20:28
Вівторок, 10 Вересня 2019

«А за що вас ув’язнили?» Як пройшла пресконференція Сенцова

Як пройшла перша пресконференція Олега Сенцова після п’ятирічного ув’язнення в РФ – у репортажі «Детектора медіа».
«А за що вас ув’язнили?» Як пройшла пресконференція Сенцова
«А за що вас ув’язнили?» Як пройшла пресконференція Сенцова

10 вересня в концертній залі Українського дому відбулася пресконфереція Олега Сенцова та Олександра Кольченка, які 7 вересня повернулися до України в рамках обміну «35 на 35» після п’яти років незаконного ув’язнення в РФ. Пресконференція тривала дві години і спікери намагалися відповісти на всі питання журналістів. Цю розмову вже активно обговорюють в мережі, переважно критикуючи журналістів за непрофесійність і хвалячи Олега Сенцова за достойну поведінку. Про те, що питали журналісти та що відповідав Олег Сенцов – далі.

Про що питали журналісти

Про пресконференцію Сенцова та Кольченка стало відомо напередодні з соціальних мереж. В анонсі місце проведення вказано не було, його повідомляли окремо кожному акредитованому журналісту. Пізно ввечері організатори повідомили представників ЗМІ, кандидатури яких затвердили, що були вимушені останньої миті змінювати локацію через надто велику кількість охочих потрапити на пресконференцію (за даними «Крим. Реалії», на подію було зареєстровано 360 журналістів).

У кулуарах до виходу спікерів на сцену журналісти обговорювали, чи почують в цей день якісь гучні заяви Сенцова та Кольченка щодо подальших дій, створення кампанії з боротьби за визволення решти бранців тощо. Та, як виявилося, пресконференцію було організовано скоріше для того, щоб представники ЗМІ мали можливість поставили всі питання, що їх хвилюють, і найближчим часом не чіпали колишніх заручників, щоб дати їм час на відпочинок та адаптацію. Можливо тому, не дивлячись на акредитацію, до зали пускали всіх охочих, не перевіряючи на вході посвідчення преси, акредитацію на захід або будь-які інші документи. Тож до зали міг потрапити будь-хто.

Для журналістів ліворуч від сцени встановили мікрофон, до якого простяглася черга. Деякі представники ЗМІ, користуючись нагодою, ставили одразу по 3-4 питання (чим подекуди викликали обурення в колег у залі), деякі забували представлятися, та із зали їм про це обов’язково голосно нагадували, деякі заходили на друге коло, щоб уточнити відповідь на своє ж запитання або зачитати нове з телефону (очевидно, надіслане редакцією).

Розпочали з основного – запитували, що відчувають колишні бранці Кремля після звільнення, що відчували ці п’ять років, чи отримували листи зі словами підтримки з України та інших країн, чи дивилися телебачення, як сприймали російську пропаганду, чи знали про ціну обміну та що думають про тих, кого на них обміняли, зокрема про свідка в справі збитого малазійського боїнга Володимира Цемаха, кому завдячують своїм поверненням тощо. На всі ці питання Олег Сенцов та Олександр Кольченко відповідали більш ніж докладно.

Та чимдалі питання ставали більш абсурдними. Зокрема, спікерів запитували, що вони думають про нинішню політичну ситуацію в Україні, про чотиристоронні перемовини тощо. Деколи питання повторювалися, і було видно, що Сенцова це неприємно дивує, але він спокійно повторював попередні відповіді, уточнюючи, що вже про це говорив. Деколи питання були вже зовсім абсурдними і супроводжувалися реготом колег, наприклад, про те, чи встигли колишні ув’язнені вже спробувати домашній борщ або про те, як Сенцову вдається так непогано виглядати.

При цьому в залі перешіптувалися інші журналісти, явно обурюючись непрофесійністю колег. «До пресух треба готуватися», «хоча би перечитали справу Сенцова», «може би хоч у Вікіпедії глянули б», «що вони тут роблять?», «чому читають запитання з листочка?», – лунало звідусіль.

Апофеозом стало запитання Дмитра Кучера, який представився журналістом видання «Правовий контроль». Він запитав Сенцова, за що його було ув’язнено, а якщо точніше «У чому вас звинувачують у Криму?». Це питання щиро викликало збентеження не лише у спікерів, але й у присутніх. Коли режисер, у свою чергу, зазначив, що про це відомо в усіх деталях за останні п’ять років, пан Кучер наполягав, що хоче почути це саме від Сенцова і навіть запропонував перекласти запитання російською, щоб Олег зрозумів. Журналісти в залі почали обурено перешіптуватися, прийнявши такі натяки за хамство. Та Сенцов відповів по суті.

Ще один представник «Правового контролю» продовжив запитувати про підрив пам’ятника Леніна в Криму, а також запитав, що мав на увазі Європарламент, коли вирішив вручити премію Сахарова. На що Сенцов не без здивування відповів, що не може коментувати чужі вчинки.

До речі, посвідчення журналіста видання «Правовий контроль» може отримати кожен охочий, заповнивши спеціальну анкету на сайті та сплативши членські внески та плату за виготовлення посвідчення.

Деколи запитання були схожими на допит. Так, Антоніна Бєлоглазова, що представилася журналісткою видання «Медіапотік», розпитувала про підпали офісу «Єдиної Росії» в Криму та хотіла знати, як саме Олег Сенцов боровся за Крим до того, як був арештований. Згодом Антоніна Бєлоглазова, яка є третім номером у списку партії Анатолія Шарія та яку внесено до бази сайту «Миротворець» як учасницю інформаційної спецоперації Росії проти України, повернулася до мікрофона і продовжувала розпитувати деталі акцій у Криму, зачитуючи питання з телефону. Колеги в залі гучно попросили дівчину ще раз представитися, явно не розуміючи, до чого цей натиск на спікерів.

Шквал сміху викликав журналіст ICTV Андрій, який захотів передати запитання від «простих людей» про те, як Сенцов підтримував себе у формі. Режисер, у свою чергу, запитав, чому журналіст видділяє себе від простих людей, нащо той гордо відповів: «я журналіст».

Євген Лошан з Центру журналістських розслідувань побіжно зарахував Сенцова до табору Зеленського (через його подяку президенту за звільнення) та запитав, як він існуватиме в цьому статусі. На що колишній ув’язнений Кремля з деяким здивуванням відповів, що ні до яких таборів не належить.

Віталій Школьний з каналу «Україна» запитав Сенцова про Надію Савченко, проводячи паралелі між їхніми історіями, та чи готується він протистояти натиску української громадськості. На що Сенцов відповів, що не розуміє, про який натиск ідеться, адже він повернувся додому й не чекає ніяких підступів. Також журналіст вирішив трохи дисциплінувати тих колег у залі, які яскраво реагували на ті чи інші питання, та нагадав, що в Україні журналісти, незалежно від власника видання, мають право ставити які завгодно питання та кому завгодно.

Сенцову та Кольченку на запитання про політичну ситуацію, події в світі, формулу Штайнмайєра та інше довелося повсякчас відповідати, що російська в’язниця – не зовсім надійне джерело отримання достовірної інформації і про деякі події в Україні та світі вони просто не знали або не мали достатньо інформації для аналізу, але  подібні запитання не припинялися.

Сам Олег Сенцов при цьому просив не соромитися і ставити будь-які питання, адже «правду говорять уголос», але коли під кінець другої години пресконференції журналістка «Обозревателя» Інна Мазуркевич запитала про страву, яку хлопці скуштували першою після повернення, Сенцов попросив «не говорити про пусте» та запропонував поставити останні питання. Журналісти в залі знову зреагували на запитання однозначно – сміхом.

У цілому свої запитання поставили близько 25 журналістів, зокрема з каналів «UA:Перший», «UA:Крим», «Громадське телебачення», «1+1», ICTV, «Інтер», Ua.tv, Oboz.tv, «Белсат», «Правда тут», 4 канал, «Громадського радіо», «Радіо Свобода»,  інформагенцій та видань Reuters, «Крим. Реалії», KyivPost, «Апостроф», «Главком» та інші.

Пресконференцію модерувала Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод, координаторка кампанії #SaveOlegSentsov, яка й організувала цей захід.

Що відповідав Сенцов

Олег Сенцов відповідав на питання російською (Кольченко – українською), хоча запитання в більшості ставили державною мовою. Він розповів, що дуже добре розуміє українську, але п’ять років не мав досвіду спілкування, а отже втратив певні навички. У цілому режисер вів себе спокійно й стримано, хіба що одного разу ледве не заплакав – коли розповідав про обійми з дочкою в аеропорті. «Я був спокійний усі ці п’ять років, і навіть у літаку, доки не обійняв дочку», – сказав він.

Далі – основні тези Олега Сенцова.

Про своє звільнення / обмін

- Я хочу подякувати всім, не буду називати когось конкретно, бо людей було дуже багато з різних країн. Ми дуже вдячні, що ви нас підтримували і змогли нас врятувати. Усі ці п’ять років я був спокійний і впевнений, що все буде добре. І ось – все добре.

- Обмін не випадковий, робота велася всі ці роки. Вся адміністрація дуже багато над цим працювала, нас багато, і за минулої влади були звільнені полонені, просто в якийсь момент перемовини зайшли в глухий кут. Зараз, за нової влади, у Росії є шанс ці відносини перезавантажити. Я бачу, що президент Зеленський робить якісь кроки, що він щиро хоче цей конфлікт вирішити на благо країни. Я вже говорив, що 100 років перемовин краще, ніж один день війни. Але не вірте, що Росія хоче миру. Я не вірю.

- Я стежив, як розвивається ситуація щодо обміну – були періоди затишшя та активізації. Усе розпочалося в кінці травня – в червні, коли Росія могла вийти з Ради Європи й прийняла для себе рішення залишатися, були перемовини, і я зрозумів, що Росія хоче залишитися в європейському суспільстві. Зміна влади в Україні теж давала надію на початок нового діалогу. Ці фактори співпали і повпливали на те, що ми тут. Це не означає, що Росія готова відпустити Україну, віддати Крим, Донбас. Цього не буде.

- Я почув уперше про Цемаха в літаку від помічника президента і був не в курсі цього обміну. Я не знаю, що говорять ЗМІ, можу відповідати тільки за себе. Я почитав певні новини, але мені важко цю ситуацію коментувати. Є президент – людина, яку Україна наділила повноваженнями, якій довіряють люди, він прийняв таке рішення, значить, в цьому була необхідність. Можемо сперечатися, це правильно, бо суспільство в нас вільне.

Про Росію та Путіна

- Крім наших полонених, у Росії є люди, які також борються за себе, за вільну Росію, за нашу Україну, це наші справжні брати. Я говорю, зокрема, про останні арешти, швидкі суди. Я три дні тому дізнався про Костю Котова, з яким не знайомий, це теж бранець Кремля.

- Судитися з Росією я не збираюся, потерпілим себе не вважаю.

- Потрапивши до російської тюрми, я зрозумів, що Росія – це дійсно болото. Я спілкувався лише з певними людьми, але це не страшні кримінальники, яких показують у кіно, а й звичайні люди, яким просто не пощастило. І їм все одно. Хтось за Путіна, хтось дуже проти, але більшості – все одно. Тому це болото, і я не знаю, чи можливі якісь зміни. Хвилі протестів є, але мені важко судити, наскільки це змінює ситуацію. Ніхто не може прогнозувати революцію, після якої Путін піде. Хоча я би волі бачити його на суді в Гаазі. Я дуже сподіваюся, що там щось відбудеться і ця країна стане більш цивілізованою, бо люди, які хочуть жити в Росії нормально, теж є. Просто їх мало.

- Путін не віддасть Крим. В якійсь газеті написали, що йому простіше віддати Кремль, ніж Крим. Але він не вічний, дракони теж помирають. Я сподіваюся, колись побачу цю подію. Я дуже чекаю революції в будь-якому вигляді.

Про інших в’язнів Кремля

- У Росії залишилося ще багато наших бранців, бранців на Донбасі, яких, я сподіваюся, теж зможуть витягнути. Ми всі будемо старатися. Я зі свого боку зроблю для цього все, що в моїх силах.

- Колекціонування образ – це захоплення слабких. Якщо хочеш бути сильним, треба вміти прощати, тому в мене немає жодних образ, претензій або дій проти Афанасьєва та Чернія. У кожного своя доля, кожен обирає своє. Я бажаю Чернію свободи, Афанасьєву – всього хорошого. Але це не означає, що я зобов’язаний з ними спілкуватися.

- Ви тут розділяєте наших полонених і полонених-росіян, а ми ці поняття не розділяємо – це все бранці Кремля, Путіна, їх усіх потрібно врятувати. Так, наші ближчі, але ті – теж люди.

Про ув’язнення

- У мене не було бажання спілкуватися з кимось, тому я не приймав дзвінки. Контактував лише з потрібними мені людьми.

- У в’язниці були суворі правила, ніхто не дозволяв собі зайвого щодо мене. Психологічно намагалися тиснути іноді, але це було в рамках, розуміли, що мене краще не чіпати.

- Зручно жити в горизонті 1,5-2 місяця: от зараз нічого не відбувається, але обов’язково відбудеться через 1,5-2 місяця. Ти цю планку весь час відсуваєш, і таким чином можна протриматися п’ять років. Коли мені сказали, що обмін відбудеться зовсім скоро і замовили мене з речами на етап, я сам собі дивувався – був дуже спокійний, спокійно спав. Був спокійний до виходу з літака, поки не обійнявся з донькою. А далі було відчуття, що це один із тих небагатьох днів, заради яких варто жити.

- У травні я готував друге голодування. Я знав, що після виборів мають відбутися якісь зміни, але якби їх не відбулося – я би знову голодував. Моє перше голодування не було ультиматумом, я просто привертав увагу до ситуації, і я її привернув.

Про російську пропаганду

- Я не міг дивитися українські новини. Читав «Новую газету», завдяки якій знав, що відбувається в Україні. А також із листів.

- Щонеділі дивився передачу Кисельова, намагався не пропускати. Бо в тюрмі немає розваг – ні цирку, ні театру, а тут все показують. Я не знаю, що має бути в голові, щоби вірити хоча б одному його слову. Дивитися на нього весело, це таке збочене задоволення.

Про політику

- Ніхто з українських політиків зі мною протягом п’яти років не зв’язувалися і я їм за це вдячний. Для мене питання про моє політичне майбутнє залишається відкритим. Так вийшло, що я з непублічної людини став публічною, я відчуваю певну відповідальність за це перед своєю країною, тому буду робити все, що в моїх силах для країни.

- Я вдячний усім політичним силам, які за нас боролися. Як би не використовували політики наше звільнення, для піару абощо, мене це не стосувалося.

- Я не коментую вибори в Україні, бо не люблю швидких висновків і гучних слів. Треба розібратися, що до чого. Поки що важко зрозуміти. Але з листів людей, яким я довіряю, я знаю, що труднощі є, багато речей зроблені не так або не зроблені, але країна рухається в правильному напрямку.

Про творчість в колонії

- В основному, я читав, переписувався з людьми, багато працював. Я привіз 22 кг макулатури – це листи (не викинув жодного), книги та зошити, у яких я писав.

- За ці п’ять років я бачив лише чотири хороших фільма. Одного разу в Ростові о першій годині ночі канал ТНТ показував український фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я». Я знайомий з режисером, хоча й не близько, і знав про цей проєкт, це була висока планка, він її взяв. Можливо, в Україні вже є кращі фільми, але я вважаю, що «Плем’я» – найкраща стрічка за останні 10 років. Я бачив також «Левіафана» Звягінцева, «Літо» Серебреннікова та «Рай» Кончаловського. Усі вони мені сподобалися.

- Я привіз 15 зошитів із сценаріями, книгами, збірками оповідань. Писати мені не забороняли, але я робив це ночами, щоб ніхто не заважав, не відволікав. Спеціально писав дрібно, нерозбірливо, аби ніхто не розумів, про що там, бо обшуки були щоденно. Я також вів щоденник голодування – всі 145 днів. Дуже ризикував, не знав, що буде далі. Це великий прокол російських спецслужб, що я зміг вивезти його звідти. Сподіваюся, цей щоденник буде видано наступного року.

Про підтримку

- Я вдячний усім ЗМІ за боротьбу. Наш конфлікт із Росією багато в чому інформаційний. Проблема не тільки в тому, що Путін напав на Україну, а в тому, що багато росіян його підтримують. Ця імперія будується на брехні, а єдиний спосіб боротьби з брехнею – говорити правду. Дякую, що говорите правду.

- Для будь-якого в’язня листи – це дуже важливо, всі на них чекають. Пишіть, пишіть, пишіть. Про що завгодно. Це дуже підтримує. Мені писали багато людей, я намагався всім відповідати. На жаль, не всі листи доходили,  в цьому не треба шукати зраду, це просто бюрократія та російське розгілдяйство. Єдине, що мені не подобалося – що деякі люди публікували нашу переписку, бо це особисте, але врешті ми розібралися. Дякую за листи!

Про публічність

- Я не люблю гламур, тусовки, бомонд – це все мені чуже. Мені не цікаві шоу, інтерв’ю, передачі. Користуючись можливістю, одразу перепрошую за майбутні відмови від участі в усіх цих подіях. Я не хочу бути весільним генералом. Я не буду ховатися, закриватися, транслюватиму свої думки і дії через офіційну сторінку на фейсбуці. Буду погоджуватися на поодинокі інтерв’ю, розмови, але обиратиму особисто, бо для мене це більш зручний формат, не хочу говорити 100 разів одне й те саме. Вибачте ті, кому мені доведеться відмовити, це буде переважна більшість. Сподіваюся, що ви приймите мою позицію з розумінням і ми не будемо сваритися через це.

Про подальші плани

- Я збираюся займатися двома найбільш чудовими справами – знімати кіно й жити. У Крим я можу повернутися хіба що на танку, але поки не можу. Не сприймайте ці слова буквально, ви розумієте, що я маю на увазі. Я буду жити в Києві. Донька вже переїхала сюди, мама, син і колишня дружина приїхали мене провідати. Мама поки що залишиться, а син з дружиною повернуться до Криму. Вирішуємо сімейні справи, все в порядку.

- Скоро піде в роботу один зі сценаріїв, які я написав у колонії. А також дві книги. Одна з них – збірник оповідань «Маркетер» – вийде 22 вересня, її видасть «Видавництво старого лева», я буду присутній у Львові на презентації. Другий – це роман, який ще не оформлений, його видання буде лише наступного року.

- Я не люблю питання про творчі плани. Не люблю ділитися планами, можу розповісти тільки про те, що вже точно відомо. Що буде далі – побачимо.

- Я вдячний всім людям, що взяли участь у фільмі «Номери», але коментувати його я не буду, так буде краще для всіх.

Також читайте на «Детекторі медіа» топ-10 дивних запитань від медійників до Сенцова та Кольченка.

Фото: 24 канал

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1950
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду