«Українська журналістика стала менш романтичною, більш прагматичною і фаховою». Опитування до Дня журналіста. Частина друга

«Українська журналістика стала менш романтичною, більш прагматичною і фаховою». Опитування до Дня журналіста. Частина друга

6 Червня 2021
4468

«Українська журналістика стала менш романтичною, більш прагматичною і фаховою». Опитування до Дня журналіста. Частина друга

4468
Лариса Івшина, Оксана Соколова, Валерій Калниш, Тетяна Трощинська, Ірина Штогрін, Анна Бабінець, Катерина Коберник, Дмитро Тузов, Ігор Шевченко, Олег Єльцов – про те, як змінилося позиціонування та самоусвідомлення українських журналістів за останні 10 років.
«Українська журналістика стала менш романтичною, більш прагматичною і фаховою». Опитування до Дня журналіста. Частина друга
«Українська журналістика стала менш романтичною, більш прагматичною і фаховою». Опитування до Дня журналіста. Частина друга

У червні 2011 року тогочасна «Телекритика» (зараз — «Детектор медіа») поставила медійникам два запитання: «Що змінилося в позиціонуванні журналістів в Україні за останні 10 років? У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою? Що змінилось у самоусвідомленні журналістів?» Це був час становлення режиму Віктора Януковича,  коли Партія регіонів через медіавласників-олігархів взяла під контроль або забезпечила лояльність більшості провідних ЗМІ. За рік до того журналісти створили рух «Стоп цензурі!», в який увійшли практично всі провідні незалежні медійники. Активісти руху влаштовували різні акції, чинили опір тиску влади. Зокрема у травні-червні 2011 року журналісти з руху «Стоп цензурі!» добивался права побачити резиденцію «Межигір’я», про яку всі знали, що вона належить Януковичу, однак сам президент це заперечував. Влада відповідала на критику з боку медіа та опозиції незграбними спробами піару — наприклад, організувала інтерв’ю Ларрі Кінґа з Миколою Азаровим.

Відтоді змінилось багато: відбулась Революція гідності; Янукович і його оточення втекли до Росії; Росія загарбала Крим і почала війну  на Донбасі; бізнесмен, політик і медіавласник Петро Порошенко став президентом; Україна таки уклала угоду про асоціацію з Євросоюзом; на зміну Порошенку та політикам, які отримали владу на хвилі Майдану, прийшов тодішній актор Зеленський та новостворена партія, названа на честь телесеріалу «Слуга народу». В медіасфері також сталися великі зміни — перехід на цифрове мовлення, перетворення державного телебачення і радіомовлення на суспільне, блокування російських телеканалів і онлайн-ресурсів тощо. 

До Дня журналіста 2021 року ми поставили медійникам ті самі два запитання, що й десять років тому. У першій частині опитування на них відповіли Юрій Макаров, Соня Кошкіна, Олексій Мацука, Вадим Карп’як, Настя Станко, Олег Вергеліс, Сергій Кузін, Алла Котляр, Наталя Курдюкова. Сьогодні ж публікуємо другу частину. 

Отже,

1. Що змінилося в позиціонуванні журналістів в Україні за останні 10 років? У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою? 

2. Що змінилось у самоусвідомленні журналістів?

Лариса Івшина, головна редакторка газети «День»:

1. Перед журналістами постав вибір у 2014 році. Це перший і дуже серйозний маркер. Думаю, що більшість українських журналістів стали на бік своє країни, що зрозуміло й правильно. Інша справа, наскільки журналісти були готові. Бо перші місяці були місяцями розгубленості та пошуку слів: одні закликали до нейтралітету й нейтральної лексики; інші закликали не нагнітати «мову ворожнечі».

Друга важлива тема, яка виникла ще в 90-ті, але її загроза остаточно стала очевидної вже в ці роки – це доконане будівництво олігархату з національним декором. Щодо цього, проблема в ставленні журналістів набагато складніша – ніби свобода слова є, але свободи думки немає. Для того, щоб осмислити все, що в країні відбулося, треба мати можливість в Україні вирощувати середовища, які візьмуться за це осмислення й прокладуть дорогу для суспільства та майбутнього.  

