Нещодавно закінчилися Зимові олімпійські ігри у Ванкувері, трансляцію яких український глядач мав можливість дивитися здебільшого на Першому національному. Мав-то він мав, але оцінив - скажімо так - не надто високо. На адресу «олімпійської команди» НТКУ лунало чимало закидів, проте коментатор Дмитро Лазуткін переконаний: критикам варто робити похибку на те, що хоч від НТКУ й поїхала делегація у складі 20 осіб, та все ж через великий обсяг трансляцій спортивні коментатори працювали не тільки без вихідних, а й у традиційному для країни «економ-форматі». І тим не менш, на відміну від колег із багатьох інших країн, повністю забезпечили україномовний ефір.

- Дмитре, з яким настроєм ви повернулися з Зимової олімпіади? Вам було соромно за нашу збірну? Адже цьогоріч немає жодної олімпійської медалі...

- Давайте об'єктивно дивитися на речі. Ще перед початком олімпіади президент НОКу Сергій Бубка, який чудово володіє інформацією щодо ситуації в зимових видах спорту в Україні, попереджав, що здобуття нашими атлетами бодай однієї нагороди стане великим успіхом. Утім, навіть маленького дива не сталося. Тому результати змагань у Ванкувері сприймаю не як трагедію, а як наслідок катастрофічного недофінансування підготовки атлетів протягом усього чотирирічного циклу. На які медалі можна серйозно розраховувати, коли знаєш, що в Україні немає жодного трампліну європейського рівня, жодної нормальної траси для саночників і бобслеїстів! А хав-пайп? А могул? А керлінг? Є вони в нас? Найкращий результату у фігурному катанні показала пара Волосожар/Морозов. Хіба вони тренуються в Одесі, Києві, Дніпропетровську? Ні, в Німеччині. Інших прикладів - безліч. Тому за збірну мені соромно не було. Було прикро. Бо життя в активному спорті не таке й довге. І далеко не кожен олімпієць зможе виступити через чотири роки в Сочі, навіть якщо ситуація з системним підходом до спорту на державному рівні зміниться. А ще прикро, що цієї зими я жодного разу не бачив на вулиці дітей, які б грали в хокей. Ще років десять тому такого й уявити було неможливо. Ставили ящики замість воріт, ковзанки власноруч заливали, була традиція. Нині ж дітей від моніторів не відірвати. Втрачено цілий пласт спортивної культури. А ви - про медалі. Без популяризації, без масовості спорту - звідки їм узятися? А талановитої молоді в нас ніколи не бракувало. Треба просто дати їй шанс реалізуватися.

- Чи велика делегація Першого національного їздила до Ванкувера?

- Журналісти, коментатори, режисери, оператори, технічний персонал - загалом 20 чоловік. Кількох людей відверто бракувало - зважаючи на чималий обсяг трансляцій і випуск щоденної 20-хвилинної програми олімпійських новин. Працювали без вихідних. У мене, принаймні, кожного дня був коментар трансляції (іноді й два), кожного дня один-два сюжети для «Світу спорту».

- Скільки загалом спортивних журналістів із України висвітлювало олімпійські змагання?

- У нас працювали по три журналісти - у Вістлері та у Ванкувері. Інші канали та друковані ЗМІ теж мали своїх представників. Точної кількості не назву. Кожен виконував свої редакційні завдання. З телевізійників бачив особисто Олександра Даниленка («Інтер»), Олександра Мащенка («Мегаспорт») і Олексія Маргієва (Новий канал).

- Чим відрізнялася робота українських журналістів від роботи колег із інших країн?

- Ми україномовний ефір забезпечували, вони - зазвичай - ні :). Звісно ж, багато що залежало від фінансових потужностей телекомпаній. У нас із цим як завжди, такий собі «економ-пакет». Там, де була можливість і шанси на успіх в українських спортсменів - замовляли місця на коментаторських позиціях. Частину трансляцій вели з оффтюбів - як і колеги з інших країн. Ясна річ, фаворити олімпіади - Канада, США, Норвегія, Росія, Австрія, Японія - мали гостьові студії, де вели живе спілкування з призерами й переможцями. Ми у Пекіні теж працювали зі студією. Цього разу, з причин цілком зрозумілих, було прийнято рішення обмежитися прямою мовою «синхронів».

- Чи зазнавали якихось труднощів наші коментатори? Тут, в Україні, часто можна було почути нарікання на їхню роботу. Приміром, замість коментувати саме перебігу змагання вони говорили різні банальності, яких уболівальники не хотіли чути.

- Особливих труднощів не було, були - окремі робочі моменти, через які щось, можливо, й випадало з поля зору, певні технічні збої, котрі заважали, але критичними чи визначальними я б їх не називав... Щодо коментарів, то це річ дуже суб'єктивна. Як, власне, і сприйняття цих коментарів. Не забувайте, що в нас у країні (та й на всьому пострадянському просторі) такий своєрідний вид розваг є - «розмова з телевізором». Кожен, сидячи перед телеекраном, почувається мегафахівцем. Скільки було таких випадків в історії, коли в коментаторську запрошували дотепних газетярів, розпіарених телеведучих, а вони там просто ніяковіли, не знали про що й сказати. А вдома, на дивані - кожен сам собі суперстар. До того ж, не згоден із тим, що коментатор має оповідати тільки про те, що відбувається на спортивній арені. Це ж не радіо, а телебачення. Глядач теж бачить «картинку». Натомість є чимало фактів зі спортивної та життєвої біографії атлетів, котрі можуть зацікавити пересічну людину, навіть якщо вона не є запеклим уболівальником. Хтось хоче чути одне, хтось інше, хтось обізнаний, бо відстежує на супутникових каналах всі змагання в сезоні, а мільйони інших - більшість зимових видів спорту на олімпіаді лише й бачать. Тож те, що одній людині здається банальністю, для когось може стати відкриттям. Люди - вибачте за банальність - різні :).

- Чи легко коментувати таким чином, щоби глядачі змогли відчути себе вболівальниками у Ванкувері, а не «суперстарами» перед телевізором?

- Настільки легко, наскільки вдається самому коментатору жити тим, що відбувається під час змагань. Іноді зовсім просто, іноді ні. Вам завжди в житі вдається бути собою справжньою?

- Принаймні, намагаюсь...

- Це ж особливе мистецтво. Часом сконцентруватися треба, часом навпаки - розслабитися. Але щоб глядач відчув атмосферу олімпіади, треба було не лише добре коментувати. Ми, наприклад, саме для цього у випуску новин завжди робили по кілька «лайфових», «атмосферних» сюжетів. Навіть не зовсім спортивної спрямованості.

- Журналіст Борис Бахтєєв звинувачував особисто вас у млявій манері ведення закриття олімпіади. На його думку, ви мали бодай побіжно спробувати проаналізувати причини, з яких Україна не здобула жодної нагороди. Що ви скажете на його закид?

- Журналіст Борис Бахтєєв також звинувачував мене в тому, що я генерала-губернатора Канади Мікаеля Жака назвав його справжнім іменем, тобто Мікаелем Жаком, а не Мішелем, як вирішив ваш колега. І з приводу етимологічних питань висловив своє роздратування, хоча в коментарях до його статті уважні (і, важко повірити в це, але, вочевидь, більш обізнані) читачі таки допомогли автору переконатися в його недостатній культурологічній поінформованості. А ще пан Бахтєєв, судячи з його статті, збагнув, що коментував закриття олімпіади не я один, а ми вдвох із Володимиром Тимошенком, лише тоді, коли Володя (а не я, як здалося панові Бахтєєву) попрощався з телеглядачами, назвавши спочатку мене, бо ввічливий :). Так кого тут звинувачувати у млявості? Коментар був спокійним і виваженим під час офіційної частини (чи, може, на думку критика, варто було б жартувати, коли на урочистій церемонії офіційні особи висловлювали жаль з приводу загибелі грузинського атлета?) й імпульсивним та іронічним під час шоу-програми (мені здалося, що я навіть занадто емоційно реагував на гігантських бобрів і літаючих лосів, вибачте - мабуть, розслабився :)). Та й про невдалий виступ наших згадували. Для глибокого ж аналізу потрібен й інший час, і, передусім, фаховий «розбір польотів» тренерами і спортивними керівниками. Тиснути психологічно на спортсменів та нагадувати черговий раз глядачам про прикрі моменти? Ми вирішили, що це не зовсім доречно. Та й успіх або неуспіх у спорті теж відносні. 5-те місце Андрія Дериземлі - це поразка? Важко сказати однозначно. А от, наприклад, 16-та підсумкова позиція Анни-Марі Чундак у сноуборді - це точно майже тріумф для дівчини, яка дебютувала на змаганнях такого рівня, залишивши позаду і чинну чемпіонку світу, і кількох фавориток ігор.

- Також Бахтєєв скаржився на погану трансляцію змагань фігуристів. Хто в цьому винен - Ванкувер чи НТКУ?

