Це скорочена текстова версія лекції співзасновниці та головної редакторки «Дзеркала тижня. Україна» Юлії Мостової. Повний відеозапис лекції «Журналістська етика і стандарти під час війни», організованої Комісією з журналістської етики спільно з громадською організацією «Жінки в медіа», дивіться тут.

Кажуть, що військові статути написані кров’ю. Підручник «Звід правил журналістської етики під час російсько-української війни» ще не написаний. Ці правила тільки намацуються, тільки усвідомлюються і будуть викладені на папері або у файлах згодом. Але та робота, яку ми з вами проводимо разом або кожен окремо, залишаючись у журналістиці, а не в пропаганді, надзвичайно важлива — як для майбутнього, так і для сьогодення нашої країни. І для нашої перемоги. Тому що, я переконана, це нерозривні речі.

Етика — це мораль. Але моралі я читати не збираюся. І я не збираюся менторити. Тому що зараз, з моєї точки зору, управління етичністю в роботі журналістів відбувається кожен день у ручному режимі. У кожному випадку ми намацуємо правильне рішення.

• Читайте також: Юлия Мостовая: «Журналисты — это разведчики. Переходя на другую сторону, мы предаем своих»

Чи можемо ми помилятися? Безумовно. Але нікуди не дітися від того, що звід етичних правил журналістики під час війни написаний якщо не кров’ю, то все одне втратами. Наприклад, втратою репутації, яка могла напрацьовуватися роками й лише через одну помилку зруйнуватися. Це дуже важкий і відповідальний процес.

Якщо ми говоримо про усвідомлено вільну журналістику в нашій країні, то маємо розуміти: війна з Росією зараз іде за те, щоб ми нею, тобто Росією, не стали. Щоб після закінчення війни ми не перетворилися на маленьку Рашку, Малорашку. І саме наявність відповідальної, вільної журналістики з етичним кодексом є одним із головних лакмусів відмінності України від Росії.

Юлія Мостова (фото: «Детектор медіа»)

Це, як на мене, — ключове. Чому? Тому що без такої журналістики не буде вільних судів. Без неї не буде прав людини, конкурентної економіки, боротьби з корупцією, посилення держави через боротьбу з тими рішеннями, які її послаблюють.

Журналістика в умовах воєнних обмежень

Насправді для української журналістики певні обмеження не є чимось новим. Ми цілі десятиріччя мали справу з адміністративною цензурою. Ми стикалися з обмеженнями, які створювали для журналістів олігархічні грошові спокуси. Зараз на нас обмеження накладає війна.

Чи має війна обмежувати роботу журналістів? Я переконана, що має. Чи має під час війни існувати сильна, міцна пропаганда? Так. І мені здається, що більшості наших колег набато легше, спокійніше, впевнініше працювати у пропагандистських наративах, ніж заглядати за лаштунки наданих кимось тез і вдивлятися в реальність.

Більш того, мені здається, що і дуже багатьом споживачам цих наративів — глядачам, читачам, слухачам — спокійніше існувати в державних пропагандистських наративах. І їм страшно заглядати за лаштунки. Це теж треба розуміти. Питання лиш у тому, щоб люди могли з усього того, що вживають (в інформаційному плані), знайти собі сили не на спринт, на який їх налаштовують, а на марафон. Бо ця війна швидко не закінчиться.

• Читайте також: Олексій Данілов про відповідальність журналістів під час великої війни: «Виграючи лайки, можна загратися і програти країну»

А що ж робити тим, хто не вважає для себе можливим у силу професійних і громадянських переконань їздити по пропагандистських рейках? Ця частина української журналістики, насамперед — якісної української журналістики, несе відповідальність за своє виживання під морозами та снігами, як виживає озимина. Для того, щоб, вигравши війну, не програти потім мир.

Понад те, я переконана: представники якісної журналістики усвідомлюють, що війна, яку зараз веде наша країна, — це не тільки війна нашої влади або нашого війська з Росією. Це і наша війна. За нашу країну, за наші цінності. Це війна і з зовнішнім ворогом, і з внутрішнім ворогом, який послаблює нашу країну в цій війні.

• Читайте також: Леся Ганжа: «Ця війна не тільки за території, вона — за цінності, за здоровий глузд, за право називати речі своїми іменами»

Ті обмеження, які ми відчуваємо, вбили вже цілі жанри журналістики. І це, насамперед, інсайди. Що з того, що ти знаєш, що за три дні Медведчука обміняють на командирів «Азову»? Ти можеш про це написати? Ні, не можеш, тому що ти зірвеш цю комбінацію, яку вибудовували дуже багато людей із багатьох країн. Що з того, що ти знаєш, що Зеленський уже місяць збирається у США, щоб виступати в Конгресі та зустрічатися з Байденом? Ти не можеш цього написати, тому що це питання безпеки президента України. Що з того, що ти маєш на руках проєкт угоди, який наша делегація повезла в Стамбул на початку війни? Той, який показував потім Путін. Ти розумієш, що ти не можеш його оприлюднити. Тому що все те полум’я емоційного єднання, в яке злилася вся країна в перші місяці великої війни, буде просто загашене, як піонерське вогнище.

Не нашкодь — єдності країни, державі, людині.

Всі серйозні інсайди, які ти сьогодні здобуваєш, приводять до щоденного професійного самоабортування. Це важко. Це складно. Але ти свідомо йдеш на це. Ти кожного разу вирішуєш, чи можеш використовувати цю інформацію. Тому що головне правило журналістської етики, яке викристалізувалося вже зараз, — це «Не нашкодь!».

Не нашкодь єдності, не нашкодь людині, не нашкодь державі, не нашкодь процесам. І кожного разу приймаєш для себе — як редактор, як журналіст — рішення: тобі промовчати чи тобі діяти?

• Читайте також: «Чи допоможе моя публікація нашій перемозі?» — журналісти про межі свободи преси під час російської агресії

Я переконана, що в більшості випадків необхідно обирати дію. Тому що ми відповідаємо зараз не тільки за інформування нашого суспільства. Ми зараз відповідаємо за те, щоби знаходити слабкі місця в діях нашої влади або суспільства і пропонувати, як їх можна виправляти. Це, мені здається, активна етична позиція, яка також продиктована війною. Вона не всіма сприймається. Не всі до цього готові. Але надзвичайно важливо, щоб люди, які живуть саме за цим принципом, лишалися активними, свідомими, не вигорали та діяли.

Від журналістів потрібна дія. І вона теж етична. Чому? Тому що вона посилює наше суспільство й нашу країну. Так, є військова таємниця, і її видавати не можна, тому що вона має залишатися таємницею від ворога. Але є корупційна таємниця — вона не від ворога (ворог усе знає, і партнери все знають), вона від суспільства.

І мені здається, я розумію, чому саме мене запросили поговорити про журналістську етику під час війни. Мабуть, через розслідування, які виходили в «Дзеркалі тижня», — про золоті яйця, про куртки, про копійчані ціни, за якими неймовірними зусиллями вивозиться зерно з України, а потім продається в декілька разів дешевше середньосвітових цін, і так далі. В нас було чимало розслідувань. Ми почали ними займатися, повірте, не відразу.

Якщо бути чесними, то копії першого контракту на закупівлю нової військової форми та бронежилетів четвертого ступеню захисту, замість яких в Україну завезли форму з пітними кругами під пахвами та броніки для поліцейських другого ступеню захисту, я отримала 1 квітня 2022 року. Йшов лише 35-й день війни. Чи могли ми тоді про це написати? Я вважаю, що ні.

Тоді я зателефонувала секретареві РНБОУ Олексію Данілову як людині, яка, з моєї точки зору, була на перетині різних міністерств, відомств, гілок влади, і сказала: «Олексію Мячеславовичу, дивіться, ми теж тримаємо кулаки, але ці кулаки від загнутих пальців. Дійте! Не дайте цьому розростися». Можливо, це була не та людина, яка може вплинути на ці процеси. Але я переконана, що для журналістів під час війни є етичним діагностувати проблеми, пропонувати рішення та використовувати всі можливі способи для того, щоб не допустити публічності тих фактів, які можуть нашкодити державним і суспільним інтересам.

Ми не лише журналісти, а й громадяни цієї країни

Наприклад, візьмемо ту саму історію із закупівлею продуктів для Міністерства оборони по завищених цінах. Наше видання опублікувало статтю про цей контракт лише після того, як він був показаний президенту країни з надією на те, що буде якась реакція. Але президент переадресував це на міністра оборони та сказав, що це все не має значення, мовляв, день погудуть і забудуть. Понад те, ми чекали, коли пройде черговий «Рамштайн» (чергова зустріч Контактної групи з оборони України. — «ДМ»), тому що розуміли: публікація може відіграти роль негативного фактору під час цієї зустрічі. Ми дочекалися закінчення «Рамштайну» й тільки після всього цього дали той текст (статтю Юрія Ніколова «Тилові пацюки Міноборони під час війни “пиляють” на харчах для ЗСУ більше, ніж за мирне життя». — «ДМ»).

І він прорвав греблю, зруйнував стіну мовчання про те, що відбувається всередині країни, послаблюючи позиції нашої держави. Наголошую: їх послаблює не поява таких матеріалів, а таке ставлення до використання державних коштів, що потрібні у дуже багатьох місцях.

Варто зазначити, що «Дзеркало тижня» — це не бюро журналістських розслідувань. І розслідування — це, так би мовити, побічний продукт нашої роботи. Для нас головне інше: вплинути на якість рішень, які приймає влада в різних сферах. А ще головніше — підштовхнути владу, яка не приймає рішення там, де вони мають бути прийняті вже дуже давно.

Коли ми давали перші тексти про необхідність державного фінансування виробництва БпЛА? Рік тому. Коли ми писали про те, що країна має утворити спільну групу з представників спецслужб, Мінекономіки, МЗС та інших відомств для відстежування порушень санкцій проти Росії та її олігархів і чиновників, що ведуть до забезпечення ворога необхідними складниками для озброєння? Ще у лютому 2023 року. І таких прикладів я можу наводити дуже багато.

Читайте також:

• Від яєць по 17 гривень — до літньо-зимових курток. Які висновки мають зробити журналісти та влада з чергового корупційного скандалу
• Юрій Ніколов: «Думаю, що моя стаття стала тригером у великих процесах»

Все це говорить про те, що корупція — не перша проблема країни у війні. Найперша проблема, найважча хвороба — це неякісні рішення, хаос, безініціативність, безвідповідальність, відсутність достатнього фаху для того, щоб протистояти країні, в якій уже давно на всіх підприємствах ОПК працюють у три зміни. А ми людей, які мали б налагодити цей процес, відправляємо послами в різні країни.

Звертати увагу на такі речі, з моєї точки зору, етично. Тому що це наша війна, наша відповідальність. Тому що ми не лише журналісти, а й громадяни цієї країни.

Це заважає нам стояти осторонь, мати інтелектуально-емоційний дисбактеріоз і  пропускати через себе тільки пропагандистські наративи й ІПСО, доносячи це до читача та не додаючи нічого від себе.

Якщо можеш, дій! Діяти — це і є етика

Журналістська етика під час війни — це насамперед, як я вже сказала, «Не нашкодь!». А похідна від цього принципу — «Допоможи». Допоможи державі, допоможи президенту усвідомити, що не так, допоможи конкретній людині. Напиши про те, як підвищені тарифи на електроенергію не пішли на ремонт обладнання, і якщо нічого не змінити, то взимку країна буде без світла. Або не проходь повз ситуації, коли дві жінки потерпають від харасменту в штабі конкретної бригади, і непублічно, використовуючи свої зв'язки, допоможи їм. Не все треба виносити на шпальти. Але якщо можеш — дій! Діяти — це і є етика.

Ще одна важлива складова журналістської етики — перевірка інформації. Повірте, не кожну інформацію навіть із New York Times треба «тягнути до рота». Там є різні статті різних авторів, там є блоги. Звичайно, треба перевіряти свої джерела інформації, інвентаризувати. Тому що ті люди, які до війни були з тобою відверті, зараз можуть бути вже при погонах, і абсолютно не факт, що, виконуючи свої службові завдання, не стануть тобою маніпулювати. Тому потрібно перевіряти навіть інсайдерів.

Ви повинні намагатися усвідомлювати більш широку та більш об’єктивну картину, ніж це дають офіційні джерела інформації. Для того, щоб зрозуміти, що відбувається на фронті, вам недостатньо прочитати зведення. Ви маєте для себе напрацьовувати особисту експертизу. А для цього — спілкуватися з тими, хто перебуває безпосередньо на фронті, читати аналітичні тексти західних розвідок і в західних медіа, знайомитися з тим, що пишуть російські воєнкори. Перемішувати все це в своїй голові та мати широку рамку, широку картину. В більшості випадків ви не зможете нею скористатися для того, щоб зробити текст. Але вона завжди вам дасть можливість обрати правильну конотацію для того тексту, який ви зараз пишете. Ви не все зможете сказати, але те, що ви зможете сказати, — ви скажете правильно.

• Читайте також: Усвідомлення справжньої ваги слова. Медійники — про те, що головного сталося з українською журналістикою під час великої війни

І це не якась стала картинка. Це історія, яку потрібно постійно оновлювати, освіжати, розширювати. Тобто ваша особиста експертиза, ваше знання допоможе не згодувати читачам ІПСО — чуже або своє, захистити від пропагандистських наративів, які можуть зашкодити суспільству. Втім, це стосується не лише ситуації на фронті, а й багатьох інших тем.

Насправді, етика журналістики війни — це не мовчати. Етика журналістики під час війни — це не нашкодити, допомагати, працювати на ефективність дій держави та на гідність.

Люди, котрі цього дотримуються, котрим не страшно дивитися реальним проблемам у вічі, сьогодні зберігають паростки журналістики, яка буде затребувана після закінчення війни. Бо без цієї журналістики ми не відродимось. І не запустимо ті процеси, що будуть спрямовані не на відновлення, а на оновлення нашої країни. А це означатиме, що ми програли мир. Тому з моєї точки зору, правила етики війни, які для мене вимальовуються, скоріше дієві, ніж мовчазно-спостережні.

Колаж на головній: КЖЕ