15:00
Вівторок, 3 Квітня 2018

Олександр Крамаренко: «Головний редактор має бути виконувачем обов’язків читача»

Головний редактор журналу «Деньги / Гроші» та в. о. головреда журналу «Корреспондент» — про ділові медіа 90-х, спілкування з Ложкіним і Курченком, неможливість поки що зробити в Україні «iPhone у ЗМІ», свій похід до Київради, а також — про танго.
Олександр Крамаренко: «Головний редактор має бути виконувачем обов’язків читача»
Олександр Крамаренко: «Головний редактор має бути виконувачем обов’язків читача»

«Надавати не просто корисну і потрібну інформацію, а інформацію, без якої читач не може обійтися», — саме це Олександр Крамаренко вважає завданням ділових ЗМІ. На цьому будує роботу видань, які очолює, на цьому акцентує увагу слухачів медіашкіл.

У ділову журналістику Олександр прийшов із фундаментальної науки. Перед тим — як науковий співробітник Інституту проблем машинобудування НАНУ займався механікою деформованого твердого тіла. «На початку 90-х на такі дослідження в Україні було припинено фінансування, бо відпала потреба значного розвитку оборонної тематики». Так би мовити, вихід із науки, за словами Олександра, спостерігався не лише в країнах колишнього Радянського Союзу. Багато його колег, приміром, у США, які були «крутими математиками», поміняли професію й пішли в бізнес, у фінансовий сектор, адже був великий попит на нові фінансові інструменти, на нові підходи в аналізі економічної інформації. В Україні, зокрема, з’явилася потреба в журналістах-аналітиках, які би добре розумілися на економіці та фінансах.

Своїми першими вчителями в журналістиці Олександр вважає земляків-харків’ян Андрія Капустіна та Сергія Брагу.

Із Капустіним у 1993 році Крамаренко працював у газеті «Харьковские губернские ведомости». «Я щотижня писав оглядову колонку про те, що відбувалося на валютному ринку», — згадує Олександр свої перші кроки в новій професії. Він серйозно цікавився економікою, багато читав і, головне, відчував, що «в той період ми всі знали однаково мало».

Професійне знайомство із Сергієм Брагою теж відбулося у тижневику «Харьковские губернские ведомости», продовжилося у «прикольному виданні “Сімон”, яке було міксом щотижневої телевізійної програми і міської газети із шаленим накладом — чи не 130 тисяч екземплярів». А згодом уся редакційна команда перейшла в інший проект — всеукраїнське видання «Проспект», яке Брага як фаховий редактор і очолив.

Крім того Крамаренко робив сюжети про економіку та фінанси для «Радио 50» — одного з перших недержавних медіа — поряд із газетами й телеканалами, які з’явилися в часи перебудови у готовій до змін, «феєричній» атмосфері Харкова. «Харків був дуже інтелігентським містом: це було місто студентів, інженерів і цеховиків. З одного боку, були мізки, щоб усе це робити, а з іншого — гроші, щоби за все заплатити. Такий симбіоз давав добрі наслідки».

Із 1995 року Олександр Крамаренко — позаштатний автор московського «Коммерсанта». Невдовзі Олександр став одним із трьох власних кореспондентів видання в Україні. Разом із тим продовжував працювати редактором відділу в газеті «Проспект» у Харкові.

У 1996-му в його журналістському житті з’явилася газета «Бизнес». У ній Крамаренко, переїхавши до Києва, починав як керівник відділу «Компанії та ринки», але вже за півтора роки став заступником головного редактора. Знайомство з редакцією тижневика сталося в досить екстравагантний спосіб: «Бизнес» без дозволу передрукував його текст із «Коммерсанта». Редакторці відділу Інні Ковтун, яка потім запрошувала журналіста до співпраці з газетою «Бизнес», Олександр Крамаренко зрештою був вдячний і високо оцінив створений нею пізніше проект «Ділова столиця».

Серед головних редакторів, із якими Олександру довелося робити газету «Бизнес», — Костянтин Донін та Ігор Власюк. А про стиль та секрети керівництва засновників видання Сергія Мельничука та Володимира Чепового читайте в інтерв’ю «Детектору медіа».

У 2003 році Олександр Крамаренко пішов із «Бизнеса» — вони із Сергієм Мельничуком не змогли домовитися про подальший «напрямок руху» видання. Наразі Костянтин Донін, на той момент — директор видавництва «Профит Пресс», запропонував Крамаренку очолити журнал «Профиль-Украина». «Вони мали зобов’язання перед інвестором, що в серпні журнал вийде. А я наприкінці червня тільки поклав на стіл заяву про звільнення. Тож “Профиль” — то був шалений, швидкий старт». Чому цей журнал став «вікном у великий світ», його колишній головний редактор також розповів в інтерв’ю.

Через три роки журнал продали іншому власнику, який привів свою команду. Якщо Олександру «трошки боліло за “Бизнес”, десь півроку», бо він «багато вклав у газету сил і душі», то з «Профилем» прощався вже легше.

Тим більше, що вже навесні 2006-го з’явився проект, який став улюбленим дітищем Олександра Крамаренка — журнал «Деньги». Журнал має онлайн-версію dengi.ua, а з 2016 року почав виходити україномовний варіант паперового видання — «Гроші».

Крім того головний редактор журналу має власний відеоблог, є коментатором на радіо «Голос Столиці» і «Країна FM», а також його як експерта з питань економіки та фінансів регулярно запрошують в ефір інших радіо та інформаційно-аналітичних телеканалів.

Із серпня минулого року паралельно з редагуванням журналу «Деньги / Гроші», Олександр Крамаренко виконує обов’язки головного редактора журналу «Корреспондент». Тож у журналістської спільноти додалося запитань пану Крамаренку як очільнику вже двох ЗМІ, що входять в «Український медіа холдинг», власником якого є оголошений у розшук олігарх Сергій Курченко.

Восени 2015 року Олександр Крамаренко балотувався із командою політичної партії «Об’єднання “Самопоміч”» до Київради. Втім місцеве самоврядування він вважає не стільки політикою, скільки громадською роботою: «Я йшов туди для того, щоби Київ став краще». А ще наш сьогоднішній співрозмовник має хобі, яке — що б він не казав — безпосередньо й позитивно впливає на контент очолюваних ним видань.

