Режисерка Барбара Купісті — в минулому танцівниця й кіноактриса. Розпочинала кар’єру з головних ролей в італійських і французьких фільмах і телесеріалах, знімалася у фільмах жахів культових режисерів Даріо Ардженто і Ламберто Бави. Припинила акторську кар’єру у 2002-му. У 2008 році Барбара увійшла до складу міжнародного журі Венеційського кінофестивалю та стала членкинею Італійської кіноакадемії.

У 2007‒2023 роках за підтримки ЮНІСЕФ, УВКБ ООН та Amnesty International Купісті зняла 12 документальних фільмів, присвячених соціальним проблемам у різних країнах світу. Її роботи здобули кілька нагород, зокрема, «Матері», представлені на Венеційському кінофестивалі у 2007 році, відзначені премією Давида ді Донателло за найкращий документальний фільм.

Барбара Купісті

У 2022 та 2023 роках Купісті працювала над стрічками «Готель “Сараєво”» та «Нотатки воєнного часу», перший із яких присвячений 30-й річниці облоги Сараєва під час війни в Боснії, а другий — війні, що триває в Україні.

У «Нотатках…» немає кадрів боїв чи наслідків обстрілів. Усе розгортається через історії та сповіді людей. Тетяна Кучеренко пів року прожила в окупованому Херсоні. Катерина Сухомлинова дивом врятувалася в оточеному Маріуполі. Батьків диригента Івана Чередниченка страчено під час окупації. Наталія Панченко — активна учасниця волонтерського руху в Польщі. Правозахисниці Олександра Матвійчук та Ольга Айвазовська документують воєнні злочини росіян в Україні. Барбара Купісті дає слово їм усім і так складає картину війни та спротиву окупантам як громадянського вчинку.

• Читайте також: Олександра Матвійчук: «Коли ми говоримо, що Україна має перемогти, це означає, що Росія має програти»

Ми поговорили з Барбарою невдовзі після прем’єри «Нотаток воєнного часу» в Києві.

— Барбаро, ваш танцювальний досвід став вам у пригоді в кіно?

— Я починала в балеті, пройшла через сучасний танець. Але зламала щиколотку під час репетиції. Вирішила не повертатися в рідне місто, бо коли тобі 18 років і ти далеко, то не хочеш повертатися додому. Так що я склала іспити до Національної академії драматичного мистецтва Сільвіо Д’Аміко й мене прийняли як актрису. Із самого початку мені дуже подобалося грати, але я не відчувала, що остаточно належу до акторського цеху. І тому, коли з’явилася можливість, я перейшла в режисуру.

— Але все ж таки ви грали в особливому жанрі — фільмах жахів, ще й у відомих режисерів.

— Це тому що я прийшла з танців. Танці дають особливу здатність володіти тілом. Тож, наприклад, усі трюки я робила сама, також була і каскадеркою. А світ кіно тісний, надто в Римі: я зробила фільм із Мікеле Соаві, а Мікеле дружив із Ламберто Бавою та був асистентом Даріо Ардженто. І так усе почалося.

Мені подобаються фільми жахів, бо режисери працюють із тим середовищем і з тими інструментами, які в них є. Тим паче в ті часи все робилося вручну, і автори працювали з візуальними ідеями, а не спецефектами. Це дуже допомогло мені згодом, коли під час документальних зйомок треба дуже швидко знайти рішення, бо ти перебуваєш на локації з реальними людьми, в цейтноті.

— Як у вас виник задум «Нотаток воєнного часу»?

— Протягом багатьох років я знімаю про права людини, про війни, про соціальні проблеми. Мені дуже подобається бути на передовій, у прикордонних ситуаціях, де іноді, як у трилерах чи горорах, можна відчути реальність, справжню душу людей. Десь півтора року тому я працювала над проєктом «Готель “Сараєво”» до 30-ї річниці облоги Сараєва. Переглядала відео, зняте тоді людьми на камери. Але незабаром пішов потік матеріалів з України, знятих на телефони. Тобто нема фільтрів медіа, все надходить негайно. І ми були шоковані: це той самий матеріал, як і в Боснії. Наче не було цих 30 років. Як це можливо, що через 30 років Європа знову зіткнулася з таким самим ідіотом, який вирішив розширити кордони коштом іншої країни?

— І що ви зробили, аби отримати відповідь?

— Почала спілкуватися з людьми. Першою українкою, з якою я познайомилася в Zoom call, була Тетяна Кучеренко. Для неї це було дуже небезпечно, тому що вона на той час перебувала в окупації та мала зв’язки з опором. Я живу між Польщею, Італією та США, тож у Варшаві я зустрілася з Наталією Панченко, а потім з Олександрою Матвійчук перед тим, як вона отримала Нобелівську премію миру. А з Іваном Чередниченком ми познайомилися в Італії, коли він приїхав улітку з оркестром Львівської опери на фестиваль. І от я починаю зустрічатися з усіма цими людьми — і фільм створюється сам собою.

— А чому ви не включили образи війни?

— Бо їх достатньо в решті Європи всі ці місяці. Я хотіла зосередитися саме на стійкості та культурному спротиві, а також на темі відповідальності за воєнні злочини.

— За якими критеріями ви обирали історії?

— Я хотіла показати жінок, які борються за притягнення винних до відповідальності в міжнародному суді. Коли я працювала в Боснії, то зустрічалася з жінками Сребрениці, і ще тоді зрозуміла, що під час війни відбувається багато поганого, армії роблять одне з одними жахливі речі, але ви не можете робити те ж саме з цивільними й лишатися безкарними, розумієте? Тому я зосередилася на цьому. Неймовірно часто жертвами воєн стають жінки й діти. Але ось Іван — чоловік, і теж є жертвою, тому що його батьків убили окупанти, йому довелося шукати маму й батька в масових похованнях у Бучі. Тому я побудувала цю історію навколо нього та цих жінок, які домагаються справедливості для жертв в Україні та за кордоном.

— Що вас найбільше вразило під час роботи над фільмом?

— Для мене неймовірним враженням став перший приїзд до Одеси. Хоча я постійно спілкувалася з людьми в Україні, але враження, отримане від європейських ЗМІ, полягало в тому, що в Україні всі сидять по домівках, не виходять на вулицю, нема чого їсти. Всі жінки виїхали, всі чоловіки в армії, міста порожні. Життя немає. Приїжджаємо до Одеси, а життя є. Хай і важке, але є!

У перший же день ми почули сигнал тривоги. Моя мама дитиною пережила Другу світову, і я пам’ятаю, як вона розповідала мені про сигнали тривоги — це було страшно. Тож ми їдемо в машині, чуємо тривогу — і я одразу ж прошу мою операторку взяти камеру та зняти, що відбувається. А нічого не відбувається. Люди їдуть у машинах, заходять у магазини, продовжують займатися своїми справами. Боже мій, вони що, з глузду з’їхали?

— Виходить, ваше уявлення про Україну змінилося докорінно.

— Так, дуже. Українці мають таку гордість, таку силу. Вони не бояться, вони ніколи не здадуться, і ви дійсно можете побачити це, якщо приїдете сюди. Тому коли Андрій Халпахчі запросив мене очолити журі документального конкурсу на фестивалі «Молодість», я була така щаслива, тому що це те, у що я дійсно вірю. Навіть якщо йде війна, ми повинні боротися в будь-який спосіб — юридичний, правозахисний, культурний — пробувати все.

• Читайте також: Відродження «Молодості». 52-й міжнародний кінофестиваль відбувся попри війну

— Наостанок: які ваші враження від роботи на «Молодості»?

— Це і є справжнім значенням, справжньою місією кіно: розповідати історії людей, дарувати людям, які опинилися в скрутній ситуації, можливість подорожувати своїм розумом, своїм серцем, своєю душею через екран. Коли ти серед такої кризи, то все інше забувається, тобі байдуже до червоних доріжок, до пресконференцій, і ти розумієш, наскільки важлива твоя робота.