадрів, які використовують, роблячи сюжети про ті події, наприклад, як якийсь міліціонер топче прапор ногами, - насправді  вони зроблені Тарасом Процюком.

Березень, 2001 р. Тарас Процюк знімає на Банковій біля Адміністрації Президента. Фото Сергія Каразія

Коли він загинув, я написав для «Дзеркала тижня» статтю, і там були такі слова, «що світ бачив себе очима Процюка». А Україна слухала себе голосом Кривенка, тому що він очолював «Громадське радіо», чи не єдине об'єктивне радіо в країні. І зараз я краще не скажу.

- А журналісти тоді якось допомогли родині Тараса?

- Я не думаю. Для сім'ї Процюка багато зробили поляки і агентство Reuters.

Я вже передбачаю, що 8 квітня почнуться акції «Де гроші Процюка?». Торік я віддалік подивився на цю акцію під посольством. Не знаю, навіщо вони це роблять, чи поважають вони насправді Тараса. Я колись просив колишнього посла США в Україні Карлоса Паскуаля знайти того танкіста, щоб просто поговорити. Але я розумію і того американського солдата. Це дурна ситуація, коли всі праві. Тут важко знайти 100-відсотковий злочин.

- Що ви зараз відчуваєте, коли згадуєте  про Тараса і Сашка?

-  Сашко і Тарас були для мене співрозмовниками, мені було дуже цікаво з ними розмовляти, і я сподіваюсь, що їм також. І це могло тривати годинами. Я сподіваюсь, що ми один-одному щось додавали. Тому в мене  це не сум -  це брак. Мені бракує спілкування. Я думаю, що і країні бракує. Україні бракувало їх двох під час Помаранчевої революції, після неї. Це дуже велика втрата для країни, а не тільки для знайомих, друзів, сім'ї і колег. І саме тому, що вся ця тусовка  90-х - це такий плацдарм журналістики, який показував і пропагував своєю діяльністю, якщо можна так пафосно сказати, журналістські стандарти. Це було важливо. Я думаю, що криза сьогоднішньої журналістики якраз почасти від того, що цих носіїв стандартів стало дуже-дуже мало.

Зараз пасхальний тиждень. У Біблії є таке словосполучення «сіль землі». Але багато хто не знає, про що саме мова. На Близькому Сході в старі часи сіль використовували, щоб законсервувати продукти - холодильників чи інших консервантів не було.

Якщо ми візьмемо не продукти харчування, а людство в цілому, то допоки у ньому існують люди, які своїм життям консервують все позитивне і руйнують все негативне, то вони якраз і є сіллю землі. Бо вони бережуть те суспільство, яке існує на земній кулі. Тарас Процюк і Сашко Кривенко, без сумніву, це сіль землі, і не тільки української.