– Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований тим, із яким ентузіазмом у нашому проекті почали шукати підтексти і «приховані завдання». Тому, мабуть, варто пояснити, якою ми бачили мету «2004» і чим цей проект точно не є. Це не фільм про Помаранчеву революцію чи Майдан. Це не памфлет-викриття. Ми не намагалися з’ясувати, хто був правий чи винуватий у політичній боротьбі 2004 року. Це спроба подивитися на ті події з відстані чотирьох років, привід для роздумів про вітчизняну політику, про здобуті й утрачені можливості, про політичну відповідальність і ціну, яку країна може сплатити за її відсутність. Враховуючи, що більшість із наших глядачів мають власний погляд на 2004-й, ми свідомо відмовилися від звичного для нашої публіцистики дидактичного тону, звели до мінімуму авторський текст, залишивши більше часу для героїв. Хоча, звісно, в мене є власний погляд на події 2004 року, і в цьому сенсі фільм можна назвати суб’єктивним. 

– Майже все… Жартую. Мені здається, що забагато конспірології й оцінок автора, замало аналізу власне продукту. Я сам розумію, що він міг бути кращим, і з іронією ставлюся до власних талантів як документаліста, але хотілося б фахової, а не політичної критики. 

– Ми свідомо відмовилися від того, щоб брати інтерв’ю у чинних політичних лідерів на кшталт Ющенка, Януковича чи Тимошенко. Насамперед тому, що розуміли: відвертої й навіть просто розлогої розмови з ними не вийде. Не в останню чергу з огляду на те, що вони змушені узгоджувати свої оцінки з позицією в нинішній політичній грі. Що ж до присутності Кучми, то, на мою думку, його роль у подіях 2004 року була справді визначальною. Тому ми дуже хотіли взяти в нього інтерв’ю. На жаль, він довго не міг знайти час для нашої знімальної групи. Тому ми навіть не встигли до запланованого терміну – четвертої річниці виборів. Але врешті-решт ми таки домоглися свого – і, гадаю, наша наполегливість була виправданою. Розмова, як на мене, вийшла дуже цікавою.  

- Він виступає у якості президента України 1994-2005 років. Він не експерт, він діюча особа у подіях, про які ми розповідаємо. Та й власне відстороненість Кучми від сучасної політики є відносною - адже чи не всі теперішні українські політики - випускники кучмінської школи, хай навіть деякі з них провчилися у ній лише кілька років. 

– Вибачте на слові, але мені здається, що так можуть казати лише люди, які не зовсім уважно дивилися проект. Збільшити роль Кучми в подіях 2004 року навряд чи можливо, вона й так була вирішальною. Що ж до героїзації... Я не думаю, що хтось чекав, що він у нашому фільмі буде каятися чи звинувачувати себе в тому, що відбулося в країні. Як і будь-який політик, він пояснює свої дії так, щоб виглядати мудрим державним діячем.  

– Насправді, на моє переконання, саме цей «образ ідеального політика» в уявленні Кучми – дякую, пані Наталю, за запропоновану модель  – краще за будь-які «зовнішні» оцінки демонструє справжні причини того, що відбулося в Україні у 2004 році. І цінність його «зізнань» полягає саме в тому, що він сам про це каже, а не якісь підступні вороги чи опоненти. На моє глибоке переконання, в тому, що країна в 2004-му опинилася за крок від прірви, провина Кучми є найбільшою.

– Та майже в усіх. Якщо, звісно, для цього підходить слово «розвінчання». Нагадаю, що починається проект із оцінок попередніх 9 років президентства Кучми. І ми одразу бачимо людину, яка всі негаразди пояснює «обставинами, які склалися» або ж «відсутністю іншого вибору». Жодного слова про власну відповідальність. Навіть пояснюючи суть запропонованої ним політичної реформи, Кучма каже про відповідальність парламенту, більшості, уряду, але не президента. Ба більше: виявляється, якби Олександр Мороз не викреслив із Конституції права глави держави на розпуск парламенту, жодної реформи взагалі б не було... 

Підсвідоме прагнення уникнути відповідальності в роздумах Кучми проривається на поверхню протягом усього фільму і досягає кульмінації в момент, коли йдеться про вибір – розганяти чи не розганяти людей, які зібралися на майдані. Лейтмотив власних міркувань Кучми – якщо щось трапиться і, не дай Боже, будуть жертви, відповідати доведеться саме йому. Саакашвілі він мало не заздрить – мовляв, розігнав, і його за це навіть не картали (насправді картали, хоча й не дуже). Чи, скажімо, пасаж про дітей (яких було багато вдень, але не вночі) – мовляв, ми ж не могли застосувати проти них силу (тобто проти дорослих могли)... Звісно, незважаючи на мотиви, незастосування владою сили проти демонстрантів виглядає плюсом. Але вважати це героїзацією? Хоча не виключаю, що сам Кучма і справді вважає себе героєм. У тій парадигмі політики, яку він сповідує, можливо, це й справді так... 

А про що свідчать нарікання на опонентів і просто політиків, що, мовляв, тих «цікавила лише влада» або ж «рятували ситуацію в неконституційний спосіб»? Немовби не Кучма цих людей виховав як політиків. Немов не з нього вони навіть у дрібницях брали приклад (звісно, іноді дуже творчо його розвиваючи)...  

– Ну, я ніколи не ставився до глядачів як до нерозумних малят. Дорослі люди можуть зробити висновки без особливих підказок. З іншого боку, ще раз підкреслюю, в нас не було завдання «розвінчати» когось, і Кучму зокрема. Ми пропонуємо глядачу самому подумати над тим, що кажуть герої фільму. Можливо, хтось вирішить, що Кучма і справді мудрий державний діяч. Його право. Врешті-решт, стан, у якому нині перебуває країна, може свідчити, що ставлення Кучми до місії державного діяча поділяє чимала кількість наших співгромадян. 

– Ні, ми намагалися не обривати героїв на півслові і, звісно, робили все можливе, щоб у жодному разі не спотворити їхню думку. Можливо, саме тому перевищили планований хронометраж у 40 хвилин на серію майже до години.  

– Скептично-негативне. Власне, моє ставлення до нього не змінилося з 1994 року. Хоча на тлі спадкоємців він може виглядати справжнім «титаном думки», але ж, знову кажу, спадкоємців таких виховав теж він. 

– Ці люди за визначенням є посередниками між політиками і громадою, і саме тому більше розуміються на справжній ролі політичних технологій і краще відчувають громадську думку. До того ж, вони краще і зрозуміліше говорять, чіткіше формулюють думки... 

– А навіщо? Ми ж не мали на меті їх «замочити». Зрештою, герої фільму спільними зусиллями досить чітко локалізували їх. А те, що не назвали прізвищ, – теж своєрідна ілюстрація «правил гри» у нашому політикумі. Мушу тільки підтвердити: ми не вирізали конкретного імені, його не назвали ані Погребинський, ані Геращенко, ані Піховшек, ані Мартиненко, ані Шуфрич, ані Рахманин.  

– Та невже? Я так не думаю. Персонажі фільму висловлювали свої власні думки. Право на це мають і Погребинський, і Мартиненко, і Третьяков. Власне, як прямі закиди на адресу Тимошенко можна розцінити хіба що слова про те, що отруєння Ющенка пішло їй на користь, і про її неузгоджені заклики до штурмів. Але це знову ж таки слова конкретних учасників стрічки. 

– По-перше, Медведчук з’являється ще й у третій серії, коли йдеться про політику АП щодо неурядових організацій. По-друге, герої – можливо, з якихось власних міркувань, можливо, з огляду на особу, що брала інтерв’ю :), – роль Медведчука не виокремлювали (окрім двох випадків, які висвітлено у фільмі). Робити це штучно за власною ініціативою я не вважав за необхідне. Можна назвати це проявом «партійної етики»? Якщо так – то я не заперечуватиму. 

– Ну, по-перше, йшлося не про всі неурядові організації, а насамперед про молодіжні, ті, що могли стати базою для «боротьби з режимом»… По-друге, я не стверджую, що це був єдиний шлях для НУО. Принаймні, експерти в нас згадують і про підсаджування на голку ґрантів, і про демонстративну відкритість діяльності, що унеможливлювало їхнє використання у політичній боротьбі.  

– Навпаки. По-перше, у проекті борців із режимом, які діяли задовго до Помаранчевої революції, відокремлено від самої Помаранчевої революції, ці феномени пов’язані, але непрямо, і це зрозуміло з фільму. По-друге – кожний, хто уважно дивився проект, міг переконатися, що ініціатива протесту походила з України, організаторами були українці, підтримували опозиціонерів на початках зовсім не американці, а настрої американців наші співвітчизники змінювали свідомо, і давалося це великою працею. Тож насправді все було набагато складніше, аніж звикли вважати і в помаранчевому, і в біло-синьому таборі. 

– Ми не суд, щоб визначати – були чи не були, вплинули чи не вплинули. Про фальсифікації у фільмі йдеться, й не раз. Причому не тільки зі слів помаранчевих, але й зі слів експертів, і навіть – хоча й зовсім трошки – з вуст Кучми. Чи виступили б помаранчеві в будь-якому разі? Виступили б, звісно. Згадайте Вітренко, згадайте Богословську – в Україні той, хто програв, завжди каже про фальсифікації. І, як не дивно, здебільшого небезпідставно. Відмінність 2004 року в тому, що про фальсифікації не просто говорили помаранчеві, вони збурили мільйони людей. Лише технологіями зробити це щонайменше складно.  

– Ідею проекту з Пінчуком не обговорював, сценарій на вичитку не давав :). Знаю, що фільм він дивився, наскільки мені відомо – в цілому він йому сподобався. 

– Власне, як я вже казав, чи не найголовнішою причиною була затримка з інтерв’ю Кучми. 

– Знову ж таки, цей фільм – не про Майдан. Але жодного замовчування цієї теми у фільмі я не бачу, про те, що Майдан був, говориться багато. Чому він був – свої думки висловлюють герої й експерти. Принагідно хотів би висловити щирі вибачення Володимиру Скачку, якщо його слова, використані в фільмі, були чи могли бути інтерпретовані так, що в когось виникли найменші сумніви в послідовності його негативної позиції щодо Майдану та помаранчевих політиків. Його позиція є незмінною багато років – готовий це підтвердити в будь-якій аудиторії, в будь-який час. Можливо, моєю помилкою було те, що я вважав, ніби його аргументи на підтвердження цієї позиції і без того відомі широкому загалу. 

– Я Майдан технологією не вважаю. А його вплив на формування громадянського суспільства? Ми ж добре знаємо, що за останні чотири роки завдяки поваленню авторитарного режиму Кучми вільні українські митці, які провели чимало часу на Майдані в буремному 2004-му, зробили чимало глибоких документальних і публіцистичних проектів, які всебічно, але – головне – без жодної односторонності дослідили цей феномен. І водночас відповіли, чому громадянське суспільство, яке так яскраво виявило себе на Майдані, із не меншими завзяттям протягом усього цього часу змушувало помаранчевих лідерів дотримуватися взятих на себе обіцянок. 

– Ні, пропозиція. «Забодати» СТБ якісним продуктом, зробленим людьми, які не так скептично ставляться до «героїв революції». 

– Не вважаю. Але фільм не про це (як справедливо зазначив Олександр Михельсон). Або ж не зовсім про це… 

– В, мабуть, дивилися якийсь інший фільм. У нашому проекті дуже багато світлих облич із помаранчевою символікою. Насамперед – звичайних людей. Хоча при бажанні... Можливо, ви пам’ятаєте передвиборний ролик, знятий на пісню Кобзона, ми про нього теж згадуємо в фільмі. Так от, монтували його з матеріалів, знятих і змонтованих ще у 1999 році. Нашвидкуруч. Тому в одному місці «проскочив» один кадр. У помаранчевому таборі це помітили, але чомусь вирішили, що це таємничий 25-й кадр, яким прагнуть зазомбувати виборця. Пам’ятаю, як ми зі сміхом спостерігали, як деякі мудрагелі намагалися зрозуміти, що він означає. Насправді там був план Южмаша, але версії висувалися найфантастичніші. Врешті вони самі себе переконали, і через кілька років намагалися втулити 25-й кадр вже у власний ролик, але вже на повному серйозі... Недарма кажуть, що треба бути простішими – і до вас потягнуться люди. 

– Я із зацікавленням вислухав усі зауваження. Не лише тих, хто знімався в фільмі. Сподіваюся, що завдяки їм зрозумів: можна було зробити краще. Хоча, з іншого боку, іноді й справді дивує, коли автору наполегливо пояснюють, про що, на думку рецензента, він мав знімати фільм. Досі я думав, що автор і продюсер можуть визначитися з цим самостійно. 

– Ключову. Це фільм Ярослава Андрущенка – так само, як і мій. 

– Зрозуміти мене. Це не так просто, як може здатися на перший погляд. 

– Я дякую всім за щирість у відповідях. Чесно кажучи, не сподівався, що про деякі речі ці люди розповідатимуть так відверто. Я це дуже ціную.  

– Наразі ми аналізуємо результати першого експерименту з проектом «2004». Коли зрозуміємо, як рухатися далі, обов’язково розповімо «Детектор медіа».