– Кожна людина, яка хоче чогось досягнути в цьому житті, повинна залишити після себе школу. Я була у витоків економічної журналістики в Україні, хоча йшла до всього інтуїтивно, бо не маю ані економічної, ані журналістської освіти, а тепер на каналі UBC я як шеф-редактор інформаційно-аналітичної редакції ділюся своїм досвідом із молоддю…

 

Знаєте, ще сім років тому колишній керівник ЧАЕС Сергій Парашин казав, що мені вже час писати книгу з української енергетики, оскільки у мене такі системні знання, яких немає навіть у Міністерстві. Так що ідея, чим мені зайнятися на пенсії, у мене вже є, хоча я туди поки що не збираюсь. Я взагалі планую працювати до 80 років, я знаю такі приклади. Крім того, я ніколи не припиняю своєї роботи у друкованих виданнях, бо вважаю, що журналіст, який працює тільки на телебаченні, багато втрачає. Дійсно, на телебаченні будь-яка важлива інформація, навіть та, яку важко дістати, за лічені хвилини подається в ефірі і після цього зникає. Так що можна сказати, що мій багаторічний досвід співпраці із економічними друкованими виданнями – це мій матеріальний доробок.

 

– Так. Особливо у цій роботі мені подобається такий момент, коли я починаю обробляти зібрану інформацію, буквально занурююсь у неї – і раптом помічаю та розумію якісь нові взаємозв’язки, якісь небезпечні для економіки тенденції. Коли пишу, я про все забуваю, це як наркотик. А коли вже закінчила і відправила редактору текст – це взагалі кайф.

 

– Раніше мене такі питання не дуже хвилювали, але зараз я мрію про те, щоби добудувати свій будинок, щоби було де заховатися від усього світу, принаймні на вихідні. І, знаєте, у чому іронія долі? Я маю усі можливі вищі нагороди як журналіст, що пише про ПЕК, та критичне гостре перо, але це мені не допомагає поламати корупційні схеми, тому я житиму в тому будинку без електроенергії. У нас зараз така ситуація по всій Україні, що проста людина, яка не має мішка із грішми, не може навіть стати користувачем електроенергії. Але нічого, я хочу, щоби там принаймні були квіти, зелена трава, це так заспокоює.

 

А взагалі, останні роки найбільш важливими об’єктами моєї уваги є троє моїх онуків, чекаємо зараз четверту дівчинку. Ось страждаю, що мені бракує часу на них, тому що на вихідних я часто пишу чергову статтю. Тому мені доводиться часом вставати о п’ятій ранку, щоби встигнути щось написати ще перед роботою, потім залишатися після роботи і писати години до дев’ятої-десятої. І сьогодні, до речі, прокинулася о п’ятій, треба було дописати статтю про те, чи доцільно будувати нові нафтопереробні заводи в Україні. Насправді, ця тема зачіпає кожного, в кого, приміром, є своя машина.

 

– Перед своїм приходом у журналістику протягом 15 років я працювала на посаді інженера-конструктора у ЦКБ «Арсенал», де розробляли прилади для космосу, яким не було аналогів у світі. Розумієте, для мене ця робота була морально дуже важкою: ти повинен був зайти туди за три хвилини до восьмої ранку і міг вийти звідти не раніше п’ятої вечора, за цим слідкували люди зі справжньою зброєю, нас карали за мінімальні запізнення. Це був суворий режим, тому я вважаю, що 15 років прожила у в’язниці. Хіба з тою різницею, що додому на ніч відпускали. Після перебудови відбулася конверсія, поменшало замовлень, ми почали отримувати копійки, на які не можна було не те що дітей – себе прогодувати. Коли я переконалася остаточно, що відбувається повна деградація самої галузі, я пішла у журналістику. І в 38 років почала все спочатку.

 

Я пішла по стопам своєї доньки, вона тоді закінчила школу, не вступила до вузу і працювала у київському Представництві Української інформаційної служби (із центром у Лондоні), утримуючи на свою зарплату всю нашу родину, аж поки й я не почала там працювати. Вони шукали редактора, не обтяженого досвідом роботи в радянській пресі. А я не просто була не обтяжена, я взагалі на той момент нічого не вміла! Я довго вагалась, але вирішила піти спробувати. З самого початку мені доручили працювати із регіонами, приймати та редагувати повідомлення від кореспондентів. Але мені було цього замало. Я поставила перед собою мету – розібратися, що відбувається у машинобудівному комплексі – літакобудуванні, суднобудуванні, автомобілебудуванні тощо – загалом на початку 1990-х уряд поставив за мету відродити 22 напрямки машинобудівного комплексу, включаючи військову промисловість. День я працювала в редакції, а наступного дня, коли у мене був вихідний, я йшла вивчати міністерські програми розвитку, ходила на прес-конференції.

 

Я вперше почала бачити, наскільки ми необізнані з тими процесами, які відбуваються в нашій економіці. Проблема в тому, що раніше радянська преса не висвітлювала економіку в належному вигляді, тобто не надавала вичерпної інформації про економіку. В ті часи журналісти більше писали про звитяги, а економічна журналістика сформувалася пізніше - вже у незалежній Україні. Тоді за власною ініціативою зробила маленьке дослідження: зателефонувала у комерційні відділи багатьох посольств і спитала, чи вони були би зацікавлені отримувати тижневик економічних новин. Всі сказали, що так, звісно. Я зателефонувала в «Інтерфакс», зустрілася із Олександром Мартиненком, познайомилася із нині покійним Михайлом Коломійцем, який тоді робив економічний інформаційний тижневик в «Інтерфаксі-Україна». Дуже швидко Михайло запропонував робити власний тижневик у межах національного агентства «Укрінформ». Так народилося щотижневе видання «Укрінформ-бізнес-ньюс», англійською та російською мовами. Перший номер вийшов у листопаді 1993 року, річна підписка коштувала 800 доларів – тоді це були величезні гроші, а робили його в перші півроку лише три журналісти – Михайло Коломієць, Алла Єрьоменко та я.

 

Підписку на цей інформаційно-аналітичний тижневик відразу ж оформили практично всі посольства високорозвинутих країн, а також багато компаній – світових лідерів у певних напрямках бізнесу. Тижневик відразу ж став лідером на українському ринку дорогої економічної інформації, дуже швидко випередив «Інтерфакс-Україна». Ми були безмежно щасливі, крім роботи, не хотіли нічого знати. Йшли з роботи після 24-ї години, а о 9-й завжди починався наступний робочий день. Згодом цей тижневик переріс у нині відоме агентство «Українські новини».

 

– Трагедія української економіки в тому, що вона вся наскрізь корумпована, через що жодна галузь не розвивається нормально. І найстрашніше, що корупція роз’їла й правоохоронні органи.

 

– Важко сказати, я міркую над цим. Особисто я намагаюсь показати у своїх статтях, у своїй авторській програмі «Резонанс» на каналі UBC, де коїться несправедливість і що можна зробити. Я вже стільки разів розповідала в ефірі про такі злочини, після яких Генпрокуратура була би просто зобов’язана порушити кримінальні справи!

 

Наприклад, я часто приїжджаю у Броварський район. Я звідти родом, зараз будую там собі хату, і я сама стала свідком того, які безчинства там робляться. Люди, які там народилися і прожили все життя, не можуть отримати документи, що підтверджують право їхньої власності на землю біля власного будинку. Коли я туди приїжджаю, місцеві сходяться так, ніби я можу вирішити усі їхні проблеми. А я нічого не можу. У нас демократія, журналістів уже не вбивають за слово, але ж користі жодної!

 

– Так, телебачення забирає дуже багато часу. В «Україні енергетичній» мені доводилося працювати по 18 годин без вихідних, це було виснажливо. Тоді якось я написала для «Експерта» статтю – і мене запросили на посаду економічного оглядача. Це було єдине видання, де головний редактор Іскандер Хісамов став для мене ще й великим учителем у плані роботи над текстом. Саме там мене навчили правильно вибудовувати статтю, її логіку, хоча на той час мені здавалося, що я це вже вміла.

 

– Ні! Я розумію, що природні багатства не гумові, але й наші вчені теж не сплять, вони шукають альтернативні джерела енергії. Минулого року я була на ярмарку українських ноу-хау і тільки переконалася в тому, що ми самі можемо винаходити нові способи реагування на виклики нашого часу.

 

– Викласти цю інформацію простою мовою. Наприклад, зараз із простої людини, що хоче підключитися до електричної мережі, вимагають хабар 10-12, а інколи й 40 тисяч гривень. А коли я в парламенті на спільному засіданні Комітету з питань ПЕК та НКРЕ (Національна комісія із регулювання електроенергетики. – «ТК».) чую, що насправді підключення коштує 500–1 000 гривень, я це роблю першою новиною. Я намагаюсь викласти інформацію доступно, і я впевнена, що будь-яка людина це зрозуміє, їй ця новина може бути корисною. Ми вважаємо, що наша аудиторія – це ділові кола, а насправді відгуки ми часто отримуємо від пересічних громадян, які дзвонять і дякують за те, що ми своїми програмами допомогли їм розв’язати якісь проблеми.

 

– 1 вересня буде рік, як працює наш канал, і жодного разу я як головний редактор не отримала будь-яких рекомендацій від керівництва щодо того, що і як ми повинні подавати в ефір.

 

– Я пробувала, але не вийшло. Ще у 1991 році я разом зі своїми колегами створила мале науково-виробниче підприємство «Лілея», але невдовзі я пішла у журналістику і кинула все це. Вірніше, подарувала своєму колезі по ЦКБ «Арсенал» Сергієві Петренку, тепер уже вченому зі світовим ім’ям. Зараз він завідує кафедрою нанотехнологій у КПІ. Зокрема він винайшов п’єзодвигун, на базі якого можна робити дослідження під мікроскопом на клітинному рівні. Я навіть робила сюжет про можливості цього приладу, коли прямо у нас на очах учені зробили розтин кількох вагітних мишей, дістали ембріони і вивчали під мікроскопом їхні стовбурові клітини.

 

– Ну, трохи неприємно, але нас попереджали. Я на саме вбивство не дивилася, відверталася. А ще колись хірургом хотіла бути! Тоді якраз подумала, що добре, що не пішла у медицину, а пішла у пресу.

 

– Я це усвідомлюю, але у нас же зовсім різні вагові категорії! Економічна інформація складна, незважаючи на те, що ми намагаємося говорити зрозумілою для кожного мовою, але, все одно, в країні, де половина всього обертається в тіні, де така корупція, економічна інформація приносить людям не задоволення, а гіркоту і розпач. А розважальні програми дають позитивні емоції, тож не дивно, що такі програми у нас найпопулярніші. Я сама інколи відчуваю страшну перевтому від економічної інформації, і тоді мені просто хочеться послухати якусь свою улюблену музику – Софію Ротару, Оксану Білозір, Аллу Пугачову.