- Ну все йому не так :). А я чомусь наївно вважав, що фігурне катання лише жінки дивляться. Втім, нагадую, що НТКУ ніколи і ні в чому не винна :). Тим паче в якості трансляцій, адже не наші режисери це транслювали. І питання щодо не завжди адекватного показу біатлону і фігурного катання справді були. Я коментував частину гірськолижних змагань, сноубордкрос, хав-пайп і керлінг. До технічної якості трансляцій претензій не маю. Якщо ж говорити вже про трансляційну сітку, то вона планувалася заздалегідь таким чином, щоб глядачі побачили якомога більше змагань у зручний час. Деякі корективи вносилися під час олімпійського турніру. Так, хокей Канада - Росія Перший показав у прямому ефірі, зважаючи на те, який інтерес він може викликати. Хоча спочатку було заплановано показ іншого чвертьфіналу. Ну і не забувайте, що доводилося зміщувати частину трансляцій - передусім, тих змагань, котрі відбувалися в час, коли виходять програми ТРК «Ера».

- Які якості, на вашу думку, повинен мати спортивний тележурналіст? Чи повинен він сам займатися спортом? Хтось в Україні вчить коментаторів коментувати змагання?

- Спортивний коментатор має вміти систематизувати інформацію, працювати з джерелами. Добре орієнтуватися у «своїх» видах спорту, знати деякі технічні моменти і «технологію» роботи в ефірі. Ну, і без практики не обійтися. Хотілося б мати можливість відвідувати і майстер-класи відомих коментаторів - наших та іноземних. Цього трохи бракує. Хоча все залежить передусім від самої людини, яка обрала для себе цю професію. Безумовно, бажано, щоб особистий спортивний досвід теж був - це допомагає зрозуміти деякі аспекти. У нас із цим (тобто з особистим досвідом) все гаразд. Олена Степанищева займалася біатлоном і хокеєм на траві, Сергій Савелій - вільною боротьбою, Василь Полотай - футболом, Валерій Костінов - багаторазовий чемпіон СРСР з радіоспорту. Сам я віддаю перевагу єдиноборствам, двічі був бронзовим призером Кубка світу з кікбоксингу, чемпіоном України з козацького двобою (о, до речі, ця інформація може зацікавити пана Бахтєєва :).

- Часто вам доводиться їздити на змагання такого рівня? Чи зважаєте на критику своєї роботи?

- Це друга олімпіада в моєму житті. Два роки тому в Пекіні я коментував змагання з дзюдо і боксу, вів гостьові студії, працював і як кореспондент. На критику зважаю, особливо коли вона конструктивна. Намагаюся перевіряти інформацію, прислухаюся до порад. Так уже сталося, що на коментаторів нерідко виливають чимало бруду. Не тільки в нас - почитайте, як соковито лають на російських сайтах трансляції Олімпійських ігор на «Первом канале» (саме ті, які закликав дивитися у своїй статті пан Бахтєєв). І це при його потужностях і коштах! Так що без психологічної стійкості в нашій роботі теж не обійтися.

- В останні роки з багатьох загальнонаціональних каналів зникли спортивні програми, в тому числі спортивні новини. Натомість з'явилися спортивні телеканали. Ви вважаєте це нормальною тенденцією?

- Прикро, але спортивні канали в Україні теж зникають. Якщо ж говорити про випуски спортивних новин на комерційному ТБ, то їхня наявність чи відсутність залежить передусім від власників і менеджерів самих каналів. Перший національний транслює чимало спортивних змагань, а ще існують програми «Світ спорту», «ПроРегбі», «Наш футбол», «Олімпійський хронометр». Робота в них допомагає весь час «бути в матеріалі» і паралельно готуватися до таких глобальних подій, як ті ж Олімпійські ігри. До речі, ходять розмови, що на Першому може відновитися вихід програми «У світі єдиноборств» - саме з її ведення я починав роботу в ТО «Спорт».

Довідка ТК:

Дмитро Лазуткін народився 1978 року. Закінчив Національний технічний університет України (КПІ). Працював інженером-металургом, тренером із карате, журналістом, ведучим програми «У світі єдиноборств» на Першому національному.

Відомий сучасний поет. Пише вірші українською та російською мовами. Друкувався в «Потязі76», «Четверзі», «Кур'єрі Кривбасу», «Кальміюсі». Автор поетичних збірок «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Паприка грез», «Набиті травою священні корови», «Бензин».

Спортсмен, бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу і кік-джитсу; чемпіон України з козацького двобою; володар чорного поясу (1-го дану) з кемпо-карате.

Фото - з особистого архіву Дмитра Лазуткіна