Проблема психологічного виснаження і тривоги завжди була поширеною серед журналістів. Під час війни напружена робота лише загострила її, створивши нові виклики для ментального здоров’я медійників. Як подолати стресові стани та чому важливо створювати надійне коло взаємопідтримки у воєнний час, зокрема під час роботи в зонах бойових дій та на звільнених територіях? Про це говорили під час дискусії «Психологічна стійкість журналістів: практичний досвід 2022 року», організованого Фундацією «Суспільність» за сприяння «Інтерньюз-Україна», «Детектора медіа» та Незалежної медійної ради.

Участь в експертному обговоренні взяли виконавча директорка «Вільного радіо» Анастасія Шибіко, журналіст, ведучий Lviv media та радник голови Львівської обласної військової адміністрації Любомир Ференс, журналістка та редакторка об’єднаної редакції «Hromadske.tv» Анастасія Станко, телеведучий та журналіст-розслідувач Богдан Кутєпов, керівниця міжнародного відділу Суспільного Роксолана Лісовська та журналістка «УП. Життя» Олена Барсукова. Модерували обговорення президент Фундації «Суспільність» і член Незалежної медійної ради Тарас Петрів та теле- і радіожурналіст і політичний оглядач Дмитро Тузов. Наводимо скорочений текст розмови.

Тарас Петрів: «Люди, сили, серця, ресурси закінчуються, а війна — ні. Але продовжувати працювати потрібно. І саме в цьому напрямку ми багато робимо, щоб не зламатись, бо усім треба вижити». Я цитую слова Тетяни Логвиненко, заступниці головного редактора видання «Бабель», яка сказала, що нам треба дбати про свою психологічну стійкість. Проблема виснаження медійників є зараз поширеною і впливає на життя, роботу та комунікацію. Дуже важливо навчитися налагоджувати роботу своєрідного кола взаємодопомоги та підтримки. Фундація «Суспільність» не один день займається цією проблемою. Андрій Сидоренко та Анастасія Ніжнік керують великою платформою такої допомоги в галузі ментального здоров’я, яка називається «Хаб стійкості». Ми можемо майже щомісяця відстежувати, як з непростими станами справляються журналісти та редакції.

Дмитро Тузов: Я згадую таку статистику від науковців, які досліджували реакції людей в екстремальних ситуаціях на базі екіпажів цивільної авіації. Дослідники довели, що спокійна робота екіпажів на 30% зменшує ризик розвитку катастрофічних ситуацій. Я думаю, це стосується людей будь-яких професій, тим більше журналістів, які працюють у гарячих зонах бойових дій. На жаль, нам є про що розповісти. Але водночас ми набуваємо стійкості та досвіду, яким цікавляться наші іноземні партнери.

Настя Шибіко: Коли ми працювали в Бахмуті, насправді не було часу й ресурсу про щось сильно хвилюватися, бо коли ти відповідаєш за команду з 15 людей та їхні родини, то бачиш лише завдання всіх вивезти, поселити, знайти гроші, закрити термінові питання. Ми нормально трималися там весь цей час; дуже допомагали базові знання з менеджменту та роботи з людьми. Я розуміла, коли мною намагаються маніпулювати деякі наші журналісти і переступають межу, а коли потрібна реальна допомога.

Під час останньої поїздки до Бахмута близько півтора тижня тому мене вивела з себе ситуація, коли на мене кинулася незнайома жінка з кулаками. Я знімала гори сміття в Бахмуті, які не вивозять, як раптом вона почала агресивно поводитись. Ситуацію врятував чоловік, який запитав, у чому справа. Ця жінка почали лаятися і звинувачувати нас у тому, що в Бахмут прилітають ракети через журналістські зйомки. Я просто оніміла, бо не розуміла, як людина, що живе вже дев’ятий місяць у місті, яке потерпає від щохвилинних обстрілів, звинувачує у всьому журналістів.

Нам було прикро, коли розбили наш офіс і коли частина людей дуже цьому раділа. Було прикро, коли мера Бахмута називали ледь не святим, бо він «хазяйновита людина, рятує місто» і роздає людям газетки зі своїм інтерв’ю. Однак не скажу, що це все якось дестабілізувало нашу роботу. У нас є жарт у редакції, що робота на «Вільному радіо» настільки складна, що наш звукорежисер пішов у десантно-штурмові війська, аби нарешті виспатися. І він справді казав, що в армії під час бойових дій він більше спить, йому легше, ніж під час роботи з нами.

Мені здається, постійний інтенсивний темп і командна робота допомагають не втратити здоровий глузд. Ми обговорюємо будь-які речі, що нас турбують, даємо можливість усім безкоштовно отримати професійну психологічну допомогу. Ми враховуємо графіки роботи та даємо людям вихідні й відпустки. Як на мене, це нас тримає в тонусі.

Дмитро Тузов: Я брав участь у дискусії стосовно того, чи порушує Україна Женевську конвенцію, коли ми відкриваємо обличчя та імена російських полонених. Я відстоював позицію, що ці обличчя не потрібно розмилювати, тому що в інтересах країни показувати конкретних військових, аби їх впізнавали їхні близькі. Юристи говорять про міжнародні конвенції, на що я кажу, що питання з договорами ми вирішуватимемо тоді, коли відіб’ємося від ворога. Любомир Ференс веде дуже непрості діалоги з полоненими, зокрема, щоб і в Росії бачили результати цієї війни.

Любомир Ференс: Я знаю, що ведеться дискусія про те, що я беру інтерв’ю у військовополонених росіян. Я розмовляв вже з близько 50 людьми протягом чотирьох місяців. Якщо спершу був азарт, то зараз відчувається певне виснаження, бо в розмовах із ними все йде по колу. Важко переконати в чомусь людей, які 20 років жили під пропагандою.

Вчора вийшло інтерв’ю, де росіянин поводився доволі хамовито, й ми це показали. Та все ж є те, що допомагає продовжувати ці розмови. Багато людей із Росії якось знаходять мене і пишуть в особисті повідомлення. Сьогодні отримав листа від одного росіянина з українським корінням, який писав, що якщо він не відпише мені ввечері, це означатиме, що до нього прийшли з ФСБ. Так і сталося. Коли тобі приходять повідомлення, що ти робиш хорошу справу, тому що людям відкриваються очі, то це дає поштовх продовжувати роботу.

Останні два тижні я відчуваю психологічну важкість у розмовах з полоненими. Я не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, все просто накопичилося. У мене нема конкретного методу, як боротися з таким станом. Я просто розумію, що інтерв’ю треба записувати, бо це дає результат. У багатьох полонених з’являються сумніви після наших розмов, бо я проводжу досить світоглядні бесіди, запитую про причини якихось дій. Коли щось перемикається в головах військовополонених, я отримую внутрішнє задоволення. Було кілька моментів, коли у трьох чи чотирьох чоловіків навіть з’являлися сльози після інтерв’ю.

Іноді я обговорюю всі ці речі з колегами, і ми часто жартуємо з нелогічних слів деяких солдатів. Жарти допомагають.

Анастасія Станко: В мене був кадр у сюжеті, де я взяла за руку генерала, бо психологічно здавалося, що він досвідчений, тому біля нього зі мною нічого не станеться. Це мене заспокоювало в дуже страшний момент, бо в тому репортажі нас обстрілювали, коли ми були в «сірій зоні». Я злякалася, впала в окоп і травмувала коліно.

Цікавість до фіксування історичних подій — єдина річ, яка допомагає триматися і продовжувати далі. У нас нещодавно забрали і вже повернули акредитацію. Ви знаєте, що її позбавили близько 35 журналістів. Однак у Херсоні ми добре робили свою роботу. Ми працюємо в умовах, у яких постійно думаєш, як нікому не нашкодити, як зробити свою роботу, допомогти комусь та залишитися при здоровому глузді. Зараз вимикають світло, зникає зв’язок, тому працювати стає складніше. У мене є маленька дитина, тому я постійно мушу планувати довгі поїздки. Через ці обставини ти пролазиш, наче крізь хащі, щоб далі працювати як військовий кореспондент. Для цього треба мати велику мотивацію.

Нещодавно ми були в десятої бригади в одній із найгарячіших ділянок фронту на Донеччині. Тоді в жовтні стало холодно, дощило. Нам доводилось їхати через болото. А військові цілу ніч працювали. Вода заливала окоп, артилеристи вирили два бліндажі. Ми приїжджаємо такі нещасні й запитуємо: «Ну як ви? Вам, мабуть, складно?», а вони відповідають, що все нормально. Я бачу, що люди далі продовжують працювати і не падають духом, — і стає соромно за себе, тому піднімаєшся і йдеш далі. Це єдине, що тримає мене психологічно на плаву. Бо стає дедалі важче.

Роксолана Лісовька: У міжнародній журналістиці дуже важливо спілкуватися зі впливовими людьми, які допомагають нашій державі, оскільки перед українськими медійниками справді відчинені всі двері. Мені вдалося зустрітися із Самантою Павер з агентства США з міжнародного розвитку, подругою Байдена. Я була дуже емоційна, бо тоді саме загинув мій друг. Запитувала, чому вони не можуть закрити небо над нами й надати більше зброї. Саманта тримала мене за руку й заспокоювала. Вона сказала, що особисті людські історії дуже важливо розповідати різним високопосадовцям, бо те, що вони бачать по телевізору, — це просто картинка.

Я також нещодавно розповідала про нового знайомого Томаша Копечного, заступника міністра закордонних справ Чехії, який у січні стане важливою людиною, бо очолюватиме спеціальну комісію з допомоги Україні. Я пояснювала йому, що мій свекор воює на гарячому напрямку зі старою технікою. Казала, що в нас є проблеми з іранськими дронами-камікадзе. І він поцікавився іншими нашими запитами. Ці люди розуміють нас на прикладі конкретних історій.

Я як журналістка-міжнародниця, на жаль чи на щастя, не була в зоні бойових дій, однак багато моїх родичів воюють. Для мене найскладніше кожного дня підтримувати зв’язок із рідними і дізнаватися про втрати. Я довго не могла плакати, але зрештою взяла відпустку на п’ять днів і дала волю емоціям. Матеріали часто залежать від твого психологічного стану. Якщо сталася велика трагедія для України в конкретний день, складно зібратися й писати про міжнародні відносини. Тому треба вміти заспокоїтися, хоч це не завжди вдається. Моя відпустка була саме після трагедії в Оленівці. Тоді була максимальна напруга. Після короткого відпочинку мені полегшало, тому я вирішила, що треба далі робити свою роботу.

Коли приходиш у редакцію, то заспокоюєш себе тим, що ти працюєш і приносиш хоч якусь користь. У нас є штатний психолог, до якого можна звернутися в разі потреби. Нам також проводять тренінги із психологічного відновлення, на які можуть записуватися всі охочі. Ми маємо журналістів, які виїжджають у зони бойових дій, тому в редакції добре налагоджена робота з ними, щоб вони почувалися максимально комфортно.

Наша редакторка Ангеліна Карякіна в перший місяць великої війни, коли частину редакції вивезли у Львів, час від часу приїжджала туди. Коли ми зустрілися, вона кожного обійняла, запитала, чи потрібно чимось допомогти. Мені теж пропонувала допомогу, коли дізналася, що мій чоловік захищає Київ. До неї можна звертатися з будь-яких питань, які турбують.

Олена Барсукова: Я близько року працюю в «УП. Життя», але за час великої війни, мені здається, виросла в професійному плані. Наші стресові ситуації в редакції, звісно, не такі значні, як у самій «Українській правді», але мені допомагає морально триматися дозування відпочинку й роботи, як це зараз популярно в європейських країнах, особливо у Британії. Ти виконуєш на роботі не більше, ніж ти маєш виконати, і намагаєшся працювати тільки в робочий час.

Рецепту, як боротися зі стресом, немає, але для мене важливо брати цінні та цікаві теми, які я хочу висвітлити. Для мене важливо робити внесок у боротьбу й перемогу, щоб не почуватися некорисною. Час від часу люблю брати теми про тварин, аби розвантажити мозок і концентруватися не тільки на війні, а й на позитивних історіях. Це життєствердні речі, про які не варто забувати. Також важливо спілкуватися з колегами. У нас у редакції склалися теплі стосунки. Нещодавно ми вперше вийшли посидіти у неформальній обстановці, і це мене надихнуло.

У редакції «Української правди» опікуються питанням підтримки, влаштовують багато тренінгів про психологічну стійкість на війні. Я розумію, що в разі чого зможу звернутися й мені допоможуть. Але не відчуваю потреби, бо маю власного психотерапевта.

Богдан Кутєпов: Журналісти мимоволі стають психологами, хоча самі потребують допомоги. Для нас важливе вміння слухати. Зараз я знімаю проєкт про медичну роту однієї бригади. Цю бригаду в серпні розбили на 80%. Кілька днів я жив із медиками, виїжджав забирати поранених, дивився, як вимивають від крові ці швидкі. Я повинен бути готовим вислухати, не просто зробити вигляд, що слухаю, а справді почути. Інколи навіть не ставити уточнювальних запитань, а просто витримати паузу — і людина сама додасть. Деякі спочатку відмовляються від зйомки, а потім ти просто запитуєш людину про неї, а вона каже, що втомилась, поховала дитину й чоловіка. Тоді в мене з’являються мурашки. Одна 21-річна дівчина розповідала, що прийшла в армію у дев’ятнадцять. Я запитую, чи не хвилюються батьки, адже вона виїжджає на передову. Її мама, дідусь та бабуся — в окупації, а тато з дядьком — у полоні. Ця дівчина щодня рятує життя. Коли люди діляться своїми драмами, ти повинен вміти нормально на це відреагувати й не нашкодити.

Звичайно, ти грубшаєш. Наприклад, ті ж хірурги спокійно ріжуть, виконують свою роботу, позбуваючись сентиментів, мабуть, ще в часи інтернатури. Мені здається, емпатичним журналістам важче. Моя дружина Христина Коціра теж своїм героям після сюжету намагається допомагати. Такі люди вигорають швидко, хоча, звичайно, хочеться рівнятися саме на них.

Військові стоять у грязюці і воді, однак не хворіють. Від адреналіну вони можуть по кілька діб не спати без стимуляторів чи енергетиків. А потім, коли їх відправляють на ротацію, ці вояки починають хворіти, мають запалення легенів. Так само і з журналістами, тому що ми зараз працюємо на куражі. Ми можемо брати участь у марафоні, працювати без вихідних. Однак нам треба зараз думати про наслідки. Нас чекає глобальний посттравматичний синдром. У когось на очах розриваються тіла, а хтось пропускає через себе історії весь час, тому що показувати злочини ворогів найефективніше через конкретні людські випадки. Тому що цифри загиблих, поранених — це просто цифри. Сайт «Новинарня» роками робив щомісяця маленькі портрети, біографії загиблих у війні на Донеччині й Луганщині, бо кожна людина для своїх рідних — це цілий всесвіт. І в статистиці для когось це просто ще один двохсотий, а для когось — тато чи чоловік.

Позавчора я був на вечорі пам’яті медійників, які загинули під час війни. Національна асоціація медіа підготувала 47 роликів про загиблих протягом восьми років нашого опору. Хтось із них узяв до рук зброю і приєднався до лав армії. Суто психологічно я не зміг бути на цій події до кінця.

Опорою для кожного, хто переживає стрес, є наші рідні та близькі. Журналіст Олександр Савоченко загинув на війні, однак його батьки дізналися, що він був не просто військовим кореспондентом, а й захисником, уже після його смерті. Таким чином Олександр оберігав їх. Нам треба берегти своїх рідних, бо цей біль, який накопичується в нас, не зникає безслідно. Журналісти — це ретранслятори всього жаху, що відбувається.

Моє найбільше вигорання виникло тоді, коли я сидів в офісі й цілий день монтував. Коли ж ти в тонусі і працюєш на адреналіні, тобі нема коли помічати проблеми. Треба дбати зараз, щоби зберегти трішки ментального здоров’я для нації. І починати варто з себе. Не можна проходити повз, якщо хтось із ваших колег переживає складний період та опускається на дно. Треба триматися разом та горнутися одне до одного, як казала Катерина Гандзюк.

Ілюстративне фото: Lietuvos geležinkeliai/Facebook