– Це відповідальне завдання. І я його виконую.

 

– По-перше, це публіцистична тематика. Крім кримінальної, є ще «Правда життя». По-друге, все залежить від людини. Вона може виконувати різні завдання. В кожній роботі можна знаходити найкращі моменти, втіху і знаходити, що сказати людям.

 

–Це не спеціально для мене. На каналі НТН був перезапуск продукції власного виробництва. І була потрібна людина, яка розуміється на тому, як робити документальні фільми.

 

– Мені складно сказати, як це було.

 

– Ой, у мене жахлива пам’ять. Коротше, було так вирішено. Це відбулося влітку і з тих пір я цим займаюся.

 

– Я це сприйняв нормально. Є плюси, є мінуси. Від самого початку роботи з «Інтером» я не приховував, що можу також робити документальні програми, про це знала й Ганна Безлюдна. Нарешті минулого літа для мене знайшли документальний проект, яким я і займаюся.

 

– Ми з пані Безлюдною познайомилися в університеті. Вона була на курс молодшою. Ми знали одне одного, але не були друзями, не сиділи, ось як із вами зараз, за кавою. Я просто знав, що вона є серед тих людей, які складають основу, обличчя курсу, які впадають в око. Безлюдна була помітною студенткою.

 

– Їм бракувало, я так розумію, чогось, вони шукали випускового.

 

– Думаю, це було обопільне бажання. Я до того робив документальний проект «Таємниці України» для каналу СТБ. Навесні 2007 року було прийнято рішення закрити цей проект, поставало питання, що робити далі, як годуватися.

 

– Насправді це залежить від людини. Якщо хтось десь недореалізовується, то це перш за все його проблема. Він чогось недодумав, чогось не врахував, він був недостатньо розумним, передбачливим. Тобто в творчій журналістській роботі все-таки номер один – це відповідальність самої людини. Вона приймає рішення.

 

– Просто в західних медіа в принципі все трошки інакше. Там, де я брав участь, відбувається працевлаштування за конкурсом. Це не означає, що в американських, англійських газетах чи на французьких телевізійних каналах немає знайомих, друзів, родичів, колишніх однокурсників. Але там є також конкурс. У нас, скажімо так, конкурсів дуже мало. Тому дуже важливо або бути чиїмсь родичем, або когось знати, причому знати близько: дружити, у минулому робити разом бізнес тощо.

– Не знаю, чи є це перепоною. Я знаю, що це є допомогою в разі, коли у вас є такі переваги. Бо, знову-таки, від людини все залежить. Вона приймає рішення, вона себе пропонує, вона може десь з’явитися і може переконувати.

 

– Коли мене обирають за конкурсом.

 

– Коли я їздив на навчання за кордон, я проходив за конкурсом. У мене не було грошей, щоб оплачувати моє навчання. І коли у 2000 – 2002 роках я працював на Українській службі Бі-бі-сі в Лондоні, я також проходив конкурс, причому перебуваючи в Києві.

 

– Це сприяло би професіоналізації мас-медіа. Люди, підібрані за конкурсом, спілкуються на підставі інших цінностей. Вони спілкуються на тій підставі, що не зобов’язані один одному нічим, між ними немає жодних зайвих стосунків. Не знаю, чия це провина. Думаю, конкурсна система покращила би ситуацію, і кожен працедавець здатен це зробити, якщо захоче.

  

– Це залежить від нас – від вас, від мене. Якщо про це говоритимуть, зміниться думка. Можливо, до цього прийдуть. Взагалі я вважаю, що ініціатором змін в українському медійному середовищі має бути громадське мовлення. Якщо суспільству, куди входять зокрема й найактивніші люди в цьому питанні – журналісти, влада, держава, вдасться створити громадське мовлення, це буде тією точкою, з якої можливі подальші зміни. Суспільство має ініціювати створення громадського мовлення. Я не знаю, чи це можливо тепер. Але про це треба говорити, бо розмови іноді доводять до неочікуваних результатів. Ми циніки, але маємо сподіватися, що наша добра воля щось може змінити. Якщо буде громадський мовник, побудований за принципами конкурсного набору кадрів, їхньої підзвітності та прозорості, тоді це, можливо, вплине на приватних власників. По-перше, якщо на громадському мовнику буде створено відповідні умови, частина людей туди піде. І на ринку буде відчутною нестача кваліфікованих кадрів. І знову треба буде набирати молодих людей, які вчитимуться не до того, як вони виконують свою роботу, а під час. А це халепа насправді.

 

– Думаю, що браку професійних кадрів в Україні немає. Є брак коштів для того, щоб найняти найбільш професійні кадри. Є бюджет, і ми можемо купити на нього одну хорошу лампу чи три погані. Мабуть, так воно і є. Це ринкові умови – журналісти продають свою працю. У нас є чудові журналісти, в тому числі навіть не працевлаштовані, але в них інша спеціалізація, або вони прагнуть чогось іншого, або вони дорожче коштують. Інша річ, що є напрямки, в яких немає фахівців або які недофінансовані. Цю думку вже озвучував Андрій Куликов: у нас забагато мас-медіа й тому розпорошена робоча сила. Якби ринок був меншим, компанії більше заробляли би, могли би більше запропонувати людям і тоді, можливо, й відбір був би жорсткішим.

– Це не позитив, оскільки люди опиняються без засобів до існування й мають приймати рішення, чи лишатися в журналістиці, чи займатися чимось іншим.

 

– У нас закрито один проект, який називався «Великі афери».

 

– Я думаю, це найголовніша причина. Цей проект запустили і думали – як воно піде. Бо ідея була чудова, колектив був непоганий. Але я, мабуть, щось не додумав. У результаті проект виявився не таким цікавим, про що свідчили рейтинги, і його закрили. Вихід був, його можна було врятувати, збільшивши бюджет. Можна було витягнути за рахунок додаткових локацій, за рахунок кращих акторів, за рахунок відряджень. Але грошей на це не було.

 

– Є така комісія – заради бога. З моменту, коли я прийшов на канал, ані в людей на рівні групи «Інтер», ні в мене особисто не було сумнівів, що не можна показувати кров, яка бризкає на екран, або як хтось когось убиває, або зґвалтованих дівчат крупним планом. Тобто з осені ця практика припинилася. Наразі на каналі НТН подається картинка, над якою думають перш ніж ставити. За цим я стежу в своїх програмах, в інших програмах стежать інші люди. Адже це шлях у нікуди і, мені здається, тут інтереси каналу й комісії збігаються. Можливо, комісія не зовсім зрозуміла, що на каналі ці зміни вже відбулися.

 

– Головне моє завдання – допомагати журналістам знайти теми. Ми затверджуємо, над чим ми працюємо, щоб не робити зайвого, не їздити в зайві відрядження. Я вичитую сценарії, рецензую фільми. Теми беремо з мас-медіа – а звідки ще нам їх брати? В нас немає шпигунської мережі. В нас є продюсери, шукати теми – їхня робота (і де вони їх знаходять – їхні проблеми). Але я розумію, де вони їх знаходять: десь у регіональній пресі, частково в київській, на телебаченні. Новини – невичерпне джерело тем, бо новини взяли тему, трошки розкрили і побігли далі, а ми можемо зупинитися на чомусь докладніше.

 

Нині актуальною є тема кризи. «Речовий доказ» розробив цю тему в своєму форматі, адже ця програма присвячена криміналу, там має бути склад злочину. Не скажу, що це мене зачепило, але говорити про те, що, приміром, зросла кількість нападів, потрібно, щоби глядачі робили якісь висновки. Більш соціальний напрямок – це «Правда життя». От наша журналістка поїхала на два заводи, які закрилися, і на місці з’ясовувала, як живуть люди, що в них у холодильниках, що вони збираються робити. Інша журналістка «Правди» робить мозаїчну добірку з різних історій: як у простих людей справи з роботою, з родиною, чи відчувають на собі кризу заможніші люди, як звільнений з роботи чоловік приходить на роботу до дружини з маленькою дитиною, щоб вона погодувала цю дитину...

 

– Ми не на порозі соціально несприятливих речей, ми давно в соціально несприятливих речах. Вони в нас ніколи не зникали, їх просто не помічали. А тепер помічають. Мені здається, що до нинішньої ситуації треба підходити так: якщо ми лякаємось – ми не здатні усвідомлювати, що робити. Якщо ми намагаємось зрозуміти й діяти – в нас з’являються якісь перспективи. Якщо люди, які втратили роботу, не виходитимуть на вулицю, їх узагалі не помітять. Це їхнє право, вони мають це робити. А журналісти мають думати.

 

Що стосується українських медіа, то я не можу дивитися все. Я не є хворобливим споживачем телепрограм, тому не знаю, чесно кажучи, наскільки хто кого підбурює. Але думаю, якщо ми піддаватимемося емоціям, буде гірше й у владі, й людям.

 

– Я ніколи не хотів там провести все своє життя аж до смерті, просто цікаво було пожити й попрацювати в Лондоні. Я свідомо хотів повернутися. Лондон дуже змінив мене: після навчання, а згодом і роботи в Лондоні я став раціональнішим, тобто менш слов’янським, якщо можна так сказати. Я став більш глобалізованою людиною, космополітом. Захід може виховувати – залежно з ким там спілкуєшся і хто твої вчителі. Там теж є люди, з якими не хочеться спілкуватися. Коли летиш із п’яними британськими туристами в одному літаку, то...

 

– Українці не такі п’яні. Вони значно стриманіші в літаку, ніж британські туристи. Є британська культура, а є британські п’яні люди в літаку, з якими ти летиш, і це різні речі. У Британії були речі, які мене дратували. А в Україні є речі, яких мені бракує.

 

– Бракує нормального кіно, наприклад. Хочеться просто піти в кіно ввечері і подивитися фільм, розрахований на людину з вищою освітою, але в нас ідуть переважно блокбастери, розраховані на широкі маси, в них багато примітивізованого. Тому доводиться переходити на DVD або качати фільми з інтернету.

– Це віддзеркалення неконтрольованого стану ринку. Держава щось забороняє, а чогось – ні, тож якщо можна заробити рейтинг новин простішим продуктом, звісно, це роблять. Коло замкнене.

 

Новини підпорядковані бізнес-інтересам каналів, і цим усе пояснюється. Щоб наші новини вийшли за це замкнене коло заробляння грошей, має бути громадський мовник, який фінансується громадою, для якого головне не прибуток, а баланс, суспільна вага. Я думаю, це найреальніший шлях попри всю його складність.

 

– Думаю, ситуація різна. Тоді суспільство загалом відчувало, що воно не є вільним, і хотіло покласти цьому край. Значна частина журналістів усвідомлювали, що це шлях у нікуди, що не можна миритися зі страхом, який прийшов після вбивства Ґонґадзе. Люди просто боялися за своє життя й тому виконували темники. А нині страху за своє життя ні в кого немає. У нас, тьху-тьху, наразі з цим усе добре. Є інший страх – страх звільнення, страх залишитися один на один із кредитом і голодною родиною. Насправді цей страх треба переборювати так само, як і страх попереднього періоду. Бо страх паралізує мислення й людина припускається помилок. Безвихідних ситуацій немає. Треба наводити лад у країні, і ми це розуміємо. В нас є маса людей (журналістів це менше стосується, але також), які звикли жити не за витратами і які й надалі мріють про те, щоб отримувати великі гроші, реально їх не заробляючи. Тому що в нашій країні системна корупція. Ці люди й надалі хотітимуть розпоряджатися коштами, яких не заробили, але досвід показує, що в часи кризи вже мало що ділити.

 

Нині є суспільний запит на те, щоби змусити таких людей жити за законами, за правилами. Той політик, державний діяч, який візьме на прапор гасла наведення ладу, знайде відгук у душах і серцях людей. При тому що в нас розколоте суспільство, при тому що я не знаю, як це відбуватиметься, хто конкретно це буде (можливо, хтось із іншої країни). Але в нас є небезпека і спокуса навести лад так, щоби раз і назавжди. А це може скінчитися більш суворим режимом. Якщо такий режим триватиме недовго, буде розумним і завершиться передачею влади так, як це було 2004 року, це буде позитивний вихід. Якщо диктатура залишиться надовго – це буде негатив.

 

– Якщо диктатура наступить, тоді всі зрозуміють, що це погано.

 

– У нас, як правило, так і буває. Нині треба думати, що робити, аби так не було. Може, справді нам треба здійснити другу спробу створення громадського мовлення. І ставлення до нього з боку претендента на роль керівника держави спрацьовуватиме як лакмусовий папірець: підтримує – значить ця людина подає надії.

 

Причому не обов’язково починати з якогось мегагромадського мовлення, достатньо спробувати зробити, скажімо, маленький радіоканал на громадських засадах, із невеликим бюджетом. І потім подивитися: пливе? Пливе. Цікаво людям? Цікаво. Тоді можна розвивати цей експеримент далі.

 

– Документалістикою я ще після студентських років займався, але тоді все було простіше, ринок був абсолютно невибагливий. У 1993 – 94 роках я зробив 7-серійний документальний фільм «Забута державність» про події в Україні 1917 – 1921 років, який виходив на УТ-1, а згодом і на СТБ. До речі, цей фільм я робив разом із режисером Сергієм Сотниченком, із яким пізніше знімав «Таємниці». «Забуту державність» ми на касетах поширювали, роздавали по школах, бо фільм вийшов трохи дидактичним. Там була, умовно кажучи, дуже проста технологія: статичні історики, трошки стендапів, хроніка, трошки сучасних зйомок і зовсім мало очевидців. Про рейтинги як вимогу до фільму тоді не йшлося. Інша справа – «Таємниці України», це зовсім інший етап розвитку телебачення України. Це ринковий серіал, побудований за канонами ринкового комерційного телебачення.

– При чому тут селебрітіз? Далеко не в кожному фільмі «07 продакшн» чи серед тих, що робимо ми, є зірки. Має бути цікава історія, розумієте? Якщо її немає, люди починають викручуватися, брати зірок. Дивіться: ми знайшли для «Правди життя» родину, чоловіка і дружину, які мають 7 чи 8 дітей. Ці люди виїхали ще з Радянського Союзу на початку 1990-х, емігрували в Штати і там народили своїх дітей. Їх висилають із Америки за те, що вони зі штату в штат їздять на автобусі з дітьми, не навчають їх. Потім вони живуть у Росії в піонерському таборі, після чого їх висилають із Росії. Потім вони опиняються в Україні, їх саджають у потяг, дітей забирають у дитячий будинок, а ці двоє батьків викопують собі землянку і живуть у ній. Розумієте? І ми веземо цих дітей до їхніх батьків, які живуть у землянці. Вони зустрічаються, плачуть, реагують – усе це на камеру. Їм кажуть: «Візьміть українське громадянство, вам буде легше жити». А вони не хочуть, бо вважають себе громадянами Радянського Союзу. Кажуть, що вони віруючі люди і взагалі проти паспортів. Якщо є така історія, то не треба зірок.

 

– Ну то й що, що я був випусковим? В мене ж був вільний тиждень. Мені просто було цікаво, і я виявив ініціативу. Звернувся до керівництва, сказавши, мовляв, ось, є ще один багнет, давайте я поїду. Керівництво сказало: «Ну, давай, пиши теми». Я написав теми. Щось затвердили, Антон Нікітін запропонував зробити сюжет про в’єтнамську «зірочку». Зі мною був чудовий оператор Вадим Ревун, який часто працює з Андрієм Цаплієнком у гарячих точках і взагалі об’їздив увесь світ. А у В’єтнамі і Камбоджі Вадим тоді ще не був, тому поїхав залюбки.

 

– Залишилося те, що це була дуже виснажлива робота. Насправді на той час тільки «Інтер» міг дозволити собі організувати таке відрядження. Ми поїхали через Таїланд у В’єтнам. У В’єтнамі ми мали якомога швидше рухатись, тому нам було закуплено квитки на внутрішні авіаперельоти. Так само у Камбоджу ми, звісно, літали. Насправді я був зацікавлений у тому, щоб поїхати і відвести душу, зате я привіз штук 6-7 сюжетів. Звісно, й рейтинги в цих сюжетів були хороші.

 

– Я завжди готовий працювати «в полі». Хто ж проти? У нас в Україні є багато журналістів, готових поїхати й робити документальні фільми про життя латиноамериканців чи африканців, але наразі на це немає бюджетів.

 

– Я не знаю, що наразі на «Інтері». Я пішов, коли там ще все було добре. Мені здається, вони їздять у відрядження, можливо, трохи рідше. Все-таки це велике вікно у світ – те, що «Інтер» іде на це. Це дуже нелегко, але те, що репортери можуть їздити, що є власні кореспонденти в інших державах – дуже важливо. На нас тисне містечковість, люди не розуміють, що відбувається в світі.

 

– Ви говорите про речі, які не є ознакою демократії. Ви говорите про висловлювання якихось людей. Ознака демократії чи не демократії – це наявність чи відсутність виборів, переслідування людей за політичними поглядами, концтаборів, розстрілів... У нас людей не розстрілюють за участь у політичних партіях. Якщо в нас є не дуже виховані люди, це не є ознакою демократії чи не демократії. В нас олігархічний плюралізм мас-медіа.

 

– Це не є ознакою демократії, але це не є й ознакою тоталітаризму. Ми можемо сперечатися. Це тонкощі, розумієте? Можливо, це олігархічна демократія, але я не політолог, це не зовсім до мене.

 

– Я вам хочу так сказати: буває значно гірша ситуація. Поки в нас не переслідують за висловлені переконання – це демократія. Я колись історією займався і пригадую: після того, як царат було скинуто, хтось із українських публіцистів початку ХХ століття писав, що повернення до брутального й нелюдського режиму вже ніколи не буде. І що було потім? Тому треба цінувати те, що в нас є.

 

– При чому це?