Слова Соні Кошкіної, винесені в заголовок, – один з найскладніших викликів журналістики сьогодні. Серед десятків подій, сотень тем виявити ті, без яких суспільству не обійтися. Коли все більше важить не те, що можеш зробити, а те – чого не можеш не зробити. Висвітлити живі, непіарівські, часто болісні заходи. Життєво важливі, хоч і незручні для суспільства, теми. Бути щоразу зваженим і неупередженим, озброєним бекграундом, комунікувати так, щоб тебе пустили за лаштунки, щоби з тобою хотіли говорити, щоб тобі довіряли.

Перший етап мультимедійного проєкту «Детектора медіа» «Журналістика незалежної України: перші 25 років» тривав майже три роки. У 2017-му його учасниками стали Олександр Швець, Олександр Мартиненко, Микола Вересень, Юлія Мостова, Олександр Ткаченко, Микола Княжицький, Віталій Портников, Інна Кузнецова, Ігор Юрченко, Андрій Куликов, Дмитро Гордон, Наталія Лигачова. Основні меседжі інтерв’ю журналістів можна почитати тут.

Наші візаві 2018 року – Ігор Померанцев, Володимир Мостовий, Олександр Крамаренко, Зураб Аласанія, Мирослава Гонгадзе, Валерій Калниш; Валентина Самар, Володимир Притула та Гаяна Юксель у колективному інтерв’ю «Журналістика Криму»; Єфрем Лукацький та Андрій Цаплієнко – у розмові «Воєнкори – 1». Найяскравіші думки з інтерв’ю цих журналістів – за посиланням.

2019-го в межах проєкту ми говорили про доцільність поєднувати яскраві газетні видання з роботою репортажного радіо. Про журналістику розслідувань, яка холодні цифри і нібито розрізнені факти перетворює на викриття корупційних оборудок. Про роботу воєнкорів, яких на фронт привела винятково війна у власній країні. Про небезпеку соціальних мереж для класичних медіа і для суспільства, про нежиттєздатність професійної освіти, а також про медіаграмотність як безпекову складову життя.

Більшість співрозмовників «Детектора медіа» у році, що минув, – це наймолодші учасники проєкту. Втім за 20-14 журналістських років вони власноруч зробили себе у професії. У їхніх розповідях та міркуваннях можна бачити і тяглість поколінь, і найсміливіші сучасні ініціативи.

Результатом першого етапу проєкту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» стала книжка «Мені погано, коли мовчу. Журналістика незалежної України. Інтерв'ю відомих медійників» (перша частина вийшла у вересні, друга – готується до друку). Назва видання – квінтесенція розмови з журналісткою «Громадського» Анастасією Станко. Адже саме потреба донести до людей правду, якою б вона не була, не дає спокою журналістові.

Проєкт «Детектора медіа» матиме продовження у вигляді історій про значущі для України медійні проєкти, куди ввійдуть і так звані «історичні» частини інтерв’ю наших візаві. Тож стежте за нашими публікаціями.

А поки що – пряма мова учасників проєкту 2019 року, яка подається мовою оригіналу.

Про українську журналістику

Отар Довженко: «Применшувати цінність, самостійність, автентичність української журналістики не варто. Медіа аж забагато в Україні. Людей, які вміють професійно робити медіа, багато. Медіаринку немає — це проблема. … Але журналістика є».

Сергій Тихий: «Роль журналіста й журналістики в сучасному світі дуже сильно піднялася. Відповідальність, покладена на наші плечі, колосальна. В першу чергу через технологічну революцію останніх десятиліть».

Анастасія Станко: «…Журналістську роботу я для себе розумію як здобування і донесення правди, якою б вона не була».

Анастасія Береза: «…Мені здається, впливати маємо не ми… впливати має суспільство, яке прочитало наш матеріал. Наша робота в тому тільки, чи написали ми достатньо сильно…» 

Веніамін Трубачов: «У нас дуже багато журналістів роблять якісні матеріали. Але журналістика — це ж відображення суспільства… Журналістика на такому ж рівні, як суспільство, як політична еліта – зі всіма своїми плюсами й мінусами».

Олекса Шалайський: «…Розслідувальна журналістика робить дуже багато для того, щоби змінити правила гри в Україні. І якщо будуть змінені правила гри в країні, то це пізніше змінить і рівень загальної журналістики».

Севгіль Мусаєва: «…У журналістику має повернутися людяність. Її там дуже не вистачає».

Соня Кошкина: «Не писать — все равно что не дышать, не двигаться. Пожалуй, это даже физически больно… Мне кажется, эту профессию надо очень сильно любить. Любить безусловно. Пока ты ею горишь, все будет получаться».

«Воєнкори – 2» – Анастасія Береза, Веніамін Трубачов

Анастасія Береза: «Перша в Україні програма embedded journalism (прикомандирування журналістів до військової частини під час бойових дій) і я її перша учасниця серед жінок». Червень 2015 року. Фото – Максим Левін, Facebook Анастасія Береза

Анастасія Береза – журналістка, воєнна кореспондентка інтернет-видань «Цезор.нет», «Українська правда», співзасновниця сайту допомоги сім’ям загиблим в АТО «Небесна гвардія»:

«До роботи воєнним кореспондентом мене привела винятково війна в країні».

