Дмитро Понамарчук: «Наша мова – це квіточка, яку слід нюхати без протигазу»

29 Жовтня 2009
50315

Дмитро Понамарчук: «Наша мова – це квіточка, яку слід нюхати без протигазу»

50315
Про Чорновола, Ющенка, Януковича, Ленінські суботники, заборонені книжки та російську букву «ё»
Дмитро Понамарчук: «Наша мова – це квіточка, яку слід нюхати без протигазу»

Дмитро Понамарчук у 1989 році вступив до Народного руху України, 1991 - 99 роки - прес-секретар В'ячеслава Чорновола. 25 березня 1999-го, коли Чорновіл загинув в автокатастрофі, Дмитро Понамарчук був поруч в машині й отримав тяжкі травми.

 

У 2002-му році Понамарчук обнародував аудіозапис телефонної розмови, у якій нібито Омельченко домовляється з Ющенком про забезпечення необхідної кількості голосів при голосуванні за відставку Віктора Медведчука з посади віце-спікера.

 

Напередодні президентських виборів 2004-го видавав «викривальні» книжки про Ющенка ( «Ющенко: история болезни» Олексія Ланя, «Журналист против мессии» Володимира Скачка, «Факт Ю» Андрія Дерепи).

 

«Я пишаюся тим, що міг видати п'ять книжок про (дехто каже, що проти) Ющенка та його "любих друзів", що ці книжки мали успіх, особливо у 2004 році. Відтоді дехто з моїх колег і друзів називає мене ющенкознавцем, а книжки стали раритетами. Повторити подібне неможливо. "Стидаюсь" того, що всі мої прогнози щодо нової влади підтвердилися ледь чи не на сто відсотків. І шкодую, що не знайшов часу дописати власну книгу під робочою назвою "Наша Україна після В'ячеслава Чорновола" та відродити газету, подібну до чорноволівської "Час/Time"»? - так говорив Понамарчук у 2006 році в опитуванні ТК.

 

У 2008-му році він став ініціатором різкої заяви щодо того, що головний редактор «Української правди» Олени Притула зобов'язана надати фінансову допомогу  дітям Георгія Ґонґадзе, яка мала усі шанси перерости в публічний скандал, якби не поміркована позиція Притули. Нагадаємо, Олена тоді в усіх коментарях лише нагадала свою обіцянку не коментувати нічого, що пов'язане з Ґонґадзе.

 

Нині Дмитро Понамарчук в інтерв'ю ТК згадує про ленінські суботники, В'ячеслава Чорновола, розмірковує про справжність Януковича та свою любов до української мови.  

 

- Дмитре, ти колись очолював комсомольську організацію Держтелерадіо і, зібравши збори, розпустив її.

- Так, воно ще називалося тоді Держтелерадіо при Раді міністрів УРСР. Точніше, я очолював комсомольську організацію на Республіканському радіомовленні на зарубіжні країни - це особлива структура, яку всі в телерадіокомітеті називали братською могилою, бо ніхто в Україні майже не чув тих журналістів і те, що вони кудись мовлять.

 

- Який це був рік?

- Це був десь 1990 рік. Тоді ще проводили суботники, як правило, до дня народження Леніна. І напередодні суботника, коли ми отримали рознарядку фарбувати десь за містом паркани - там був якийсь об'єкт, куди Держтелерадіо мав евакуюватися на випадок війни, й комсомольці мали облаштовувати і прибирати територію того об'єкту, я зібрав збори і сказав, що у нас є така рознарядка і хто бажає - прошу підняти руки. Руки ніхто не підняв - ніхто не хотів відвідати ленінський суботник. Тоді я поставив питання так: «Якщо ніхто не хоче брати участь у суботнику, тоді хто взагалі хоче бути в комсомольській організації?». Руки ніхто не підняв. Тоді я ставлю таке: «Якщо ніхто не хоче бути в комсомольській організації, то я порушую питання про розпуск організації». Але тут поставив на голосування не «хто за?», а «хто проти?». Руки ніхто не підняв. Після чого я оголосив, що комсомольську організацію розпущено.

 

- А які це могло мати для тебе наслідки?

- А що могло бути? Весна 90-го року. Тоді я був обраний із другого туру депутатом Ленінської райради в Києві, вигравши в головного лікаря району, але комуніста. У парткомі подивилися на це - типу комсомольці там щось проголосували - це їхні збори були, вони щось вирішили. Фактично ж організацію було розпущено. А звільнити мене - депутата - з держустанови було неможливо. Інша справа, що ми не надали цьому розголосу, не зробили пресу, а нас не позвільняли з роботи. А кого звільняти з роботи - там одні секретарочки та молоді хлопці ходили в комсомольцях.

 

- Але ж Вересень наче зробив репортаж для Бі-бі-сі, і його якась партійна газета передрукувала, якщо я правильно пам'ятаю.

- Микола Вересень зробив, бо я йому розповів, і його ця історія зацікавила. Я дав Вересню інтерв'ю, і Бі-бі-сі передала, що у Генеральній дирекції радіомовлення на зарубіжні країни Держтелерадіо УРСР розпущено комсомольську організацію. І що?

 

- Був же якийсь резонанс?

- Отут резонанс був. Передрукували нас на весь Радянський Союз - це була газета ЦК КПРС, і на першій шпальті вона надрукувала матеріал, коли Микола Вересень брав у мене інтерв'ю щодо становлення національно-демократичних сил у тоді ще Українській РСР.

 

- Тобто це інша стаття?

- Так, інша стаття й інше інтерв'ю, де я розказав, що національно-демократичні сили народжуються з метою відродження культури, захисту мови і таке інше. А він питає: «Яка кінцева мета?». А я кажу: «Кінцева мета - очевидно, здобуття нашого конституційного права, яке записано в Конституції СРСР, про суверенність Української Республіки». В тій газеті була така рубрика - «Их голоса», і вони там написали, що журналіст Микола Вересень узяв інтерв'ю у такого собі Понамарчука, типу, «вот, пасматрітє, что оні пєрєдают» з Лондона. Тобто сенс їхньої публікації був - подивіться, яка ахінея.

 

Це була газета ЦК КПРС «Рабочая трібуна». Вересень пам'ятає точніше, бо то була перша публікація про нього - він герой замітки, а я вже причепом ішов, бо він мене інтерв'ював.

 

- Ти працював на Держтелерадіо, й окрім того, що очолював там комсомольську організацію, що ти там робив?

- Я прийшов туди в січні 1988 року редактором. Тоді я закінчував заочно факультет журналістики Київського державного університету і, ще не маючи диплому, був запрошений редактором на радіомовлення на зарубіжні країни в українську редакцію. Запрошував мене генеральний директор Василь Юричко, розумна людина, родом із Закарпаття. Він мені сказав, що моє завдання - вести тільки погоду і спорт в інформаційних передачах.

 

- Тобто їм за кордоном дуже цікава була наша українська погода і наш спорт?

- Ну, інформаційна програма називалася «Україна сьогодні». А ночами вона виходила на Канаду, США, ну і ще на Європу, Південну Америку, Австралію. Коротше кажучи, на весь світ.

 

- Ну і в Латинській Америці, напевне, треба було знати, що в Україні сьогодні був дощ.

- Звісно. От я писав погоду, а в нас був відповідальний секретар Сергій Куций, той, що потім дослужився до керівника прес-служби президента Кучми. Ти ж не думай, це було не просто написати, що в Києві +15, а вночі дощ, треба було накрапати красиво, бо це все ж таки йшло за кордон. Я завжди здавав погоду останнім. І от Куций, уже вп'яте, мабуть, зазирнувши в редакторську, спитав: «Дмитре, коли ж буде погода?». В голову досі нічого не йшло, і тут я написав: «Дедалі куцими стають осінні дні, танцює останнє листя...». За два роки я отримав посаду ведучого програм - це була найвища творча посада у Держтелерадіо.

 

- Дмитре, а яким чином відбулося твоє перетворення з комсорга на українського націоналіста?

- Комсоргом мене обрали майже одразу, як я прийшов у Держтелерадіо. Ще восени 1988 року, як тільки отримав диплом, я став старшим редактором, і в цей час тодішній комсорг кудись подівся, і партком запропонував мою кандидатуру. На дворі буяла перебудова. А православний хрестик я мав із першого класу. Мама хрестила мене в 69-му році у Володимирському соборі. З того часу я на ніч хрещуся.

 

 

 

- А як же ж ти потім потрапив у національні рухи?

- Ну те, що дано Богом, не зміниш. Коли працюєш у головній редакції інформаційного мовлення на зарубіжні країни, то інформації як такої досить багато. По-перше, на іномовленні була така структура, щось на кшталт відділу перехвату «ворожих голосів», де, до речі, працювали Оксана Панасівська, відома тобі телепродюсерка, Ігор Грушко, який став великим дипломатом, та інші. Вони всі сиділи в тихенькому закутку й перехоплювали радіо «Свобода», «Німецьку хвилю», «Радіо Ватикан», Бі-бі-сі, «Голос Америки» тощо.

 

За великим рахунком, це цікавило мене ще до того, як я прийшов на іномовлення. Мені пощастило - багато читати, багато знати. Я, коли ще до радіо працював у «Спортивній газеті», вже чув про В'ячеслава Чорновола, бачив Євгена Сверстюка. Пам'ятаєш, на вулиці Постишева були міські лазні?

 

- Вони й досі там є.

- Отак. Там зустрічались інакодумці. Походи в лазню влаштовував шаховий журналіст і мій друг у «Спортивній газеті» Петро Марусенко.

 

- В лазнях?

- Так. А де тоді можна було поговорити про різні речі?

 

- Не знаю. У вас, хлопців, свої звички.

- Там ми й говорили про заборонену літературу, про самвидав, про дисидентів, про те, кого звільнили, і що буде, коли звільнять усіх.

 

Іще коли я вчився у дев'ятому класі, я заходив до однієї єврейської сім'ї на Солом'янці - Клярн-Кобилянських. І вони давали мені прочитати, - але тільки у них удома, щоб я не виносив, - книжки, які вони ховали десь між білизною в шафах. Ось Булгаков. Чомусь він уважався забороненим, а я нічого крамольного в нього не знайшов, ні в «Білій гвардії», ні в «Майстрі та Маргариті». У мого однокласника Ігоря Ємця, сина прокурора, був друг, у якого вдома лежала книжечка, видана в «Совєтском пісатєлє», - Солженіцин, «Одін дєнь Івана Дєнісовіча», і він дав мені її прочитати. Я її загорнув у газетку, щоб не бачили обкладинку, і носив із собою. Давав друзям, за що був викликаний у КҐБ - хтось доніс. Думаю, що співробітник, у сина якого я потім став хрещеним батьком. Але він каже, що це зробив інший. Та мені все одно... Книжку вилучили. Може, після цього інтерв'ю повернуть? Там довго розпитували, де я взяв цю книжку.

 

- Що ти їм сказав?

- Сказав, що у себе взяв. Кажу: «Подивіться, там рік видання 1963-й, тут же ж написано: "Совєтскій пісатєль, Москва". Купили ж, очевидно. Скільки її вартість тоді була? 40 коп.! От, очевидно, її тоді за 40 коп. і купили». А коли мене офіцер запитав, а чи знаю я, що це заборонена книжка, я відповів: «А де тут написано, що вона заборонена? "Совєтскій пісатєль. Москва. Предісловіє Твардовского". Твардовський не написав, що це заборонено. Почитайте самі - він хорошу дав рецензію на цю книжку. А Твардовського я в школі вивчав - я йому довіряю».

 

- А вже до Народного Руху як ти потрапив?

- До Народного Руху вступити міг кожен, бо жодних внесків не було і ніяких заяв туди не писалось. Усе це народжувалося рівно 20 років тому як громадсько-політична організація. Швидше за все вона була громадська. В громадську організацію можна було потрапити «як вітром занесло» - от як мене. Йшов коридором Держтелерадіо спортивний коментатор Валентин Щербачов, зупинив мене і каже: «Дмитре, ти ж працював на багатьох міжнародних змаганнях у прес-центрах, а до мене звернувся Яворівський, чи не могли би ми організувати йому прес-центр». Я відповів, що, звісно, все можемо. Спитав, як називатиметься захід, він сказав: «Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову». Чудово!

 

 

 

Ми поїхали в Палац спорту, де ми організовували прес-центри спортивних змагань, позичили шафи, перевезли їх у КПІ на ті три відомі вересневі дні. Тобто організували прес-центр так, як ми би це робили на будь-який міжнародний захід - «Велогонку миру» чи юніорський чемпіонат світу з п'ятиборства.

 

Акредитували понад 100 журналістів, кожному зробили своє вічко в шафі, приклеїли назви видань, щоб кожен знав, де й чиє. І готували матеріали так само, як на спортивних змаганнях: виступ - звіт. Писали все на друкарській машинці югославського виробництва (вона називалась UNIS tbm de Luxe), на якій досі стукає вільний журналіст Андрій Дерепа. Тільки результати йшли залежно від порядку денного. Ну і множили потім до наступного ранку найцікавіше, що відбулося за день. Організовували також зустрічі промовців із пресою. Все працювало як годинник. Пам'ятаю, журналіст із італійської агенції ANSA Лючо Лєанте був у захопленні від нашої оперативності й чіткості, а ми від його працездатності - він потрапляв на мої очі щопівгодини і все писав і писав...

 

- Це були установчі збори Народного Руху?

- Так. Мови, що нам хтось заплатити мусить чи ми мали там щось комусь заплатити, не було.

 

- Але вам заплатили за роботу?

- Ні. Ніхто не міг тоді заробити, бо про це не йшлося. А працювали у прес-центрі політичний коментатор УТ Леонід Карнаухов - він був старший за нас, тому був керівником прес-центру, Валентин Щербачов, я, Андрій Дерепа з відділу контрпропаганди іномовлення, радіожурналіст Анатолій Тарасенко, Олена Замостян, ім'я якої присвоєно Галереї мистецтв Києво-Могилянської академії, друкарка Раїса Савронь, яка може розшифрувати півторагодинний виступ за півгодини... До речі, серед інших прес-центр акредитував на з'їзд В'ячеслава Чорновола як керівника прес-служби Української Гельсинської спілки. А потім я багато років працював у нього прес-секретарем, до останнього дня життя В'ячеслава Чорновола.

 

- Як складалася твоя подальша співпраця з Рухом?

- З Рухом після того була співпраця, як із добрим знайомим. Бо там до 90-го року взагалі не стояло питання про постійний прес-центр, вони навіть не думали про це. У Музейному провулку сидів якийсь секретаріат, працював там такий собі Уколов, який після одруження став Ткачуком, а після розлучення знову повернув собі прізвище Уколов. От він із кимсь щось повідомляв комусь там за кордон.

 

- Вони тоді щось видавали для внутрішнього вжитку, якусь пресу чи бодай інформаційні листки?

- Для внутрішнього не видавали. Більш масово видавались інші газети, ті, що ми називали самвидавом. Це «Голос Відродження», Набоківська газета, що друкувалась у Литві, завозилася сюди потягами в загальних вагонах і розповсюджувалася за копійки на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності).

 

Мої матеріали там були, але до видавничої справи я не мав стосунку. Тоді вже працювала агенція УНІАР, куди ми давали таку інформацію, яка, - знали точно, - в офіційні агенції не потрапить, зате пролунає на радіо «Свобода». Ти ж маєш пам'ятати - ти ж працювала в УНІАРі.

 

- Я працювала там дещо пізніше, десь з 1995-го, а то було, мабуть, наприкінці 80-х - на початку 90-х.

- Так. Розмов про те, щоби хтось заплатив, чи про якісь гонорарні відносини взагалі не було. Я писав для Сергія Набоки безплатно.

 

До речі, у 1991 році я працевлаштував в агенцію Сергія Набоки нікому не відому дівчинку з Бобурки (це такий райончик у місті Запоріжжі) Марину Остапенко, яка за десять років потому, влітку 2001 року, обійняла вперше створену посаду прес-секретаря голови СБУ. І вже пережила на цій роботі чотирьох своїх шефів, і нинішнього, певен, переживе...

