Дізнаватися, що відбувається в Україні, можна не лише із заголовків новин або ж аналітичних текстів у медіа, а й із творів, — віршів, картин, пісень, — які з’являються як реакція на воєнні події. За два місяці повномасштабного вторгнення Росії українські митці та мисткині створили чимало прикладів так званого воєнного арту. Зокрема, ілюстратори, які у своїх роботах переосмислюють те, що відбувається в українських містах і також відкривають світу правду про російсько-українську війну. «Детектор медіа» поспілкувався із чотирма митцями, які «ілюструють» російсько-українську війну, та розповідає, як змінилася їхня робота в умовах війни; чим для них є ілюстрація зараз і чому митці та мисткині, незалежно від того, пишуть вони вірші чи створюють ілюстрації, є літописцями подій, які переживає український народ. 

«Не бачу для себе інших варіантів роботи»

Художник Олександр Грехов, який створює ілюстрації у стилі наївного мистецтва, каже, що в часи війни для нього як митця глобально нічого не змінилося. «У мене така робота, що вона тільки частково прив’язана до якогось місця, тому адаптація пройшла більш-менш нормально, якщо все це так можна назвати, — розповідає Олександр Грехов. — У мене залишилася частина старих клієнтів, які зараз переформатували роботу на військову тематику, з ними я продовжую працювати. Також є нові клієнти, в тому числі іноземні. Життя не зупиняється, хоч як би цього хотілося ворогу».   

Митець додає, що із 24 лютого всі ілюстрації безкоштовно віддав у відкритий доступ. «Однак є одна вимога: якщо при використанні присутня комерційна складова, потрібно передавати частину заробленого на потреби армії», — каже Олександр Грехов. На його думку, всі митці зараз — це літописці сучасних подій.

«Все записане або ж намальоване буде важливим для майбутніх поколінь, — каже ілюстратор. — Не бачу для себе інших варіантів роботи: це й мистецтво, й постійний збір цими ілюстраціями грошей на різні благодійні ініціативи, що наближає нашу перемогу. Окрім того, що є бажання зафіксувати ключові події, це й моральна підтримка людей якимись “мемними” ілюстраціями». 

«Мені просто хочеться створювати ці сюжети»

Дизайнерка та ілюстраторка із Запоріжжя Наталія Лобач, яка створює ілюстрації за сюжетами того, що відбувається в українських містах, каже, що ілюстрування в умовах війни для неї — спосіб почуватися на одній хвилі з українським народом, а також спосіб підсвічувати нашу лють і боротьбу. «Це ще і внутрішня хвиля. Я не дуже розумію її природу, але мені хочеться робити ці сюжети, де російська армія криваво програє», — розповідає Наталія Лобач. Вона не отримує замовлень на ілюстрації від українських чи закордонних медіа, а робить їх, щоби висловитися. «Інколи мені пишуть люди, просять показати їхні населені пункти, яким зараз важко. Мені важливо показувати маленькі містечка, про яких мало говорять. Це для мене своєрідне дослідження. Більшість населених пунктів я знаю. На жаль, серед окупованих і тих, де ведуться бої, рідні села моїх батьків, або села, які біля них. Я про них, перш за все, малюю», — каже ілюстраторка.

За її словами, ілюстрації використовують для корисних волонтерських справ. «Я дуже такому радію. Коли використовують ілюстрації без мого відома та без тегів, я не дуже зважаю. Таке буває: чиновники деякі постили, блогери. Дизайн, мені здається, частіше без обличчя. Дуже багато інформації, візуальної особливо. Тому запити на згоди можуть бути не на часі», — пояснює Наталія Лобач.

На її думку, ілюстрація не є одним зі способів документування воєнних подій наряду із записами інтерв’ю потерпілих, світлинами з місць бойових дій тощо. «Це радше такий саркастичний вислів, ніж документація. Мені важливо, аби роботи підтримували людей в моменті. Людей, які зараз в окупації, які страждають. Підтримували наших захисників і захисниць, підкреслювали їхню силу зараз. Думаю, це потім буде зрозуміло, чи складаються вони в хронологію. Після нашої перемоги, — каже вона. — Мої сюжети прив’язані до новин, які ми всі дивимось.

Я чую, що якомусь місту / селу погано, і я хочу підтримати його, підтримати людей. Іноді це якась невимовна гордість за людей, за той опір, який вони чинять. Як Херсон, Мелітополь, як малесенький Токмак: вони виходять із протестами під танки. Фантастичні люди. А перша картинка була з танком, у якого опущено дуло, і це після сюжету, де жінка в Конотопі прямо під танком казала: “Ти знаєш, куди приїхав? Це Конотоп! Тут кожна друга жінка — відьма, у тебе завтра не встане”. Вона — моя героїня! Як таким не надихатися?».

Ілюстратор Данило Галико каже, що для нього ілюстрація — свого роду спосіб зануритись у реальність, щоби потім із неї вийти, а сам процес малювання відволікає його від переживань, але водночас відображає те, через що ці переживання виникають. «Наразі жодних замовлень на ілюстрації я не отримував, робив їх тільки на свої власні, внутрішні замовлення, — каже Данило. — Якщо хтось із читачів побачить ілюстрацію і вона відгукнеться в його серці, це ще один маленький крок до нашої перемоги».

За словами Данила, ілюстрація в той чи інший спосіб фіксує те, що відбувається з нами, а іноді навіть допомагає впоратись із травмою, тривогою та всім тим, через що українці зараз проходять. «Будь-який арт може бути терапевтичним як для самого творця, так і для тих, хто його сприймає. Війна сіє смерть, а будь-яка творчість — це зародження життя. Саме це спонукає мене творити найбільше», — додає Данило. 

«Війна змінила все, і єдине, що я зараз можу робити, — це цифрові колажі»

Мисткиня Катерина Лісова, яка працює в жанрі цифрового колажа, розповідає, що першого березня поспіхом схопила речі першої необхідності і побігла разом із донькою на вокзал. «Через три дні ми були в іншій країні в повній безпеці, а емоції від побаченого та почутого розривали зсередини. Я нічого не могла робити, а свідомість народжувала образи, пов’язані з моїм минулим життя та сьогоденною картиною страшної війни. Все своє життя я працювала у мистецькій сфері, а перша моя освіта була пов’язана з вивченням народного костюма та вишивки, згодом здобула мистецтвознавчу кваліфікацію і працювала в одній із найвідоміших київських галерей, брала участь в організації великих виставкових та дослідницьких проєктів, присвячених українському мистецтву, — каже Катерина. — Війна змінила все, і єдине, що я наразі можу робити, — це цифрові колажі, присвячені моїй країні, культура якої відкривається світові крізь криваву трагедію». Вона додає, шо мистецтво для неї — спосіб висловитися та донести всім, що наша культурна пам’ять — найцінніше, що ми маємо. «І це усвідомлення робить Україну непоборною», — каже Катерина. 

Зараз мисткиня працює над двома серіями колажів, а простором для експонування робіт є сторінки в соціальних мережах. «Нещодавно одну з векторних композицій опублікували на афіші великого благодійного концерту в Торонто. Запрошують брати участь у виставках в Європі. Люди пишуть багато відгуків», — розповідає Катерина Лісова.

Вона вважає, що культура віддзеркалює час. «Мистецтво змальовує образ епохи з її трагедіями та перемогами. Ілюстрація часто спирається на конкретне, але художник вправно переносить це конкретне у мистецьке поле, з притаманною йому естетикою та образно-художньою мовою. Навряд таку практику можна прирівняти з документуванням війни, але це теж, безумовно, з цим пов’язано, — каже Катерина. — Оскільки мистецтво — це спосіб висловитися, не буває такого періоду, аби культура була не на часі. Просто зараз у всіх змінився не тільки фокус уваги, але й саме світосприйняття. Кожен із художників сам відчуває, чи може торкатися тем війни. Сьогодні весь світ відкриває для себе Україну, і світ має розуміти, які ми є, якою є наші культура, історія, наука. Головне — не мовчати і не впадати у стан анабіозу».

Автор головної ілюстрації Олександр Грехов