У переддень Дня журналіста, 5 червня, проєкт журналістських розслідувань «Слідство.Інфо» презентував свій документальний фільм «Окупація: ціна слова» про українських журналістів, які опинилися в окупації та зазнали переслідувань російських військових через свою роботу, але не зламалися. Трьом із них вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, один досі перебуває в російському полоні, а ще одного, фотокореспондента Макса Левіна, росіяни катували та жорстоко вбили торік у березні на Київщині.

Чому росіяни полювали на українських журналістів і чому вони були невипадковими цілями? «Детектор медіа» побував на прем’єрі стрічки, де почув розповіді її героїв і творців.

За збігом обставин «Слідство.Інфо» організувало прем’єру свого фільму «Окупація: ціна слова» під час фестивалю документального кіно Docudays і на одній із його локацій. Але навіть до позаконкурсної програми самого фестивалю стрічка не увійшла. Річ у тім, що на Docudays усі заявки треба було надіслати ще кілька місяців тому, а «Слідство.Інфо» завершило монтаж і продакшн стрічки лише днями, розповів режисер Яків Любчич. Стрічку не знімали конкретно під фестиваль, адже робота над нею почалася лише після звільнення Херсона, де команда зустріла одного з її героїв Олега Батуріна.

«Ми поїхали в деокупований Херсон десь через десять днів після його звільнення. Там ми зустрілися з Олегом і поїздили по місцях, де його утримували — місцеве СІЗО й обладміністрація. І тоді він розказав частину історії», — розповів Яків Любчич «Детектору медіа».

Олег Батурін — журналіст каховської газети «Новий день». Російські військові викрали його та вісім днів утримували в полоні. У стрічці він розповідає, як на нього тиснули, як залякували, детально описуючи, як заживо здиратимуть його шкіру та відрубуватимуть кінцівки — усе, аби змусити піти на співпрацю. Але журналіст залишався незламним, вірним Україні та своїм принципам і не погодився працювати на окупаційну владу.

Олег Батурін

• Читайте також: Журналіст Олег Батурін про російський полон: «Те, що я бачив і відчув, свідчить про одне: вони садисти»

Саме історія Олега переконала команду «Слідства.Інфо», що він не був випадковою жертвою, що журналісти були для окупантів мішенями, адже вони хотіли перетворити їх на інструмент.

«У якийсь момент ми зрозуміли, що з цього може вийти фільм, бо  росіяни системно намагаються контролювати інформаційний простір, особливо окупованих територій. Для них було великою проблемою, що там проходять проукраїнські мітинги, а українські журналісти це показують і це бачить весь світ», — продовжив Яків Любчич.

Так само активно проукраїнські мітинги висвітлювала інша героїня фільму — журналістка з Мелітополя, на той момент керівниця видання «РІА Мелітополь» Світлана Залізецька. Вона розповідає, що хоч і обіймала керівну посаду, але любила бувати в центрі подій. Саме тому не могла бути осторонь й у лютому-березні 2022 року, коли окупанти захопили місто, а його жителі ще довго намагалися чинити опір. Світлана сама ходила на мітинги мелітопольців, де жителі міста усіляко намагалися показати, що росіянам там не раді та що Мелітополь — це Україна. 

«Мій чоловік мене дуже просив, щоб я виїхала з ним, але я сказала, що згодом виїду. Я просто не розуміла, що так усе складеться. 25-го його вже не було в місті й він уже зі зброєю в руках намагався з нашою теробороною та іншими військовими підрозділами зупинити їх, щоб вони хоча б не дійшли до Запоріжжя. Це їм удалося. Він служить досі», — розповіла Світлана Залізецька «Детектору медіа».

Світлана Залізецька

Вона відчувала, що має бути з рідним містом. Тому так склалося, що саме вона — авторка багатьох історичних кадрів відважності мелітопольців, які без зброї виходили проти російської техніки. Але якраз за це росіяни вже шукали її. Спочатку до співпраці з окупантами Світлану схиляла мелітопольська колаборантка Галина Данильченко. Світлана не погодилась і почала шукати спосіб, як виїхати. Зробити це було непросто, адже її прізвище вже було у списках росіян і вони на неї буквально полювали. Виїхати Світлані вдалося лише завдяки чужому паспорту та вигаданій легенді — вона вдавала лікарку.

Не знайшовши Світлану в місті, окупанти вдерлися з обшуком до її батьків. Коли ті сказали, що донька виїхала, 75-річного батька вивезли у невідомому напрямку, надягнувши на голову мішок. А вже звідти росіяни зателефонували з його номера й вимагали, щоб журналістка повернулася. Розмова з представником російської ФСБ видалася непростою, бо Світлана навідріз відмовилася повертатися та співпрацювати з окупантами, однак спілкувалася з ними сміливо й навіть дещо зухвало.

«У розмові з цим ФСБшником я казала: “Який сенс тримати в полоні 75-річного пенсіонера, який не має ніякого стосунку до моєї журналістської діяльності? Він може померти й тоді весь світ дізнається, які ви кати”. А він мені почав розповідати, чого я з собою батька не забрала. Я кажу: “Досі ви нам розповідали, що ви — наші брати. Я не думала, що люди, які називають себе братами, можуть так по-звірячому ставитися до літніх людей”. А він мені — що через нас гинуть російські солдати. Тобто вони прийшли до нас у місто, захопили його, а ми винні, що гинуть російські солдати?!» — згадує Світлана.

Саме її стійкість і впевнене та холодне спілкування показало окупантам, що на неї не натиснеш навіть небезпекою для батька, адже вона прийняла рішення не піддаватися на шантаж.

«Вони навмисно тиснуть на рідних. Я розмовляла з мамою і запитувала, що робити. Мама тоді вже навіть у нашому домі не жила, бо коли тата забрали, там все перевернули. Я питаю, що робити, а вона мені сказала: “Якщо ти повернешся, тебе вб’ють. Не їдь”», — продовжила вона зі сльозами на очах.

Згодом стало відомо, що батька журналістки таки відпустили. Єдине, на що вона погодилася піти, — це публічно зректися свого видання. У своєму фейсбук-профілі Світлана написала, що видання більше їй не належить і передане в управління третім особам. Попри це, гордо заявляє Світлана, усі її колеги виявилися такими ж стійкими.

«Ті люди, які працювали зі мною, не стали колаборантами. Колись після війни я розповім про кожного героя, який зі мною залишається до кінця. Вони виїхали», — ділиться Світлана. 

Саме ці герої, про яких наразі не можна розповідати, досі працюють у виданні «РІА Мелітополь», яке окупантам так і не вдалося захопити. Видання завдяки цим сміливим людям зараз розповідає про те, як важко жити в окупації, про те, як живуть ті, хто виїхав, про долі людей, яких розкидала війна.

Шеф-редакторка «Слідства.Інфо» Анна Бабінець під час презентації фільму зазначила, що місцеві медіа та журналісти опинилися під ударом саме тому, що росіяни хотіли з їхньою допомогою легалізуватися там. Вони хотіли, щоб ці медіа показували, як жителі українських міст чекали на російську армію, і за допомогою журналістів хотіли проникнути у голови жителів цих міст. 

«До кожного приходили, схиляли до роботи на окупантів, погрожували. Далі викрадали — самих журналістів чи членів їхніх сімей — били, змушували зізнатися у шпигунстві. Все це мало чітко продуманий системний характер із винищення професійної журналістики у перші ж тижні окупації», — зазначила Бабінець.

Анна Бабінець

Особливо цінними та важливими для окупантів були медійники старшого віку, які давно мають репутацію й довіру у людей, зазначила Анна Бабінець.

Саме таким був ще один герой фільму — журналіст із Нової Каховки Олександр Гунько, який на той момент був головним редактором сайту «Нова Каховка.Сity». Його росіяни викрадали тричі й навіть змусили записати постановне інтерв’ю, в якому він нібито вихваляє Росію, і звільнили лише після цього.

«Російські окупанти примусили головного редактора сайту “Нова Каховка. Сіті” Олександра Гунька взяти участь у зйомках постановного відеосюжету для російських пропагандистських помийок. У цьому відео він стверджує, що “тепер готовий писати правду та співпрацювати з так званою військовою адміністрацією”, — написав тоді Олег Батурін у своєму фейсбуці, чудово розуміючи, що за власною волею Олександр, із яким вони були давно знайомі та колись разом працювали, на таке б не пішов. — Уперше в житті чую, як Олександр Гунько говорить абсолютно неприродною для нього мовою. Бачу сліди від побоїв, які дбайливо заховані режисерами цього відео. Уявляю, що йому довелося пережити під час полону».

Після звільнення Олександр Гунько зміг виїхати з окупації. Що більше, видання «Нова Каховка.City», створене за підтримки Агенції медійного росту «АБО», зараз відновило свою роботу й Олександр продовжує його очолювати. А про пережите під час окупації та показане в цьому фільмі він не шкодує й попри все не відмовився б ні від журналістики, ні від своєї позиції.

Олександр Гунько

Ці історії, хоч і трагічні, проте мають щасливе продовження — Олег Батурін, Світлана Залізецька та Олександр Гунько після пережитого змогли неушкодженими виїхати на підконтрольну територію України. Проте ще один журналіст Дмитро Хилюк, який працював кореспондентом агенції УНІАН, досі перебуває в російському полоні. 

Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з його батьком, якого окупанти також арештували разом із сином торік у березні на Київщині. А після того, як дізналися про професійну діяльність Дмитра, його без пояснень вивезли в невідомому напрямку. Лише згодом правозахисники змогли встановити, що Дмитра незаконно утримують в одній із тюрем у Росії, а батьки лише раз через Міжнародний комітет Червоного Хреста отримали коротку звістку від нього.

Проте згодом стало відомо, розповіла правозахисниця Ольга Решетилова, що Дмитра вивезли з тієї в’язниці в невідомому напрямку і його місцеперебування наразі не вдається встановити.

Але найбільш кричущою є історія п’ятого героя стрічки — українського фотокореспондента Макса Левіна. Його російські військові катували та вбили торік у березні.

Журналісти є мішенями для російської окупаційної армії, кажуть творці фільму, адже таким чином росіяни хочуть впливати на маси. І злочин, вчинений проти кожного з цих людей, — не випадковість, а цілеспрямований акт терору. Саме ця системність змусила команду «Слідства.інфо» взятися за цю роботу. Анна Бабінець каже, що, готуючи цей фільм, вони розуміли, що на місці його героїв могли опинитися вони самі, творці стрічки.

«На жаль, представники правоохоронних органів не прийшли на показ фільму. Ми відчуваємо відповідальність перед нашим журналістським ком’юніті. Ми хочемо донести, що це не випадкові окремі злочини, це були цілеспрямовані злочини росіян проти журналістів, які хотіли показати правду, а стали цілями Росії. Сподіваюся, що росіяни отримають своє покарання», — сказала вона.

А боротьба журналістів триває. Наприклад, Олег Батурін уже після свого звільнення сам розслідував вчинений проти себе злочин і встановив особи тих, хто його викрав. Зараз журналіст працює в Центрі журналістських розслідувань і в The Reckoning Project, де він документує воєнні злочини росіян, фокусуючись саме на Херсонській області. 

Ні про що з пережитого Олег не шкодує, окрім одного — що на окупованій території досі перебувають його колеги: «Я шкодую про те, що, можливо, можна було якось більше допомогти колегам та іншим людям. Я постійно про це думаю. Бо коли ми з третьої спроби виїхали з окупації, я ділився своїм досвідом, як це можна зробити, як поводитися на російських блокпостах і взагалі як виїхати з найменшим, наскільки це можливо, ризиком. Але досі залишаються колеги на окупованій території й багато людей залишається — для всіх них це ризик». 

Те, що журналісти досі під ризиком, доводить історія ще однієї мелітопольської журналістки Ірини Левченко, яку викрали окупанти вже у травні цього року. Саме її долею зараз першочергово переймається Світлана Залізецька. Каже, Ірина вже кілька років на пенсії та не працює журналісткою, але навіть лише натяк на те, що людина є журналістом за професією й не обслуговує окупантів — привід для арешту та полону. Детальніше про цю історію розповіла сестра Ірини Левченко Олена Руденко сьогодні під час пресконференції.

Тож поки такі, як Дмитро Хилюк та Ірина Левченко перебувають у російському полоні, поки непокарані вбивці Макса Левіна, кажуть творці та герої стрічки «Окупація: ціна слова» — боротьба журналістів триває. І якщо за це не буде справедливого покарання, переконані вони, такі злочини будуть повторюватися.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»