«Я не дуже повірю тому, хто скаже, що він передбачав, що в нас буде Іловайськ, Дебальцеве й Донецький аеропорт. Але ми мали відстоювати Крим, тому, мабуть, були думки, що доведеться воювати не тільки демонстраціями».

«Своє завдання я для себе формулюю так: показувати військових на війні — хто вони, що вони там роблять, як живуть, що переживають».

«Мій прес-офіцер їхав зі мною. Він дуже за мене хвилювався й дуже мене опікав. А я хвилювалася за нього, бо, думала, раптом із ним щось трапиться і його родина мені не вибачить… Минув день, і він попросив: «Хлопці, можна я візьму зброю і стану до вас?». Вони зголосилися. Я бачила, що прес-офіцер був дуже радий… Коли ми звідти їхали, він мені дякував за досвід, який там пережив».

«Люди дуже хочуть бути вислуханими й почутими… Коли ти живеш у Мар’їнці і в тебе немає води, світло буває з перебоями, а тут приїжджає журналіст і запитує: «Як ви тут?» — люди хочуть висловити все, що вони думають. Вони не можуть висловити цього представникам влади, військовим, але можуть висловити тобі».

«Скрізь, де я бувала з військовими, а це була максимально передова лінія, поруч зі мною ніхто не грабував, не пив, не бився, не ґвалтував — просто фізично це було неможливо. Всі були як один — усі мало спали, всі з червоними очима, всі робили свою військову роботу».

«…Нас із Марією Драгіною якісь беркутівці з автоматами виводили вночі в поле, але фізично з нами нічого не робили. Крім цих беркутівців, які були кримчанами, ми знали — були ще росіяни… І хоча вони були агресивні, зі зброєю, забирали в журналістів техніку, але я виросла у вільній країні, мені важко було уявити, що в мене хтось зараз буде стріляти. Я казала: «Уберите руки, предъявите документы, кто вы вообще?».

«Я знаю, що мої колеги говорять про зґвалтування, про самостріли, про корупцію, про вбивства в армії. Ці теми, можливо, висвітлюються не на всіх каналах. Це не завжди набуває форми статті. Але в журналістському колі я постійно ці розмови чую. Такі тексти, розслідування вже з’являються і з’являтимуться надалі».

Про Донецький аеропорт: «…Для нас усіх люди, які були в аеропорту, — це герої».

«…Журналіст просто їде виконувати свою роботу. Звісно, що він так не ризикує, як військовий. Але якщо він загине чи йому відірве ноги, держава навіть не має ніяких зобов’язань перед ним. Ані держава, ані редакція. Захоче — допоможе, не захоче — не допоможе».

Чи варто брати інтерв’ю у ватажків так званих «ЛНР-ДНР»? «Я була би готова це робити. Мені дуже цікаво, хто вони, чим керувалися, про що думали. Що ними рухало, коли вони виходили зі зброєю. Із політиками — ні, бо вони мене, звісно, переграють. А от ватажків сепаратистів я би хотіла послухати. Думаю, серед них не всі неукраїнці: є й такі, хто, як ми з вами, виріс в Україні, вони громадяни нашої країни».

«Коли я чую фразу «втомилися від війни», мене так внутрішньо стискає… Я все хочу в людей запитати: «Від чого конкретно ви втомилися? Чи ви там були, чи ви воювали? Чи ви кожен тиждень туди їздили?».

«Мені здається, що серед найкращих із нас є справжні бійці. Олена Притула, Юлія Мостова, навіть Наталя Седлецька — люди, які роками роблять свою частину цієї роботи. У них теж є діти, а в когось вони тільки мають бути. Більшість хороших журналістів могли би прекрасно реалізувати себе в інших професіях, отримувати за них інші гроші, мати інше ставлення суспільства. Бо журналіст у принципі завжди винен: щось не те написав, кожен йому про це скаже, завжди хтось буде незадоволений тим, що він зробив».

«Журналісти — трохи борці з вітряками. Але навіть якщо в тебе щороку полум’я спалює частину лісу й ти знаєш, що це буде постійно, це не означає, що ти не маєш його гасити».

«…Нам треба не думати, що ми вже все вміємо, а працювати над своєю професійністю. Шукати нові форми, способи донесення інформації. І розповідати так, щоби, прочитавши, люди розуміли, що відбувається, чому це важливо…»

Лінія фронту поблизу села Красногорівка, Донецької області. Веніамін Трубачов перебігає проміжок між позиціями українських військових, який прострілюється бойовиками. Липень 2016 р. Фото – Анатолій Степанов, Facebook Веніамін Трубачов

Веніамін Трубачов – журналіст, воєнний кореспондент ICTV, «Факти тижня – 100 хвилин з Оксаною Соколовою»:

«…Я скрізь був, в усіх гарячих точках упродовж цих п’яти років війни — по колу разів десять проїхав, не менше».

«…Якщо ти приїхав, працюєш у певному підрозділі і зробив неправдивий репортаж, то з тобою надалі ніхто не буде спілкуватися. Тебе вже туди не пустять, тобі нічого не покажуть, не візьмуть із собою в гелікоптер, у літак, у машину — й ти не зможеш потрапити в зону бойових дій».

«Потрібно, щоби військовий адаптувався до камери й до журналіста. Душу тобі ніхто одразу відкривати не буде. Тому що ти для них тут — чужорідне тіло. Але якщо ти з ними поживеш день-два, їстимеш, що вони їдять, вони вже не звертатимуть на тебе уваги. Вони будуть вважати тебе частиною колективу».

«Щоби зняти гарний репортаж, треба жити там кілька днів, бо основне відбувається вночі. Вночі подвійна небезпека: темрява, постійні вибухи, стрілянина, є поранені, загиблі. Ти все це переживаєш разом із військовими».

«…Екстремальна ситуація об’єднує. Люди стають щирими, відвертими, довіряють тобі якісь слова...»

«…Дуже важко, ти сидиш, минають дні, й ти розумієш, що ті військові, які брали тебе на спецоперації і ти щодня з ними ризикував життям, усі загинули».

«Зазвичай відмовлялися спілкуватися зі мною ті люди, які дотримуються проросійських, просепаратистських настроїв, у яких родичі живуть у Донецьку або воюють із того боку. І таких людей достатньо».

«Мені здається, будь-який професійний журналіст має побачити війну з обох сторін. Незалежно від своїх політичних уподобань».

«Якщо я туди (на тимчасово неконтрольовану Україною територію Донбасу. – Ред.) спробую поїхати, то мінімум, що на мене чекає, мене не пустять, а максимум — буду десь там у підвалі сидіти. За інших обставин журналістська цікавість перемогла би — і я би поїхав».

«Для мене як для журналіста і, в принципі, для будь-якого воєнного журналіста головне правило, як у лікарів, — не зашкодь».

«…Міст — абсолютно безпечна зона, й ми бачимо на власні очі, як ведеться контрабанда, співпраця за певними домовленостями. А це, на хвилиночку, 2015-2016 рік, активні бойові дії… Проблема не в тому, щоби зробити матеріал. Проблема у відсутності фідбеку — в тому, що ці проблеми не розв’язуються».

«Аеропорт не стільки з тактичної чи стратегічної точки зору був важливий, скільки з точки зору символізму. Це був символ спротиву української армії, українських військових, символ героїзму, нескореності, мужності».

«…На жаль, у суспільства дуже коротка політична пам’ять: у нас… повною мірою не користуються інформацією, яку продукують журналісти... Насправді ж в Україні дуже багато якісних розслідувань, статей, репортажів, на основі яких люди можуть робити висновки про суспільні проблеми, про історію політиків, про корупцію».

«Зацікавити аудиторію можна лише конкретними людськими історіями. Це має бути історія людини, яка або воює, або там живе. Історії перетворень — суттєвих змін у житті людини».

«Я за другою освітою психолог і ловлю себе на думці, що справжнє життя там, на війні. І це вже є певний психологічний розлад. Тому що там немає всіх цих інтриг, пліток, коли хтось за спиною щось обговорює. Там усе просто: ти сидиш в окопі, тут твої друзі — там ворог, сюди стріляють — ти стріляєш. Зранку прокинувся — ти живий, випив «Маккофі 3в1», і тобі здається, що це найпрекрасніша кава у твоєму житті попри те, що ти майже не спав, що мінус 20 на вулиці й ти сидиш у промерзлому окопі, а за сто метрів від тебе сепаратисти, і ви всю ніч один в одного стріляли».

«У форматі окупації Криму, постійного напруження від активізації бойових дій, а потім зменшення активних дій на Донбасі. Треба усвідомлювати кожному, що ця загроза зі сходу не лише військова, коли десь щось стріляє, вибухає, а має формат певної гібридної війни, коли намагатимуться впливати на свідомість людей. І в такому військово-гібридному форматі це може тривати десятиліттями. До цього треба адаптуватися, з цим треба жити й боротися».

Сергій Тихий – журналіст, публіцист, у минулому головний редактор «Газеты по-киевски», головний редактор Головної редакції оперативної аналітики ІА «Укрінформ»:

«Майдан поставив завдання перед практично всіма українцями — змінити свій світ, подивитися на багато речей принципово по-іншому… Це безпрецедентний і дуже важкий труд, який випав на долю нинішнім поколінням, і далеко не всім він буде під силу. А ще — різним людям на таке потрібен різний час. Саме цим, до речі, пояснюється більшість наших проблем».

«ЗМІ стали реальною зброєю. Пропаганда вже сто років як є зброєю під час воєнних конфліктів, але з винаходом сучасних засобів комунікації вона вийшла у ранг зброї, яка визначає долю всієї компанії, тобто перемоги / поразки. Це вже щабель ядерної зброї».

«…Треба, принаймні на час війни, перестати боятися слова «пропаганда» в поєднанні з розмовою про засоби масової інформації. Так, пропаганда! Нам треба пропагувати наш погляд на справедливість, на нашу історію, на наше сьогодення та майбутнє. Нам треба переконувати людей масово».

«Ми ще не встигли, як кажуть, на ніжки зіп’ятися, а тут така криза, якої журналістика, зокрема газетна галузь, не знала за всі 400 років свого існування».

«“Немає повісті печальнішої нині, ніж повість про газети в Україні…”. Сподіваюся, Шекспір мені вибачить настільки вільний переклад.

«…Треба рішучіше і швидше змінювати економічну модель медіа… Не йдеться про те, що стара зникне в один момент… Але самостійно стара модель вже ніколи не прогодує ЗМІ».

«У Києві давно були спроби створити радіо з елементами репортажного і в симбіозі з газетою-щоденкою — наприклад, радіо «Киевские ведомости»… Між тим, ви не знайдете європейської столиці, включно з Москвою, в якій би оперативних репортажних радіоканалів не було кілька. І вони між собою конкурують. А в Києві чому не вкладають? Тому що в наших потенційних інвесторів у голові — “велика дуля”».

«Я не уявляю собі, що таке авторська газета. Газета завжди редакторська… Редактор – головний диригент: як він ручками помахає, так і оркестр його звучатиме».

Про «Газету по-киевски»: «Вона вже ворог — та Москва, відвертий і лютий, але все одно для цих людей — все справжнє в Москві: кіно в Москві, театр у Москві, література в Москві, звісно, й газети — теж у Москві. Тож і хотілося, як кажуть, у рамках своєї компетенції довести, що можемо зробити газету не гіршу, ніж у Москві. Та що там «не гіршу» — кращу!»

«Масові газети — «Сегодня», «Факты», «Киевские Ведомости» (поки існували), — це були наші конкуренти. І рейтингами ми мірялися саме з ними. Це дещо незвична ситуація, коли міська газета конкурувала із загальнодержавними».

«…Паперова газета має взяти якістю, вона має публікувати матеріали-цукерки, великого обсягу інколи. Вона практично має перетворитися на щоденний ілюстрований журнал на газетному папері, де подано глибоко, красиво, так, що неможливо відірвати очей».

«…Кращої журналістської школи, ніж робота в редакції щоденної паперової газети, досі не існує. Якщо ми маємо сьогодні певний дефіцит якісних журналістів, то через те, що в нас паперові газети у глибокій кризі».

«Номер щоденки являє собою синтез. Це картина дня, якою її собі уявила редакція й матеріалізувала у вигляді набору матеріалів, фотографій, ілюстрацій, зверстала й подала читачеві… А інтернет — це ентропія, розпад. Там кожен матеріал існує сам по собі. Його запустили, він полетів собі, відкинувши все, що було поруч на шпальті, що взаємодіяло з ним у момент його народження. Це і є розпад!»

«У нас багато розбрату у суспільстві. Це видно, зокрема, під час виборчих перегонів. Нас намагаються посварити, використовуючи всю потугу сучасних комунікативних технологій. Нам цього не можна допустити у жодному разі! У жодному разі неможна вважати того, хто голосуватиме не так, як ти, своїм особистим ворогом. Аби цього не сталося, аби концентрація цього розбрату поступово сходила до прийнятних величин, адже зовсім він не зникне, на це мають працювати журналісти».

«Треба навчитися почуватися частиною історії. Ми — частка історії. Царства, не небесного — земного, на землі України за нашого життя не буде. Але ми рухаємося до цього».

«Свобода слова в нас є, і багато хто не мовчить. Натомість у нас свобода слова дуже поганим чином поєдналася зі свободою слуху: хочу — чую, хочу — не чую».

«Як зберегти… баланс між емоцією і фактом, між сухістю і сльозою? Цим, мабуть, і визначається міра таланту, який дається зверху».

Олекса Шалайський – головний редактор інтернет-ресурсу «Наші гроші», експерт у сфері розслідувань політичної корупції та контролю за використанням публічних коштів, член наглядової ради Центру протидії корупції:

«Журналіст — це людина, яка правильно працює з інформацією й має певні моральні принципи — не бреше. Тому я ці дві професії розвів би: журналісти і, наприклад, контентники».

«Є три основні мотивації для людини: гроші, слава і влада. Журналіст — це слава. Якщо ти не хочеш щось розкопати й потім усім розповісти, то журналіста з тебе не вийде, максимум, прессекретар».

«…Для мене стандарти вкладаються у два речення: пиши правду й пиши це не хамською мовою, без образ людей. У принципі, все інше — це відображення цих двох фраз».

«Я дуже не люблю фрази «розслідувальна журналістика». Як на мене, це просто якісна журналістика, яка пише про гроші».

«В англійській мові є слово whistleblower — і це так гарно звучить. Українською це «стукач». Натомість англійською whistle — шептати, blow — дмухати, це такий дуже інтелігентний вислів».

Журналісти-розслідувані — це каста? «…Мені більше подобається слово «масони», тобто — один орден. Туди важко увійти. Не кожен, хто зробив п’ять розслідувань, опиняється тут одразу».

«…Людей, які хочуть злити інформацію, є набагато більше, ніж журналістів, які здатні усвідомити цю інформацію».

«У тебе є тільки два варіанти, коли ти можеш знайти тему розслідування. Перше — це злив інформації. Друге — знаходиш тему сам під час моніторингу… Половина зливів є фейками: тобі приносять тему, а це неправда».

«…Коли ти міркуєш, чи видати цю річ, у тебе ще цілий айсберг знизу, який не показується публіці. Публіка може говорити: «Там один пінгвін сидить, а ви оце роздмухали». Насправді там багато пінгвінів».

«…Основний фідбек від журналістів усе-таки не тактичний, а стратегічний. Ми повідомляємо новини еліті — не читає нас масовий читач».

«Ми не можемо змінити правоохоронну систему. Ми можемо показати людям, що є несправедлива політична система і що тільки за зміни політичної системи міняється правоохоронна».

«…Чим “глибше в беспредел”, як кажуть, тим більше журналістика розслідувань працює. Чим менше працює поліція — тим більше можливостей у журналіста-розслідувача».

«Якщо працює правоохоронна система — журналістика розслідувань падає».

«Ми не підриваємо авторитет армії — ми підриваємо авторитет корупціонерів в армії… якщо б ми не писали, там би крали ще більше».

«Якщо журналісти-розслідувачі не опублікують, то хтось інший не почне боротися».

«…Будь-яке вбивство журналіста, громадського діяча чи якоїсь відомої людини показує: система стала настільки безкарною, що не зважає навіть на те, що людина є відомою. Тобто всі знають: нічого не буде. Всі раби — лише ми пани. Можемо йти на відстріл».

«…Коли суспільство стає народом, воно мусить мати точки дотику. А для того треба спілкуватися, сперечатися, хамити одне одному. Але в результаті знайти своїх союзників або побачити, що ти в меншості. І змиритися з цим. І вже поступово насаджувати свою думку. Але я не знаю, як з цим жити. Не знаю, чим важити мораль».

«Зараз у Фейсбуку, незважаючи на те, що він залитий словесними «фекаліями», люди викристалізовують своїх однодумців, своїх ворогів і правила співжиття».

«За часів Януковича багато хто перестав розуміти, що таке професійність. Тобто це були часи, коли тільки поодиноких людей можна було назвати гордим ім'ям «журналіст», але вони були. З таким багажем ми прийшли до Майдану. Наразі журналістика повернулася, втім вона знову перестала розуміти, що таке професійність, щоправда з інших причин».

«…Поки ми поговорили — ще 10 телеглядачів «вмерло». І нових не народилося. Народилося 10 людей, які вже будуть у віртуальних шоломах інформацію отримувати».

«Як Ніцше колись написав «Сутінки богів» — ми зараз спостерігаємо смерть журналістики. Вже сказали, що «король помер». Але ще не сказали: «Хай живе король». Ми ще не знаємо, хто буде наступним королем».

Соня Кошкіна – шеф-редакторка інтернет-видання LB.ua:

«Уже много лет я — играющий тренер: работаю как редактор и при этом сама бегаю, собираю информацию, пишу».

«Я прохожу туда, куда большинству журналистов доступ намертво закрыт. Это моя фишка».

«Сейчас, конечно, когда звонишь кому-то впервые, достаточно просто сказать: «Здравствуйте. Я — Соня». Без уточнений, Соня-то одна, понятно какая».

«…Если человек работает со словом, должен владеть им безукоризненно. Без скидок и компромиссов».

«Поверхность — следствие подводных течений. Моя задача — разобраться в них, ну и максимально — в той или иной форме — донести до читателей».

«Есть золотое правило — никогда не ставить новость на сайт, если ее не подтвердили три источника. Никогда».

«Могу ли я кому угодно позвонить хоть среди ночи и — что важно — получить адекватный ответ? Могу. Но — и люди это знают — никогда подобной возможностью не злоупотребляла и злоупотреблять не стану. Если только речь не идет о жизни и смерти… Я не буду беспокоить Бога по мелочам».

«Если ты оправдываешь свое нежелание делать качественный продукт тем, что общество к нему не готово, извини — меняй сферу деятельности».

«Если коллеги делают что-то крутое — молодцы, всегда за них радуюсь. Думая, конечно, и о том, почему этого не сделали мы — проводя «разбор полетов» в редакции. Такая здоровая, правильная конкуренция, как мне кажется, отлично подстегивает».

«Глобально мое счастье в том, что, просыпаясь поутру, я встаю и хочу идти на работу. Даже если я заболела, даже если я на девятом месяце беременности за неделю до родов — вот сижу и даю вам интервью, потому что у меня сегодня цельный рабочий день (23 мая 2019 года у Сони Кошкиной родилась дочь. — Ред.)».

«Говорю: «У тебя, сорокалетнего мужчины, голова на плечах есть? Ты руки перед едой моешь? А почему же ты не соблюдешь информационную гигиену? Хоть какое-то критическое мышление включай!». То есть — налицо клиповость, поверхностность мышления».

«Сегодня ютуб — территория свободы, неподконтрольная никому и ничему, кроме твоей трудоспособности, оригинальности подхода, глубины… Сплагиатить Дудя невозможно. Как невозможно Кошкину или еще кого-то. Каждый работает в неподражаемой авторской манере, «копает» в своем направлении, расставляет собственные акценты. Как ты это повторишь? Да и зачем? А формат у всех один, да. Интервью он называется…».

«Свобода слова — вопрос лично твоей морали, твоего выбора, жизненной позиции. Иногда этот выбор может стоить тебе профессии, да. Но не изменять себе, мне кажется, важнее».

«Примеры, когда твои тексты повлияли на, допустим, принятие решений на уровне государства? Да, случалось такое, и не раз — от президента до Верховной Рады. И когда первые лица страны звонят, прочитав текст — то ли с комментариями, то ли с возмущением — тоже; я бы даже сказала регулярно».

«…Целый Шевченковский районный суд лишил меня диссертации на основании того, что — внимание — в ней нет научной новизны… История с диссертацией меня порядком озлобила, и я решила, что все равно у меня будет ученая степень, но уже не в Украине. Так я поступила в римский университет «Тор Вергата», где учусь до сих пор. Специализация — политическая лингвистика».

«По поводу того, что если не будешь джинсовать, то не заработаешь — блажь. Нет! Если ты в этой профессии пашешь с утра до вечера, то можешь нормально зарабатывать. Особенно если у тебя узкая, например, экономическая или техническая специализация, и ты в своем сегменте реально лучший, ты будешь получать хорошие деньги. За тобой будут охотиться, бегая по рынку».

«Боже упаси, нет, конечно! Мне 33 года, какой моральный авторитет? Когда человек в таком возрасте, или даже в более старшем, говорит, что он — моральный авторитет, это попросту опасно».

Анастасія Станко – журналістка, заступниця головного редактора з новин «Громадського»:

«Так, можливо, ви зіткнетеся зі страшними атаками й нерозумінням, але вашу роботу, сміливість, бажання дізнатися правду буде оцінено. На своєму досвіді можу сказати».

«У мене багато друзів було в батальйоні «Айдар», звідти я багато матеріалів привезла. У них було гасло — «Слабоумие и отвага». Можу щось таке і про себе сказати, іноді щось на кшталт «не могу молчать». Бачу і знаю: це погано закінчиться, на мене виллють відра лайна чи чогось подібного. Втім, мені погано, коли мовчу. Спати не можу, нервуюсь і думаю: «Все одно про це напишу, скажу — гори воно все вогнем!» Потім часто шкодую. Але знаю, якщо не озвучу, мені буде із самою собою зле».

«Чому класно було працювати на ТВі? Бо твої ідеї, навіть дивні, щодо підготовки матеріалу, віталися, ти міг рухатися в різних напрямках. І мав поруч 4-5, потім трошки більше колег, які були такі самі… Ми вважали, що робимо правильні речі, працюємо за стандартами. І керівництво наше каже: «Ми чесні»… І раптом — бах! — ми міняємо власника, керівників, і це робиться абсолютно непрозоро, з підтасовкою документів, аморально».

Про фільми «Злам» та «Амністія»: «Нам було важливо зрозуміти все, відтворити подію. Було важливо також сказати про вбитих працівників силових структур. Так, реакція була різною. Але мені досі не соромно за цю журналістську роботу. Минуло три роки — і вона досі актуальна. Ніхто нічого більше не зняв, не дізнався. Не знаю, чи з тих причин, що не хочуть, не цікаво. Мені досі цікаво, ми й далі працюємо над історією Майдану, інших її епізодів».

«Оглядаючись назад, думаю, що я не зовсім адекватно поводилася, коли стримила з Майдану. Я, жива людина, теж бачила якісь події вперше, була занадто емоційна. Інколи кричала просто».

«Якщо суспільству чогось не розповідати, мовляв, «давайте про це колись потім», тоді воно не матиме довіри до подій на Майдані».

«…Відро з лайном виливається найбільше на кого? Якраз на незалежних журналістів. Бо ви ж сказали, що незалежні, ви ж сказали, що у вас розслідування, так давайте ми вас почмиримо за те, що ви отут щось недокрутили, а тут щось недопоказали».

«Щодо злетів і падінь — ми не професійні менеджери… Ми були людьми, зарядженими ідеєю, вона нас несла. І зрозуміло, що в якийсь момент ми провалилися... Але, слухайте, п’ять чи шість років, мабуть, не той відрізок часу, коли варто говорити, що «Громадське» провалилось… І скажіть мені, де є такий унікальний канал, як «Громадське», який пішов з нуля від журналістів і поки що стоїть? Шостий рік ми нібито не розвалилися, навіть у студії працюємо, в якій є камери, світло якесь».

«…Ми не вважаємо, що «Громадське» має існувати вічно, тому що ми його придумали, заснували, а самі такі класні… Ми можемо стати постачальником людей, контенту… під своїм брендом. Якщо в Суспільного не вийде, можливо, справді ми маємо стати медіа замість Суспільного… але ми відчуваємо, що все ще потрібні цьому суспільству. Проте ми не збираємося тут усі померти старенькими, бо це наше медіа».

«Мені часто закидали, чи поговорила би ти з терористом, із екс-міністром внутрішніх справ, із Януковичем? Звісно, що поговорила би! ВВС, Reuters, СNN мають говорити, а чому не ми?»

«…Не думаю, що українські журналісти розуміють аудиторію, з якою комунікують, для якої передають інформацію. Не думаю, що ми всі, я і про себе говорю, достатньо пояснюємо ті речі, які людям насправді цікаві, потрібні. Ми не знаємо, чим вони живуть, не розповідаємо, як вони живуть».

«Я впевнена, що будь-який репортаж із Донецька, з Луганська був би важливим і його би дивилися… Але, правда, я зараз боюся, що одразу попаду на підвал. І розумію, який це ризик».

Про фільм «Таємний ізолятор СБУ»: «На початку й наприкінці фільму я ставлю з десяток запитань — правоохоронним органам, владі, суспільству. Жодне з них так і не викликало дискусії, а вони достатньо серйозні. Натомість що було? Або колеги й далі заперечували, що ізолятор існував, і намагалися висміяти авторів, або, погоджуючись, що ізолятор існував, всіляко виправдовували дії СБУ й існування тюрми, а авторів звинувачували в тому, що вони показали правду. Це серйозні симптоми хвороби медіасередовища».

«Мені шкода батьків, які не вибирали професію журналіста… Але вони це читали, слухали, я знаю, що їм було боляче. Батьки дуже за мене переживали. Важко, як твоя сім’я страждає, коли сама цього не обирала».

«Я хочу знайти примирення із собою в тому, що буду, як кажуть, більше себе любити, приділяти собі більше уваги, часу, зрозумію глибоко, чого я хочу. І не працюватиму в режимі білки в колесі як останні шість років».

«На жаль, виклики часу не сприяють тому, щоби незалежні, об’єктивні медіа, які думають про цінності, могли бути популярними, могли взагалі працювати».

Севгіль Мусаєва – журналістка, головна редакторка інтернет-видання «Українська правда»:

Про свою роботу у журналі «Forbes Украина»: «Іноді для написання одного матеріалу кількість людей, із якими доводилося спілкуватись, сягала 50–70 осіб. Іноді мої чернетки складали 50 сторінок розшифровок розмов, із яких треба було написати матеріал на 10–15 тисяч знаків».

«…Спрацьовував зовнішній фактор, коли тобі всі кажуть про небезпеку або коли кримінальні авторитети характеризують Курченка як людину, яка може послати хлопця з ломом до твого будинку. Це спонукає замислитися. Пам’ятаю, був грудень після виходу матеріалу, я жила тоді на Солом’янці. І з півтора-два місяці, повертаючись пізно ввечері додому, озиралася на вулицях і коли заходила до під’їзду. То був страх. Він, на жаль, потім повернеться».

«…Вважаю, що Forbes 2012–2013 років був однією з найсильніших редакцій — і в діловій журналістиці, й, напевне, в журналістиці в цілому».

«…У мене була амбіція. Я хотіла поставити Курченка, так би мовити, на місце, — створити альтернативний Forbes».

Про інтернет-видання Hubs: «Ми запустилися 24 чи 25 лютого. Тобто фактично через кілька днів після того, як Янукович втік. Напередодні сталися найбільші розстріли на Майдані, пік подій. Там ховають людей із Майдану, труни несуть — а в тебе тут запуск ділового видання. А через два дні починається окупація Криму. У мене батьки на півострові. Моя мама готується щодня до війни. І я просто розриваюся, бо не знаю, що робити… Я вирішила залишитися в Києві й далі налагоджувати роботу. І паралельно займалася проєктом «Крим-SOS». Бо громадянський обов’язок накрив мене з головою. Тобто це був конфлікт менеджера і громадянина — дуже страшний».

«Журналістика є, але вона хвора. 85 % українського медіаринку контролюється олігархічними фінансово-промисловими групами».

Про роботу головним редактором в «Українській правді»: «…Особисто для мене найстрашніша історія — це, звісно, вбивство Павла Шеремета. Це був найбільший мій виклик — і як для людини, і як для менеджера. А найголовніше надбання в тому, що в цих надскладних умовах, коли це стається ще вдруге в історії видання, мені вдалося зберегти команду й пережити найстрашніший час в історії редакції».

«…Останнім часом я переглянула своє ставлення до антикорупційної розслідувальної журналістики: ми дуже зациклилися на цьому негативі. І заради того, щоб наздогнати всіх корупціонерів країни, забули про інші проблеми суспільства. Тобто, розслідувальна журналістика не може бути тільки антикорупційною».

«Ми маємо їздити на півострів і розповідати, чим він живе. Якщо ми говоримо, що Крим — це Україна, що Донбас — це Україна».

«Наразі прийшов час аналізу важливих речей — час авторських проєктів. Мені здається, нам не вистачає особистостей в українській телевізійній журналістиці».

«…Однією з найважливіших якостей журналіста є саме… допитливість і бажання дізнаватися, докопуватися… Але чомусь ЗМІ останнім часом втратили цю здатність докопуватися до істини. Частково це сталося під впливом соціальних мереж».

«Людина не фокусується ані на текстах, ані на змісті. Людина бачить один символ і формує на основі цього символу своє емоційне ставлення до тієї чи іншої інформації».

«…Якщо ми не зупинимося, не вийдемо на широку дискусію стосовно того, як нам працювати із соцмережами, ми заженемо українську журналістику у глухий кут».

«…Журналістика більш сфокусована на впливі, на формуванні порядку денного для влади — як тодішньої, так і чинної. А також на корупційних зв’язках. І це було правильно свого часу, але ми дуже сильно себе занурили в цю, лише нашу, реальність. Ми почали працювати самі для себе й конкурувати просто за те, хто напише краще».

«…Люди перестали усвідомлювати різницю між тим, що висвітлюють професійні медіа, й тим, що подають соцмережі. І медіа теж у цьому винні… Тренд журналістики майбутнього — це вибудовування горизонтальних стосунків із читачем. Бо ми втратили ореол експертності. Ми втратили монополію на поширення інформації, на правду. Тому маємо змінити свої підходи до роботи».

«Свою роботу «Як перебудувати довіру до медіа. На прикладі “Української правди”» я писала якраз у колишнього головного редактора The Guardian Алана Расбріджера — про відновлення довіри до медіа… А в Гарварді я була стипендіаткою програми для журналістів Nieman Fellowship. Повернувшись додому, я намагатимуся відновити цей чесний і відвертий діалог з аудиторією. Я бачу в цьому своє завдання».

«Вигорання в мене і сталося через те, що я не могла розслабитися, що дуже емоційно сприймала все, що відбувається. І телефон був 24 години на добу зі мною. Серед ночі або о четвертій ранку мені хто завгодно міг додзвонитися...»

«…Правда має стати нашою математикою, нашою роботою. Тому що фактично ми інженери суспільства, інженери людських душ. А інженери мають дуже добре знати математику. Я думаю, що якраз математика журналістики — це правда і факти».

Отар Довженко – журналіст, медіатренер, керівник Центру моніторингу й аналітики ГО «Детектор медіа»:

«Рецепт знищення політичного диктату в медіа й залежності медіа від людей, які можуть використовувати їх як інструменти політичного, економічного чи якогось іншого впливу або здобуття електоральної підтримки, — це гільйотина. Немає гуманних методів».

«15 років російської серіальної дійсності загальмували реукраїнізацію».

«Коли я працював у «Телекритиці», з нашими журналістами не спілкувалася більшість телевізійних топ-менеджерів. Чули слово «Телекритика» — кидали слухавку. Бо вони вірили, що ми працюємо, аби їх скомпрометувати на замовлення конкурентів».

«Вперше за роки роботи з аналітичними продуктами мені пишуть: “Дякую за те, що ви робите”».

«Коли суспільство почало розуміти, що російська пропаганда — це зброя, яка вбиває, тоді й почався золотий вік української медіакритики».

«Із тих пір “чоловіцтво” і “звірство” помінялися місцями кілька разів. Спочатку “чоловіцтвом” був Ющенко. Потім Ющенко різко став “звірством”, а “чоловіцтво” стало якесь інше. Потім “звірством” став Янукович, а “чоловіцтвом” — Порошенко. Потім Порошенко став “звірством”».

«Щоби перейти на «Телекритику», людина тицяла, заходила й читала… Тепер усе дуже-дуже сильно залежить від того, наскільки ти представлений у соцмережах та наскільки правильно ти просуваєш свій контент».

«…Зараз для того, щоби контент досягнув своєї аудиторії, ти маєш постійно експериментувати, постійно щось шукати. Не можеш стояти на місці, як колись, і друкувати одну й ту саму газету протягом десяти років».

«Журналісти потрібні для того, щоби формулювати правильні запитання, ставити їх, чути або не чути відповідь та інтерпретувати цю відповідь: порівнювати, компілювати й зіставляти з іншими фактами й відповідями абощо, перевіряти їхню правдивість. І в результаті описувати реальність».

«Я не вважаю, що медійники мають бути солдатами інформаційного фронту, але повідомляти про речі, які загрожують інформаційній безпеці, ми мусимо й робимо це постійно».

«Мені здається, що комунікація без участі журналістів перетворюється значною мірою на… дурниці, на потік нефільтрованої інформації».

«Чого люди не знають про медіа, це наскільки журналістика — дешева праця. Є ілюзія, що журналісти дуже багато заробляють. І за ці величезні гроші брешуть людям. На жаль, журналісти і брешуть, і не брешуть людям за дуже маленькі гроші».

«Саме цього бракує політичним шоу — отримання корисної інформації, яка помагає аудиторії зрозуміти, що відбувається в політиці, в державі, заспокоїти свою тривожність».

«Намагання заткнути журналістам рота мене розлютило. Коли хтось починає переконувати тебе, що ти не маєш висвітлювати щось, важливе для аудиторії, — просто не слухай».

«Табуйованих тем у нас небагато, але суспільство все одно не поінформоване».

«Конструкція, від якої в мене просто серце болить: «Кажуть, що фейк, але ж так схоже на правду», — це як ракова пухлина комунікаційної сфери. Це жахливе явище, яке руйнує взагалі всю комунікацію, ставлячи під сумнів існування правди».

«Уявлення про журналістику, яке студент виносить із журфаку, — це як нога, яка неправильно зрослася, і її треба знову ламати».

«Ти можеш влетіти у професію і стати яскравим, відомим журналістом за кілька місяців. Але виробити стабільну якість роботи й досвід, достатні, щоб у цій професії залишитися й не вилетіти звідти, як комета, ще через кілька місяців, — не так просто».

«Інститут навчання в редакції й редактора як наставника сильно зруйнований… Це один із симптомів системної хвороби українських медіа».

«Скільки разів я бачив, як людину ґвалтували писанням текстів… А потім вона брала в руки фотоапарат і виявлялася богинею фотографії, відеографії або фантастичною соціальною редакторкою. Людина ж не мусить бути обдарована в усьому. Важливо розкрити її дар».

«Мені завжди прикро, коли журналістські організації підміняють поняття. Скажімо, говорять про загрозу свободі слова там, де йдеться про намагання не піддатися тиску з боку Росії й захистити національні інтереси. Медійники мали би розуміти, що Україна мусить захищатися».

«…я не думаю, що до критика ти маєш доростати багато років. Головне — здатність аргументувати свою позицію, зокрема, посилаючись на конкретні джерела і приклади».

«Для того щоби критикувати, не обов’язково бути тим, кого ти критикуєш. Ти ж можеш судити про смак страви при тому, що сам не кухар».

«Так постає криза самоідентифікації. Хто ми? Що ми робимо? Чим корисні своїй аудиторії? Можливо, контент — не головне, а важливішими є ті емоції, які ми в неї викликаємо?.. Треба знайти щось, у чому ми найкращі, й ніхто не зробить цього для аудиторії без нас».

Фото – Світлана Григоренко, Олексій Темченко, Максим Левін (Facebook Анастасія Береза), Анатолій Степанов (Facebook Веніамін Трубачов)