І йдеться не лише про суспільний шок, який ця історія викликала, й зневіру багатьох виборців, які ще півроку тому палко підтримували Віктора Ющенка, наділяючи його всіма можливими людськими чеснотами. (Особливо це стосується лівобережної частини Центральної України.) Ідеться про те, що багато питань так і залишилися без відповіді.

Віктор Ющенко так і не подав відомостей про те, де й на якій посаді працює його син. Хоча на цьому й наполягали журналісти. Можна, звісно, зрозуміти неквапливість Президента – адже фірма, де працює його син, неодмінно стала б об’єктом нездорової (часом надто нездорової й надто нав’язливої) цікавості, а може, навіть і провокацій. Але ж оприлюднити дані про зарплатню свого сина та про його посаду Президент міг би! Принаймні, щоб розвіяти сумніви стосовно того, що Ющенко-молодший отримує зарплатню саме за роботу, а не за близькість до Президента. Заява Миколи Катеринчука про те, буцімто президентський син володіє авторськими правами на бренди Помаранчевої революції, мало що пояснює: не так легко собі уявити, щоб ці бренди можна було комерційно продавати, тим більше регулярно й у промислових кількостях, через вісім місяців після Революції.

Не поставлено крапку й в історії з публічним звертанням Президента до журналістів (та й не лише до них) на „ти”. Коли Віктор Ющенко ще не був Президентом, коли навіть виборчої кампанії ще не було, довелося мені бути присутнім на зустрічі Ющенка з доволі вузьким – принаймні, всі присутні без проблем вмістилися в невеличкій кімнаті – колом регіональних журналістів, що представляли одну з областей українського Сходу. Жодного натяку на тикання тоді не було: Ющенко інтелігентно та довірливо, без тіні самомилування, у зовсім не трибунній, а, радше, якійсь камерній манері розмовляв із журналістами, детально відповідав на їхні далеко не завжди прихильні до нього запитання. Що ж сталося з тих пір? Президентові держави, батькові нації, на думку Ющенка, не личить звертатися до смердів, до своїх підданих, мов до рівних? Це буде нижче за його гідність? Цим він принизить себе? Пригадуючи ту от зустріч із журналістами, не віриться. Може, ми спостерігаємо своєрідну гіперкомпенсацію: Ющенко в такий спосіб намагається замаскувати природну м’якість характеру, відсутність командних навичок радянського штибу? Якщо так, то спосіб цей є абсолютно невдалим і незграбним. А може, це порекомендувала Президентові його піар-служба? Чи хтось із близького оточення? Мимоволі пригадалися постійні чутки, що вирували під час Помаранчевої революції: нібито найконфіденційніша інформація зі штабу Ющенка ледь не миттєво ставала відомою його опонентам. Інформація такого ґатунку, що знати, а отже, й зливати її міг лише хтось з най-найближчого оточення. Але якщо це було насправді, якщо серед найближчого оточення Ющенка хтось справді грав проти нього, то що цей добродій робить сьогодні? Покаявся й припинив подвійну гру?

Це – запитання до Президента, що так і лишилися без відповіді. Що ж до журналістів... Їхню позицію щодо Віктора Ющенка не можна назвати інакше, як непримиренною. На таку непримиренність не заслуговував навіть Леонід Кучма – не кажучи вже про те, що жодних претензій щодо його звертання на „ти” йому ніхто ніколи публічно не закидав, нібито тоді це було нормально, й так і мало бути. Надто великі надії покладали на Ющенка, й надто сильним було розчарування? Але ж журналісти – не домогосподарки, вони мають змогу й мусять тверезо оцінювати сильні та слабкі сторони Президента. І керуватися не емоціями, а здоровим глуздом. Поняття „причаруватися – розчаруватися” – це не про журналістів. Принаймні, не мають бути про них. Виховувати – так, виховувати – Президента, спрямовувати його мала б четверта влада, але аж ніяк не прагнути його розчавити й розтоптати. Бо інакше в цьому проглядає не надто красива психологія – та сама, яку звуть рабською, й яка полягає в тому, що якщо хазяїн дав певну свободу, то це – слабкий хазяїн, і треба його знищити. Треба вимістити на ньому, й саме на ньому, все негативне, що накопичилося за багато років. Та сама „Українська правда” публікує статтю, де автор привертає увагу до незрозумілих – принаймні, на перший погляд – моментів у документах, поданих Віктором Ющенком до ЦВК перед виборами. Починає автор із порівняння декларацій про доходи та майно Віктора Ющенка та Віктора Януковича, задекларовує, що статтю буде присвячено порівняльному аналізові, але дані, подані Януковичем, заслуговують лише на констатацію. Аналізує автор лише дані, подані Ющенком, суперечливі моменти бачить лише у Ющенка. Чи, принаймні, саме на них зупиняється. Дані, подані Януковичем, автор жодного разу не ставить під сумнів, тоді як усі дані Ющенка розглядає під мікроскопом. Навіть те, що Янукович зазначив володіння англійською мовою, під сумнів він не ставить – а, якраз навпаки, ставить як приклад „неукові” Ющенку, який знання англійської мови не зазначив. А в результаті? В результаті Янукович виглядає ледь не аскетом, чесним і невтомним трудівником, що наполегливо прокладав собі шлях у життя, а Ющенко – якимось пройдисвітом. І це у славетній „Українській правді”! А може, завелика емоційність журналістської реакції пов’язана з тим, що то саме журналісти привели Ющенка до влади, а тепер він їх зраджує? І вони відчувають свою відповідальність перед суспільством? Це стосується далеко й далеко не всіх журналістів. То звідки ж, усе ж таки, така агресивна непримиренність? І для чого? Звідки ж невідступне відчуття, що реакція з боку журналістів була не надто адекватною, що „покарання” не відповідало ступеневі тяжкості „злочину”? Практично ніхто не звернув увагу от на що. Під час пам’ятної прес-конференції – тієї самої, де Президент не надто чемно повівся з журналістом – увагу до себе привернула форма реакції Ющенка. Ще раз повторюся: форма, яка жодною мірою не прикрашала Президента. Але що означав зміст тієї реакції? Нагадаю: Віктор Ющенко розповів, нібито порадив синові підняти ресторанний рахунок і „поставити його перед мордою” журналіста, а ще подати на журналіста до суду. Чи каже ця відповідь про те, що Ющенко просто хотів вивести сина з-під удару в будь-який спосіб? Що він хотів нокаутувати журналіста, який вдерся до небажаної сфери? Видається, аж ніяк. Про що ж вона каже? Лише про те, що Президент – принаймні, на той момент – був щиро впевнений: інформація принаймні про ресторанний рахунок є неправдивою. Лише за такої умови згадка про суд має логіку. І така умова, до речі (якщо Президент вважав журналіста нечесним) - чи не є вона до певної міри пом’якшувальною обставиною стосовно брутальної форми, в якій президент висловився? І тут можливі лише два варіанти. Перший: Віктор Ющенко не має (не мав) зеленого уявлення про розмір сум, якими оперує його старший син. Може таке бути? Може, й цілком. Якщо пригадати вік Андрія Ющенка – саме той вік, коли прагнення людей набути нарешті бажаної самостійності й не зазнавати батьківського втручання у свої справи є найсильнішим. Якщо пригадати навчальний заклад, де він навчається, - який ще за радянських часів уважався найбогемнішим факультетом Київського університету, життя на якому дуже мало нагадувало про радянські приписи та настанови. І після закінчення якого, попри все те, виходили здебільшого цілком гідні люди. Якщо пригадати, що Андрій Ющенко живе окремо, працює й має власні статті доходу. (Адже навряд чи батько перевіряє його зарплатні відомості.) Якщо пригадати, скільки часу Ющенко-старший мав для спілкування з дітьми протягом останніх кількох років через постійні виборчі кампанії та відомі умови діяльності опозиції. Якщо пригадати, нарешті, що Ющенко-молодший є сином першої, тобто вже колишньої, дружини Президента. Коли ж припустити, що Віктор Ющенко справді занадто довіряв синові, чи свідчить це бодай що-небудь не на його користь? Адже доводилося вже чути: мовляв, якщо він не знає про справи навіть свого сина, то хіба може він керувати державою? Утім, може саме увага до державних справ унеможливлює для Президента належну увагу до справ сина?

Другий варіант полягає от у чому. Сергій Лещенко (людина, що під час цього скандалу постраждала чи не найбільше – адже перед усім світом було розкрито її псевдонім) запевняв Президента, що матеріал про поведінку його сина не було ані замовлено, ані оплачено. Але чи вичерпуються цим усі можливості маніпулятивного підходу до теми? Наскільки відомо, штат „Української правди” є досить малим. І тому цілком можна припустити, що особисто автор викривальних статей не перевіряв геть усі факти, а просто поклався на джерела, які вважав за гідні уваги. Але ж вартість автомобіля, на якому їздить Ющенко-молодший, протягом усієї цієї історії впала в кілька разів! Точніше, впала не сама вартість, а дані про неї, які з’являлися в публікаціях. (До речі, вулицями українських міст і досі роз’їжджають підозріло багато машин із литовськими, польськими, німецькими та молдавськими номерами – хоча й менше, ніж два роки тому, коли, скажімо, у славетному тепер Сєверодонецьку багато навіть маршрутних таксі мали номери аж ніяк не луганські, а ченстоховські.) То чи можна гарантувати, що вся без винятку опублікована інформація є достовірною? І хіба не може бути ситуації (навіть не в даному разі, а взагалі, гіпотетично), коли зацікавлені особи та політичні сили підкидатимуть у пресу інформацію про Президента, достовірну лише частково? Точніше, недостовірну лише й саме тією мірою, щоб перетворити факт, гідний критики та осуду, на факт громадської зневіри? Знайомі журналісти розповідали: деякі газети українського Сходу надрукували матеріал про те, буцімто Ющенко-молодший шикує в казино та роздає чайові по 300 доларів. Вийшли ці статті, як подейкують, одразу після сумнозвісної прес-конференції та ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО того, як в „Українській правді” спливла тема казино. Нагадаймо: „УП” цікавилася машиною президентського сина, що стояла біля казино без номерів, а всередину казино взагалі не заходила й читачів туди не запрошувала.

Отже, і журналістика, і влада постали перед дуже серйозною проблемою. Як і де знайти ту межу, що, з одного боку, дозволяла б журналістам оперативно реагувати на будь-які неподобства у владному стані та оперативно робити ці неподобства надбанням громадськості. А владі б ця межа дозволяла спокійно реагувати й робити належні висновки. А з іншого боку, яка б дозволяла відсепаровувати сенсаційну, але сумнівної достовірності інформацію. Яка б не тримала журналістів під загрозою перетворитися на маніпульовані іграшки в чужій грі. Де знайти ту межу, яка б не ставила журналістів перед альтернативою: або суцільний одобрямс, або суцільне мочилово. Кожен журналіст і кожне видання змушені розв’язувати цю проблему на власний розсуд.

Читайте також:

Президент готовий до дискусії з журналістами

Прем’єр Юлія Тимошенко закликає журналістів та політиків вибачати один одного

“The Independent” про скандал навколо сина Ющенка: «Влада в Україні просто перейшла від прорадянського олігархату новій еліті»

БЕЗ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Ющенко ледь не викинув телефон свого сина

Звернення до Президента України

Журналісти вже навчилися поважати себе, але ще не вміють поважати свою країну

Запитaння „ТК”: Як ви оцінюєте реакцію Віктора Ющенка на публікації в «Українській правді» щодо його сина, Андрія? Поясніть вашу точку зору? Яка б реакція, на вашу думку, була б оптимальною – наявна чи якась інша?

Мыкола Вересень: Реакция журналистов на критику Ющенко слишком жесткая

ВИМОГА ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА

Лист Віктора Ющенка до "Української правди"

Лубченко: Ющенко дал карт-бланш чиновникам, которые грубят журналистам

Особенности Украинской правды

ЮЩЕНКО ВЛАСНОРУЧ СТВОРИВ СОБІ ПРОБЛЕМУ

Віктор Ющенко про скандал з сином: "Перед мордою того журналіста постав той рахунок, а потім піди в суд!"

Запитання «ТК»: - Протягом двох днів жоден iз телеканалів не повідомив своїх глядачів про скандал у зв'язку з публікацією „Української правди” щодо любові сина Ющенка до дорогих машин, ресторанів, вин тощо. Як ви вважаєте, чому?