Коли журналістка отримує погрози, їй радять звернутися до поліції. І це, звісно, правильно. Погрози потрібно фіксувати, докази зберігати, а від держави вимагати розслідування. Але мене непокоїть наступне питання: що відбувається після подання заяви? На який результат може розраховувати людина, яка звернулася по захист?

У ГО «Жінки в медіа» ми вирішили подивитися, чим завершуються справи про правопорушення проти журналістів. Звернулися до Державної судової адміністрації України й отримали дані за 2022–2025 роки.

За даними судової звітності, у 2022–2025 роках обвинувальні вироки за п’ятьма статтями про правопорушення проти журналістів набрали законної сили щодо 16 осіб. За перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, передбачене статтею 171, засудили лише трьох. Усім трьом призначили штрафи.

Скажу відверто: коли читаєш ці цифри й водночас стежиш за конкретними випадками погроз журналісткам, виникає дуже багато запитань. Передусім про те, наскільки реальною є перспектива відповідальності для тих, хто намагається змусити журналістку замовкнути.

Згадаймо Анну Калюжну. У 2024 році вона повідомила про погрози вбивством і сексуалізованим насильством на її адресу та адресу її рідних. Звернулася до правоохоронців. Згодом були й інші випадки тиску та погроз, про які вона розповідала публічно.

У жовтні 2026 року питання розслідування погроз Калюжній знову розглядав Комітет Верховної Ради з питань свободи слова. Серед іншого йшлося про необхідність об’єднання кримінальних проваджень. Комітет підтримав звернення захисту журналістки та вирішив звернутися до Офісу Генерального прокурора щодо доцільності такого об’єднання.

Звісно, об’єднання проваджень може бути необхідним для якісного розслідування. Але для мене тут важливе й інше: від перших заяв про погрози минули роки, а журналістка досі мусить домагатися належного розслідування. Це час і сили, які вона могла б витрачати на роботу та власне життя.

Або історія журналісток «Бабеля». Після розслідування про полк «Скеля» редакція повідомила про погрози й звернулася до правоохоронців. Далі матеріали передавали між ДБР, Національною поліцією та прокуратурою. Редакції доводилося самостійно з’ясовувати, де перебуває справа і хто має її розслідувати. За словами головної редакторки Катерини Коберник, журналістки кілька місяців користувалися приватною охороною, яку оплачувала редакція.

Тобто поки державні органи визначали, хто відповідальний за розслідування, редакція витрачала власні гроші на безпеку. На мою думку, це дуже промовиста деталь. Адже людина, яка повідомила про небезпеку, потребує захисту вже зараз. Її життя не зупиняється на час передачі матеріалів з одного органу до іншого.

Ще один приклад стосується журналістки Олени Мудрої, яка наразі обіймає посаду головної редакторки філії Суспільне Ужгород. У серпні 2026 року стало відомо, що поліція Закарпаття закрила два провадження, відкриті через її онлайн-переслідування: про перешкоджання журналістській діяльності та порушення недоторканності приватного життя. Підставою назвали відсутність складу кримінального правопорушення. За словами журналістки, переслідування вплинуло на її роботу: публікацію частини запланованих розслідувань довелося відкласти.

І тут, як на мене, особливо важливо не загубити сам наслідок атаки. Журналістка витрачає ресурси на захист, а матеріали, над якими вона працює, виходять пізніше. Отже, питання стосується також аудиторії, яка чекає на цю інформацію.

Одразу уточню: ці історії не можна механічно зарахувати до судової статистики за 2022–2025 роки. Частина описаних подій відбулася пізніше, а закриття провадження поліцією і закриття провадження судом є різними процесуальними рішеннями. Я згадую їх, бо вони допомагають зрозуміти, чому нам узагалі важливо дивитися на результати розслідувань і судового розгляду. За кожним етапом є людина, якій потрібно продовжувати працювати й дбати про свою безпеку.

За даними Державної судової адміністрації, у 2022–2025 роках суди першої інстанції розглянули 57 проваджень за п’ятьма досліджуваними статтями. Із них 28 завершилися закриттям. Майже половина.

Я не хочу робити з цього висновок, що кожне таке рішення було необґрунтованим. Для оцінки потрібно читати матеріали конкретних справ. Але, погодьтеся, така частка закриттів потребує пояснення.

У звітності про рішення, які набрали законної сили, більшість закриттів віднесено до категорії «з інших підстав». Що саме стоїть за цим формулюванням, із таблиць не зрозуміло. Зокрема, неможливо встановити, скільки проваджень закрили через сплив строків давності.

Для мене це принципове питання. Якщо справа завершилася через те, що минули строки, потрібно з’ясувати, як вона рухалася до цього моменту і чому рішення не ухвалили раніше. Без таких пояснень ми бачимо лише підсумкову цифру, але не розуміємо причин.

Окремо варто повернутися до статті 171, яка передбачає відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Троє засуджених за чотири роки. А у 2025 році суди першої інстанції не завершили розгляд жодного провадження за цією статтею. Наприкінці року нерозглянутими залишалися 16.

Сама статистика не пояснює, скільки тривала кожна справа і чому її не завершили. Однак мені хотілося б почути ці пояснення. Бо право журналіста працювати має значення в конкретний момент: коли він збирає інформацію, ставить запитання, знімає подію чи публікує розслідування. І своєчасність реакції держави тут дуже важлива.

Що ж із покараннями? Із 16 засуджених за всіма п’ятьма статтями десятьох звільнили від відбування покарання з випробуванням. Суд визнав їх винними, але за дотримання встановлених вимог вони могли не відбувати призначене покарання.

Знову ж таки, лише на підставі цих даних я не стала б називати всі такі вироки надто м’якими. Обставини справ різні, і їх потрібно вивчати. Мене цікавить практичний результат: чи припинилися погрози, чи виконували засуджені покладені на них обов’язки, чи були повторні атаки? У наданій статистиці відповідей на ці питання немає.

Раніше «Жінки в медіа» також отримали дані Офісу Генерального прокурора: за січень–серпень 2026 року до суду з обвинувальним актом направили провадження щодо одного такого правопорушення, за весь 2025 рік щодо двох.

Важливо розуміти, що прокурорська й судова статистика за певний рік не обов’язково описує ті самі справи. Провадження могли передати до суду раніше, а рішення ухвалити значно пізніше. Так само кількість проваджень і кількість засуджених є різними показниками. Проте обидва масиви даних показують, наскільки необхідно стежити за всім шляхом справи: від заяви до остаточного рішення.

Наприкінці 2025 року в судах першої інстанції залишалися нерозглянутими 35 проваджень за досліджуваними статтями. Хотілося б знати, скільки з них розглядають роками, що заважає ухвалити рішення і в якому становищі весь цей час перебувають потерпілі.

На мою думку, саме про це має бути розмова про захист журналістів. Про конкретні строки, проведені слідчі дії, обґрунтовані рішення та безпеку людей, які звернулися по допомогу.

Коли ми радимо журналістці повідомляти про погрози, потрібно також вимагати від держави зрозумілої відповіді на її звернення. Щоб їй не доводилося місяцями шукати свою справу між установами, оплачувати охорону й домагатися розслідування через публічний розголос.

Історії Анни Калюжної, журналісток «Бабеля» та Олени Мудрої дають цій розмові конкретні імена й обставини. А судова статистика додає питання, на які я хотіла б отримати відповіді: чому майже половина розглянутих проваджень завершилася закриттям, чому десятки справ залишаються нерозглянутими і що потрібно змінити, щоб люди, які погрожують журналістам та перешкоджають їхній роботі, справді поставали перед відповідальністю.

Аналіз судової статистики охоплює статті 171, 345-1, 347-1, 348-1 та 349-1 КК України. У звіті про осіб і покарання за 2022 рік зазначено, що він не враховує дані судів, територіальну підсудність яких змінили через неможливість здійснювати правосуддя під час воєнного стану.