Третій надзвичайно вважливий маркер – це ставлення до справи вбивства Георгія Ґонґадзе, яка пронизала десятиліття. Якщо говорити про справу, яка в судах: журналісти, за винятком одиниць, туди не ходять. Це стало великим випробуванням для професійної журналістики, яке вона не склала. Й моральним фактором, який являє собою небезпечний вірус морального розбещення. Тут є багато, що сказати про всі відзнаки; про людей, які чомусь вважають, що премія Ґонґадзе може існувати окремо від справи Ґонґадзе. Думаю, це дуже серйозна робота для всіх, хто має почуття громадянського обов’язку. Не раз на рік виходити з плакатами, а пам’ятати, що це справа всього покоління журналістів.

Думаю, що від цього залежить сприйняття журналістів громадянами, політиками та владою. Громадяни часто пишуть, що менше стали довіряти журналістам. Це не зовсім так. Є люди, які схильні радикально оцінювати; є – ті, хто більш примирливо. Однаково, це серйозний виклик для журналістики, коли суспільство перестає довіряти журналістам.  

Часто згадую своє інтерв’ю «Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат», яке я дала після Помаранчевої Революції. Мені б хотілося бути більш оптимістичною та сказати, що після цього в нас стало більше відповідальної журналістики, яка думає про довіру, про суспільний клімат. На жаль, я не можу бути такою оптимісткою, якою б мені хотілося. Я бачу, що політики, звісно, використовують журналістів, але союз попси та політиканства – набагато небезпечніший. Зрілі політики ставляться до журналістів трохи інакше та з більшою повагою. Коли до влади прийшла нова команда, було зрозуміло, які вона з собою несе сигнали. Спочатку були навіть заяви, що «ми без журналістики обійдемося», «ми самі собі журналісти» тощо. Це не довго тривало – здоровий глузд переміг. Але це теж сигнал. Без якої журналістики може обійтися суспільство, політики й влада? Журналістам треба думати про свої позиції, кондиції, про свою репутацію, часами необачно втрачену – відновлювати та братися за це серйозно. Мені здається, що місцями це вдається. 

Помітна тенденція, коли кажуть, що не дивляться телевізор. Попри те, що на багатьох ефірах ганяють повітря, туди намагаються потрапити. Це ще одна небезпечна тенденція: коли політики сидять в студії й говорять з політиками, а журналісти сидять в інших студіях і говорять з журналістами. Смішно буває, коли Василь Голованов у Дмитра Гордона, Гордон у Голованова й так протягом тижнів. Це ж не означає, що в суспільстві вичерпалася дискусійна повістка. Це лише означає, що виробилися дуже зручні форми. Вважаю, що є ризики, що суспільство в стагнації. Суспільство не обговорює серйозні виклики, які над нами нависають, – війна в нас не завершена, вона створює нові ризики й про це треба говорити якомога більшим колом людей.

Мені здається, інформаційний час – це можливість більшої інтеграції України. Раніше було потрібно. Я ще в 90-ті говорила, що попереду європейської повинна йти внутрішньо українська інтеграція. Це справа журналістів. Не може бути такого, щоб телестудії не могли отримати картинки з усіх регіонів з включеннями розумних людей про проблеми, які хвилюють усіх. Це проблема загальнонаціональної єдності. Обов’язково потрібно бачити розумних людей по всій країні. Вони є!

Якщо влада й політики підозрюють або знають, скільки що коштує, то вони можуть заплатити й виданню, й журналістам. Але не поваги, не довіри в суспільстві це не додає. Думаю, що всі дуже сильно завинили – влада, політики та журналісти, частково. Мені б хотілося, щоб не забували такі важливі слова як «етична безпека», «моральний клімат», «інтелектуальна експансія»; щоб з їх допомогою створити проєкт майбутнього. Мені здається, що журналістам має бути це цікаво, хоча б на виріст.

2. Самоусвідомлення пов’язане з тими задачами, які українська журналістика має вирішити для суспільства. Якщо є люди, які почуваються відповідальними порушувати складні, непопулярні, незручні питання без миттєвого ефекту, ми таких журналістів повинні підтримувати. Що показали недавні всі роки? Журналісти, які пристосовуються або під виглядом розслідувальної журналістики, є «зливними бачками» у війнах олігархів, – отримали колосальні бонуси, високооплачувані пости в державних монополіях. Це дуже негативна педагогіка. А інші журналісти – це хто? Обслуга олігархічних апетитів? Думаю, що самоусвідомлення має прийти, коли буде здоровий клімат. Поки він дуже інфікований. Немає в нас поки надійного санітарного контролю. Так, що для самоусвідомлення – тут великий простір…

Оксана Соколова, ведуча «Факти тижня» на ICTV:

1. Мушу констатувати, що за останні 10 років ми так і не стали єдиною індустрією з потужним профсоюзом. Брак єдності, взаємопідтримки, декоративна «спілка журналістів», остаточно дискредитована останнім часом. Все, що характерно для суспільства в цілому.  Максимальна політизація, «срачі», заплющування очей на стандарти — заради політичної доцільності. Чи комерційної.

При цьому українська журналістика точно стала менш романтичною. Більш прагматичною і фаховою. Підросло покоління «дорослих» журналістів-ремісників. Це відчувається по рівню потужних інтернет-видань.

Як нас сприймають громадяни? Точно  менше довіряють традиційним ЗМІ.  Тут багато факторів. Але я би, найперше, виділила загальний тренд, пов'язаний із поширенням впливу соцмереж. Змінилися схеми контактування людей з інформацією. Плюс засилля фейків. Плюс намагання нинішньої влади взагалі виключити журналістів з процесу комунікації, замінивши все прямими «відосиками».

Щодо сприйняття владою, у комунікації влада – журналісти, то за останні 10 років ми пройшли кілька стадій.  Спроба максимально підім'яти під себе. Спроба максимально залучити у свої лави. Спроба просто втекти від цієї комунікації взагалі. Через нерозуміння, що воно, як працює і навіщо.  

2. Журналістів зіпсувало квартирне питання. Як на мене,  увесь цей масовий захід  в політику і владу зіграв не на користь професії. Так, в Україні журналісти — одна з найбільш соціально активних груп. Яка давно вийшла за межі свого прямого фаху. Бо замість відзеркалювати реальність, журналісти взялися її корегувати, а часто й просто створювати. Брати на себе ролі і слідчих, і прокурорів, і адвокатів, і політиків. Ще від часів Помаранчевої Революції журналісти часто просто підміняли роботу інституцій, які бездіяли. Чи був інший шлях у тих ситуаціях?  — то вже окрема тема. Але питання в тому, що багато хто увійшов у смак. І це стало орієнтиром для інших. А що  так можна? Це швидкий соціальний ліфт. І фінансовий. Словом, думаю, журналісти  усвідомили, що можуть бути не спостерігачами, не критиками, не оглядачами, а реальними гравцями у великих політичних і бізнесових іграх. Це, певно, головна зміна. Дорослішаємо!

Валерій Калниш, ведучий «Прямого каналу»:

1. Професія, в очах пересічного громадянина, девальвувала. Зникла сакральність та відчуття дотичності до чогось такого, що знає тільки ця особлива людина – журналіст. Соціальні мережи розмили межі. Гадаю, ми навіть не помітимо, як згодом новини почнуть виготовляти та читати роботи, тому що інформації стало забагато і за всім не услідкуєш. Трохи жевріє публіцистика, авторське бачення і воно є затребуваним. Місце великих медіа зайняли медіа-персони які самі собі медіа, технологічне «плече» скоротилося «встати, вдягнутися, піти купити газету» до одного кліка. І люди стали самі формувати собі «щоденну газету» – по факту створюючи мішанину з цікавих ютуберів, подкастів, стрічки новин та, можливо, якогось ток-шоу на ніч. Що стосується влади, то зі зменшенням ваги медіа в суспільстві продовжилося пропорційне зменшення інтенсивності реагування на те, що вони пишуть або показують.  Хоча за старої пам’яті все ж намагається взяти їх під свій контроль.

2. Здається, більшість з тих, хто вважає себе журналістом, перестали сприймати журналістику як місію. Вона стала просто роботою. Однією з професій в довгому переліку можливостей заробити на хліб. Не чіпляють навіть «розслідувачі», більшість із яких перетворилася з лицарів у блискучих обладунках на зливні бачки якими, насправді, грають. Хоча вони думають, що мають «ексклюзив». Журналістика стала бізнесом і цього вже майже ніхто не соромиться. 

Тетяна Трощинська, головна редакторка Громадського радіо:

1. За останні роки став потужнішим Суспільний мовник та з’явилися незалежні медіа. Незалежні медіа – невеликі, у них є певна нішевість. Їх важко протиставити великим комерційним мовникам або частково олігархічним мовникам; складно протиставляти аудиторію великого мовника аудиторії незалежного мовника, особливо, якщо це інтернет-видання. Однак незалежні видання стали значно помітнішими за останні 10 років. Роль Суспільного мовника – надзвичайно важлива. Я тривалий час думала, що його час мав бути раніше – у 2004, 2005. Після Помаранчевої Революції була величезна потреба в незалежному Суспільними мовнику, але він не був таким потужним, не було такого старту, як після 2014. Зараз це є і це величезна альтернатива комерційним мовникам. 

За останні 15 років, в Україні сформувалася величезна споживацька аудиторія, не в дуже позитивному сенсі. Тобто, люди, які «пожирають», а не «поїдають» інформацію – не ЗОЖ, а нездорове харчування. «Нездорове харчування» набуло величезних масштабів. Свого часу була велика надія, що «нездорове споживання» аудиторії зміниться, коли вона дізнається, які власники стоять за медіа, Але цього не сталося. Люди вже знають, хто стоїть за тим чи іншим ЗМІ; але це не дуже позначається на тому, що вони «ковтають великими порціями» інформацію, що шкодить їх організму – мозку. Нам потрібно далі йти в напрямку – медіапросвіти, фактчекінгу, медіаграмотності тощо. Це займатиме роки й не слід мати ілюзій, що велика частина аудиторії буде критично мислити. 

В аудиторії також є величезні стереотипи – «усі журналісти продажні», «усі беруть гроші» тощо. Уже давно існують інструменти, щоб перевіряти стандарти редакційної політики. Наприклад, рейтинг стандартів ІМІ – це доступна інформацію для будь-якої людини, яка вміє користуватися гуглом. 

Щодо влада, то нині вона в нас значною мірою анімаційна. Якщо медіа заважають анімації, то до них навряд чи хтось буде ставитися добре. Ставлення влади змінюється від однієї президентської команди до іншої. Я не кажу, що попередня влада – Петра Порошенка – обожнювала журналістів. З іншого боку, не може влада обожнювати журналістів. Якщо влада дуже любить журналістів – значить щось не так з журналістами. Тим не менш, має бути взаємна повага. Влада має сприймати журналістику як інституцію, покликану виконувати свої обов’язки, серед яких – висвітлення подій та питань не дуже приємних для влади. Має ставитися з повагою до журналістів, які публікують реальні, але неприємні факти, – а не брехню, маніпуляції чи чорний піар. 

Я, як інституціоналістка, вважаю, що інституції потрібні й мають працювати. Умовно, якщо в суді хтось краде – це не означає, що не треба суд. Просто в суді не треба красти. У нас деякі журналісти, можливо через незнання, звинувачують саме інституції, а не конкретні баги та проблеми. Тут є тонка межа: розділяти повагу до інституції, яка покликана виконувати свої обов’язки, та до конкретної людини, до якої є питання.

2. В Україні не існує єдиного підходу чи єдиного журналістського середовище. Це велика проблема, про яку ми говоримо не один місяць. Але величезна перемога журналістського середовище, що ми почали про це говорити. Наприклад, для мене, Медіарух – це протосолідарна організація, яка ще не виросла у велику, але принаймні є більш-менш помітною. Принаймні якась частина людей зібралася та почала говорити – про стандарти, про висвітлення виборів, про журналістів та пропагандистів. 

У нас зараз сплутані журналісти, блогери, пропаганда в українських медіа, піартехнології – це звалене в одному купу. Навіть експертам іноді складно в цьому розібратися. Це велика проблема. Щойно ти починаєш про це говорити, одразу постає питання, що ти хочеш когось поділити на хороших і поганих журналістів. Ці емоційні оціночні судження, для мене, трошки дивні. Бо питання не в хорошому й поганому – питання у виконанні функцій. Або ти виконуєш функції й дотримуєшся стандартів; або ти не виконуєш функції й не дотримуєшся стандартів – тоді ти не журналіст, а блогер, публіцист тощо. З урахування того, що відбувається в українському медіапросторі – це дискусія всередині середовища на роки. 

Усвідомлення ролі зараз почалося з того, що ми намагаємося зрозуміти – хто ми? Ми працюємо з фактами, аналітикою, інформацією, розслідуваннями, з просвітницькими програмами, рекреацією? Чи ми робимо пропаганду, піар тощо? Дискусія «Хто ми є?», насправді, лише на початку. Звісно завжди були лідери, які добре виконували свою роботу. Частина з них, на жаль, не з нами. Однак більшість десятиліттями про це не задумувалася. Думали, на якому каналі працюємо, яку зарплату нам платять? Не всі, але багато. А от про роль ми почали думати останніми роками, після Революції Гідності. 

Ірина Штогрін, журналістка «Радіо Свобода»:

1.  Протягом останнього десятиліття через бурхливий розвиток соціальних мереж і поширення Інтернету загалом, журналісти остаточно втратили монополію на поширення інформації. Це вплинуло, як на позиціонування журналістською спільнотою себе в інформаційному просторі, так і на сприйняття роботи журналістів споживачами інформації.

Першою реакцію журналістської спільноти стало бажання конкурувати із соціальними мережами у швидкості поширення інформації та «засмаженості» заголовків. У цій гонитві журналісти і медіа, які працюють за стандартами, на мою думку, приречені на поразку. Оскільки, той – чий професійний обов’язок перевіряти інформацію, уточнювати деталі і давати відповідний бекграунд, необхідний для розуміння важливості інформації та наслідків описаного – завжди програватиме у швидкості поширення тому, хто цього не робить. А дрейфування у бік скандальних заголовків рано чи пізно призведе до зменшення довіри до медіа.

Бажання «бути як соцмережі» призвело також до спокуси вимірювати ефективність роботи кількістю уподобайок, коментарів і поширень. Попри безперечну необхідність використовувати соціальні мережі і важливість аналізувати ці показники і зважати на них при оцінці ефективності роботи, необхідно, на мій погляд, пам’ятати про небезпеку стати рабом смаків аудиторії соцмереж. Це призведе рано чи пізно до знецінення самого медіа, оскільки у соцмережах виграють ті, то диктує тренди, а не ті, хто просто іде у їхньому фарватері, або ж намагається їх копіювати.

Це десятиліття «співжиття» медіа і соцмереж, як мені здається, уже дало можливість зрозуміти, що «інформаційна вакханалія і хаос» не зменшили, а навпаки збільшили потребу у точній, об’єктивній, важливій інформації. Агресія Росії і пандемія коронавірусу лише загострила цю потребу.

Сучасна людина не хоче бути обманутою, вона хоче розуміти, що відбувається, щоб знати як діяти і куди рухатися. Тож, цінність професійної журналістики лише збільшилася, попри те, що бути «соціальними журналістами» можуть усі.

Те, що журналістика є четвертою владою, переконливо доводять журналісти-розслідувачі. Оприлюднення результатів їхньої роботи  прямо впливає на політику, геополітику, національну і глобальну безпеку. Окрім того, інформаційна війна, яку веде Росія  проти України і світу, реалізоване Кремлем заміщення журналістики пропагандою, теж лише загострило потребу у незаангажованій, збалансованій і об’єктивній інформації, а також сформувало цілий напрямок із розпізнавання та нейтралізації пропаганди та дезінформації.

Ще, звісно, далеко до того, щоб більшість споживачів інформації одразу ідентифікували обман, маніпуляцію, цілеспрямоване перекручення, деформацію і дезінформацію, але потреба у цьому вже є.

Тож, професійні медіа і журналісти мають відповідати цьому виклику.

2. На мій погляд, ті, хто й надалі намагається працювати за стандартами, розуміють, що неперекручена об’єктивна інформація є безпековим фактором і однією з умов нормального життя. Ті, хто дрейфував у пропагандисти – переконаний, що маніпуляції надрезультативні. Час покаже…

 

Анна Бабінець, керівниця проєкту «Слідство. Інфо»:

1. У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою? Найважливішим досягненням, як на мене, є те, що незалежні медіа вийшли з «андеграунду» і перетворилися на сталі впливові інституції. Відповідно, з’явилася досить велика кількість журналістів, на яких влада не може впливати – ні грошима, ні погрозами. І це змусило владу, по-перше, до діалогу з медіа, а не до повного ігнорування, яке було дуже поширене ще десять років тому; а, по-друге, серйозніше ставитися до публічності та розголосу дій посадовців. Олігархічні медіа, звісно, і далі мають великий вплив на масову аудиторію, однак незалежні медіа стають дедалі впливовішими, що говорить про те, що Україна має все більше ознак демократичної держави.

2. Десять-п’ятнадцять років тому журналістика сприймалася як транзитна професія – можливість зав’язати контакти та перейти на держслужбу чи у PR чи просто стати помічником політика. Зараз, як мені здається, багато з тих, хто працює журналістами, усвідомлюють і важливість стандартів, і важливість незаплямованої репутації, бо пов'язують із журналістикою і свій подальший життєвий шлях. Разом з впливовістю до журналістів прийшла і відповідальність за опубліковане, розуміння, що з тобою можть судитися і, більше того, ти можеш програти. Це змушує нас виваженіше ставитися до формулювань, користуватися юридичною експертизою і ретельніше збирати доказову базу. Більшість розвинених країн, де журналістика має вплив, стикаються з такими ж проблемами і ми просто йдемо їхнім шляхом.

 

Катерина Коберник, шефредакторка «Бабель»:

1. Десять років тому – це президентство Віктора Януковича. Тоді багато журналістів вже були в активній опозиції до влади і для умовного громадянського суспільства вони були союзниками в боротьбі. Це були часи гучних журналістських розслідувань, які ще розбурхували і дивували аудиторію. В якійсь мірі це був «золотий час» української журналістики, коли суспільство, влада і журналісти чітко виконували свої завдання. Влада давала ґрунт для критики, але фізично ще не сильно давила на ЗМІ. Суспільство вдячно брало резонансні матеріали і не намагалося вчити журналістів, як потрібно писати. А журналісти просто працювали. Буквально через пару років все кардинально змінилося.

Майдан і потім війна зруйнували цей баланс. З 2014 року товариство вирішило, що під час війни журналісти повинні бути солдатами. Не важливо, які стандарти і правила у цій професії: або ти воюєш з нами, або проти нас. Від журналістів стали вимагати того, що вони робити не повинні. І багато піддалися цьому тиску. В шанованих ЗМІ місце текстів зайняли колонки. Про «своїх» стали говорити тільки добре, про ворогів – тільки погано, навіть якщо довести це погане неможливо. Суспільство, а точніше Facebook, чітко стежить за дотриманням цих правил і дуже швидко карає тих, хто їх порушує. Колективне онлайн цькування журналістів, які не згодні з таким підходом, нічим не краще, а часто гірше того, що раніше з журналістами робила влада. Коли тебе переслідує влада, це зрозуміло, коли читачі – це змушує задуматися, а чи потрібна комусь правда і твоя робота взагалі.

2. Частково я вже відповіла на це питання. Після 2014-го частина журналістів стали солдатами у війні й із задоволенням підіграють настроям Facebook – це зручно і вигідно. Так можна зібрати багато лайків, швидко стати ломом, але нічого спільного з журналістикою це не має. Колеги, які це розуміють, часто в меншості. Їх труять соцмережі й частина суспільства, яка вважає ознакою патріотизму «правильну» вишиванку. Критичне мислення, без якого журналістика не може існувати, тепер майже поза законом. Багатьох це змушує задуматися про майбутнє в професії і про сенс роботи взагалі. Тим більше, в якийсь момент люди просто перестали дивуватися нашим політикам і будь-які розслідування вони сприймають на рівні: «ну да ... буває і таке». Це знецінює роботу журналістів і робить її безглуздою.

Крім цього, журналістика в Україні так і не стала бізнесом. Це дотаційна сфера, де багато можна заробляти, або виконуючи волю власника, або якщо у тебе є постійні гранти. Ті, кому не підходять обидва варіанти, йдуть з професії, ця криза кадрів вже помітно відбилася на рівні журналістики в цілому.

Дмитро Тузов, журналіст, ведучий «Радіо НВ»:

1. Діапазон позиціонування доволі широкий. У ньому є місце й обслуговуючому персоналу проросійських політиків, і сторожовим псам демократії. Адже ми з вами бачили все. Наприклад, спецефіри «круглих столів» з трансляцією картинки з Москви, де на повному серйозі псевдожурналісти в Україні підтримували запропоновану їм розмову про «деструктивну київську владу», яка заважає економічній інтеграції і роботі підприємств (!). Ніби й немає окупованого Криму, війни на сході, як і тисяч вбитих громадян України. Чи усвідомлює обслуговуючий персонал, який супроводжує зовнішню інформаційну агресію проти України, своє справжнє місце у цьому процесі? Думаю, так. Але таким є його позиціонування – клеїти дурня, заробляти гроші і працювати філіями росЗМІ. Водночас, ми з вами бачимо й зразки якісної журналістики. Наприклад, доволі цікаві журналістські розслідування. Які вже дістали, скажімо, наших «селебрітіс» від політики. І це добре. Це свідчить про серйозні відмінності від російського і білоруського медіа-ландшафтів. Які спочатку було зруйновано, як сказав Шендерович, іпотекою. А потім вже розчавлено політичним пресом.

2. Усвідомлення власної здатності відносно невеликими й неспівмірними силами доволі успішно протидіяти внутрішнім і зовнішнім ворогам, маніпуляторам і фейкометникам. Відчуття можливості помножити на нуль інформаційні спецоперації, включно із спеціально розробленою і запущеною дезінформацію про, нібито, «програну інформаційну війну». Але такі радісні й оптимістичні відчуття й самоусвідомлення існують в локальних масштабах окремих медіа-проектів, які діють на власній території, але як партизанські загони. Медіа-простір все ще залишається контрольованим олігархатом, зазнає серйозних впливів «п`ятої колони» - всіляких зрадників, пристосуванців й джинсовиків. Інформаційна війна не програна. Але вона й не завершена перемогою принципів і стандартів.  Журналісти й медійні організації досі не створили самозбалансовану систему, яку неможливо вивести з рівноваги. І над цим варто добре попрацювати у наступній частині нашого історичного - інформаційного серіалу.  

 

Ігор Шевченко, директор Радіо ЛАДА (Вінницька область), керівник гіперлокального медіа-проєкту «Ладижин-Новини»:

1. Мабуть через розвиток соцмереж, і в результаті через змішування контенту, створеного професійними журналістами та блогерами, активістами, піарниками, політтехнологами, у слухачів, читачів, глядачів став зникати чіткий образ професійного журналіста. Маніпуляції в інформпросторі зводять нанівець журналістські стандарти як такі. І що цікаво, підтримувати роботу професійних медіа є більш важчим і затратним, ніж працювати на політиків чи бізнес, де все оплачується за високими тарифами. Тобто маніпулювання інформацією оплачується краще, ніж створення і поширення якісного контенту. Тільки сьогодні почув новину, що планують відмінити статус заслуженого журналіста України, це також незрозуміла тенденція. Хоча я повністю згоден, що цей статус не завжди отримували ті, хто його заслуговують, але така ситуація не пов’язана з журналістикою, тут більше питань до влади. В той же час, в Україні давно було б потрібно прийняти закон, який чітко регламентує хто є професійним журналістом, відмежувати їх від блогерів та активістів. Без цього не буде у нас головного статуса, статуса професійності.

2. Все частіше спостерігаю відхід від класичних стандартів. Іноді це потрібно для того, щоб конкурувати з тими ж блогерами, більше створювати авторських передач, в яких журналіст висловлює власну думку. Тобто ми іноді вже самі стаємо блогерами, щоб знаходити спільну мову з авдиторією. Ми намагаємось підтримувати баланс думок та дотримуватись стандартів, але також маємо досвід відсутності вільного часу, тим більш в окремих питаннях влада влаштовує інформаційну блокаду нашим журналістам, більше працюємо з інформаційними запитами, а також більше публікуємо документів, щоб авдиторія могла робити самостійні висновки. Тому нинішні журналісти вже точно відрізняються від вчорашніх. Новий час, нові швидкості, нові цифрові можливості. Але повернусь до початку - щоб зберегти професію журналіста, потрібно серйозно працювати над узаконенням статуса журналіста, тоді зможемо працювати над створенням майбутнього професійної журналістики.

Олег Єльцов, журналіст:

1. Набуває завершення процес, який розпочався років з 15 тому. Роль як самої преси, так і журналістів падає до мізерних значень. Це природній процес світового маштабу. Інформації надто багато, вона розпорошена по незчиленних інформмайданчиках. Споживач зазвичай не бачить різниці між інформацією за стандартами минулих десятиріч й балаканиною соцмереж та фейком. Споживач не готовий платити за якісну інформацію – преса деградує. Фінансові злидні преси позначаються й на її моральному обличчі. Журналісти масово йдуть з професії під улюлюкання натовпу. За таких обставин у журналістики класичного штибу немає майбутнього. Пресу, якою вона була з 17 сторіччя, підмінили соцмережі й політтехнології. Соціальні психологи, специ з біг-дата й алгоритми вичавлюють журналістів. Читач не хоче напружуватися, аби розібратися у процесах, що відбуваються у цьому дедалі складнішому світі. У споживанні інформації з’явився релігійний елемент: джерелу інформації просто вірять, один блогер часто має більший інформаційний вплив аніж зграя фахових збирачів інформації – журналістів. 

2. Вони складають два табори медійників. Перші – журналісти класичної школи, ті кому за 30-40. Вони безнадійно втратили зв’язок із реальністю, намагаючись сповідувати застарілі принципи. Вони за інерцією граються у стару «правильну» журналістику. Але їх вже ніхто не чує за виключенням таких самих підстаркуватих читачів й глядачів, які з останніх зусиль гуртуються навколо оцих ток-шоу, хард-токів й  інтернет-сайтів. Але вони не роблять погоди, бо влада перейшла до рук молодого покоління. Попри все, журналісти старої школи відмовляються вірити, що їхні часи минули.

Медійники нової формації – це індивідуалісти, які чутливо реагують на найменші зміни тенденцій в інформпросторі, шукають нові форми, майданчики,  технологічні можливості. В наявності глобальний злам парадігми, відокремлення двох медійних течій. Представникам старої школи нема чого навчити молодь, весь попередній досвід втратив цінність через технологічну відсталість та принципову несумісність з сучасним медійним ландшафтом. Молодь створює абсолютно новий інформпростір, в якому немає місця аксакалам із їхніми правилами гри.

Над опитуванням працювали: Наталія Лигачова, Світлана Остапа, Іра Рябоштан, Отар Довженко, Лілія Апостолова

Фото: архів ДМ та особисті архіви опитуваних

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4468
Читайте також
06.06.2021 14:00
Детектор медіа
«Детектор медіа»
3 884
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду