Сєвєродонецьк останні вісім років був адміністративним центром вільної частини Луганської області. Зараз у понад стотисячному місті залишилося близько 10% мешканців — решта виїхали, втікаючи від війни; три чверті будинків пошкоджені обстрілами, а бої точаться неподалік від околиць міста. Сєвєродонецьк — у самій глибині «кишені» вільної території, яку росіяни відчайдушно намагаються оточити разом із українськими захисниками, які чинять опір. Сьогодні це одне з найнебезпечніших місць в охопленій війною частині України, і саме тут мешкає і працює Анастасія Волкова — кореспондентка телеканалу «Дом».

— Я виросла в Луганську, який російська армія окупувала 2014 року, — розповідає Настя. — Я бачила на власні очі, що там відбувалося. Вже тоді я навчалась на факультеті журналістики і планувала стати медійницею. Коли в моє місто зайшли окупанти, я зрозуміла, що не можу мовчати й хочу показувати світу, що насправді відбувається в Україні. Так я вирішила стати воєнною кореспонденткою.

За вісім років Сєвєродонецьк, куди вона переїхала з Луганська, став для неї рідним — і зараз його руйнують росіяни. «Я не можу не висвітлювати те, що відбувається зараз на моєму рідному Донбасі», — каже Настя. Говоримо з нею про її роботу в місті на лінії фронту.

— Анастасіє, як ви дбаєте про свою безпеку в умовах бойових дій? Чи проходили спеціальне навчання для журналістів?

— У мене є каска і бронежилет. Усі свої маршрути містом я вибудовую в такий спосіб, щоби поблизу були укриття, в яких я б могла сховатися в разі обстрілів. Я знаю, як це робити. Також знаю, як поводитися під обстрілами. Я проходила спеціальну підготовку при Міністерстві оборони, коли отримувала акредитацію воєнної журналістки. Оскільки я вісім років працювала на фронті, я дуже добре знаю, що це таке, що там відбувається і як в таких умовах працювати.

— Чи важко працювати в плані доступу до локацій? Чи складається комунікація із військовими?

— Зараз військова бригада у Сєвєродонецьку закрита для прийому журналістів. У плані доступу до локацій важко через постійні обстріли. У такому форматі загалом працювати і потрапляти кудись нелегко. Ти, як журналістка, йдеш на свій страх і ризик.

— А як складається комунікація з цивільними? Як люди реагують на українських медійників, чи охоче йдуть на контакт?

— Люди по-різному реагують. Дехто адекватно, дехто — не дуже. Коли підходиш до цивільних, які залишаються у бомбосховищах, хтось може на тебе накинутися, відібрати телефон, на який ти знімаєш. Треба розуміти, що зараз люди переживають за свою безпеку й не дуже хочуть спілкуватися із журналістами. Вони вважають, що через те, що ми ведемо зйомку на якійсь із локацій, де перебувають цивільні, там може відбутися обстріл після того, як сюжет вийде. Звісно, такі випадки бували. Це не порожні слова. Це пов’язано з тим, що журналісти не знали, як знімати правильно, показували прив’язки до локацій, тому й відбувалися обстріли. Хтось знає, як знімати, хтось — ні. Я знаю, як в умовах війни робити це правильно.

Тут потрібно шукати золоту середину: запитувати військових, чиновників, що можна показувати, а що — ні, домовлятися з ними. Ці правила роботи в умовах війни прописані ще з 2014 року. Наприклад те, що не можна знімати прив’язку до локації. Тобто з таким видом, щоби ворог міг ідентифікувати місце і влучити туди. Не можна знімати в прямому ефірі влучання снаряду в будинок, наприклад. Бо ворог скоригує свої постріли і стрілятиме влучніше.

Треба розуміти, що журналіст у першу чергу повинен допомагати військовим та чиновникам, але не заважати.

Так, ми повинні працювати й висвітлювати все те, що відбувається в зоні бойових дій, бо ми можемо це робити трохи краще, ніж військові чиновники. Треба розуміти, що кожен у цій війні має займатися тим, що в нього виходить добре. Чиновники мають займатися евакуацією, доставкою гуманітарних вантажів, забезпеченням міста. У них і так багато роботи. Військові мають відстоювати наші міста й робити все для звільнення окупованих населених пунктів. А ми маємо показувати всьому світу, а перш за все Росії і Білорусі, які досі гадають, що нас просто «звільняють», те, що тут відбувається насправді.

— На вашу думку, важливо розповідати про війну російською?

— Медіа, для якого я працюю, — іномовлення UATV, — доносить інформацію російською, українською та англійською мовами. Ми мовимо на сорок країн. Так, я вважаю, що потрібно доносити інформацію російською, адже в нас є дуже багато регіонів, де зараз розмовляють російською. Я також розмовляю російською у повсякденному житті. Я не вважаю, що це мова окупантів або мова, яку може називати своєю лише окупант. Росія та росіяни не є власниками російської мови. Ми також нею розмовляємо. І розповідати про війну в Україні треба всіма можливими мовами, в тому числі й російською.

— Ви чули про погрози від окупантів у бік журналістів?

— Я сама стикалася із переслідуваннями. Невідомі приходили до мене додому вночі, залякували, вибивали двері та шибки. У такий спосіб мене хотіли змусити перестати знімати сюжети та висвітлювати воєнні дії. В них не вийшло.

— Яка зараз ситуація з доступом до інформації в Сєвєродонецьку? Чи можливо вам, як журналістці, зв’язатися з місцевою владою та отримати актуальну інформацію?

— Треба розуміти, що зараз у Сєвєродонецьку немає ні телефонного зв’язку, ні інтернету, тому люди залишаються в інформаційному вакуумі. Вони не знають, що відбувається в інших районах міста, і тим паче не знають, що відбувається в інших містах Луганщини. З місцевою владою зв’язатися можна, отримати від них актуальну інформацію — також. Чиновники йдуть на контакт і залюбки можуть розповісти, що відбувається в місті та області.

— Чи важко вам працювати в такому форматі? Як тримаєтесь, чи не звертаєтеся до психологів?

— Ні, я не звертаюся до психологів, адже сприймаю те, що роблю, саме як роботу в першу чергу. Я нічим не відрізняюся від військовослужбовців, поліцейських чи рятувальників, які також виконують свою роботу в умовах активних бойових дій.

— Як ви оцінюєте інформацію про ситуацію в Сєвєродонецьку й інших містах, яку оприлюднюють в українських медіа? Чи змальовує та інформація реальну картину того, що відбувається у місті?

— Я ніколи нікого не засуджую. Я читаю та дивлюся матеріали колег, щоби побачити, як вони сприймають ситуацію в місті та регіоні, щоби проаналізувати, як їхній кут зору відрізняється від мого. Якщо я бачу щось цікаве в їхніх матеріалах, можу це якось використати для своїх. Мабуть, вони дають реальну картину, бо зруйноване місто показати по-іншому важко.

— Чи багато в місті залишилося мирних мешканців? Чи хочуть люди евакуйовуватися в мирні українські міста? Чи є люди, які хочуть евакуюватися в Росію?

— Наразі в Сєвєродонецькій громаді залишилося близько 20 тисяч людей, у вільній частині Луганщини загалом — близько 40 тисяч. Цю статистику повідомляє голова Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай. Ті люди, які залишилися, наразі не хочуть виїжджати, — ні в мирні українські міста, ні в Росію, ні в інші країни. Ті, хто хотів, уже виїхали.

Зараз у Сєвєродонецьку залишаються переважно пенсіонери або люди, які не мають куди їхати. Можна зрозуміти старшу людину, яка 40 років заробляла на квартиру, купила її, облаштувала, а потім прийшли вороги і захотіли її «звільнити». Таких людей багато. Вони не розуміють, чому повинні покидати рідне місто і житло, адже вони не запрошували до себе «освободителей». Тому вони залишаються у сховищах та підвалах зі сподіваннями, що завтра війна закінчиться й вони підуть відновлювати своє житло.

— Якщо розглядати війну, яка триває із 2014 року, і події, які почалися у лютому 2022 року, чи стала війна жорстокішою?

— Так. Через те, що зараз стало значно більше влучань у житлові райони в містах. Російські окупанти цілеспрямовано обстрілюють саме житлові райони Луганщини. 2014 року руйнувань було набагато менше. Зараз у Сєвєродонецьку близько 70% міста зруйновано. А у 2014 році сюди влучили лише два чи три снаряди.

— Що можете порадити іншим колегам, які бажають їхати в міста, де ведуться активні бойові дії, та висвітлювати їх? Яка підготовка для цього потрібна?

— Ті колеги, які бажали висвітлювати бойові дії, вже пройшли підготовку ще із 2014 року при Міністерстві оборони України. Вони отримали акредитацію для роботи в зоні бойових дій і знають, як працювати в умовах війни. Тим колегам, які до 24 лютого 2022-го не висвітлювали бойові дії, я раджу не їхати. Бо війна — це не іграшки. Тут можна загинути при підготовці матеріалу, якщо ти не знаєш, як правильно реагувати, наприклад, в умовах обстрілів. А люди, які до 24 лютого не висвітлювали бойових дій, цього не знають.

— Як гадаєте, чи варто розповідати в медіа в умовах війни не лише про перемоги українських військових, а й про втрати?

— Я вважаю, що про перемоги українських військових треба розказувати, а про втрати — ні. Не роблю цього сама й іншим не раджу. Я для себе обрала такий варіант роботи для того, щоби допомагати українським військовим. Я співпрацюю з ними. Про невдачі та втрати будемо розповідати після війни.

— Як довго ви плануєте лишатися в Сєвєродонецьку? Чи немає бажання повернутися зараз до міст, де немає активних бойових та висвітлювати події з умовного тилу?

— Я залишуся в Сєвєродонецьку до останнього. Зараз я виїжджаю в Дніпро, щоби відписувати матеріали, бо в Сєвєродонецьку немає потрібних для цього умов: електроенергії, інтернету, мобільного зв’язку. Але я їздитиму туди до останнього, поки з цього міста не заберуться російські військові, а я не поїду на танку у звільнений Луганськ і не зніму матеріал про звільнення всієї Луганщини. Я не хочу знімати події з умовного тилу. Я розумію, що це також важливо, але мій інформаційний фронт — це Луганщина.