Наталка Прудка: «Я маю усі можливі вищі нагороди як журналіст, що пише про ПЕК, ...тому я житиму в будинку без електроенергії»
21 Серпня 2008
Наталка Прудка: «Я маю усі можливі вищі нагороди як журналіст, що пише про ПЕК, ...тому я житиму в будинку без електроенергії»
У розмові з «ТК» головний редактор ділового каналу UBC Наталка Прудка розповіла про те, як «бунт у собі» привів її у журналістику, про будні роботи в новій телекомпанії та про іронію у її власній долі.
Грандіозність характеру та міцна сила волі цієї лагідної усміхненої жінки в квітчастому помітні не відразу. Не можна сказати, що наше знайомство із Наталкою Прудкою, тележурналістом, особливо досвідченим у галузі паливно-енергетичного комплексу, дуже нагадувало зустріч Нео із Піфією. Втім, із першого погляду Наталка так само, як кулінарка-чаклунка з «Матриці», не справляє враження втаємниченої, хоч і стверджує, що має власні напрацьовані джерела інформації у держорганах і не тільки.
Так чи інакше, але підозрюю, що не лише у мене внаслідок спілкування із Наталкою та під впливом її енергійної, працелюбної вдачі активізувались докори сумління. Судіть самі: заради того, щоб попрацювати над статтею про те, наприклад, чи варто в Україні будувати нові нафтопереробні заводи, Наталка часом прокидається о п’ятій ранку. В неї три вищі технічні освіти, позаду 15 років у ЦКБ «Арсенал» на посаді інженера-конструктора (озброєну охорону там зняли тільки коли бюро почало розробляти швейні машинки), а потім друге народження (у 38 років, якщо комусь цікаво) в якості журналіста і більше 10 років на телебаченні (СТБ, «Ера», ICTV, UBC).
У червні 2005 року Наталка дала собі слово ніколи більше не працювати на телебаченні, але вже у травні 2007-го прийшла на посаду головного редактора та шеф-редактора інформаційно-аналітичної редакції UBC, щоби тепер відповідати за кожне слово, сказане в одній з аналітичних програм каналу. А їх, між іншим, десять, не рахуючи її власний авторський щотижневик «UBC-Резонанс».
– Наталко, з вами так буває – вас починає турбувати, що залишиться після вас? І що, власне, може залишитися, якщо ви займаєтесь такими скороминущими речами, як новини?
– Кожна людина, яка хоче чогось досягнути в цьому житті, повинна залишити після себе школу. Я була у витоків економічної журналістики в Україні, хоча йшла до всього інтуїтивно, бо не маю ані економічної, ані журналістської освіти, а тепер на каналі UBC я як шеф-редактор інформаційно-аналітичної редакції ділюся своїм досвідом із молоддю…
Знаєте, ще сім років тому колишній керівник ЧАЕС Сергій Парашин казав, що мені вже час писати книгу з української енергетики, оскільки у мене такі системні знання, яких немає навіть у Міністерстві. Так що ідея, чим мені зайнятися на пенсії, у мене вже є, хоча я туди поки що не збираюсь. Я взагалі планую працювати до 80 років, я знаю такі приклади. Крім того, я ніколи не припиняю своєї роботи у друкованих виданнях, бо вважаю, що журналіст, який працює тільки на телебаченні, багато втрачає. Дійсно, на телебаченні будь-яка важлива інформація, навіть та, яку важко дістати, за лічені хвилини подається в ефірі і після цього зникає. Так що можна сказати, що мій багаторічний досвід співпраці із економічними друкованими виданнями – це мій матеріальний доробок.
– Чесно кажучи, ваше багаторічне захоплення паливно-енергетичним комплексом та усілякими подібними проблемами є для мене не дуже зрозумілим. Уявіть, що для мене таке захоплення – все одно, що злітати в космос. Ви дійсно отримуєте задоволення від цього?
– Так. Особливо у цій роботі мені подобається такий момент, коли я починаю обробляти зібрану інформацію, буквально занурююсь у неї – і раптом помічаю та розумію якісь нові взаємозв’язки, якісь небезпечні для економіки тенденції. Коли пишу, я про все забуваю, це як наркотик. А коли вже закінчила і відправила редактору текст – це взагалі кайф.
– Окрім цього задоволення, з чого ще складається ваше мистецтво жити?
– Раніше мене такі питання не дуже хвилювали, але зараз я мрію про те, щоби добудувати свій будинок, щоби було де заховатися від усього світу, принаймні на вихідні. І, знаєте, у чому іронія долі? Я маю усі можливі вищі нагороди як журналіст, що пише про ПЕК, та критичне гостре перо, але це мені не допомагає поламати корупційні схеми, тому я житиму в тому будинку без електроенергії. У нас зараз така ситуація по всій Україні, що проста людина, яка не має мішка із грішми, не може навіть стати користувачем електроенергії. Але нічого, я хочу, щоби там принаймні були квіти, зелена трава, це так заспокоює.
А взагалі, останні роки найбільш важливими об’єктами моєї уваги є троє моїх онуків, чекаємо зараз четверту дівчинку. Ось страждаю, що мені бракує часу на них, тому що на вихідних я часто пишу чергову статтю. Тому мені доводиться часом вставати о п’ятій ранку, щоби встигнути щось написати ще перед роботою, потім залишатися після роботи і писати години до дев’ятої-десятої. І сьогодні, до речі, прокинулася о п’ятій, треба було дописати статтю про те, чи доцільно будувати нові нафтопереробні заводи в Україні. Насправді, ця тема зачіпає кожного, в кого, приміром, є своя машина.
– У своїй імпровізованій автобіографії, яку ви надали нашій редакції ще перед зустріччю, ви писали, що «бунт у собі, бажання змінити нікчемне життя 90-х привели мене у журналістику». Розкажіть, будь ласка, детальніше, проти чого ви тоді бунтували.
– Перед своїм приходом у журналістику протягом 15 років я працювала на посаді інженера-конструктора у ЦКБ «Арсенал», де розробляли прилади для космосу, яким не було аналогів у світі. Розумієте, для мене ця робота була морально дуже важкою: ти повинен був зайти туди за три хвилини до восьмої ранку і міг вийти звідти не раніше п’ятої вечора, за цим слідкували люди зі справжньою зброєю, нас карали за мінімальні запізнення. Це був суворий режим, тому я вважаю, що 15 років прожила у в’язниці. Хіба з тою різницею, що додому на ніч відпускали. Після перебудови відбулася конверсія, поменшало замовлень, ми почали отримувати копійки, на які не можна було не те що дітей – себе прогодувати. Коли я переконалася остаточно, що відбувається повна деградація самої галузі, я пішла у журналістику. І в 38 років почала все спочатку.
Я пішла по стопам своєї доньки, вона тоді закінчила школу, не вступила до вузу і працювала у київському Представництві Української інформаційної служби (із центром у Лондоні), утримуючи на свою зарплату всю нашу родину, аж поки й я не почала там працювати. Вони шукали редактора, не обтяженого досвідом роботи в радянській пресі. А я не просто була не обтяжена, я взагалі на той момент нічого не вміла! Я довго вагалась, але вирішила піти спробувати. З самого початку мені доручили працювати із регіонами, приймати та редагувати повідомлення від кореспондентів. Але мені було цього замало. Я поставила перед собою мету – розібратися, що відбувається у машинобудівному комплексі – літакобудуванні, суднобудуванні, автомобілебудуванні тощо – загалом на початку 1990-х уряд поставив за мету відродити 22 напрямки машинобудівного комплексу, включаючи військову промисловість. День я працювала в редакції, а наступного дня, коли у мене був вихідний, я йшла вивчати міністерські програми розвитку, ходила на прес-конференції.
Я вперше почала бачити, наскільки ми необізнані з тими процесами, які відбуваються в нашій економіці. Проблема в тому, що раніше радянська преса не висвітлювала економіку в належному вигляді, тобто не надавала вичерпної інформації про економіку. В ті часи журналісти більше писали про звитяги, а економічна журналістика сформувалася пізніше - вже у незалежній Україні. Тоді за власною ініціативою зробила маленьке дослідження: зателефонувала у комерційні відділи багатьох посольств і спитала, чи вони були би зацікавлені отримувати тижневик економічних новин. Всі сказали, що так, звісно. Я зателефонувала в «Інтерфакс», зустрілася із Олександром Мартиненком, познайомилася із нині покійним Михайлом Коломійцем, який тоді робив економічний інформаційний тижневик в «Інтерфаксі-Україна». Дуже швидко Михайло запропонував робити власний тижневик у межах національного агентства «Укрінформ». Так народилося щотижневе видання «Укрінформ-бізнес-ньюс», англійською та російською мовами. Перший номер вийшов у листопаді 1993 року, річна підписка коштувала 800 доларів – тоді це були величезні гроші, а робили його в перші півроку лише три журналісти – Михайло Коломієць, Алла Єрьоменко та я.
Підписку на цей інформаційно-аналітичний тижневик відразу ж оформили практично всі посольства високорозвинутих країн, а також багато компаній – світових лідерів у певних напрямках бізнесу. Тижневик відразу ж став лідером на українському ринку дорогої економічної інформації, дуже швидко випередив «Інтерфакс-Україна». Ми були безмежно щасливі, крім роботи, не хотіли нічого знати. Йшли з роботи після 24-ї години, а о 9-й завжди починався наступний робочий день. Згодом цей тижневик переріс у нині відоме агентство «Українські новини».
– Фернан Бродель акцентував на тому, що економіка та географія – доленосні фактори як історичного процесу, так й існування певної цивілізації. З вашої точки зору, що сутнісного можна зрозуміти в цьому сенсі про сучасну Україну як країну, аналізуючи її модель господарювання?
– Трагедія української економіки в тому, що вона вся наскрізь корумпована, через що жодна галузь не розвивається нормально. І найстрашніше, що корупція роз’їла й правоохоронні органи.
– Що мають робити в цій ситуації журналісти?
– Важко сказати, я міркую над цим. Особисто я намагаюсь показати у своїх статтях, у своїй авторській програмі «Резонанс» на каналі UBC, де коїться несправедливість і що можна зробити. Я вже стільки разів розповідала в ефірі про такі злочини, після яких Генпрокуратура була би просто зобов’язана порушити кримінальні справи!
Наприклад, я часто приїжджаю у Броварський район. Я звідти родом, зараз будую там собі хату, і я сама стала свідком того, які безчинства там робляться. Люди, які там народилися і прожили все життя, не можуть отримати документи, що підтверджують право їхньої власності на землю біля власного будинку. Коли я туди приїжджаю, місцеві сходяться так, ніби я можу вирішити усі їхні проблеми. А я нічого не можу. У нас демократія, журналістів уже не вбивають за слово, але ж користі жодної!
– Наскільки я знаю, ваш роман із медіа не був аж таким безхмарним. Принаймні раз, коли ви припинили робити авторську телепрограму «Україна енергетична» («Ера», СТБ, ІСТV), ви дали собі слово, що більше ніколи не працюватимете на телебаченні…
– Так, телебачення забирає дуже багато часу. В «Україні енергетичній» мені доводилося працювати по 18 годин без вихідних, це було виснажливо. Тоді якось я написала для «Експерта» статтю – і мене запросили на посаду економічного оглядача. Це було єдине видання, де головний редактор Іскандер Хісамов став для мене ще й великим учителем у плані роботи над текстом. Саме там мене навчили правильно вибудовувати статтю, її логіку, хоча на той час мені здавалося, що я це вже вміла.
– Чи не спричиняє у вас неабиякий обсяг накопичених знань про паливно-енергетичний комплекс (а отже, про варварське ставлення людей до природних ресурсів) регулярних апокаліптичних настроїв?
– Ні! Я розумію, що природні багатства не гумові, але й наші вчені теж не сплять, вони шукають альтернативні джерела енергії. Минулого року я була на ярмарку українських ноу-хау і тільки переконалася в тому, що ми самі можемо винаходити нові способи реагування на виклики нашого часу.
– Як саме зробити складну для сприйняття і геть не розважальну інформацію цікавою, привабливою для пересічного українського глядача, який будь-що надає перевагу серіалам?
– Викласти цю інформацію простою мовою. Наприклад, зараз із простої людини, що хоче підключитися до електричної мережі, вимагають хабар 10-12, а інколи й 40 тисяч гривень. А коли я в парламенті на спільному засіданні Комітету з питань ПЕК та НКРЕ (Національна комісія із регулювання електроенергетики. – «ТК».) чую, що насправді підключення коштує 500–1 000 гривень, я це роблю першою новиною. Я намагаюсь викласти інформацію доступно, і я впевнена, що будь-яка людина це зрозуміє, їй ця новина може бути корисною. Ми вважаємо, що наша аудиторія – це ділові кола, а насправді відгуки ми часто отримуємо від пересічних громадян, які дзвонять і дякують за те, що ми своїми програмами допомогли їм розв’язати якісь проблеми.
– Ваш канал – також бізнес-структура, яка до того ж у своїй діяльності може зачіпати фінансові інтереси інших бізнес-структур. Наскільки вам завжди вдається залишатися незалежними та вільними у виборі тем?
– 1 вересня буде рік, як працює наш канал, і жодного разу я як головний редактор не отримала будь-яких рекомендацій від керівництва щодо того, що і як ми повинні подавати в ефір.
– Чому ви не стали бізнесменом?
– Я пробувала, але не вийшло. Ще у 1991 році я разом зі своїми колегами створила мале науково-виробниче підприємство «Лілея», але невдовзі я пішла у журналістику і кинула все це. Вірніше, подарувала своєму колезі по ЦКБ «Арсенал» Сергієві Петренку, тепер уже вченому зі світовим ім’ям. Зараз він завідує кафедрою нанотехнологій у КПІ. Зокрема він винайшов п’єзодвигун, на базі якого можна робити дослідження під мікроскопом на клітинному рівні. Я навіть робила сюжет про можливості цього приладу, коли прямо у нас на очах учені зробили розтин кількох вагітних мишей, дістали ембріони і вивчали під мікроскопом їхні стовбурові клітини.
– Страшні речі. У вас серце не зупинялося від споглядання за цими невинно вбитими вагітними тваринами?
– Ну, трохи неприємно, але нас попереджали. Я на саме вбивство не дивилася, відверталася. А ще колись хірургом хотіла бути! Тоді якраз подумала, що добре, що не пішла у медицину, а пішла у пресу.
– Ви вже чули, що восени на ТРК «Україна» з’явиться нове шоу Вєрки Сердючки? Ажіотаж – уже зараз. Вам бувало коли-небудь прикро, що у вас ніколи не буде такого визнання, як у вашої майбутньої колеги, хоч ви й робите не менш важливу, аніж Вєрка, для суспільства справу?
– Я це усвідомлюю, але у нас же зовсім різні вагові категорії! Економічна інформація складна, незважаючи на те, що ми намагаємося говорити зрозумілою для кожного мовою, але, все одно, в країні, де половина всього обертається в тіні, де така корупція, економічна інформація приносить людям не задоволення, а гіркоту і розпач. А розважальні програми дають позитивні емоції, тож не дивно, що такі програми у нас найпопулярніші. Я сама інколи відчуваю страшну перевтому від економічної інформації, і тоді мені просто хочеться послухати якусь свою улюблену музику – Софію Ротару, Оксану Білозір, Аллу Пугачову.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
13
лена
5962 дн. тому
Ой, коллеги, а вот может кто-то подскажет что это за организация, упоминаемая в статье: "і працювала у київському Представництві Української інформаційної служби (із центром у Лондоні)". Тут что-то пропущено, Что такое "укр.информ.служба"? Простите, если может я чего не знаю - просто стало любопытно. Подскажите!!!
Кандолиза
5965 дн. тому
Работала с Прудкой много лет тому назад. Тогда она была жутко энергичной и, мягко говоря, не очень критичной в оценке собственной персоны. При том, мне всегда казалось, что она неумна и даже, по дольшому счёту, ограничена. Но стремительность её журналистской карьеры всегда изумляла: как может человек, не имеющий ни одной свежей мысли в голове и при полным отсутствии аналитического мышления, так "массивно" заполнить собой всё, что шелестит и светится. Тут кто-то писал про гонорарный фонд - предмет нежной натыной любви. Так у нас она его тоже отчаянно «рубала».
Богдан
5966 дн. тому
М-да..это шубыла великая программа. Тогда еще шутили, что Наталке Прудкой и Олегу гавришу нужно дать орден "За защиту реверса" Одесса-Броды
Sonic
5966 дн. тому
Если я правильно помню, "Украина энергетическая" была программа Юрия Бойко ... курировал ее Костик Бородин... Эфир был платным .... Чем гордится? Этот что, был такой классный продукт, который покупало ТВ... нет...
Киев
5967 дн. тому
Не удивительно,что в её годы она всё ещё Наталка...Шустрая ,в общем ,бабёнка.
5967 дн. тому
Включу парламентский канал, а там Оксана Билозир выступает, сижу и слушаю, слушаю. слушаю.......
Rowdy
5967 дн. тому
Пришлось одно время работать с Прудкой в газете "Финансовая Украина" (ФУ)... Трудоголик еще той, пыталась срубить весь гонорарный фонд. Выдавала по несколько разворотов мелким кеглем в каждый номер. Писала практически на все темы. Забивала все дыры - от раздела "Культура" до "Фондовых рынков" (ФР)... Дима Кошевой (сейчас Интерфакс", тогда редактор ФР в ФУ) не даст соврать... Догадываюсь, как она редактирует сама... Но с ее пустым набором штампов по 40 тыс. знаков народ просто вешался...
Sasha
5967 дн. тому
Чув про Прудку,але коли прочитав про вподобання(Оксана Білозір)пошкодував часу на цю писанину.Сєло нєелєктріфіцірованоє.
А ти хто - голодне місто! Чим тобі Оксана Білозір не подобається? Де твоя українська толерантність до смаків?
Ганна
5967 дн. тому
Наталочко! Дуже цікаво було почитати про твою нову роботу. Журналістів ваших зустрічала, приходять до нас у парламент. А ось нанотехнології - цікава тематика, я ж сама прийшла з молекулярної біології, а потім ми працювали в "UВN" в 1995-му. Підтримую тебе і вважаю зараз найцікавішим економічним журналістом.
Что сказать
5967 дн. тому
Кто знает о "высоких" отношениях Искандера и Наталки - в середине этихслезливых откровения просто плачет. Во нахалка, не постеснялась после лет редакторства (!) признаться, что наконец-то начилась писать в Эксперте (!) Тьху
Не дуже нагадувало зустріч Нео із Піфією.
5967 дн. тому
НА САМОМ ДЕЛЕ ЛОЖКИ НЕ СУЩЕСТВУЕТ... :)
Клавдій
5967 дн. тому
Чув про Прудку,але коли прочитав про вподобання(Оксана Білозір)пошкодував часу на цю писанину.Сєло нєелєктріфіцірованоє.
ЖЕсть
5967 дн. тому
Мария Баранивська берет интервью а Натальи Козловой=)))))))))))))))))))))
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