Зранку 20 липня на місці загибелі Павла Шеремета в центрі Києва знову лежали соняхи. Зазвичай саме ці квіти десять років поспіль приносять сюди люди для вшанування пам’яті журналіста.

Колеги Павла Шеремета з «Української правди» — Роман Романюк,  Севгіль Мусаєва, Валерія Гусєва, Михайло Ткач  

Цьогоріч на перетин вулиць Богдана Хмельницького й Івана Франка прийшли переважно колеги Павла з «Української правди» — Севгіль Мусаєва, Михайло Ткач, Роман Романюк, Олександр Шумілін, Олена Рощіна й інші. Трималися невеликими групами, тихо розмовляли. Білоруська журналістка Ксенія Голубович записувала коментарі для майбутнього матеріалу.

Трохи осторонь стоїть кремезний чоловік. Щороку він наливає Павлові «сто грам», накриваючи чарку скибкою хліба. Жодного разу не погодився говорити на диктофон, але щоразу побивається, що справою Шеремета правоохоронці не займаються належним чином і що ім’я замовника цього вбивства ми можемо так ніколи й не дізнатися. Особисто з Павлом чоловік знайомий не був, але дуже поважав його як людину і професіонала. Відтоді приходить сюди не лише в день його загибелі, а й час від часу, щоб прибрати біля пам’ятника й у сквері навколо нього.

З початком широкомасштабної війни людей, які приходять 20 липня на місце загибелі Павла, поменшало. Багато українців, зокрема й журналістів, рятувалися з Києва та Київщини, вивозили у безпечніші місця дітей і старших родичів. Чоловіки з редакцій, а також чимало журналісток узяли до рук зброю. На тих, хто залишився, навантаження зросло в рази.

Про зустрічі в день роковин дедалі частіше розповідають наші молодші колеги — покоління журналістів, які не знали Павла особисто, не слухали його передач і не читали авторських матеріалів. Але вони знайомилися з ним через спогади колег і дізнавалися, яким був Павло Шеремет — Пал Героїч.

Цьогоріч «Детектор медіа» поспілкувався з колегами, які прийшли вчора вшанувати пам’ять Павла Шеремета. Ми ставили їм два запитання: в які моменти за ці десять років вам найгостріше не вистачало Павла та з якими думками, з яким відчуттям усередині ви прийшли вшанувати його сьогодні?

Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»:

Ну, звісно, коли відбувалися події в Білорусі у 2020 році, — вибори, а потім акції протесту. Я дуже багато думала, як би Павло це висвітлював, як би про це розповідав. Як би це вплинуло на перебіг подій, тому що він був дуже важливим голосом для Білорусі. Я це зрозуміла, коли ми приїхали на прощання до Мінська. Навколо були машини КДБ, велося відеоспостереження, а люди йшли прощатися години три поспіль. Були черги до храму, де стояла труна. Для Білорусі Павло — дуже важлива постать. Для вільної частини України теж.

Звісно, також його бракувало, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я не можу сказати, що була розгублена, але все одно був величезний страх: що буде з країною, з командою, як рятувати «УП». Павла в той день дуже не вистачало.

Упродовж цих десяти років він завжди був поруч. Для мене він не орієнтир, а професійний батько, я б сказала. Я дуже часто подумки розмовляла з ним. Коли траплялися критичні чи незрозумілі ситуації, коли потрібно було ухвалювати складні рішення, я поверталася до нього.

Ну і досі повертаюся: як би зробив Павло, що б він у цей момент сказав. Тому що в нього, попри патові ситуації, завжди був якийсь оптимізм, він завжди знаходив вихід із будь-якої ситуації. Це важлива риса, яку я в собі розвиваю. І цієї навички мене, зокрема, навчив Павло.

Це великий сум. Минуло десять років. Воно, звісно, вже трохи менше болить, але все одно дуже сильно. Просто перші три роки це був якийсь невимовний біль. Було дуже важко, було розбите серце. Тому що це така несправедливість. Павло завжди був про жагу до життя, і тут раптом його життя обірвалося. І життя Олени [Притули] [без нього] теж.

Звісно, спогадів стає менше, вони підточуються, як морська галька, тому що ми живемо в дуже інтенсивний час. Війна триває вже стільки років. На жаль, ми втратили ще колег. І, окрім суспільного переживання, це дуже велике особисте переживання.

Загинув Брент Рено (американський журналіст і документаліст, 13 березня 2022 року в місті Ірпінь на Київщині від обстрілів російських військ під час виконання редакційного завдання — «ДМ»), який був цивільним чоловіком моєї сестри, я вивозила його тіло. Віка Рощина (журналістка, закатована в російському ув’язненні — «ДМ»). Тобто є вже якісь нові переживання, нові травми.

Але Павло — це щось світле, що залишається. Великий орієнтир у житті, великий учитель, якому я багато за що вдячна. Дуже не вистачає його не тільки команді «УП», але, мені здається, загалом українській журналістиці.

Щодо розслідування, я думаю, що замовник усе ж таки — це білоруські спецслужби. Виконавці — то вже інша справа, але ми бачимо, що, на жаль, справи в цьому напрямі не рухаються.

Ксенія Голубович

Ксенія Голубович, журналістка й світлярка з Білорусі, яка працювала на французькому телебаченні, а нині як фрилансерка співпрацює з білоруськими медіа в Польщі, зокрема з «Белсатом» і Reform.news:

Я часто приїжджаю в Україну. І щоразу намагаюся сюди зайти, бо це була трагедія для всіх білоруських журналістів.

Мені здається, що зараз ми всі працюємо в подібній ситуації. І в Польщі ми теж знаємо, як стежать за журналістами. Ми всі розуміємо, що кожен із нас міг би опинитися на місці Павла. Бо тоді, коли він загинув, ще не так страшно було у Білорусі. Просто він був найсміливіший.

А тепер майже всі білоруські журналісти живуть під постійним тиском, де б вони не перебували. Усі переживають за свої сім`ї. Багато хто тепер не може працювати під своїм ім’ям і пише анонімно, бо дуже боїться.

Думаю, найгостріше Павла не вистачає зараз — саме тому, що білоруські медіа працюють в еміграції. Мені здається, вони починають втрачати свій професійний рівень, бо дуже важко висвітлювати події в Білорусі, коли ти живеш в іншій країні.

І я розумію, як багато колег інколи бояться сказати щось більш чесне й різке. Я думаю, що Паша б не боявся. Підтримував би людей. І надихав.

Михайло Ткач, керівник відділу розслідувань «Української правди»:

Не можу назвати якийсь конкретний рік чи конкретний день. Це була людина дуже важлива для української журналістики та для «Української правди».

Будь-яка пресконференція президента, будь-яка важлива тема — Павло завжди був одним із головних журналістів, який заряджав і своїх колег. Тому ми дуже багато втратили з убивством Павла.

Оцінити цю втрату, на жаль, неможливо. Його не вистачає й сьогодні, хоча минуло вже десять років. Щоразу, коли приходжу сюди в річницю, дивуюся, як швидко летить час. Здавалося, той страшний ранок був ще зовсім нещодавно. Тому дуже не вистачає Шеремета. Дуже не вистачає.

Будемо сподіватися, що колись — хоча з кожним роком це все складніше — ми отримаємо бодай якісь відповіді про те, що сталося та хто вбив Павла.

Я прийшов із тим, що потрібно пам’ятати. Пам’ять про Павла дуже важлива, як і про кожного вбитого журналіста. Очевидно, що Павла вбили за його професійну діяльність. Це перше.

Друге — я відчуваю величезну відповідальність, оскільки працюю в «Українській правді», виданні, в якому працював Павло Шеремет. Тому відповідальність і пам’ять — це для мене, напевно, в цей день основні відчуття.

Іноді достатньо кількох місяців спільної роботи, щоб пам’ятати людину все життя. Випусковий редактор «Української правди» Олександр Шумілін згадує, що саме так було з Павлом Шереметом:

— Я застав роботу з Павлом буквально на кілька місяців. Він робив свої матеріали і, як я розумію, дуже часто підтримував редакцію.

Але коли він приходив... навіть не знаю, який підібрати образ. Це була дуже сильна позитивна і моральна підтримка взагалі для всіх, хто був у редакції. Коли він приходив, усе ніби оживало. Він завжди був таким енерджайзером.

Зі слів колег, які працювали з ним довше, для багатьох він став прикладом журналіста від природи. Людини, яка жила журналістикою. Для нього це було наскрізне відчуття — що в будь-який момент, де б ти не був, на якій події, чим би не займався, на відпочинку чи ще десь, — ти насамперед маєш залишатися журналістом і так мислити.

Немає якоїсь конкретної ситуації, коли його бракувало б найбільше. Його просто немає серед нас. І це однозначно велика втрата. Він був би потрібен у будь-якій ситуації.

Це наче в тебе є цілий редакційний відділ. Потужна, масштабна особистість, яка справді могла замінити дуже багатьох людей. І не тільки багато чого робити сама, а й надихати всіх інших на роботу.

Усі, хто торкається пам’яті про Павла, дізнаються: «він був переконаний, що світ можна змінити», як говорять сестери-лікарки Валентина Білоголовська й Оксана Ромащенко, які «мали щасливу нагоду знати Павла».

«Він змінював світ тих людей, із якими працював, — розповідає журналіст, співзасновник «Громадського радіо» Андрій Куликов, який записав із Павлом його останнє інтерв’ю. — Ну і, звичайно, мірою сили й можливостей він змінював світ України. Але виміряти це навряд чи можливо. Можливо, трагедія в тому, що найбільше він змінив його своєю загибеллю».

Олена Рощіна, редакторка новинної стрічки «Української правди»:

Насправді дуже важко осягнути, що вже минуло десять років, бо вони просто пронеслися.

Напевно, емоційно найбільше Павла не вистачало саме в перші роки. Було дуже багато планів і проєктів. Він генерував безліч ідей, був натхненником багатьох задумів, які реалізувалися вже без нього. Наскільки я знаю, розвиток аудіо- й відеонапряму в «Українській правді» почасти був його ініціативою або принаймні пропозицією.

Найболючішими були перші роки, коли ми якось давали собі раду, зі сльозами на очах писали новини й усі разом переживали цю втрату. Бо вона справді змінила багато життів, і всередині редакції теж.

Зараз, коли триває повномасштабна війна, ця втрата, на жаль, трохи затирається, губиться серед інших трагедій.

Тепер важко сказати, коли саме його найбільше бракує. Але я думаю, що якби він був живий на початку повномасштабного вторгнення, то дуже активно долучився б до цієї інформаційної війни. Думаю, він би партизанив на повну. Мені навіть наснилося на початку повномасштабної, десь у березні 2022-го, що всі йдемо в партизанський рух.

Це, можливо, моє особисте відчуття, але мені здається, що саме в такі моменти, коли все раптово ламається й карколомно змінюється, найбільше відчувається брак таких людей — опор і натхненників. Крім того, його загибель справді вибила землю з-під ніг багатьох, хто тоді стояв на чолі «Української правди».

— Ви сказали, загибель Павла змінила багато життів усередині редакції...

Олена Рощіна: Можу сказати про себе. У 2016 році я думала звільнитися. Але цього не зробила, тому що це дуже сильно вдарило по багатьох із нас. Треба було згуртуватися й працювати далі. І я досі в «Українській правді».

Для багатьох людей це карб на все життя. Можливо, хтось теж зайнявся б чимось іншим, але після такої жертви — і для «Української правди» теж, хоча Павло був пов’язаний не лише з нею, — ми залишилися в професії. А хтось, можливо, навпаки, відійшов від неї, тому що це був надто великий біль.

Минуло десять років, але той ранок я пам’ятаю в подробицях. Усе дуже закарбувалося в пам’яті.

І сьогодні, коли їхала сюди, зрозуміла: час пролетів, але ані винних, ані замовників не знайдено. Було стільки гучних заяв, стільки справ — і все ніби розсмокталося. Я розумію, що зараз війна на виживання з Росією, є інші пріоритети — і в усіх, і у влади теж. Але те, що ця справа просто загубилася, попри всю її важливість і резонанс, — це теж правда. І вже важко зрозуміти, чи будуть колись знайдені вбивці.

Прийти в цей день до пам’ятника Павла — це нагадати, що його вбивство не розкрите і замовників не знайдено, сказала два роки тому Наталка Гуменюк, директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу. На її думку, загибель колеги мала наслідки, які не завжди можна одразу побачити:

«Коли вбивають таку людину, вбивають цілу спільноту або спільноту, яка могла би бути. Без Павла ми не маємо великої кількості спільнот, які би могли триматися купи».

Пам’ять про Павла і обов’язок домогтися продовження розслідування справи про вбивство тримає купи журналістів, де б вони не були. Богдан Кутєпов, який кілька років тому долучився до війська, теж прийшов до колеги і друга — коли зміг:

«Десять років без Паші.

Чому я ніколи не забуду цю дату? Наступного дня після вибуху народився Мирон. Про День народження сина не забудеш.

Торік служба не дала бути на перехресті Богдана Хмельницького й Івана Франка. Цього року приніс соняхи. Всі тут збиралися ще о 8-й.

Такий був світлий чоловік! Не забудемо».

Біля меморіалу пам’яті Павла Шеремета, відкритого у 2020 році, працює популярна кав’ярня. Влітку тут людно, за столиками в затінку дерев сидять відвідувачі. Інколи просто перед пам’ятником стоїть рекламний штендер із запрошенням зайти на каву. Спершу це здається недоречним, навіть обурливим. Але за мить розумієш: життя триває. І воно таке, яким його любив Павло.

Фото «Детектор медіа», Ксенія Голубович, фейсбук Богдана Кутєпова