– Спілко, я тебе втрачаю! – маю повідомити Київській незалежній медіа-профспілці. Підстави для цього повідомлення накопичилися протягом п’ятьох років, а інформаційним приводом стали останні збори 9 лютого.

 

До КНМП, яку тоді очолював Андрій Шевченко, я прийшов тому, що ініціатори нової організації взялися за благородну справу, яка конче потрібна журналістам і суспільству. А фундатори, у свою чергу, довели особисту відданість ідеалам свободи і демократії. По тому відбувся Майдан, і його ейфорія, мабуть, посприяла тому, що Київська спілка стала аж занадто швидко рости – майже до 800 журналістів: величезна, потенційно могутня сила!

 

В активі спілки – багато як гучних, так і непомітних перемог, що дали привід одному з учасників зборів розпочинати кожну репліку словами подяки на адресу комітету та його керівників. Такі приколи, зрозуміло, надали зборам емоційного забарвлення. Водночас, дехто знає, що один відомий приколіст завершував свої промови закликом «Карфаген має бути зруйновано!» І його таки зруйнували. Тобто, питання полягає в тому, з якого боку дивитися на результати: радіти тому, що зроблено, чи аналізувати причини того, що не зроблено. Оскільки на зборах комітет обрав переважно першу половину («за останні півроку досягли найбільших успіхів»), то я – заради балансу – зупинюся на другій, аналітичній половині.

 

Така вже моя доля: змолоду отримав клеймо «очернителя», бо ставив незручні запитання начальникам та начальничкам. Так, 20 років тому зі сторінок московського журналу «Журналіст» запитував голову Спілки журналістів України: «Чого варта гласність, якщо її можна вмикати і вимикати в надрах апарату?» Дещо перефразувавши запитання, спитаю сьогодні: чого варті локальні перемоги профспілки (а вони таки є), коли за останні два-три роки організація втратила більше половини складу? Адже сьогодні тільки 350 із нас не мають заборгованості зі сплати членських внесків. Всі інші вважаються членами профспілки лише номінально і тому, зокрема, не були представлені на зборах.

 

Можна також сказати, що профспілка й досі не може захищати законні трудові права журналістів у судових процесах і навіть не має концепції, як це можна зробити в майбутньому. Не стану тут називати більше нічого з незробленого. Бо, як на мене, одного першого факту (втрати половини складу) досить, щоби комітет КНПМ у повному складі подав у відставку.

 

І, тільки з огляду на недосвідченість молодих колег та їхнє щире прагнення «робити, як краще», можу пом’якшити вимогу: покайтеся перед громадою, запропонуйте і реалізуйте заходи з посилення спілки, відновлення її авторитету. Щоправда, про відставку і навіть про каяття навряд чи мене зрозуміють: занадто великі у нас розбіжності в уявленнях про стандарти демократії. Тобто, що і як робити можна, а чого не можна у жодному разі. Мені кажуть: не можна ж людину силою тягти до профспілки. Захотів – вступив, захотів – вийшов. Хіба це ми винні, що половина членів профспілки не сплачують внески?

 

А чому журналісти перестали платити внески? Чи вивчав хтось це питання? Може, провели опитування? Думаю, почули би цікаві відповіді. А я і без опитування назву одну з головних причин – бо знаю з досвіду. Адже наприкінці 80-х років тисячі комуністів перестати сплачувати партійні внески. І на запитання «чому?» більшість давала відповідь: бо керівники міського комітету КПУ не рахуються з моєю думкою, рішення ухвалюють самі, але від мого імені. (Аналогічні приклади з життя КНМП кожен може пригадати сам.)

 

Тепер повернімося до зборів 9 лютого. Доповідь голови профспілки, звіт голови ревізійної комісії (яким я особисто цілком щиро симпатизую), як і пропозиції з подальшої роботи та проект Положення про використання коштів спеціального рахунку на сайті, на жаль, не вивісили. Отже проаналізувати, підготувати запитання присутні не мали змоги: весь фактаж і всі цифри ловили з голосу.

 

Коли я зауважив сусіду, що табличку з фінансами простіше було би не озвучувати, а вивісити – якщо не на сайті, то хоч би в приміщенні зборів, – той здивувався і відповів: «Якщо вам потрібно, підійдіть і подивіться». Таким на думку не спадає, що це елементарний захід соціальної гігієни: такий, як мити руки перед їжею. Тобто мені відповіли: ми руки не миємо, але якщо вам потрібно, то не заперечуємо – ми ж бо демократи. Просто в нас інші стандарти демократії.

 

Кандидатуру на посаду голови Національної спілки, яку мали висунути загальні збори, як повідомили з президії, напередодні вже ухвалив комітет. І запропонував зборам приєднатися до свого рішення. Чому ж кандидатури з їхніми програмами ще за місяць чи два до зборів не направити в первинні організації, вивісити на сайті і запропонувати обговорити всім охочим – навіть не членам профспілки? Це, звичайно, зовсім не означає, що збори проголосували би за іншу кандидатуру. Але нехай людина переможе у відкритому змаганні, нехай погодить із організацією свої плани і наміри, оприлюднить зобов’язання на ключовій посаді, яка уособлює обличчя всієї Національної організації. Інакше, яким чином члени Профспілки можуть реально реалізувати свої права «брати участь у діяльності Профспілки та у всіх заходах, що здійснюються Спілкою» (п. 3.5.1 Статуту) й «обирати та бути обраними до всіх керівних органів Профспілки» (п. 3.5.3 Статуту)?

 

Протягом трьох годин я відчував дежавю. Ми ж це вже проходили: під керівництвом ЦК КПУ. І ми це вже подолали – шляхом вироблення і впровадження демократичних стандартів державного і громадського життя. Ці стандарти не тільки вироблено, але й випробувано практичним застосуванням у роботі багатьох громадських організацій. Ці стандарти, зокрема, передбачають максимально можливу відкритість і максимальну гласність роботи всіх органів. Як мінімум – всі звіти і плани роботи – на сайті. І звіти , і плани туди вивішують не постфактум, а до того: щоб всі охочі могли висловити свої думки і пропозиції. Там же мають бути і повідомлення про порядок денний, місце і час кожного наступного засідання комітету – щоби кожен член організації мав змогу прийти, побачити і почути своїх обранців: які питання і яким чином вони вирішують. І навіть поставити запитання: а чому так?

 

У повідомленні про збори був такий заклик: «Приходьте, ваша думка є надзвичайно важливою». Тепер, після зборів, у відповідь я скажу: «Не вірю!».

 

Шановні члени комітету, ви вважаєте, що ваш стиль роботи може сприяти зростанню профспілки, її авторитету? Де ваша відкритість, самокритичність, де дійсне (не словами, а справами) заохочення спільноти до громадської роботи? Чому ви перетворюєте комітет у такий собі мєждусобойчик, відділившись від «рядових»?

 

Ви вже дорослі люди, взялися за дорослу справу, і вже прийшов час відповідати по-дорослому. Здається, ви цього досі не навчилися. Можливо, не було кому навчити: наша політична «еліта» створила в країні атмосферу аморальності і безвідповідальності (за сприяння багатьох журналістів!), а нечисленні справжні демократи розчинилися в цій вакханалії або відійшли від громадської роботи. І від керівництва медіа-профспілкою відійшли люди досвідчені та відповідальні (мене серед них не було), звільнили поле для молодих. Краще би це робити поступово, а вийшло враз: перервався зв’язок поколінь, втратився колективний досвід громадської роботи, знання основ толерантності, чи то демократії.

 

Для мене очевидно, куди прийде профспілка, якщо й надалі простуватиме дорогою КПУ минулого століття. Втім, це буде не перша і, мабуть, не остання в Україні громадська організація, яка спочатку подає надії, потім проїдає гранти, а ще пізніше зникає з обрію або йде на утримання до чиновників чи політиків з усіма відповідними наслідками.

 

«Спілко, ти мене втрачаєш!» – так можуть заявити 445 з 795 членів КНПУ, права яких обмежені у зв’язку з тривалою несплатою внесків. «За що їм платити?» – на це запитання одного з учасників зборів я не знайшов, що відповісти.