Кого й від чого газета «Бизнес» захищала в буремні 90-ті? Який вплив на журнал «Деньги» мав Борис Ложкін? Які умови висунув головному редактору видання новий власник UMH Сергій Курченко? Чому в Україні «помирають» ділові щоденні газети? Чи може малий та середній бізнес замінити грантові джерела фінансування українських ЗМІ? Де краще навчатися ділової журналістики? Кого в телеефірі тролить пан Крамаренко? На ці та інші запитання Олександр Крамаренко відповів у межах спецпроекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років».

«Ми досить багато спілкувалися з Курченком восени 2013 року»

Пане Олександре, як ви ставитеся до того, що колеги запрошують в ефір представників команди екс-президента Януковича і колишньої Партії регіонів, таких як Андрій Портнов, Олена Бондаренко, Олена Лукаш, Борис Колесников?

— Відповім запитанням на запитання: є абстрактний ніж. Як ви до нього ставитеся? Швидше за все, ви відповісте, що це залежить від того, що ним роблять.

Саме так.

— Усе залежить від контексту, від якості запитань і співрозмовників. Я не бачу проблеми в тому, щоб надати їм слово. Проблема в тому, коли продукт створений так, аби показувати їх у вигідному світлі.

Ваше дітище — журнал «Деньги / Гроші» — входить до групи UMH, власником якої є близький до Януковича бізнесмен Сергій Курченко. Чи має для вас значення, хто фінансує ЗМІ, яке ви очолюєте?

— Він не фінансує це ЗМІ. Це ЗМІ заробляє собі кошти саме.

Але він — власник. Для вас важливо, хто є власником?

— О, це важливо. І ще важливішими є умови співпраці з власником. З того дня, як він придбав у Бориса Ложкіна холдинг, я жодного разу не отримував ніяких указівок щодо контенту. Мене просили лише про одне: не писати брехню, щоб це не призвело до судових позовів і матеріальних втрат. Це зрозуміло, я сподіваюся. Це нормальна рамкова угода. З дня, коли я погодився виконувати обов’язки головного редактора журналу «Корреспондент», також жодної вказівки щодо контенту не було.

Ні від пана Курченка, ні від його довірених осіб?

— Ні від кого. Ми досить багато спілкувалися з Курченком восени 2013 року — коли він приймав справи, знайомився з командою. Можна все що завгодно про нього казати. Тепер про нього багато чого кажуть. Я не хочу це коментувати зі зрозумілих причин. Але він ставив тоді досить чіткі рамки роботи, і мене не змушували робити чогось, що виходило би за рамки стандартів. Жодного разу.

Я запитую про це, бо після Революції гідності, коли почалася війна з Росією, частина медійної спільноти почала ставитись упереджено до медіа, які належать «колишнім».

— А вони ставляться до ЗМІ чи до змісту їхнього продукту?

Ми говоримо і про зміст, і про можливі джерела фінансування. Про «Радио Вести» говорили, що це суперкоманда, і кожного журналіста поважали, але все одно фоном було «токсичне» джерело фінансування радіостанції…

— Я не готовий коментувати те, що з ними відбувається. Про «Радио Вести» запитуйте людей, які там працюють, або компетентні органи, якщо вони мають до них претензії.

Максим Мінін, попередній шеф-редактор журналу «Корреспондент», став заступником головного редактора видання «Страна.ua»…

— Мінін був шеф-редактором журналу «Корреспондент» недовго й пішов, наскільки я знаю, бо щось його не влаштовувало. Я спілкувався з ним, приймаючи справи: його рішення піти було досить несподіваним, у роботі стався розрив, і я, скажу відверто, отримав редакцію в не дуже доброму стані.

А чому ви все-таки погодилися її очолити?

— А вам тепер зміст «Корреспондента» подобається?

Подобається. Журнал змінився, принаймні, його матеріали стали предметнішими…

— Це відповідь на ваше запитання.

Ви нині виконувач обов’язків. Чи плануєте стати повноцінним головредом?

— Для мого власного світосприйняття така ситуація зрозуміліша. Адже я був і залишаюся головним редактором журналу «Гроші». Я не вважаю, що було би правильно бути головним редактором обох видань одразу. Я взяв на себе певну відповідальність за новий для мене проект, я її не уникаю, я її несу і вдячний видавцям за можливість це робити. Аудиторія вдячно сприйняла зміни, вона зростає.

Що саме вона сприйняла вдячно?

— Збалансованість інформації. Я не вважаю, що можна займати не проукраїнську позицію, працюючи в Україні.

«Корреспондент» навіть за заголовками матеріалів став схожий на «Гроші»: багато дієслів…

— Це повернення до стандарту.

Ви опікуєтеся тільки журналом «Корреспондент» чи сайтом korrespondent.net теж?

— Ми щільно співпрацюємо, але я не керую сайтом. Там дуже сильний редактор Данило Кир’яков.

Чи доводилося вам перетинатися з Оленою Бондаренко, коли вона півроку очолювала Наглядову раду UMH?

— Були загальні наради, особистих зустрічей не було.

У нещодавньому інтерв’ю Дмитру Гордону пані Бондаренко сказала, що пішла з цієї посади, бо до її порад не дослухалися…

— Це питання до неї і до власників холдингу. Це не мій рівень прийняття рішень, я до нього не був дотичний. До речі, під час її головування я також не зазнав жодного тиску. Ситуація й до неї, і після неї та ж сама.

Я чула, що часта зміна головних редакторів журналу «Корреспондент» пов’язана з проблемою недофінансування. Тобто працівники видання довго не отримували зарплатню. Чи стабілізувалася ситуація тепер?

— Тепер ми отримуємо зарплатню вчасно, цієї проблеми немає. Я сподіваюся, що так буде й далі, бо ключ до незалежності й нормальної роботи ЗМІ — це їхня комерційна ефективність.

У ті часи, коли власником холдингу був Борис Ложкін, ви отримували якісь вказівки?

— Ні. Ми з паном Ложкіним більш-менш регулярно спілкувалися приблизно з 1996 року. Я багато разів отримував від нього пропозиції чимось зайнятися у холдингу. Ми не товаришували в повному сенсі цього слова, але, зустрічаючись раз на півроку чи на квартал, говорили на теми, цікаві нам обом. Все ж таки ми обидва харків’яни. Мені було комфортно з ним спілкуватися, а потім — працювати. Він ніколи не намагався на мене тиснути ні безпосередньо, ні через своїх підлеглих. Він професіонал. Він брав активну участь у діяльності видавничих спільнот, зокрема Світової газетної асоціації, і переповідав нам, які процеси там відбуваються. Було цікаво.

Учасник нашого проекту, ще один ваш земляк Ігор Юрченко, в інтерв’ю «Детектору медіа» розповідав, що коли він очолив газету «Аргументы и Факты. Украина», незабаром з’явився «чорний список» від пана Ложкіна…

— Я не можу коментувати те, про що не знаю. Знайдіть другий номер журналу «Гроші» за лютий 2014 року й подивіться…

Рейтинг банків?

— Так.

Ви маєте на увазі, що «Брокбізнесбанк» Курченка в тому рейтингу на одному з останніх місць?

— Приблизно на передостанньому. Це дає відповідь на певні запитання?

Підтверджує, що однією з умов домовленості з власником було говорити правду.

— Це умова для нормальної успішної роботи видання. Є така приказка, що на сонце можна подивитися крізь збільшувальне скло лиш двічі: спочатку одним оком, а потім іншим. А далі вже нічим буде дивитися.

«Позови до газети “Бизнес” погано закінчувалися для їхніх ініціаторів»

У Харкові ви працювали в журналі «Проспект». Як потрапили до Києва?

— Я багато писав про події в Києві: у мене були постійні відрядження, бо «Проспект» був загальноукраїнським виданням. У 1995 році, працюючи в «Проспекті», я почав співпрацювати з російським «Коммерсантом». Я приїхав у Москву, з вулиці зайшов у редакцію на Врубеля, 4, мене познайомили з редактором одного з відділів. Спочатку я працював поза штатом. Потім вони побачили в мені ефективного працівника і перевели до штату. І я одночасно працював як редактор відділу в «Проспекті» і як один із їхніх власкорів в Україні (було ще двоє в Києві).

І от одного разу я написав дуже цікавий текст, як виявилося. «Дуже цікавий», — це слова людей, які працювали в газеті «Бизнес». То були люті піратські беззаконні часи, тому вони взяли цей текст із «Коммерсанта» й передрукували без дозволу автора. Я зателефонував у редакцію, мене з’єднали з редакторкою відділу Інною Ковтун. Вона поставили мені два запитання: «А чи не хочеш ще щось нам написати?» і «коли ти це зробиш?». Я відповів: «Окей, заплатіть гонорар за попередній текст і почнемо працювати».

Із півроку я працював як позаштатний автор. Тим часом «Проспект», який ще не вийшов і не міг вийти на самоокупність, закрили. Компанію, яка фінансувала його запуск, вбив Лазаренко.

Я шукав нову роботу. А «Бизнес» планував створити новий відділ, який би займався темами промисловості. Йшов 1996 рік, почала розвиватися промисловість. Почалася велика приватизація, середня приватизація, почали відновлювати й будувати нові підприємства. Так у газеті «Бизнес» з’явився відділ «Компанії та ринки», який мені запропонували вести. Ми узгодили з головним редактором Костянтином Доніним, як це має виглядати, і в травні 1996 року я переїхав до Києва.

Чому одночасно з першими суспільно-політичними виданнями незалежної України, приміром, газетою «Киевские ведомости», з’явилися «Галицькі контракти» у Львові та «Бизнес» у Києві? Що стало передумовою появи бізнес-видань?

— Все просто: у країні розвивався бізнес, потрібна була інформація, що де можна купити, продати тощо. «Бизнес» відповідав на ці запитання в Києві. «Галицькі контракти» — у Львові. Бо Львів — це комерційні традиції, торгівля через кордон. Він же не просто так тепер вистрілив як місто туризму й ІТ. Були ще живі люди, які не забули, як це все відбувається, які пам’ятали дорадянські часи. Харків, до речі, в цьому сенсі був третім комерційним центром. За радянських часів місто мало репутацію осередку так званого цехового руху, тобто тіньового дрібного виробництва товарів широкого вжитку.

Потреба в бухгалтерській інформації виникла пізніше, коли система оподаткування стала більш-менш сталою й почала ускладнюватися. З’явився такий товстий додаток до газети «Бизнес» — «Бухгалтерия». У «Галицьких контрактах» був «Дебет-кредит». Тобто все крок за кроком рухалося, відповідаючи на запити реального та фінансового секторів, економіки загалом.

Чи часто вам доводилося перетинатися із засновниками газети «Бизнес» Сергієм Мельничуком і Володимиром Чеповим? Що це були за люди, що за керівники?

— Більшість людей із команди, яка заснувала «Бизнес», навчалася в Київському вищому загальновійськовому командному училищі (КВОКУ) на спеціальному факультеті, випускники якого йдуть служити у спецназ і розвідку. Мельничук розповідав, що він займався цією роботою в радянській групі військ у Німеччині. Добре знав німецьку й англійську, читав багато західнонімецької періодики, і коли їх звільнили, деякі речі, які він звідти почерпнув, втілив у газету безкоштовних оголошень «Бліц-Інформ». Із неї, власне, все почалося.

Чеповий виконував роль операційного директора, наскільки пам’ятаю, а ідеологом і головним акціонером був Мельничук. Він був стратегом, сильною особистістю, та лідерство іноді переростає в несприйняття чужої думки. Бували в нього суперечки і з редакцією, хоча він поводився конструктивно. Коли бачив цікаву пропозицію, не жалів грошей на її втілення. Сперечався і зі співвласниками, хоча, наскільки я пам’ятаю, він у найкращі часи контролював приблизно 90 % капіталу цієї компанії, а інші люди — лише по кілька відсотків. Потім вони були змушені продати свої частки, й Мельничук залишився чи не єдиним акціонером.

Мельничук давав потужний зворотний зв'язок редакції саме як бізнесмен. Він казав: «Мені це цікаво, а це не цікаво саме як бізнесмену». Це не була цензура — це була робота виконувача обов’язків читача. Це в нього я запозичив ідею, що основна функція головного редактора — бути виконувачем обов’язків цільової аудиторії. Перевтілюватися в людину, до якої звертається ЗМІ, й визначати: «це цікаво, це не цікаво», «це буде сприйняте, а це не буде», «це буде спожито, а це треба відкинути».

У 2003 році мені довелося піти з «Бизнеса» не з власної волі. Ми з Мельничуком не змогли домовитися щодо певних речей, які стосувалися формату й напрямку розвитку видання. Мені зробили дещо принизливу пропозицію, яка вводила мене в конфлікт із колегами. І я вирішив піти.

Які найяскравіші моменти життя газети «Бизнес» ви не забудете ніколи й завжди про це розповідаєте своїм учням, молодим колегам?

