«Слух» — українське видання, яке пише про музику та все, що її стосується. В умовах війни медіа не перестало писати про музику та культуру, й навпаки, — активізувалося, щоби глибше занурити людей в український історично-музичний контекст та знайомити з новинками. Зокрема й тими, які творяться в умовах війни. «Детектору медіа» головний редактор «Слуху» Максим Сердюк розповів, як видання існує в умовах війни; чому кризи спонукають митців та журналістів активізуватися і працювати більше; чому важливо писати не лише про сучасну українську музику, а й про ту, яку створювали кілька століть тому; про стратегічні плани на майбутнє і про особливості нової «воєнної» музики.

— Максиме, як працювала команда «Слуху» в перші дні повномасштабної війни? Чи бачили ви тоді сенс в існуванні музичного медіа?

— Коли ми в редакції говорили про можливість повномасштабної війни, всі відчували напругу, проте в те, що це станеться, ніхто до останнього не вірив. Напередодні початку війни ми вирішили працювати далі, хоч що б там сталося. Я пам’ятаю, що коли війна розпочалася, найперше, що я сказав: музика та культура почекають. Головне, щоби всі були у безпеці. Тому в перший день ми вирішили подбати про себе та своїх близьких. Якщо медіа політично-соціальне, повідомляти про події — його обов’язок. Натомість у випадку культурного медіа все може зачекати кілька днів.

Я взяв на себе стрічку новин. Перші дні ми висвітлювали важливі теми із політичної та соціальної точок зору, публікували головні правила, як поводитися в умовах війни. 28 лютого «Слух» приєднався до ініціативи зміни обкладинок українських артистів на цифрових платформах, щоб весь світ знав, що Росія напала на Україну. Ми це робили у співпраці з Міністерством цифрової трансформації та українськими артистами. Я звертався до гендиректора Apple Тіма Кука та керівництва Spotify від свого імені та від імені «Слуху». Завдяки цьому ми отримали підтримку від Apple у вигляді кнопок та банерів із закликом фінансової підтримки разом з UNICEF всередині всіх сервісів компанії.  Пізніше ми повернулися до попереднього формату роботи: почали писати про музику та культуру.

— Чи змінилося щось для «Слуху» у фінансовому плані?

Звісно, ми втратили всі рекламні контракти, завдяки яким могли б повноцінно існувати. У 2021 ми брали участь у пітчингу соціально важливих відеопроєктів Pitch.UA. Там перемогли два наші проєкти, один із яких ми почали втілювати перед початком війни, а інший мали ось-ось розпочати. Перший — документальне тревел-шоу про українську культуру, другий — соціальне шоу про суперечливі теми в Україні. Ці проєкти були для нас важливі як у стратегічному, так і у фінансовому плані. Через повномасштабну війну їх довелося поставити на паузу. Ми встигли зняти один епізод документального тревел-шоу, нещодавно повернулися до постпродакшну. Воно матиме назву «Запал», такий собі спінофф серіалу «Спалах». Це важливий культурний проєкт, який фіксує традиційну українську культуру різних регіонів та людей, які є носіями та популяризаторами цих традицій.

Що ж до грошей, то в нас були невеликі запаси. Крім цього, нас підтримувала пожертвами аудиторія, а також на початку війни підтримав квитковий оператор Concert UA, за ініціативи і фінансування якого й був створений «Слух». Але на початку епідемії коронавірусної хвороби у 2020 році вони скоротили видатки, і з того часу ми перейшли на самофінансування.
Завдяки «фінансовій подушці» та пожертвам ми протрималися перші два місяці війни, а потім зрозуміли, що потрібно щось змінювати. Зараз за підтримки UCBI ми знімаємо документальний фільм про війну та біженців з України, які вимушено переїжджають в Європу.

— У чому концепція тревел-шоу?

— Троє митців та мисткинь відправляються у подорож Україною, щоби зібрати та зберегти традиції кулінарії, музики та дизайну. Селами та містами їздитимуть співачка Onuka, кулінар Євген Клопотенко та дизайнерка Леся Патока. Серія, яку вже зняли, присвячена традиціям Житомирщини, Чернігівщини та Київщини.

— За час війни команда «Слуху» збільшилася. Як так сталося, якщо ви кажете, що із фінансування у цей час було складно?

— Зараз такий час, що люди хочуть долучатися до нових проєктів, шукають себе. На початку війни нам писало багато людей із пропозиціями поволонтерити. Зрештою, ми подумали, що якщо є запит, чому б не зробити це. Ми зробили оголошення про пошук нових людей. Було десь 100 заявок. Ми відібрали трьох людей у постійний склад команди, а також кількох позаштатних авторів. У нас завжди так стається: щойно відбувається якась масштабна криза, ми починаємо працювати у десять разів більше, у нас усе повністю змінюється. Почалася епідемія у 2020 році, — ми відразу перейшли на самофінансування, зробили документальний серіал, започаткували фестиваль. І от зараз теж так. Також невдовзі будемо запускати англомовну версію сайту, запуск якої був у планах, але руки все ніяк не доходили. 

— Який бекграунд має мати людина, щоби писати для «Слуху» — журналістський чи музичний? Коли обираєте авторів, чи звертаєте увагу на освіту, наслуханість?

— Все дуже індивідуально. Людина може бути журналістом, гарно писати, але може не розумітися в музиці, не знати контексту. Але якщо ти хороший журналіст, для тебе не буде проблемою витратити тиждень-другий, заглибитися в тему, щоби зрозуміти той контекст. Філологи, наприклад, добре пишуть, але ми стикалися з тим, що в їхніх текстах забагато патетики. Є певні фахівці, наприклад, історики, які також пишуть для нас хороші тексти. Зараз ми створюємо матеріали про український музично-історичний контекст. Хочемо заглибити людей у нього, тому знайшли істориків, які можуть писати про це, бо знаються на темі. Є люди, які дуже круто знають музику, розбираються в ній, але ми їх вчимо писати.

— Про що ви зараз пишете у першу чергу? Чи змінилася ваша стратегія?

— Ми багато говоримо про українську музику і культуру. Зараз даємо аудиторії багато контенту для самоідентифікації. На початку повномасштабної війни люди звернулися вглиб себе, щоби зрозуміти, хто ми такі, яка наша історія, що ми оберігаємо. Звісно, як і раніше, постійно розповідаємо про нові імена в музиці і культурі.

Зараз є чимало музикантів, про яких ми мало що знали до війни. Наприклад, виконавець SadSvit, якого мало хто знав, поки його пісня не потрапила у відео про «Азов». Тепер про нього почули та говорять. І, думаю, це стимулюватиме його писати ще більше музики. Ми прагнемо посилити патріотизм українців; дати людям можливість бути причетним до культури своєї країни; підвищувати загальний рівень знань про культуру України.

— Ви розповідаєте про складні музичні явища. Наскільки це акутально зараз для вашої аудиторії? Чи заходять їм такі складні теми?

— Багато людей відмовилися від російськомовного контенту, й, зокрема, тамтешніх медіа про культуру. Після відмови люди починають цікавитися, що є у нас. З початку війни в нас виросла аудиторія. В інстаграмі додалося більше 12 тисяч підписників.

Наприклад, ми зробили підбірку українських артистів 70—80-их років, й коли побачили, що людям ця тема подобається, почали говорити про кожного в окремих публікаціях. Також зробили матеріал про українські народні інструменти, пізніше — про народні колективи, які зараз продовжують співочі традиції. Це ж дуже цікаво, — дізнаватися більше контексту, щоб розуміти, які особливості має саме наша культура. Музика — це голос культури, а культура — це, в першу чергу, спалах незалежного народу.

— У вас, наприклад, вийшов текст про партесний спів як явище, яке зародилося в Україні. Про що ще будете писати схожі тексти? Чи плануєте розповідати історії не надто відомих українських композиторів, які багато років перебували в тіні російських?

— На момент нашої розмови якраз вийшла стаття про композиторів «невідомого київського авангарду». Місяць тому ми писали про Валентина Сильвестрова і Євгена Станковича. І вони дуже круто зайшли аудиторії. Одразу після виходу цих статей нам пожертвували гроші на патреоні, а значить, — такий контент потрібно робити.

— Як у вас зараз із російською музикою та виконавцями? Кенселите російську культуру? Бо до війни у вас могли з’являтися тексти про російських виконавців.

— Ще до війни у нас діяло правило: коли ми говорили про російську музику, то, перш за все, досліджували позицію виконавця чи гурту, про якого писали. Якщо вона була проросійська, антиукраїнська, ми його банили. Будьмо відвертими, багато хто серед креативної прогресивної молоді слухав російську музику чи окремих виконавців. Від початку війни ми зробили одну публікацію про російського артиста, який виїхав із Росії і висловився проти війни — про репера Фейса. Це був наш останній пост про російську музику та артистів, після якого ми вирішили, що такого більше не буде. Зараз у нас бан на російську музику, без поступок. Наприклад, були благодійні концерти, гроші з яких йшли на підтримку України. У них брали участь і українські, і російські артисти, але ми про них не говорили. Цей бан стосується не лише російських артистів і колективів. Це стосується також нової музики, яка створюється російською мовою. Тобто якщо вийшов реліз українського артиста російською, ми про це не розповімо.

— Тобто про так званих «хороших русских» ви також зовсім не пишете? Наприклад, про Монеточку, яка збирає гроші для України, чи музикознавицю Анну Віленську, яка записує лекції про «Океан Ельзи» та казала, що хотіла б пожити в Києві.

— Ні. До речі, напередодні війни до мене звернулася російська «Афіша». Вони робили матеріал про головні альбоми пострадянських країн за тридцять років. Хотіли мене взяти експертом з української музикм, але я відмовився. Я розумію, що все правильно зробив.

— А як щодо кенселенгу російської класичної музики? Є багато розмов, що не варто зараз українським музикантам грати Чайковського та Шостаковича. Інші кажуть, що ці люди давно померли, ми не знаємо, якою була б їхня позиція зараз й, мовляв, немає сенсу забороняти їхню музику.

— Я вважаю, що твори мертвих російських композиторів є російською культурною спадщиною. Тому в умовах війни, поки вона не закінчиться нашою перемогою, ми не маємо нею користуватися. Хоча навіть після війни, я думаю, ми зможемо обійтися без цього.

— Є чимало українських митців, зокрема, й музикантів, яких загарбала Росія. Наприклад, Максим Березовський. Ми називаємо його українським, а вони — російським. Як гадаєте, чи треба нам добиватися справедливості й повертати собі цих митців?

— Так, звісно. Треба працювати над тим, щоб відновлювати справедливість. Але я не розумію подібних сварок, коли вони відбуваються саме всередині українського суспільства, а не на міжнародній площині. Коли вирішують, він/вона наші чи не наші. Не розумію, коли сперечаються через національність уже давно мертвих людей. Такі питання, як на мене, краще залишити, бо вони не на часі. Це не дасть нам зараз більше сил, зброї, впевненості у своїй перемозі.

— Але бувають й інші випадки. Наприклад, деякі видання, навіть європейські, називали Валентина Сильвестрова — сучасного українського композитора — представником так званого московського авангарду.

— Ось із цим треба боротися, бо Сильвестров — сучасник, він живе тут і зараз. І він має слово.

— Рубрики, які з’явилися на фоні війни, чи популярні вони? Людям цікаво слухати свіжу «воєнну» музику й читати про неї?

— Матеріали про нову українську музику завжди викликають цікавість. Підбірки музики, яка вийшла на тижні, місячні добірки дуже добре заходять аудиторії. При тому, що ці всі артисти не надто відомі. Це дуже радує. На українську музику є попит. Наша робота, як музичних журналістів у тому, щоб відібрати найцікавіше (звісно, на нашу думку). Зараз нам на пошту в середньому надсилають три нові пісні на день. Приблизно 50—60 релізів на місяць. Треба це все передивитися та переслухати.

— Якою вам чується українська воєнна музика? Є в ній якісь особливості, на вашу думку?

— Я випадково почув трек у тіктоці виконавиці Alice Change «Не вистачає кисню». Дуже крута пісня, вона така зла, норовлива. Хоча раніше у цієї виконавиці були пісні в іншому стилі, дуже ніжні. Я розумію, що, можливо, якби не війна, в неї такого треку б не було.

Всі перші матеріали робилися на колінці, без глибокого занурення у продакшн, тому що не було доступу до студії. Якраз через це нова воєнна музика могла звучати не зовсім якісно чи глибоко. Але, думаю, зараз ми повернемося до більш вдумливих релізів, більш осмисленої музики.

— Якою бачите мету існування музичного медіа в умовах війни? Коли є чимало розмов про те, що культура й розваги не на часі.

— Я вже казав, що завжди в умовах криз митці активізуються: більше творять, рухаються вперед. Ми про це повинні говорити. Ми спілкувалися з багатьма артистами, і зараз отримуємо від них фідбеки. Коли ми про когось розповідаємо, вони кажуть: те, що «Слух» про них пише, є важливим досягненням. Це дає їм натхнення рухатися далі. «Слух» зараз набрав таку масу, що артистам, незалежно від того, популярні вони чи ні, важливо, щоби ми про них розповідали.

Але ми не тільки робимо публікації, ми даємо поради митцям, радимо їх організаторам фестивалів, концертів, програмним директорам, продюсерам, креативним агенціям тощо. Завдяки фідбеку від артистів ми розуміємо, що робимо важливу справу.

Також за цей час ми помітили, що «Слух» надихав людей відкривати свої медіа. Й кількість відвідувачів сайту також радує: за минулий місяць — майже мільйон переглядів. Для медіа про музику це велика цифра. Багато хто звертається до нас як до експертів у сфері музики, ми допомагаємо людям сформувати думку про те чи інше музичне явище. Я дивлюсь на «Слух», як на один з двигунів в середині української поп-культури.

— Чи є візія того, як «Слух» працюватиме в умовах війни далі?

— Ми продовжуватимемо робити те, що й зараз: розповідатимемо про феномени, пояснюватимемо музичний контекст людям, шукатимемо нові імена, братимемо інтерв’ю. Також поступово повертатимемо відеоконтент. Невдовзі запустимо англомовну версію.

Плануємо розповідати людям про музику, яку створюють в інших країнах, що межують з Україною. Наприклад, хочемо більше говорити про Польщу. Там зараз живе багато українців, які можуть поширювати українську культуру. Натомість ми хочемо говорити й про польські феномени для українців. Цього року також робитимемо другий фестиваль нової української культури  «Спалах». Можливо, він пройде у Львові та Варшаві. Триває постійна робота, щоб усі таланти були почуті. Це наша головна місія.

Автор фото — Данило Привіт