 

А вже коли обралась у 1990 році Верховна Рада УРСР і коли туди потрапили аж 118 депутатів, які склали першу політичну опозицію у Верховній Раді, постало питання про створення прес-центру. Оскільки я тоді на громадських засадах працював із Іваном Федоровичем Драчем, забезпечуючи зв'язки з пресою, я запропонував і створив на громадських засадах такий собі об'єднаний прес-центр Народного Руху і Народної ради у Верховній Раді. Коли поставала потреба організації прес-конференції, я від Драча отримував лише залу в Спілці письменників. Ми обдзвонювали з домашніх телефонів по домашніх телефонах усіх журналістів, які були в записнику, щодо того, що в середу ми збираємось у Спілці письменників, щоб повідомити про цікаве навколо Народного Руху.

 

- Тобто до «Часу/Time», що з'явився у 1994 році, у рухівців свого друкованого органу не було?

- Так, це ідея В'ячеслава Чорновола, яку він утілив наприкінці 1994 року. Він завжди мріяв видавати газету. Одноосібним головою Руху він став на IV з'їзді, що відбувся у грудні 1992 року, а в 94-му з'явилося більше сил, можливостей і часу, щоб видавати «Час/Time». Йому дуже подобалося слово «Тайм», а я пропонував назву «Основа». Він сказав, що «Основа» - це більш журнальний варіант.

 

В'ячеслав Чорновіл усе життя про це мріяв. І якщо ти почитаєш десь у спогадах його співтабірників, як його хтось із начальників табору спитав: «Ну от, ви здобудете незалежну Україну, що ж ви в ній будете робити? Може захочете очолити її?», то В'ячеслав Чорновіл іще в ті радянські дисидентські часи чітко відповів: «У незалежній Україні я буду редактором опозиційної газети».

 

- Тобто в будь-якому разі він би був в опозиції до влади?

- Не буває досконалої влади, і не буде ніколи. Вона може бути демократично обраною, і це її найбільша заслуга, якщо вона демократично обрана і демократично керує. А ще краще, щоб вона була українською владою в Україні, як французька - у Франції, румунська - в Румунії, німецька - в Німеччині.

 

- А ти, Дмитре, теж маєш такі переконання, що треба бути завжди в опозиції до влади?

- Нам, журналістам, це на лобі Богом написано. От коли Бог посилає дітей на землю, він бачить - от із цього буде журналіст, тож він буде опозиціонером - два в одному.

 

- Чому ж ти тоді підтримав Януковича в 2004 році? Він же був провладний кандидат.

- Він потрапив у лещата, задіяні владою. Влада задумала тоді розіграти пролонгацію Кучми. Хотіла зіштовхнути лобами Ющенка та Януковича і на цій сутичці, що могла завершитися великим кровопролиттям, продовжити ще владарювання - через скасування виборів увести надзвичайний стан. Я був категорично проти мракобісної ідеї Банкової. Я про неї знав.

 

- Ти хочеш сказати, що ти чи не єдиний щось знав?

- Ніхто не міг повірити. Всі вважали, що Янукович - ставленик Кучми тільки тому, що він прем'єр-міністр. Я всім пояснював, що Янукович - лише лялька в руках Кучми, й адміністрація президента робить усе, щоби він президентом не став.

 

- Ну, а чим же тобі Ющенко був поганий? Адже тоді всі сподівалися, що з його обранням ми зробимо кроки в бік демократії?

- Я тобі скажу таке - коли берешся за святі речі, треба мити руки. Ющенко взявся за святі речі брудними руками.

 

- А Янукович чистими? Чи він не святі речі тримав?

- Хвилиночку. Різниця риторики між Ющенком і Януковичем була кардинально різна в чому? Янукович - такий, як Янукович, а Ющенко - не такий, як Ющенко. Ющенко грав роль, а Янукович був справжнім. Мені як людині, що народилась у Донецьку й у Народному Рухові відповідала на виборах за Донбас, імпонує його справжність.

 

 

 

- Але ж ти працював із Чорноволом, котрий був дуже справжній, дуже грамотний і проукраїнський. І ти наче проукраїнський. А Янукович же проросійський, принаймні, був.

- А чого ми чекали від Донбасу? Другого Василя Стуса? Ось у Рухові досі немає другого В'ячеслава Чорновола. Рухом зараз керує Тарасюк, від якого й пані Атена Пашко, дружина В'ячеслава Чорновола, і Лесь Танюк пішли. А ти кажеш - Янукович, Янукович...

 

- Мова не про Януковича і його вподобання і принципи. Мова наразі про тебе, Дмитре, і твої пріоритети, переконання і принципи.

- Щирість у політиці - це таке унікальне явище. Я не нагороджую цими словами себе, я нагороджую цими словами світлої пам'яті В'ячеслава Чорновола. Я бачив, що таке щирий геть із усіма політик. І думаєш, я не бачив, що В'ячеславу Максимовичу можна було зробити щось краще, поступившись чимсь несуттєвим із прагматичних міркувань? Тому я кажу - щирим треба бути тільки зі щирими людьми.

 

- Але ж я не про те питаю. Я про перспективи розвитку України як незалежної демократичної держави, про мову, про європейський вектор, історичну спадщину, цілісність країни.

- Я порівнював лише прості факти. Я його обирав, бо бачив, що він «ворог народу» не тільки для ющенківців, а й для навколишнього світу.

 

- Хто?

- Янукович! Бо за нього був шалений стрибок ВВП, підйом української економіки в цілому, і Європа злякалася високих темпів нашого розвитку. Її емісари прискакали до Києва підбурювати Майдан, щоб нав'язати Україні «революцію», а не еволюцію.

 

- А ти проти європейського курсу, чи що?

- А чому я маю бути проти? Це Європа проти нашого курсу.

 

- Ну, ти щойно сказав, що Янукович ворог для всього навколишнього світу.

- Таким його тоді зробили любі Ющенкові американські й польські друзі. Якби все було навпаки, хто сказав, що ми не були би тепер у ЄС? Тепер у Європі нема на кого подивитися чи з кого взяти приклад - ні Маргарет Тетчер, ні Франсуа Міттерана, ні Йозефа Штрауса, от і сидимо собі в дупі, дивлячись на таких інтелектуалів, як Меркель, Саркозі, Берлусконі чи Лех Качинський...

 

- Ти хочеш порівняти Януковича з Маргарет Тетчер?

- Ні, я не хочу порівнювати. Я хочу сказати, що сьогодні на теренах Євроатлантики сіра конячка поганяє сірою конячкою. Сьогодні там неяскрава політична картина. Рональд Рейган, Маргарет Тетчер, Гельмут Коль, який об'єднав Німеччину, - це великі політичні діячі за мого життя, які безкровно змінили на краще весь світ. Сьогодні, коли ми маємо справу з таким егоїстом, як Європейський Союз, ми слухаємо таких, як Солана, Баррозу - таких собі ющенків, які щось творять, до чого нам, на їхню думку, ніколи не дорости.

 

- А Янукович доріс? Чи ти шукаєш яскравого політика, щоб увійти в історію?

- Ні, я відповідаю на питання, як я ставлюся до ЄС. Індиферентно. Для самоізоляції Європейського Союзу Україна зробила більше, ніж будь-хто.

 

- Дмитре, я не хочу зараз нічого поганого сказати ні про Януковича, ні про Ющенка. Просто для мене В'ячеслав Чорновіл і Віктор Янукович - це полярно різні особистості й політики.

- Ніколи не зможемо поставити їх поруч. Коли ми кажемо про Чорновола і ставимо поруч Януковича - це не з тих рядів. Якщо брати Януковича, давайте порівняємо його з дванадцятьма прем'єрами, які були до Януковича. Чорновола, який ніколи не був прем'єром і не став Президентом України, я не можу порівнювати з тим, хто був прем'єром чи стане президентом.

 

Зате місце В'ячеслава Чорновола в історії викарбовано золотом. На ювілейному вечері з нагоди його 60-річчя Іван Драч сказав: «Чорновіл не став президентом, але Чорновіл став Чорноволом». І тому Чорновола ми маємо порівнювати в якому ряді? Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл - оце його ряд. А стосовно Януковича є інший ряд - Масол, Фокін, Кучма, Марчук, Лазаренко, Пустовойтенко, Ющенко, Тимошенко, Єхануров, усіх одразу не згадаєш. І от серед цього ряду найпотужніший, найконкретніший, найперспективніший - Янукович. І не треба порівнювати людей із ряду національних героїв з людьми з ряду прем'єрів.

 

А тепер візьмемо президентський ряд - Кравчук, Кучма, Ющенко... Я вірю словам Драча, що «Чорновіл став Чорноволом». Він не очолив країну на найвищому рівні - така доля в людини. Бо В'ячеслав Чорновіл у певному сенсі унікальний, а президента обирає все ж таки 51 відсоток, щонайменше. А серед 51 відсотка - 30 відсотків людей, які до політики ставляться з тимчасових симпатій. Сьогодні один подобається, завтра - інший. Сьогодні Юля подобається, завтра - Янукович. Тому якби в мене в бюлетені були В'ячеслав Чорновіл і Віктор Янукович - я кров'ю проголосував би за Чорновола. Коли у мене в бюлетені стоїть Янукович і Ющенко, я чорнилом голосую за Януковича. Я йому більше вірю і бачу більш природнім порівняно з Ющенком.

 

- Дмитре, я хочу спитати, як у фільмі «Міміно», «чи відчуваєте ви особисту неприязнь до постраждалого»? Може, в тебе є якась особиста причина не любити нинішнього президента?

- Він приїздив на Центральний провід Руху - це було після його відставки з посади прем'єра навесні 2001 року. Почалися розмови про формування навколо нього певних демократичних сил. В основі мали бути націонал-демократи. Сашко Ковтуненко тишком-нишком складав графіки сходження Ющенка, починаючи з 2001 року. Перший етап - парламентські вибори 2002 року, другий - парламентська робота у 2002 - 2004 роках, третій - перемога на президентських виборах 2004 року. Але вже восени 2001 року він показав, що Рух для нього ніщо і звати його ніяк. Або депутати зі списку Руху підуть до нього у список любих друзів, або підуть... подалі. Замість того, щоб об'єднатися, рухівці Удовенко, Костенко та решта здались. Отоді Рух припинив своє самодостатнє політичне існування. А «Наша Україна» посіла перше місце на виборах 2002 року. Після цього Рух так і не оговтався.

 

... Особливо мене вразила така дата, як 25 березня, перші роковини від дня вбивства В'ячеслава Чорновола, виступ Ющенка в театрі Івана Франка. Блискучий текст, написаний Володимиром Цибульком під моїм чуйним поглядом, який він, очевидно, відкрив уперше на сцені і читав без «чувства, толка і расстановки».

 

- Але ж він не актор і не диктор...

- Я людина, яка до останньої секунди працювала з Чорноволом, і повір мені - це моя особиста травма. Вона нікого не стосується.

 

Але відтоді я ніде ніколи з Ющенком особисто не перетинався, ніколи не вітався, хоча з президентами Кравчуком і Кучмою навіть чаркувався. Єдиного разу в Інституті бджільництва імені Прокоповича на Медовому спасі я бачив, як Ющенко смакує медку, коли він уже був президентом. Я кивнув йому чемно, бо голова держави подивився в мій бік.

 

- А нащо ти писав про нього ті книжки сумнівного змісту?

- Я їх видавав. Як редактор я багато над ними попрацював. Книжки дуже пристойні. Вони написані нібито не до того, як він став президентом, а як учора. Там немає і слова неправди.

 

- А нащо воно тобі було?

- Ну... з усього було видно, що він стане президентом.

 

- І ти хотів заявити про себе у такий спосіб, чи що?

- Ну, от якби, скажімо, Янукович не був заручником Банкової, я думаю, в нього були б кращі шанси. А так то була програшна кампанія. Я казав, що Ющенкові мало що зашкодить, ніхто тоді не міг йому і слова сказати наперекір.

 

Оточення - червоненки, зінченки, порошенки, жванії, серед них, - шкода що були, але були, - й удовенки, костенки. І ті всі, хто заявив про вихід із «Нашої України», й усі ті, хто, відкусивши ласий шмат, швидко кинув президента, забувши попрати йому шкарпетки, як обіцяла одна через край екзальтована пані...

 

 

- Але ж то не його гріх, знаєш...

- Його гріх у тому, що він дозволив це робити. Зацілувати до смерті шакали можуть навіть лева. Його провина в тому, що він їм давав себе цілувати в різні місця.

 

- Він вихована людина.

- Не думаю. Я думаю, він людина, яка насолоджується низькопоклонством і лестощами.

 

- Ну, тобі ж подобається чути, що ти розумний, якщо ти знаєш, що ти недурний?

- Ну так. Але тільки від тих, від кого я мрію це почути.

 

- Ти так і не відповів на запитання, навіщо ти займався тим видавництвом?

- Знаєш, як у класика журналістики Анатолія Аґрановського? «Хорошо быть первым. Первым узнать, первым поспеть, первым написать...». Я першим побачив, першим почув, я хотів першим це і видати. Важко пояснити, чому я не хотів цього не зробити. До речі, я ніколи й у страшному сні не міг уявити, що таке буде з ним за три-п'ять років, й оте, про що написано, справдиться. Та чим була цікава ситуація? Ти один - ти волаєш у пустелі досхочу.

 

- Та ти був не один. Вас кілька було.

- Ну, слухай, підбурювати - це теж важкувато. Повір мені, я не герой, але якби я над ними не стояв, над тими авторами, що я їх повидавав... Ну, добре, Володимир Скачко випадає з цього ряду - Скачко сам собі герой. Я Скачкові сказав: дай мені все своє, що стосується Ющенка, і я тобі надрукую книгу в красивій обкладинці. Ідея в мене є - на книжці «Сліпі» Пітера Брейґеля, які йдуть у прірву. Тобі подобається така обкладинка? Подобається. Отож, Вовчику, за тобою тільки назва книжки. «Журналіст проти месії» - це придумав Скачко. Він мені дав, до речі, за обсягом утричі більше матеріалів, я сказав, що не можу стільки видати, бо це буде товста антологія. Довелося скорочувати. Тобто з Володимиром Скачком проблем не було. З іншими довелося трошки попрацювати - переконувати, що їм за це нічого не буде, всю відповідальність я беру на себе, бо я підписуюсь, що я видавець, я надаю свої координати і сплачую всі податки, я все реєструю й у мене біла бухгалтерія. Більше того, в мене, як видавця, були укладені договори з авторами, що всю відповідальність за видане, розголошене, можливу образу честі й гідності несе видавець.

 

- Але ж ти передбачав, що переважна більшість твоїх колишніх друзів і колег не буде з тобою вітатися через ті книжки?

- Вони несправжні друзі. За рік уже всі віталися. Ну то й що?

 

- Вони ж тебе засуджували.

- Ну то й що? Я читав ті засудження, і я згоден з тими, хто чесно засуджував. Деякі були дуже приємні, бо вони щиро вірили, наче їхній герой - справжній месія й таке інше. Я це розумію, їм важко було збагнути, що, наприклад, я так не вважаю. Але ж були, як одна, що писала: Понамарчука треба заарештувати, посадити й дати якомога більше. З цією авторкою я начебто і дружив, і коньяк пив, вона в мене оченятками стріляла. Тож із ким я дружив? З тими, хто завтра не подасть тобі руки. Так чия це провина - їхня чи моя? Сьогодні вона, до речі, прес-секретарка в одного високопоставленого перця, і мені шкода цього перця, бо він через неї на схилі свого політичного віку став смішнішим і дурнішим, ніж був до неї.

 

- Ну, Дмитре, неподання руки залежить від твоїх вчинків.

- Залежить. Лише шкода розчаровуватись у людях.

 

- Я гадаю, що деякі люди в тобі тоді розчарувалися. Вони від тебе такого не чекали.

- А чого вони чекали? Я ж їм зарплату не даю, я їм порядок денний не складаю, я їх у кіно не воджу, я їх не змушую зі мною танцювати. Вони можуть мені руку подавати чи ні - це їхній вибір. Що я зроблю? От у січні 2002 року Юрко Горбань, тоді головний редактор на «СТБ - Вікнах», після гучного скандалу, коли я оприлюднив плівки, на яких столичний голова Олександр Омельченко називає прєдатєлєм Ющенка (це взагалі була бомба!), запросив мене на свій день народження. І я за спиною чую: «А навіщо Горбань його запросив?». Гості Юрка вже всі тоді були демократами і всі за Ющенка, а я начебто не з їхньої племінної стайні. То що я міг зробити? Лише подякувати Горбаневі, що він мене запросив, щоб подивитися зверхньо на тих, хто незадоволений. До речі, згодом Юрко Горбань сів на моє місце в Народному Рухові та був страшно розчарований руїнами, які залишилися після «переможного» походу Руху під прапорами «Нашої України».

 

- Скажи мені, Дмитре, таке - щодо твоїх переконань, щодо журналістської місії, що журналіст має бути завжди в опозиції до влади. Як раптом Янукович стане президентом, ти підеш до нього в опозицію?

- Швидше за все, в опозицію до Януковича я не піду. Хай сам спочатку з неї вийде. Що таке класична опозиція? Дивися, ми всі вийшли з комуністичної доби. Ми всі знали, що побудова комунізму - це жах, це терор і цензура, тому ми всі були антикомуністами, а отже - демократами в опозиції. Здобувши незалежну Україну, деякі націонал-демократи так зраділи свободі, що пішли в уряд, у бізнес, на посади послів, а не здобувши слави - почали шукати опонентів у своїх колах, спекулюючи зовнішніми загрозами.

 

У вільному суспільстві треба дати можливість спокійно жити і чесно працювати вільним людям.

 

Я згоден, хай націонал-демократи вважають, що ліберали ведуть не туди, а головним болем лібералів нехай будуть соціал-демократи, а у соціал-демократів хай судоми зводить від націонал-демократів. Хай коло на цьому замкнеться, бо перемогти мають наймудріші.

 

Тому питаю тебе, в якому політичному сенсі я мушу бути в опозиції до Януковича? Має бути вільна держава, в її основі мають бути вільні люди, вони хай мають право на власність - велику й маленьку, пенсіонерам - гідні пенсії, а журналісти повинні мати можливість друкуватися й виступати.

 

Хай об'єднає навколо себе патріотів і професіоналів, хай гарантує безпеку і свободу людині, хай захистить бідних і покарає злодюг, хай зробить країну для людей, а між собою ми, ідейні, самі розберемося. Моя мета - вільна людина у вільній країні.

 

Слава Богу, що на відміну від Португалій і Грецій, Москви та Парижа у нас не б'ють демонстрантів...

 

- ... У нас демонстранти гроші отримують.

- Так, у нас за протести платять. Що ті, що інші. Інколи влада сама замовляє акції протесту. Це спадщина Кравчука, Кучми, Ющенка. І я собі думаю, невже доведеться так жити ще з п'ять років за Тимошенко? Вони ж усі з однієї полиці. От як Кравчук був ніякий - і вашим, і нашим, - так і Тимошенко. Як і Кучма, вона з батьківщини застою. Цього мені досить.

 

Що стосується російської мови. Вільна людина у вільній країні вільно обирає собі мову. Я за походженням росіянин, бо мама приїхала в Україну до свого чоловіка з давніх вільних поселень на Поволжі. Я люблю одну мову в світі до безтями - українську. У мене є всі словники - фразеологічні, антонімів, синонімів. До інших мов я ставлюся спокійно, якщо це не Гоголь чи Достоєвський. Інша справа, коли кажуть, мовляв, хай отой заговорить українською. Я цього не розумію. У нас парадокс: всі українці в Україні на сто відсотків знають російську, а деякі російськомовні не знають української, то навіщо з них знущатися? Наша мова - це квіточка, яку слід нюхати без протигазу.

 

- Ти ж прекрасно знаєш, що не про те мова. Ніхто ж нікого не змусить говорити, ти ж знаєш. Ідеться про державну мову, мову документів, мову викладання.

- Я за. За те, щоб діловодство в Україні велося українською мовою, а тим, хто не розуміє української, в судах хай пояснюють російською, бо юридичні нюанси дуже важливі. Всі судді в Україні знають російську. Але суддя, який служить українській державі й іменем України судить людей, має писати й говорити українською. Далі щодо російської мови: коли російськомовні видання, окрім «Фокуса», не прописують букву «ё» - я проти такої російської. Це ж їхнє надбання - найкрасивіша літера російської мови, її треба прописувати, її треба вимовляти. Скрізь, крім прізвища «Чорновіл», бо російською правильно писати саме «Чорновил» і «Чорновила», а не «Чёрновол» - прізвища ніде у світі не перекладаються, вони транскрибуються. Вінстон Черчилль, коли вперше з'явився в російській пресі, писався як «Чёрчилль». Але у росіян усе навпаки. Чим вони й цікаві.

 

Фото Яни Новосьолової

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
50315
Коментарі
19
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
azzkiy.sotona@yahoo.com
4781 дн. тому
покидьок, а взагалі мені неясно, всі руховці, все оточення Чорновола, всі Партайгеноссе Україна без Кучми, шалено ненавидить Ющенка, і всі перебувають в оточенні януковича, по-моєму десь тут собака зарита. Ау пінкертони.
Дмитро Понамарчук
5290 дн. тому
Інґвару - дякую за слушну пораду. Згоден з Вами.
ingvar
5290 дн. тому
Lom.Во-первых,приятно слышать от своих украиноязычных сограждан цитаты из Пушкина.Во-вторых,критика власти и гавканье на страну(народ) - не одно и тоже.Коль скоро Вы являетесь читателем ,,Телекритики",а значит человеком думающим,то занятие подменой понятий не делает Вам чести.
Lom
5291 дн. тому
пам'ятаєте, ingvar, є у Пушкіна: досадно мне что какой-то иностранец будет гавкать на Рассеюшку. Мені так само досадно, що якийсь зрадник - гєрман, богословська, вітренко - неважливо, гавкають на мою країну. Ні краплі не люблячи її, або люблячи як кусень сала.
ingvar
5291 дн. тому
Судя по всему Lom относится к тем,кто не приемлет критики ,,оранжевых",от того и подобные комментарии.Хотя,должен согласиться с ним в том,что Д.Понамарчук не очень убедителен,как и многие из тех кто пытается сейчас анализировать события зимы 2004-2005г.г. путем каких-то оправданий,а пан Дмитро именно так и выглядит.Господин Понамарчук,не оправдывайтесь!У Вас вполне здоровый взгляд на на то,что происходило 4 года назад.То что уже который год нам пытаются втюхать как революцию,было изначально лохотроном и ничем иным быть не могло.Остатки носителей ,,оранжевой" идеи до сих пор тщетно пытаются что-то доказать.Пусть оправдываются они,Вам это ни к чему.
Lom
5292 дн. тому
Знову кажу антигерою укрполітики: якщо у Вас ума палата - розумно, терпеливо відповідаєте на висловлені думки. Для мене, наприклад не залежить, хто сказав, важливо - чи розумний він. Отже, роблю висновок, що квазігерой - ЯКОГО НІ ДЛЯ КОГО НЕ ІСНУЄ, БО ВІН НАДУТА Локошею КУЛЬКА просто не в змозі вести діялог - тіки моноложити може. Треба повторювати? Можете заперeчити? ВИ ніхто і звати Вас ніяк. Судячи з інтерв'ю і попередньої антиукраїнської діяльності, яку Ви видаєте за українську.
Дмитро Понамарчук
5292 дн. тому
Знову кажу Лому. Щоб щось обговорювати, треба знати – з ким, ім’я і прізвище. У щурів імен нема. А їх адреса – клуня, де дармова полова. Чому Лом совок? Бо подвиг для Лома – забігти до багатолюдної оселі й наср…ти у поштову скриньку, аби смерділо на всі поверхи. Скільки не чистиш таким писок, а їм усе мало.
Lom
5292 дн. тому
Ось бачите, пане "герой" ЗАМОВНОГО ІНТЕРВ'Ю або плоду НЕРОЗБІРЛИВОЇ ЖУРНАЛІСТКИ, яка знайшла такого "героя" - як з Вас поперло все саме совкове мурло - замість того, щоб обговорити Ваші примітивні відповіді, Ви переходите на нічим необґрунтовані образи. У Вас і сорому немає за свої досить ганебні зрадницькі вчинки минулого і за свої примітивні відповіді журналістці.
Дмитро Понамарчук
5293 дн. тому
Пані Грето, чому Ви кажете, що "всі такі-сякі"? Подивіться, скільки я назвав талановитих, чесних і порядних журналістів. Починаючи від Миколи Вересня і закінчуючи Юрком Горбанем. Мені багато чого є розповісти, і я говорив з панею Локошою кілька годин, але у "Телекритики", на жаль, не гумові розміри. Але погодьтеся, що і запитання цікаві, й відповіді щирі.
Lom
5293 дн. тому
Ось бачите, пане "герой" ЗАМОВНОГО ІНТЕРВ'Ю або плоду НЕРОЗБІРЛИВОЇ ЖУРНАЛІСТКИ, яка знайшла такого "героя" - як з Вас поперло все саме совкове мурло - замість того, щоб обговорити Ваші примітивні відповіді, Ви переходите на нічим необґрунтовані образи. У Вас і сорому немає за свої досить ганебні зрадницькі вчинки минулого і за свої примітивні відповіді журналістці.
Дмитро Понамарчук
5293 дн. тому
Пані Грето, чому Ви кажете, що "всі такі-всякі"? Подивіться, скільки я назвав талановитих, чесних і порядних журналістів. Починаючи від Миколи Вересня і закінчуючи Юрком Горбанем. Мені багато чого є розповісти, і я говорив з панею Локошою кілька годин, але у "Телекритики", на жаль, не гумові розміри. Але погодьтеся, що і запитання цікаві, й відповіді щирі.
Дмитро Понамарчук
5293 дн. тому
Грето, чому Ви кажете, що "всі такі-всякі"? Подивіться, скільки я назвав талановитих, чесних і порядних журналістів. Починаючи від Миколи Вересня і закінчуючи Юрком Горбанем. Мені багато чого є розповісти, і я говорив з панею Локошою кілька годин, але у "Телекритики", на жаль, не гумові розміри. Але погодьтеся, що і запитання цікаві, й відповіді щирі.
Дмитро Понамарчук
5293 дн. тому
Лому – поців, на жаль, набагато більше, ніж «таких самих сірих», як я. Для мене поци – це совки. І на щастя, час совків усе ж таки колись винищить. Good night, and good luck, поце Ломе!
Greta
5293 дн. тому
Абсолютно непереконливий. І хотіла зрозуміти (бо про Чорновола щиро говорив) його "благовоління" до Януковича, але це суцільне розмазування манної каші на полірованому столі. Немає що сказати людині. Усі такі-сякі , а Янукович - ВВП "рвонув" у якомусь там році. Найкраще він "рвонув" собі і своїм синам - Міжгір*я , квартири в пер-хаусах, яхти, бізнеси і прочєє бабло. "Анна Ахмєтова"!!
Lom
5293 дн. тому
та сіре воно недолуге нещастя. думки банальні. дивує, що око журналістки вибрало цю істоту серед тисяч таких самих сірих. може хіба більш скандальніший він...
ingvar
5293 дн. тому
Один из немногих,кто называет вещи своими именами.
О.К.
5294 дн. тому
лає чорта, вихваляє диявола
Lom
5294 дн. тому
бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла-бла- противний він. відгонить зрадою.
Кабыздох
5294 дн. тому
Ой, а пальчик как оттопырыл! Институтка прямо, Проня Прокоповна.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду