До Дня журналіста 6 червня «Детектор медіа» розпитав українських медійників про головне, що відбулося з українською журналістикою під час повномасштабної війни з Росією. На це запитання відповіли Данило Мокрик, Оксана Романюк, Дмитро Лиховій, Микола Чернотицький, Христина Коціра, Валерій Калниш, Лариса Івшина, Ольга Лень, Костянтин Грубич, Андрій Куликов, Роман Кравець, Яна Конотоп, Анна Бабінець, Анастасія Равва, Оксана Соколова, Людмила Добровольська, Віктор Лешик, Роман Коляда, Антон Скиба, Анна Журба, Наталія Соколенко, Тарас Петрів, Олексій Мустафін.

Данило Мокрик, журналіст The Kyiv Independent, блогер:

Визначальною подією для українського медіапростору стало створення «Єдиного марафону». Ця централізація (і, відповідно, контрольованість) інформаційного потоку та зникнення альтернативи на телебаченні призвела до того, що люди почали набагато активніше звертатися до інтернет-джерел, зокрема — телеграму та ютубу.

Бум зростання аудиторії телеграм- і ютуб-каналів якраз теж є однією з головних подій. Почасти телеграм-канали навіть замістили суспільству класичну журналістику. Подеколи це проблема, бо в телеграмі несеться абсолютно нефільтрований інформаційний потік, із неперевіреною інформацією, іноді — з відвертими фейками (і навіть без подальших спростувань). Це «дике поле», де стандарти не квітнуть у принципі. В ютубі ситуація трохи інша: там часто популярним є те, що можна назвати інформаційним авантюризмом (якщо не аферизмом).

Якщо говорити про більш цехові речі, то контекст повномасштабної війни призвів до зіткнення українських журналістів із реальністю роботи тих іноземних редакцій, які довгий час були для них за взірець. Українська війна показала, наскільки іноземні журналісти з нібито крутих західних ЗМІ бувають непрофесійними, неосвіченими та неетичними. Мабуть, надалі ідеалізувати західну журналістику вже навряд чи вийде.

• Читайте також: Романюк: Теперішній час — це горнило, в якому виковується нова українська журналістика

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

Війна загострила в медіа розуміння своєї ролі та місії в суспільстві. Якщо перший рік після вторгнення був роком виживання та стійкості, то зараз прийшов рік фаталізму й руху вперед попри всі обстріли, кризи та виклики. Я бачу, як колеги з різних медіа дуже сильно розвинулися. Війна змусила медіа вийти зі своєї звичної зони комфорту, змінити підходи до комунікації з аудиторією, формування контенту, фінансової стійкості й навіть прозорості.

•  Читайте також: Війна та криза змушують медіа дбати про якість

Разом із тим, час від початку вторгнення був найтяжчим для медіа за всі роки існування України. На війні загинув уже 61 журналіст, сотні медіа закрилися назавжди, тисячі журналістів виїхали, пішли до ЗСУ або стали внутрішньо переміщеними особами. Фінансова криза, відсутність електрики взимку, звуження контенту до воєнної тематики, криза з персоналом, шалене зростання навантаження й паралельно з цим — повсякденні обстріли, стрес, безпекові виклики. І в цьому всьому українські медіа примудряються стратегувати, виробляти якісний продукт і навіть конкурувати. До речі, це одна з причин, чому навіть порівняння з «хорошими російськими» журналістами, «жертвами війни», видається безглуздим і поверховим.

• Читайте також: Що не так із «хорошими росіянами»

Дмитро Лиховій, головний редактор інтернет-видання «Новинарня»:

Українська журналістика — як зріз українського суспільства — пережила величезний струс, найбільший із 1991 року. Для одних цей струс означав руйнування, знищення видань і втрату місць роботи. Для інших це був поштовх до змін, імпульс до пошуку, до нової, більшої активності та майстерності. Як і багато інших кризових ситуацій, велика війна стала для українських ЗМІ можливістю для розвитку і здобутків. Зараз є значно більші можливості для створення контенту та гідної його оплати, отримання грантів, приросту аудиторії.

З огляду на свою нішу й тематику, «Новинарня» живе у війні вже скоро як вісім років. Що ж до інших — то, вважаю, дуже ок, що теми війни, опору, армії та національної безпеки в усіх її проявах (від подій на фронті до пісень Цоя у Львові) стали мейнстримом для більшості наших медіа. У нас з'явилося багато якісного навколовоєнного контенту, багато нових воєнкорів.

• Читайте також: Як українські воєнкори проживають велику війну

Якщо винести за дужки напрямок телеграма (це вже майже медіа, але все ще не медіа), то війна зробила українські ЗМІ більш відповідальними, грамотними і серйозними. З іншого боку, я бачу також прояви прямої й непрямої цензури, надмірної самоцензури, а також руху в руслі «позитивної пропаганди», що її наполегливо роздає національний марафон та група товаришів з Офісу президента й іноді Міністерства оборони України.

• Читайте також: «Чи допоможе моя публікація нашій перемозі?» — журналісти про межі свободи преси під час російської агресії. Опитування

Національний телемарафон, що фінансується з держбюджету, із явища спершу необхідного, далі — доцільного й фонового тепер стає ганебним явищем українського медіапростору, надто ж у слотах каналів «Рада» та «Ми — Україна». Він має бути припинений.

• Читайте також: Диво, що затягнулося. Телемарафон «Єдині новини» у 2022 році

З телемарафоном, але не тільки з ним, пов'язані також такі некрасиві явища, як сервільність багатьох наших медійників, а особливо лицемірне перефарбування головомовців, деяких знакових блогерів і писарів. Учора вони старанно відпрацьовували зарплату в редакціях Медведчука чи інших медіа з російської годівниці, сьогодні так само затято виконують поставлені завдання з Офісу президента чи інших навколодержавних структур. Те саме стосується і медіаменеджерів. З одного боку, мабуть, ок, коли війна змусила багатьох нарешті обрати правильну, світлу сторону. З іншого боку, якщо ти вчора хейтив Бандеру, а сьогодні славиш — хто сказав, що це щирий вибір назавжди? Віри їм немає. Ми все пам'ятаємо.

• Читайте також: Нікого не забуто, нічого не забуто. Що робити з колишніми проросійськими журналістами

Микола Чернотицький, голова правління Суспільного мовника:

Що точно не змінилося — це те, що від якісної роботи й відповідальності журналістів залежить безпека і життя людей. Та це стало зрозуміло не лише професіоналам, а і мільйонам людей, які зараз очікують від журналістів набагато більшого, ніж у мирні часи. Усвідомлюючи цю увагу та відповідальність, для нашої команди на Суспільному зараз найголовніше — продовжувати робити свою роботу якісно.

• Читайте також: «Війна створює можливості. Суспільне скористалося цим». Як представники комітету гуманітарної та інформполітики ознайомлювалися з роботою НСТУ

Христина Коціра, головна редакторка hromadske:

Мені складно говорити про всю журналістику. Наведу лише певні свої спостереження. Всі медіа перейшли на воєнні рейки. Навіть гламурні. Вони тепер часто роблять матеріали не з героями та героїнями з червоних доріжок, а з людьми, які на фронті.

Я спостерігаю певну конкуренцію між ЗМІ, які змагаються за статус, хто більше доклався до висвітлення війни. А також зауважую ризики: в певні моменти ми перетворюємося на пропагандистів, коли, наприклад, безапеляційно подаємо цифри вбитих росіян (даємо статистику Генштабу, вірячи на слово, і не перевіряючи її), або подаємо заяви заступниці міністра оборони України Ганни Маляр про ситуацію на Бахмутському напрямку, розуміючи, що вона там трохи інша, ніж кажуть офіційні особи. Крім того, я бачу ризики самоцензури, коли журналіст вирішує замовчати не дуже привабливу правду, бо він — патріот своєї держави, який хоче її перемоги у війні, і боїться нашкодити.

• Читайте також: У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

Далі, мені здається, ми трохи загнали себе в пастку, бо за цей час розказали такі неймовірні історії, про які не написано в жодних художніх книжках. Ми не розуміємо, як понизити градус — а доведеться.

Те саме стосується ютубу. Глядачі звикли до фронтових стрілялок і небезпек, і вже не так охоче дивляться негостросюжетні матеріали, де не треба переживати ні за військового в кадрі, ні за журналіста, який його знімає.

Роман Кравець, політичний оглядач інтернет-видання «Українська правда»:

Сьогодні залишатися справжнім журналістом є чимось на межі подвигу. Для цього потрібна не лише відданість справі, але й сміливість. Радію за колег, які зараз розширюють свої навички у професії: люди займаються документалістикою, реконструкціями подій, важкими розслідуваннями, записами інтерв’ю зі свідками різних подій.

Але є й негативні тенденції. Наприклад, коли хтось все частіше спокушається відійти від неупередженості до «контрпропаганди». А хтось у гонитві за хайпом не зважає на правдивість інформації. Мовляв, важлива реакція тут і зараз, експертність другорядна.

Складається враження, що частина медійників ставить емоцію вище за правду. Прикро й те, що на це є попит.

Один високопосадовець кілька місяців тому у приватній бесіді сказав мені такі слова: «А навіщо ви це запитуєте? Люди повинні вірити у щось хороше. Не руйнуйте ілюзій». І я навіть не знав, як пристойно відповісти. Тому що журналіст не казкар. Для цього є інші жанри, інші професії, зрештою інші майданчики. Ми є четвертою владою, а отже повинні нести відповідальність перед аудиторією. І тільки перед нею. У нинішній політичній реальності журналісти часто є більш впливовими за міністрів, депутатів, правоохоронців. І цим не можна нехтувати. На етапі важкого захворювання людям можливо і справді краще не знати всієї правди. Але коли збираємося повністю одужати — доведеться працювати й дізнаватися більше.

• Читайте також: «Війна в прямому ефірі». Чи треба суспільству знати про події на фронті все?

Воєнний стан накладає досить багато обмежень на всіх громадян, і на журналістів зокрема. Часом справді доводиться не говорити всього, що знаємо, аби не нашкодити безпеці людей і державі. На мою думку, це нормально.

Ненормально інше. Мене відверто турбує готовність великої кількості медійників різних рівнів (причому пристойних людей) до самоцензури без вагомої на те підстави. «Щоб нікого не образити», «щоб не втратити доступ» — відмовок можна знайти безліч.

Очевидно, що для представників влади це зручно. Але така позиція завжди буде програшна. Тому що можна створити тисячі варіантів ілюзій і «приємних новин», але правда залишатиметься іншою.

Ми з вами вже бачили багатьох представників істеблішменту, які жили відвертими вигадками, майже епічними міфами, напівправдою, самозаспокоєнням. Нічим хорошим це не закінчувалося. Ні для них самих, ні для суспільства загалом.

Валерій Калниш, журналіст, теле- та радіоведучий, автор ютуб-каналу «Чорна лампа»:

Головними «внесками» війни в українську журналістику є цензура, репортажецентричність, створення нових стандартів. Це якщо стисло. Тепер трохи детально.

1. Війна і бажання нашої перемоги не дають нам можливості правдиво писати про те, що відбувається (добре, що хоча б це можна сказати). Ми цензуруємо себе, а нас — держава, з одного боку, аби не дозволити сумніватися в майбутній перемозі вітчизняній аудиторії, а з іншого — аби не дати приводів для зловтіхи нашому ворогу. Хочемо ми цього чи ні, новини замінили зведення. Фактами є те, про що говорить влада, а не те, що є насправді. «Єдиний марафон» — прообраз державного телебачення з «правильними» посилами і трактуванням. Це погано, це вбиває професію, але це стратегія війни — в ній не місце демократії, плюралізму та сподіванням на те, що люди самі зроблять правильні висновки. Влада не ризикує гратися в довіру з громадянами та продовжує використовувати тезу, що «вона знає краще за нас».

• Читайте також: 19,1% українців сказали, що найбільше псує їм настрій перегляд телемарафону «Єдині новини», — Центр Разумкова

2. Ми зробили ривок і навчилися писати історії та репортажі. Хоча важко не опанувати цей напрямок, коли зараз кожна розповідь — історія, яку ті самі західні медіа можуть отримати тільки на «десерт». Ми всі опинилися в ролі оповідачів, нам є про що розказати.

3. Прямо зараз журналісти пишуть нові стандарти: як описувати війну та людський біль; де місце моралі в матеріалі та що таке «об’єктивність»; яким має бути ставлення до фактів і чи всі думки мають значення та мають бути представленими рівною мірою. Професія трансформується, і не в кращий бік. У ренесанс не вірю, як і в повернення до «бібісішних» стандартів. Майбутнє — за штучним інтелектом і технологіями. Авторську теплоту та суб’єктивність краще залишити для вечірнього ютубу.

• Читайте також: Формується національний архів перемог, а в нас — лише відео з тіктока. Журналісти про обмеження роботи на війні

Лариса Івшина, головна редакторка газети «День»:

Важливо, що в Україні вціліла репортерська журналістика, яка особливо в сегменті фотожурналістики показала дуже високий рівень. Я маю на увазі насамперед Євгена Малолєтку. Пам’ятаю його перші кроки на фотоконкурсі «Дня», коли він ще був початківцем, а нині він робить фото світового рівня, хоч і, на жаль, з трагічним змістом. Так само мені подобаються роботи фотокореспондента нашої газети Миколи Тимченка, який після початку вторгнення росіян показав чудеса оперативності і був у найгарячіших точках. Хочу також відзначити роботу воєнних кореспондентів Андрія Цаплієнка та Юрія Бутусова (хоч Юрій не тільки репортер). Мені приємно нагадати, що вони обоє були лауреатами премії імені Джеймса Мейса, яку протягом багатьох років вручає газета «День».    

На мою думку, і в часи війни необхідно підтримувати культурний рівень журналістики, і в цьому контексті я хочу звернути увагу на Діану Клочко, яка стартувала в журналістиці, а сьогодні є справжнім мистецьким аналітиком, а також на подкасти Костянтина Дорошенка. Я ціную роботу Михайла Ткача, його матеріали про «батальйони Монако» роблять погоду і показують нам всю складність проблем, з якими зустрінеться українське суспільство після перемоги. Хочу також відзначити Людмилу Немирю та її проєкт Ukrlife.tv, який я вважаю якісним у нашому медіапросторі.

На мій погляд, через війну найбільших втрат зазнав якісний сегмент української журналістики, тому що війна — це завжди трохи самоцензура, обмежений простір для плюралізму. І це правильно. Але нам потрібен інший рівень національного діалогу, щоб впоратися із тою величезною кількістю проблем, які доведеться розв’язувати після перемоги. Чи будемо ми аналізувати те, що відбувалось в країні до 24 лютого 2022 року, чи перевернемо сторінку і почнемо будувати країну з чистого листа? Десь має бути майданчик, де нація матиме змогу говорити сама із собою. Зараз я таких майданчиків не бачу. Так, звісно, завдяки підтримці наших західних партнерів в Україні є певна кількість пристойних медіапроєктів, але цього недостатньо. Що стосується Суспільного, то воно виробляє хороші продукти, особливо локальні, але поки я не бачу у нього спроб створювати майданчик для національного діалогу.

Історичний шанс, який завойований надзусиллями, надвеликими втратами, не може бути змарнований. Він повинен бути підтриманий всіма інтелектуальними силами тилу, тому що фронт робить все, щоб ми цей час не згаяли.

Своїми діями Росія сама покінчила із проросійськими силами в Україні, і на цьому фоні відбулася консолідація українського суспільства. Але слід пам’ятати, що цей ефект нетривкий, бо після перемоги життя буде диктувати новий порядок денний.  

Костянтин Грубич, журналіст, телеведучий, «1+1»:

Я скажу лише про телебачення, оскільки всій іншій журналістиці я не суддя. Так от, у телебаченні, на мій погляд, з’явилося відчуття, я би сказав, солідарності. Раніше ми були більшими конкурентами й гострішим було питання, хто з якого каналу. Все це мало велике значення. А тепер у нас загальна платформа у вигляді марафону «Єдині новини», яка всіх зрівняла — і високорейтингові телеканали, і ті канали, які в силу свого охоплення ніколи раніше не мали такої аудиторії, як зараз. Усі в одних умовах — будь ласка, проявляйтеся!

Обмежилося коло тем: побутові, соціальні, культурно-просвітницькі — все це неформат для марафону. А де ж їх можна висвітлювати? Особисто до мене з цим звертається багато людей, але ці теми тупикові. Тому що напряму не пов’язані з проблематикою війни та перемоги.

З’явилася дуже велика тривога за майбутнє. Адже всі розуміють, що коли припиниться державне фінансування того ж самого марафону, каналам не буде звідки брати ресурси. І тому багато журналістів-телевізійників переходять у ютуб, створюючи й розвиваючи власні канали. Я розумію, що це не лише через цікавість до такого виду діяльності, а через проблему самовиживання. Що тут скажеш? Ми ж усі давно хотіли, щоб олігархічна система залишилась у минулому. Зараз такий шанс з’являється. Головне, щоб на місці знищених олігархів — власників телеканалів не з’явилися нові. Адже як доводить наша практика, святе місце пустим не буває.

• Читайте також: У поті чола свого будуватимеш бренд. Вісім авторських ютуб-каналів телеведучих — успішні й не дуже

Андрій Куликов, голова правління «Громадського радіо»:

Назагал, втримали інформаційне поле проти російської навали, а також проти спроб владних кіл нав'язати однаковість. З'явилися нові докази, що потужну журналістику визначають стандарти й принципи, а не технології.

Людмила Добровольська, медіаменеджерка, телеведуча каналу «Ми — Україна»:

Твердження, що під час війни українська журналістика, мовляв, перетворилася на суцільну пропаганду, мені здається дещо спрощеним і вже точно поверховим. Як на мене, велика війна зробила нашій професії неоціненну послугу: прийшло переосмислення багатьох засадничих речей, і я спостерігаю в профсередовищі глибинні зрушення, які дуже обнадіюють. Бо переоцінки меж, інструментів, стандартів журналістики перестають бути рефлексіями окремих представників професії, натомість вони стають видимими, вони стають системними — і це круто. Нарешті замість лементу «Ванічка, знімай кров, оно кров лежить, я знаю, ти зможеш! (©) — з’явився запит на сенситивне інтерв’ю, колеги масово усвідомлюють, що перш ніж стати журналістами — вони теж мають бути людьми. Якщо у двох словах — повертається (чи народжується?) журналістика як генерування сенсів, як складова суспільного життя, як певною мірою рушійна сила і вже точно як чинник впливу на оздоровлення процесів всередині суспільства. Можливо, я занадто оптимістична, але оце «повернення до себе», коли зміст нарешті важливіший за форму, вже відбувається.

Ольга Лень, ведуча телеканалу «Еспресо»:

Перше, що сталося з українською журналістикою під час війни, — це усвідомлення того, що в умовах реальної загрози фізичному існуванню країни та її громадян правило надавати слово «всім сторонам конфлікту», а тим паче ворогам, має бути відкинуте. Оскільки воно смертельно небезпечне. До переважної частини українських журналістів, я вважаю, ця проста думка нарешті дійшла. Якщо до когось не дійшла, то це навіть не дурість, а якісь інші причини, з якими мають розбиратися компетентні органи.

Друге, що сталося, проявиться вже після війни. Мова про глибинне переструктурування усіх медіа. І в цій зміні медійного ландшафту буде не лише позитив. Зникнуть не лише неякісні медіа чи ті, що продукують фейки й маніпуляції, а й цілком якісні ЗМІ, які не витримають режиму монополізації медіаринку, що зараз встановлює держава. Це теж наслідки війни, яких не можна уникнути. Залишити все, як було раніше, лиш посиливши державний контроль і державне домінування в інформаційній сфері, неможливо. Це об'єктивний процес, із яким нічого не можна вдіяти, оскільки нам доводиться обирати між безпекою і можливістю говорити. Ми сильно відкотилися у своїх свободах назад, але їх уже будемо повертати потім. Така об’єктивна реальність. Цей шлях проходили США, Велика Британія в часи смертельної небезпеки. Ми тут не унікальні.

• Читайте також: «Журналісти звикли, що їм усе дозволено розповідати. На війні ж важливо усвідомлювати відповідальність за кожне слово» — дискусія про війну та медіа

Ну, і третій наслідок війни для української журналістики — суттєве погіршення матеріального стану медіа внаслідок втрати джерел фінансування. Нестача коштів для роботи є серйозним викликом для них. І якщо ми хочемо професійних, незалежних, якісних медіа, нам нарешті треба прийти до схеми фінансування їх читачами й глядачами. Але це теж буде вже після війни.

Оксана Соколова, телепродюсерка, телеведуча ICTV:

Я б виокремила три моменти. Принаймні, якщо говорити про телевізійну сферу. По-перше, ми стали більш згуртованими. На рівні міжособистісної співпраці. По-друге, відкрили нові можливості колаборацій. Національний марафон — із технологічної точки зору — це дуже цікавий досвід взаємодії між компаніями, які раніше були в жорсткій конкуренції. По-третє, ми ще більше цифровізувалися. Ковід дав нам перший поштовх. Ми навчилися робити телевізійний продукт без багатьох звичних інструментів. Повномасштабна війна змусила йти цим шляхом далі. І розвертатися від класичного ефірного телевізійного телемовлення в бік різних диджитал-платформ. Українській тєлєк масово пішов у ютуб.

Яна Конотоп, ведуча 5-го каналу:

Вочевидь, значною складовою журналістики стала пропаганда. І це логічно в умовах повномасштабної війни. Патріотична пропаганда має бути мудрою. Без перегріву. До слова, в російській пропагандистській машині, при всій її масштабності, починаються збої. Закономірно, коли картинка надто довго й надто сильно суперечить реальності.

Під пропаганду в імʼя перемоги України маскується політична боротьба, хоча про політичну конкуренцію зараз не йдеться. Вимкнення 5-го каналу, Прямого й «Еспресо» — з цієї категорії.

Розслідувальна журналістика має постійну дилему — чи на часі? І складнощі у звʼязку з цензурою воєнного стану. Якою, до речі, посадовці спекулюють.

Втрати в українській журналістиці… Буквальні. Понад 60 загиблих колег.

• Читайте також: ІМІ створив інфографіку про журналістів, які загинули під час війни

Анна Бабінець, шефредакторка «Слідства.інфо»:

Дуже змінилася журналістика — багато людей пішли, багато людей перекваліфікувалися, хтось прийшов, когось мобілізували. Мені здається, суттєво також змінилася якість. На мою думку, дуже багато стало активізму в журналістиці. Всім журналістам складніше дотримуватися стандартів, яких ми дотримувалися до війни. І це можна частково виправдати, бо ми і журналісти, і громадяни, тому на всі наші реалії реагувати з холодним серцем усім важко. Але ми про це багато говоримо в нашій організації на нарадах. І для того, щоб нас почув світ і ми могли ретранслювати свої меседжі, ми все-таки маємо максимально дотримуватися стандартів.

Читайте також:

• Не варто списувати на війну порушення норм журналістської етики
• «Орки», «рашисти» та «путін»: КЖЕ дала рекомендації щодо стилістично забарвленої лексики в ЗМІ

Водночас  нинішня журналістика і виявила людей, вірних професії, сміливих, які готові на що завгодно, тільки б бути журналістами. Тому, як на мене, це випробування для журналістів і не всі його проходять, але я думаю, що журналістика зрештою стане кращою після війни.

Анастасія Равва, генеральна продюсерка «Еспресо»:

Українська журналістика витримала удар і продемонструвала здатність працювати в надскладних умовах — під обстрілами, під час повітряних тривог, відімкнення світла, переживаючи особисті втрати, недосипаючи й не рахуючи кількість робочих годин.

Безумовно, ми стали сильнішими. Всі ми: і журналісти, і суспільство в цілому. Ми стали прикладом для наших західних колег: тепер їм є чого повчитися в наших воєнних кореспондентів.

Під час війни ми маємо бути максимально пильними й відповідальними, щоб не зашкодити нашим військовим, не розкрити плани, які можуть зірвати операцію. І можу констатувати, що в цьому питанні українська журналістика теж суттєво зросла.

Але разом із тим журналістика — це не лише про військові дії. Це і відстежування дій влади, розкриття корупційних схем, привертання уваги до важливих питань, від яких залежить життя країни. Журналістика — це все ж watch dog демократії. Заплющуючи очі на певні теми всередині країни, ми робимо ведмежу послугу і владі, і суспільству. Цензура і самоцензура, на жаль, — не найкраще надбання воєнного часу.

• Читайте також: 84% українців виступають за те, щоби факти корупції в органах влади оприлюднювали, попри війну, — Центр Разумкова

Віктор Лешик, медіаексперт, колишній медіаменеджер:

Рекламний ринок випарувався. Значна частина ЗМІ теж. Українські ЗМІ значною мірою були усунуті від висвітлення подій на фронтах, компенсували це пропагандою та ультрапатріотичною надмірністю і балаканиною з псевдоекспертами з Росії. Взимку 2023-го прокинулися журналісти-розслідувачі, стало цікавіше. Але з ними прокинулася стара хвороба українських ЗМІ — відпрацьовувати комерційні та політичні замовлення. Феномен Арестовича — ганьба не стільки ЗМІ, скільки прояв вкрай низької медійної культури населення.

• Читайте також: Андрій Партика, Ocean Media Plus: На річницю війни ринок телереклами «приземлився», але після того почався рух угору

Роман Коляда, ведучий програм «Українського радіо» та «Суспільного.Культури»:

Мабуть, головне, що сталося з нашою братією,— це усвідомлення справжньої ваги слова і взагалі нашої роботи. Бо за умов війни вага слова дорівнює вазі життя дуже часто не фігурально, а дослівно. Причому воно може залежати навіть від точності прогнозу погоди. Бо єдине джерело інформації на тему «збирати сніг і топити його на воду» чи «рубати дрова, бо буде мороз» — це радіо, якщо ти в окупації. І якщо твоя хвиля — єдина, яку чути в Маріуполі, то ти можеш сказати людям про коридор для евакуації. І таких прикладів у мене безліч за останні рік із гаком.

• Читайте також: «Перше, що росіяни зробили, коли зайшли на Херсонщину, — вимкнули всі медіа». Про медіажиття в окупації

Є й зворотний бік цієї медалі. У вигляді «воєнної» самоцензури, яку теж доводиться тримати під самоконтролем, аби не перетворитися на пропагандиста.

Антон Скиба, фотожурналіст:

Масштаби викликів, втрат і драми не тільки гартують українських журналістів професійно, але й ведуть до вигоряння, втрати спроможностей і ресурсів, не тільки фізичних, але, що страшніше, ментальних і креативних. Заради омріяної перемоги журналістська спільнота часто вимушена толерувати ті проблеми та утиски, які унеможливлюють демократичний розвиток і сталість суспільства, бо це начебто «не на часі», а водночас Україна повільно перетворюється на суцільну 171-шу статтю Кримінального Кодексу (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. — «ДМ»), що точно не додає впевненості в майбутньому професії.

Анна Журба, заступниця головного редактора Zaxid.net:

Українським журналістам зараз доводиться працювати в умовах обмеження інформації від офіційних джерел. Водночас існують сотні неофіційних і переважно анонімних каналів у соцмережах, які продукують тонни «ексклюзивного» контенту про війну, що потребує перевірки, та мають мільйони підписників. Журналістам потрібно балансувати між цими двома реальностями, намагаючись, з одного боку, не нашкодити державі, а з іншого — зберегти свою аудиторію. І цінність тих, кому це вдається, постійно зростає, як і якість їхніх матеріалів. Низка премій і міжнародних відзнак свідчить про те, що тепер українським журналістам є чого повчити іноземних колег.

• Читайте також: Українські журналісти Чернов, Малолєтка і Степаненко отримали Пулітцерівську премію за репортажі з Маріуполя

Наталя Соколенко, теле- та радіожурналістка, ведуча «Українського радіо» та «Громадського радіо»:

На мій погляд, відбулося відчутне очищення медіаполя в Україні. Рішення про створення «Єдиного марафону» прибрало з телеефіру деструктивні майданчики на кшталт шоу Шустера.

Приборкано нарцисизм і деструктивну інформаційну політику олігархів у їхніх медіа. Відчутно зменшилася кількість російських наративів в українських медіа. А українські журналісти — саме журналісти, а не медіаповії — як на мене, очікувано показали високий професіоналізм, сміливість, принциповість, розумність (висвітлення війни з розумінням комунікативної мети).

• Читайте також: «Все просто — потрібно з’ясувати, чи наближає матеріал перемогу, чи гальмує». Розмова про висвітлення війни на «Редколегії 2.0»

Тарас Петрів, президент Фундації «Суспільність»:

Вважаю, що велика війна показала:

1. Українська медійна система може швидко перегруповуватися та працювати за будь-яких критичних глобальних викликів.

2. Українські журналісти мають добрий вишкіл і досвід, дуже сміливі, вміють потужно взаємодіяти у фронтових умовах і створювати якісні історії.

3. Редакції за особливих воєнних умов продовжують відстоювати демократичні стандарти в країні, опиратися ворожій пропаганді та дезінформації, за потреби об’єднуватися для захисту професійних прав.

4. Сильні та стійкі репортери активно документують звірства, геноцид і злочини проти людяності, зокрема дітей, для історії та міжнародного трибуналу.

• Читайте також: Для нащадків і трибуналу: як формують національний архів війни в Україні

5. Є нова хвиля молодих журналістів, які приходять у професію, готові працювати за складних викличних обставин, швидко вчаться і легко комунікують з авторитетними колегами.

6. Редакції системно опановують нові навички роботи з ментальними станами.

5. Українська журналістика є нині важливим суспільним барометром і буде в час відбудови особливим суспільним інститутом, який об’єднуватиме українців довкола спільних цінностей, європейської ідентичності та євроатлантичної солідарності.

6. Українські редактори щоденною професійною роботою показують світові, що справедливість є актуальною і що є сенс у XXI столітті боротися та перемагати.

Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер:

Кажуть, що війна не змінює людей. Вона просто «проявляє» те, що, можливо, до війни було в них непомітним. От і з журналістикою ми побачили, та й світ побачив, що в Україні насправді є дуже крута журналістська і репортерська школа. І українці, які знімають, пишуть, роблять репортажі й документальні фільми про те, що відбувається з людьми і з країною, роблять просто неймовірні речі. З іншого боку, під час цієї фази війни — хоча ця тенденція була помітна від самого її початку, з 2014 року — українські журналісти, а радше українські медіа «відчули себе політиками».

В тому сенсі, що багато чого робиться або не робиться з огляду на політичні міркування. Це можна й зрозуміти, адже медіа висвітлюють не війну на іншому боці планети, а в себе вдома. До того ж війну екзистенційну, коли йдеться про існування кожного українця. Але така «зміна оптики», безумовно, має зворотній бік – бо учасник подій має інші пріоритети, аніж той, хто про них розповідає. «Стулити пельку» іноді й справді потрібно, але журналістика із «постійно стуленою пелькою» — це усе-таки не журналістика, хоча ззовні і може виглядати майже так само. До того ж політика — кажу це і як колишній політик також — це про кон’юнктуру. Коли кілька місяців «хором мовчати» про корупцію. А потім так само хором про неї говорити — за всіх зрозумілих мотивів і першої і другої позиції — це ж не означає, що корупція виникла в той самий момент, коли про неї стали писати.

І ще один нюанс: війна одним дозволила, а інших змусила звільнитися від звички дивитися на світ, або ж принаймні «підглядати» російськими очима. Але не зменшила, а іноді навіть збільшила «інформаційну залежність» від переспівів західних публікацій (я не про джерела, а саме про інформацію «з других рук»). Що навіть само по собі не дуже добре. А в умовах війни щонайменше недалекоглядно тішити себе ілюзіями, що медіаобробка аудиторії ведеться лише через офіційні рупори російської пропаганди. «Корисних ідіотів» (не кажу вже про прямих агентів) вистачає всюди — і це не привід працювати в них на підхваті. Втім, можете списати це на старече «бурчання». Всіх зі святом. Сподіваюся, надалі ми обмежимося святкуваннями лише «світових» днів журналістики — без дублювання їх українськими чи радянськими.

Головне фото: Getty Images