— Судовий позов міністра транспорту Георгія Кірпи. Взагалі позови до газети «Бизнес» погано закінчувалися для їхніх ініціаторів. У нас уже тоді був серйозний фактчекінг, тому ми були впевнені в тому, що робимо. І коли на нас намагалися тиснути судовими позовами, ми починали глибоке розслідування й доводили свою правоту, зокрема в досудових процедурах.

Я стою на цій позиції дотепер: журнал «Деньги / Гроші» жорстко вивчає предмет, про який пише, і якщо вважає, що має рацію, доводить це.

«Бизнес» тоді захищав компанії від свавілля держави. Наприклад, корпорацію Fozzy Group (мережі «Сільпо», «Фора» та інші), на яку в кінці 90-х тиснула податкова міліція. Нинішні наїзди на ІТ-сферу — це прикро, але це дитячий садок у порівнянні з тим, що було тоді.

Кілька разів нам удавалося витягнути на поверхню дуже серйозні факти. Наприклад, як оцінювали «АвтоЗАЗ», щоби створити спільне підприємство з Daewoo. Компанію, яка коштувала сотні мільйонів доларів, було оцінено за півтори тижні. Було зрозуміло, що цифри неправдиві.

На які владні структури газета «Бізнес» у ті часи мала вплив?

— Ми не мали впливу в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Я не можу сказати, що в нашій країні медіа були колись справжньою владою, бо для цього потрібна нормальна виборча система. Адже ЗМІ впливають перш за все на виборців, демонструючи їм позицію політиків і чиновників, а вже потім виборці виносять свій вирок. В Україні, на жаль, вплив виборця на політику слабкий.

Пригадую цікаву кампанію, творцем якої був, до речі, Мельничук. Після того, як Леонід Кучма 1999 року підписав указ про спрощену систему оподаткування, ми шаленим накладом надрукували стікер, який можна було наклеїти на шибку, двері тощо: «Бізнес під захистом президента». Наша популярність стрімко зросла.

«Я пам’ятаю, як Ложкін у Харкові власноруч роздавав перший наклад “Теленедели”»

На якому етапі в українські медіа зайшов іноземний капітал?

— Наскільки я пам’ятаю, першим був сегмент жіночої преси. До речі, Мельничук мав геніальний журнал «Натали». Він креативно відтворив в Україні якийсь іноземний жіночий журнал. Він, до речі, постійно підказував нам приклади з іноземних медіа.

Журнали для чоловіків були досить успішні, але за обсягами накладів жіночі били всі рекорди. Чоловічі були значно скромніші: автомобільні — так, спортивні — так, журнали XXL, Maxim були досить сильними, але не порівняти з жіночими. Ті тягли за собою рекламу товарів широкого вжитку.

Хто приніс в Україну ідею створення медіахолдингів?

— Мені важко сказати, але розуміло, чому вони почали з’являтися. Приходить рекламодавець і прагне мультиканальності: хоче мати радіо, пресу різних напрямків, хоче отримувати це, якщо можливо, з одних рук. У цьому сенсі одним із перших холдингів був «Бліц-Інформ». Холдингом можна назвати й дочірні підприємства іноземних видавничих корпорацій.

— І тут першим був Борис Ложкін…

— Ложкін почав швидко зростати наприкінці 90-х. Він розвивав круті проекти. «Теленеделя» — це було геніально для того часу. Я пам’ятаю осінь 1994 року, коли він стояв біля метро «Пушкінська» в Харкові і власноруч роздавав перший наклад «Теленедели».

Що сталося після того, як ви пішли з «Бизнеса»?

— Костя Донін, колишній головний редактор «Бизнеса», був тоді директором видавництва «Профит Пресс» і шукав головного редактора для журналу «Профиль-Украина». Вони мали зобов’язання перед інвестором, що в серпні журнал вийде. А я наприкінці червня тільки поклав на стіл заяву про звільнення. Тож «Профиль» — то був шалений, швидкий старт. Донін був творцем формату, який запропонував мені майже готовим. Я багато чого переробив, доклав, дотягнув, але ескізний проект уже був готовий, і це значно пришвидшило процес.

Чому журнал називався не просто «Профиль», а «Профиль-Украина»?

— Право на торгівельну марку «Профиль» належало російському видавничому дому Родіонова. Нам було цікаво співпрацювати з ними, бо вони мали ліцензію на поширення контенту журналу Businessweek російською мовою. Ми отримали субліцензію, яка була однією з конкурентних переваг українського «Профиля». Російський контент ми майже не використовували, окрім деяких випадків. Наприклад, інтерв’ю з президентом російської компанії «Лукойл», яка займала серйозні позиції в Україні, вочевидь було цікавим українському читачу. Зокрема через те, що він багато розповідав про свої плани в Україні. Але ми опублікували скорочений текст.

А загалом «Профиль Украина» мав власний контент, за винятком восьми чи дванадцяти сторінок контенту Businessweek. Це було вікно у великий світ. Тоді серед бізнесменів було не так багато тих, хто знає англійську й може звертатися до першоджерел.

Коли «Профиль-Украина» потрапив до холдингу «Главред-медіа»?

— Проект був венчурний. Тоді було модно — зробити проект і продати його на піку рентабельності. Ми вийшли на рентабельність у 2005 році. Допомогла Помаранчева революція, бо пішли інвестиції у країну, зросли доходи від реклами, споживання бізнесових медіа. І в лютому 2006 року журнал продали новим власникам, а що було далі, мене не цікавило. Наша команда пішла, бо новий власник хотів поставити свою. Журнал почали потроху вбивати, команда була, м’яко скажімо, нефахова, як і наступні. Три роки його вбивали і зрештою вбили. Але бренд був сильний, тому це сталося не одразу.

Він закрився, коли головредом була Альона Громницька…

— Можливо. Мене не цікавить уся ця історія.

Тобто ви не знаєте, чому його закрили?

— Вони зробили багато дурниць, наприклад, убили контент сайту. Це просто дурня. Хлопці, ви своє его тішите, чи що? Є сайт із кількарічною історією, з аудиторією, із трастом у Google — навіщо нищити контент? Це постріл собі в ногу. Після цього мені стало все зрозуміло.

Мені трошки боліло за «Бизнес», десь півроку, бо я багато вклав у газету сил і душі. З «Профилем» усе було простіше: ми знали, куди йдемо, навіщо йдемо, знали, що працюємо професійно, багато, але ми не є власниками й засновник має право зробити з ним будь-що. А я маю право подякувати за можливість самореалізації і професійного зростання, за зарплатню, потиснути йому руку й піти.

«Журналістика стала кузнею кадрів для політики і бізнесу»

Які, на вашу думку, конкретні газети, журнали, теле- і радіоканали визначили майбутнє журналістики в Україні?

— Скажу непопулярну річ: багато зробив «Інтер». «Плюси» — звісно. ICTV — безумовно. Також 5 канал. Із останніх найяскравіші — «112», «Україна» й «Еспресо». Якщо когось забув — даруйте.

У нас досить мало розмовного радіо, але мені подобається «Голос столиці» і «Країна FM». Це, до речі, одна з причин, чому я погодився співпрацювати з ними. Я не отримую від них грошей, але ці радіостанції досить активно використовують мене як коментатора.

Цікаво було дивитися на Інну Ковтун та її «Деловую столицу». З інформаційних агентств я найбільше поважаю «Інтерфакс-Україна»: як платна, так і відкрита частини — це такий собі заповідник фактчекінгу та професійної роботи. Я дуже поважаю керівника агенції Олександра Мартиненка, свого земляка, якого знаю з початку 90-х. Він для мене безперечний взірець.

«Ліга», «Кореспондент.нет» — дуже сильні проекти. Знов-таки, якщо когось забув згадати — даруйте, в Україні досить багато сильних медійників.

Які, на вашу думку, головні напрацювання журналістики в Україні часів незалежності?

— Журналістика є дзеркалом того, що відбувається в економіці. В Україні приблизно 13 доларів рекламних бюджетів на душу населення. Для порівняння: в Туреччині — 52, причому там удвічі більше населення, є ще ефект великих цифр. Це відповідь на запитання. «Не стріляйте в піаністів — вони грають як уміють». Скільки суспільство може платити ЗМІ в тому чи іншому вигляді, на стільки воно продукт цих ЗМІ й отримує. Коли кажуть: «А зробіть щось таке, чого немає», «А от чому ви не робите айфон у ЗМІ?», — я відповідаю: бо ви його не купите, у вас немає на це грошей. Вибачте. Це жорстка правда. Окей, ви не хочете зараз платити за нормальні ЗМІ. Тоді почніть заробляти нормальні гроші й купувати товари — з’являться нормальні рекламодавці, рекламні бюджети, а тоді з’являться гроші у ЗМІ.

Усе це яскраво видно з телебачення. Ви ж знаєте, що найбільші канали в нас — планово збиткові. Чому? Бо, на жаль, слабкий рекламний ринок. І крапка.

А щодо напрацювань у професії за майже 27 років незалежної країни? Що в журналістиці ви би відзначити як тренди?

— Журналістика стала кузнею кадрів. Люди з неї йдуть у політику й бізнес. Багато моїх друзів, які були економічними журналістами, тепер мають власний бізнес, причому не медійний. І це нормально. Бо суспільство не має грошей утримувати багато класних ЗМІ. Воно має от стільки, а хоче от стільки. Сектор ЗМІ підніметься разом із економікою.

У 2006 році в інтерв’ю «Медіабізнесу» ви пояснювали, чому щоденні ділові газети не стали масовим явищем в Україні…

— І не стануть.

і чому електронні видання не задовольняють попиту на економічну інформацію. Що змінилося більш як за десять років?

— «Померли» всі, хто казав, що я не правий. Це мене не тішить, але це доводить слушність прогнозу. Електронні ЗМІ зайняли ту нішу, яку мали зайняти. Але є велика проблема — крадіжка інформації. Ви пишете статтю, яку, як ви вважаєте, прочитає двадцять тисяч людей, і вважаєте, що заробите на цій статті тисячу доларів. Але приходять п’ятнадцять сайтів, які крадуть та публікують її в себе, й ці гроші, на які ви сподівалися, розбиваються: чверть, можливо, дістається вам, а решта — тим сайтам. Але кожен із них на репродукування цієї статті використовує ресурсів на півтора долари, а ви витратили значно більше. Який сенс інвестувати в контент?

Чи бачите ви вихід із цієї ситуації?

— Простий: зміну пошукових алгоритмів. Але на це не підуть пошукові системи: їм це не цікаво — їм потрібно багато клієнтів.

Ви сказали, що більш ніж за десять років «померли» щоденні ділові газети і, можливо, ще якісь ділові ЗМІ. Чого б ці провали нас мали навчити й чи навчили?

— Я б не хотів про це говорити, бо за кожним проектом стоять живі люди, які використали або не використали всі можливості для того, щоби проект відбувся. Хтось украв гроші, хтось просто потрапив не в те місце не в той час.

Можливо, в інших країнах? Просто повчальні приклади…

— Журнал «Портфолио» видавництва Condé Nast. Холдинг, який видає люксові жіночі журнали про стиль, вирішив запустити діловий тижневик. Він був неймовірно класний, у нього було вкладено багато грошей. Але видавці вийшли з ним, наскільки я пам’ятаю, перед кризою 2008 року, і журнал не злетів. Усе було зроблено правильно, але не в тому місці і не в той час.

Я свого часу відрадив одному поважному українському видавцеві виходити зі щоденною діловою газетою в 2001 році. Його дружина нещодавно мені сказала, що вдячна мені за це. Вона працювала з ним разом, знала, про що мова.

За вашими словами, місія ЗМІ — надавати людини не тільки корисну й потрібну інформацію, а саме інформацію, без якої людина не може обійтися.

— Я це казав про ділові ЗМІ.

Саме про ділові ЗМІ я й запитую: які з них працюють за цим принципом?

— Я не можу коментувати інші проекти. Ми точно працюємо за цим принципом.

Ви можете погодитися з тією думкою, що в Україні немає якісної журналістики, бо суспільство до неї не готове?

— Суспільство готове. Економіка не може собі дозволити певного рівня. Паралель проста: які моделі авто переважно приїжджають, коли ви викликаєте таксі?

«Ланос», «Шевроле Авео», іноді трохи вище класом…

— А які приїжджають у Європі? Я вам скажу: дизельні «мерседеси». Бо там поїздка коштує від 10 євро і далі, а в нас мінімалка приблизно 1,5 євро.

У переважній більшості великих міст Європи є потужна безкоштовна преса із жовтим контентом, із великою кількістю рекламних оголошень і таке інше. В Україні вона трошки існувала перед кризою 2008 року, потім померла. Це теж певний маркер.

«Немає як такої ділової журналістики, є окремі проекти»

У чому полягає унікальність журналу «Деньги / Гроші» і сайту dengi.ua?

— Наші ресурси про те, що варто знати про гроші в Україні. Фокус — на малому й середньому бізнесі, але великий нас також читає, бо ми розуміємо і знаємо, що для нього «харчовою базою» є малий і середній бізнеси, а також забезпечений, заможний споживач.

Чому ви вирішили створити журнал для людини, яка розпоряджається саме власними фінансами?

— Видання не є моїм власним творінням. До створення формату журналу «Деньги» багато зусиль, часу і знань доклали Борис Ложкін і Тетяна Єфименко. Ми багато спілкувалися у 2006 році й пізніше, коли трансформували журнал після кризових явищ 2008 року. Вони чітко відчували потреби малого й середнього бізнесу, добре бачили запити економіки, додавали багато ідей до проекту. Використовували досвід аналогічних видань із-за кордону з корекцією на те, що наша економіка сильно відмінна від інших.

Наприклад, чому в нас погано споживають новини про корпорації? Бо немає дрібного приватного інвестора, який вкладає гроші в акції цих корпорацій. Навіщо вам знати про те, що відбувається на «Криворіжсталі», якщо 100 % акцій підприємства належать індійській корпорації Mittal Steel? Вони від вас ніяк не залежать, ви не є їхніми інвесторами.

У країнах, де розвинений фондовий ринок, ділові видання пишуть і про малий та середній, і про венчурний, і про великий бізнес, у який вкладають гроші дрібні інвестори. Ми змушені писати про державне регулювання, податки, загальні фінанси, які впливають на нас через відсоткові ставки, девальвацію та інфляцію, і трішки про досвід малого й середнього бізнесу. Кому потрібен досвід компанії «Київстар»? Вони інноваційні, класні, але відтворити їхнє інтелектуальне надбання бізнесменові майже неможливо: вони літають на іншій висоті.

Ви згадали про SmartMoney. Я правильно пам’ятаю, що росіяни намагалися зробити однойменний проект, але він провалився?

— Назву росіяни позичили. Але не наслідували формату SmartMoney, а зробили аналог «Коммерсанта» або якогось «Експерта». Проект не відбувся. Проблема та ж, що в CondéNast із «Портфолио»: видавці зробили «мерседес» для країни, яка могла заплатити максимум за «ланос».

Цього року журналу «Гроші» виповнюється 12 років. Із ким ще, крім Бориса Ложкіна і Тетяни Єфименко, ви їли цей пуд солі?

— Якщо казати не про керівників холдингу, я вдячний усім, хто працював над проектом увесь цей час. Це редактори Павло Харламов і Наталя Богута, які тепер над ним працюють. Олена Буруль, яка пішла з журналістики. Ще кілька людей, які працювали в журналі раніше: Аня Кібовська, Сашко Данковський, Олександр Бердинських, Юлія Лознюк та інші.

Скільки років, за вашими прогнозами, ще протримається паперовий журнал? І чим ви вже сьогодні підтримуєте «папір»?

— Я не буду відповідати на ці запитання, бо це питання виживання і розвитку проекту. Не хочу дарувати конкурентам свої рішення.

Але ж я можу вас запитати про ті речі, які є у відкритому доступі? Три роки тому ви створили відеоблог. Як за цей час він просунувся? Чиєюсь ідеєю ви скористалися? Хто з ваших колег, крім Дмитра Гордона, таким чином теж розширює рамки медіабізнесу?

— Я не буду говорити, навіщо мені цей блог і для чого я його роблю. Це один із моїх професійних секретів, нехай він залишиться зі мною.

Кого з колег у ділових медіа ви вважаєте своєю спільнотою? Із ким вам удається ефективно творити інформаційно-аналітичне поле ділової журналістики?

— Немає як такої ділової журналістики, є окремі проекти, які працюють і вирішують свої завдання. Наприклад, є Катя Венжик (редакторка програми «Простономіка» hromadske.ua, колишня головна редакторка порталу Delo.ua. — О. Х.), є Дмитро Кошовий (шеф-редактор напряму «Економіка» «Інтерфакс-Україна». — О.Х.). Є багато хто ще. Але кожен із нас займається своїм. Ми коли-не-коли зустрічаємося, але, повірте, я ніколи не буду розповідати про те, про що ми з ними розмовляємо.

Коло ділових ЗМІ досить закрите, бо зазвичай ідеться про комерційну таємницю, конкуренцію, мовляв, гроші люблять тишу…

— Ньюзмейкери ділових ЗМІ — це люди, які займаються бізнесом. Ми можемо вдаватися до їхніх думок, запитань тощо, але часто вони не відповідають відверто або дають неповну відповідь. Я поважаю таку позицію, бо досвід цих людей — це їхнє надбання, такий же капітал, як гроші, наприклад.

Є експерти, які не займаються певним видом бізнесу, але багато про нього знають. Це інша історія, в них інші мотиви розкривати чи не розкривати інформацію. Якщо й коли я піду з медіа, я почну говорити про кухню, про те, як це відбувається, що робиться тощо. Поки я всередині — вибачте, те, що надбане ґулями й синцями, залишиться зі мною.

Довіра між тим, хто дає інформацію, й журналістом ділового ЗМІ завжди важила більше, ніж між сторонами суспільно-політичного видання чи каналу. Щось помінялося?

— Нічого не помінялося: щоб журналіст довіряв своєму джерелу, джерело має казати правду або чесно сказати, що не може відповісти на запитання, або сказати, що не коментує, бо не знає про це нічого. Якщо людина просто бреше, це можна зробити раз чи двічі, а потім — blacklist.

Чи стало за ці 26 років діловим ЗМІ легше спілкуватися з чиновниками від економіки?

— Ні, не стало. Вони лякаються нас, іноді ігнорують, намагаються маніпулювати. Неперевершеною в маніпулюванні була пані Валерія Гонтарева.

Головний редактор Vox Ukraine Борис Давиденко каже про те, що бізнес-журналістика — це питання національної безпеки.

— Facepalm. Яка національна безпека, він про що? Я не буду коментувати ці висловлювання. Є така приказка: «Якщо ви живете у скляному домі, не кидайтеся камінням у сусідів». Розумієте? Це видання кидається камінням у сусідів, і не отримує каміння у відповідь тільки тому, що сусіди зайняті справою.

Ви знаєте кількість аудиторії ділових ЗМІ? Авжеж, ця аудиторія вагома, дорога, але вона маленька. Ці люди майже не беруть участі у виборах, вони працюють, їм ніколи взагалі думати про всіляку дурню. Вони заробляють гроші і сплачують податки. А інші розповідають, що вони бариги. Бізнесменів тепер називають баригами. Ви чули останнє інтерв’ю пана Реви? Почитайте. Давиденко нічого про Реву не казав?

Ні, статтю Борис Давиденко написав значно раніше.

— А жаль. Це було би краще. Проблема національної безпеки полягає в надлишку соціалізму в багатьох наших міністрів і депутатів.

«Більшість найкращих економічних журналістів вийшла з агенцій»

Я кілька років тому брала інтерв’ю у В’ячеслава Брюховецького, й він наводив рейтинг Forbes top economic thinkers 2015 року, до якого увійшли 15 найкращих економістів України. Цих економістів видання розшукувало у провідних університетах світу. Усі ці 15 молодих фахівців працюють за кордоном... Які найбільші труднощі ділових ЗМІ, журналістів, які пишуть про економіку і фінанси в Україні, якщо цієї економіки немає, бо її немає кому робити або вона стабільно нестабільна?

— Економіка в Україні є. Вона нездорова, вона хвора, вона під постійним тиском держави. Її доять, із неї знущаються, її ґвалтують політики, але вона є.

Ділові ЗМІ є дзеркалом цієї економіки. Пристосовуються, намагаються щось робити. Вони захищають бізнес, бо якщо він загине і переможе соціалізм, ми не будемо мати ділових ЗМІ. До речі, це відповідь на запитання, чому ми завжди займаємо таку жорстку позицію проти соціалізму, фіскального свавілля й такого іншого.

Молодий економіст їде туди, де є вчителі, де є можливість публікуватись у виданнях, що рецензуються й цитуються. Я це не просто так кажу — я знаю, яка система з наукою на заході і в нас, і не тільки з економічною.

У чому полягає відповідальність журналіста перед аудиторією?

— Відповідальність полягає в тому, щоб не брехати.

Чи вас як експерта із фінансово-економічних питань, якого запрошують на теле- й радіоканали, влаштовує, по-перше, рівень експертності ваших колег, які перебувають поруч із вами в ефірі, а по-друге, обізнаність ведучих і їхня здатність говорити на ці теми?

— Буває по-різному. Середня температура по лікарні не буде правильною відповіддю на це запитання. Іноді потрапляю на ефір із досить фаховими людьми. А іноді це люди, які заплатили гроші за те, щоби потрапити до ефіру. Тоді я починаю таку людину тролити, після чого мене на цей канал досить довго не запрошують.

Ведучі-політики, політтехнологи, політологи — що це за явище?

— Я не вважаю, що це хороша ідея. Їх можна запрошувати як гостей, як експертів, але вони не мають вести програми, бо це конфлікт інтересів. А це веде до викривлення ситуації.

За яких умов малий і середній бізнес почне спонсорувати ЗМІ без наміру впливати на редакційну політику?

— Ніколи не буде, бо в нього немає на це грошей. Він може платити ЗМІ, купуючи контент або замовляючи рекламу, але не утримувати ЗМІ як власник або системний спонсор. Масштаб бізнесу не дозволяє висмикнути достатню кількість грошей, щоби спонсорувати ще чийсь бізнес. Ймовірно, вони зможуть співспонсорувати певні речі. Робити пожертви на роботу якогось блогера чи аналітика, якщо їм цікава його точка зору. Бізнесмен може кинути такій людині двадцять доларів на електронний гаманець, аби вона писала далі. Але системна підтримка неможлива.

Чи є ділові ЗМІ в порівнянні sз суспільно-політичними більш уразливими в тому плані, про що нині дискутує медіаспільнота: журналіст на війні, це, в першу чергу, громадянин чи професіонал?

— Це складне й багатогранне питання. У США провели дослідження, результати якого засвідчили, що найпопулярнішими місцевими виданнями в певних регіонах є видання, близькі за політичною позицією тій партії, за яку там переважно голосують. Люди хочуть читати те, що відповідає їхнім очікуванням. А нові виборці хочуть читати те, що читали їхні батьки, та, швидше за все, успадкують їхні погляди.

Сьогодні більшість журналістських розслідувань стосується економічних тем…

— Зрозуміло чому: адже гроші є індикатором, це мова, яка зрозуміла.

Про що, на вашу думку, має пам’ятати діловий журналіст, який робить матеріал про корупціонерів у перших ешелонах влади країни, на території якої йде війна? Чи потрібна в такому випадку самоцензура й самообмеження?

— Самоцензури не має бути, самообмеження ж потрібне. Потрібно розуміти, що журналіст може вийти на якісь речі, які є військовою таємницею. Якщо ці речі не мають ознак корупції, писати про це не слід.

У 2014 році деяку інформацію, яку отримували мої колеги-журналісти, коли ситуація була дуже жорстка, — вони реалізовували її спочатку непублічно, і лише якщо це не спрацьовувало, — публічно. І добивалися того, чого хотіли, вирішували проблему.

На жаль, є неписаний закон, що першою жертвою в будь-якій війні є правда. З одного боку, змушені спотворювати інформацію, дезінформувати супротивника. А з іншого боку, під покриттям цієї потреби можуть працювати корупціонери. Це крихка крига, якою треба пройти тихенько, спокійненько. Коли блогери пишуть, що дурня діється на полігоні й людям, яких відвели на ротацію, не створили належних умов, це погано, це демотивує інших, але це вирішує питання й сильно виховує командний склад. Чого тут більше — користі чи шкоди, не зрозуміло.

— Колись ви мені сказали: «Ніхто не буде вболівати за ваш успіх у професії. Більше того — усім байдуже щодо ваших досягнень. Єдина і найбільша мотивація — ваше бажання бути кращою, і тільки ваше». Я вам вдячна за ці слова й керуюся ними, наскільки можу… Якщо бути реалістом, який відсоток журналістів має саме таку мотивацію?

— Не знаю. Я намагаюся працювати, допомагати людям, які хочуть зробити щось якісно. Із ними комфортно, нормально, вони не підставляють. Це добре, я їх поважаю. Є люди, які поводяться по-іншому, я даю їм один-два шанси виправитися. Якщо вони не хочуть цього робити — окей, нехай існують десь у паралельній реальності.

Вище ви сказали, що одним із найбільших надбань цих майже 27 років було те, що викувалися потужні кадри. Мабуть, у самій журналістиці, зокрема, діловій, також. Де сьогодні найкраще навчатися на економічного журналіста?

— Інформаційна агенція — це найкращий старт для будь-якого економічного журналіста. Це робота з першоджерелами, ньюзмейкерами, це жорсткі дедлайни, серйозна технологія, це конвеєр, база даних, знання бекґраунду. Бо ніяка подія не відбувається в безповітряному просторі, будь-якій події щось передує і щось має після неї бути. В агенції за цим жорстко стежать. Більшість найкращих економічних журналістів вийшла з агенцій. Я, до речі, ні. Але в мене були вчителі.

Нещодавно було визначено найкращих медійників, які висвітлюють процес реформ в Україні. Вони стали претендентами на здобуття премії Media etc., яку заснували в 2016 році дві громадські організації — «Інститут податкових реформ» і «Громадське радіо». Ви — серед членів журі конкурсу другий рік. Цього разу чим порадували роботи учасників?

— Були досить цікаві теми, досить цікаві варіанти подачі, цікаві ідеї щодо презентації інформації. Але я не задоволений майже повною відсутністю якісних регіональних медіа. Представники регіональних ЗМІ намагалися подавати на конкурс роботи «загалом по загалях», хоча в них є власна поляна, власні герої, власні цікаві події. Втім вони хочуть писати про економіку загалом. Їм так простіше, бо можлива компіляція.

«Під час виборчої кампанії я не використовував ЗМІ, в яких працюю, для агітації»

Ви балотувалися до органів міської влади з командою «Самопомочі». Як наважилися на такий крок? І про що свідчить масовий похід відомих журналістів у політику?

— Це різні речі. Місцеве самоврядування — це не зовсім політика, це радше громадська робота. Я йшов туди для того, щоби Київ став краще. Я тут живу, тут живуть мої діти. Я особисто знаю Сергія Гусовського, він показав мені команду, яку він збирав. Мені здалося, що це люди переважно розумні, які зможуть зробити для Києва більше. На жаль, ми не виступили настільки успішно, як хотілося. Мені не вистачило буквально десятих часток відсотка, щоби пройти в Київраду. Але команда пройшла, й досить сильна. Їх небагато в порівнянні з командою мера, але вони не дають іншим розслаблятися і багато чого роблять для киян.

Ви співпрацюєте з цією командою?

— Як журналіст — ні.

Як громадянин?

— Я їх підтримую. Коли звертаються до мене, я даю певні поради. До речі, під час виборчої кампанії я не використовував ЗМІ, в яких працюю, для агітації. Можете пересвідчитися — у серпні — жовтні 2015 року в журналі «Гроші» не було нічого.

Чому ж журналісти йдуть у політику?

— Можливо, жага самореалізації. Можливо, бачать, що медіа не спрацьовує й потрібна пряма дія. Чи ефективно це? По-різному. Хтось, я бачу, нормально працює. Хтось — ні…

Ви вважаєте, що в Україні має з’явитися інститут репутації журналістів?

— А що це таке?

— От, скажімо, в політиці залишаються ті, хто голосував за «закони 16 січня»…

— Вони сидять?

Ні. А от у журналістиці є люди…

— Ми говоримо про заборону на професію?

Про руконеподавання. Якщо журналіст схибив на своєму професійному шляху, чи може він залишатися у професії? І як до цього мають ставитися колеги?

— Це різні речі. Він може залишитися у професії й може втратити повагу колег. Він може втратити повагу колег, залишитися у професії й отримати в ній високооплачувану роботу. І приклади такі вам відомі, я думаю. Репутація людини — це ознака, за якою до неї ставляться люди. Мене вчора росіяни назвали українським націоналістом. Уявляєте? Я — український націоналіст. Усе це відносно. Для одного Шарій — це взірець крутизни, для мене — лайно. Хто буде суддями?

І насамкінець... Олександр Швець створює приватний музей іспанської порцеляни, Микола Вересень грає в театрі, Андрій Куликов популяризує сучасну рок-музику і мріє стати естрадним конферансьє, Дмитро Гордон записує пісенні кліпи, журналіст і заступник головного редактора журналу «Гроші» Павло Харламов є фронтменом групи DC Train…

— Колись був, тепер він не грає. Наталя Богута — фронтвумен етно-рок-групи «Сонце».

— …а ваше хобі — аргентинське танго. Що дало вам це захоплення?

— Завдяки танго в мене є друзі по всьому світу — від Японії до Канади. Я багато знаю про те, як живуть люди в різних країнах, саме з цієї причини. Я можу приїхати в будь-яке місто світу, де живе більш як 200–300 тисяч людей і де танцюють танго, з’ясувати, коли вони збираються найближчим часом, і піти туди танцювати і спілкуватися. І градус нашого спілкування буде таким, ніби ми випили по півпляшки вина і просиділи два вечора, бо в танго люди обіймаються.

Обмін енергією…

— Обмін враженнями, інформацією.

Журналістика й танго для вас пов’язані?

— Можливість спілкування з людьми в різних країнах — це можливість отримати контакти, враження, але це не самоціль. Танго потрібне мені для відпочинку, перезавантаження, підзарядки, підтримання фізичної форми. Хоча вважається, що це досить помірне навантаження, але під час танго-марафонів ми танцюємо по 6–8 годин на добу.

Що б утратив журнал «Деньги / Гроші», якби його головний редактор не займався десять років аргентинським танго, не отримав би під тисячу уроків і не взяв би участь у більш як тридцяти фестивалях і марафонах?

— Швидше за все, в ньому було би менше креативності та емоцій. Як головний редактор я впливаю на заголовки, на наповнення видання. До речі, танго з’явилося в Аргентині за важких часів. Це було після війни, країна піднімалася з руїн, і люди танцювали, щоби підтримати себе морально. Я знаю одного київського тренера танго, Олексія Гаврися, якого ще на початку подій призвали до армії. Він воював на Донбасі, був офіцером. Коли їх виводили на відпочинок, він пропонував хлопцям займатися танго, щоби перемкнути думки, перезавантажити голову. Він повернувся із фронту півтора року тому й має власну школу. І я знаю, що він безкоштовно приймає на навчання людей, які повернулися з війни.

Фото, відео: Олексій Темченко, Світлана Григоренко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1724
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop